Реформування вищої освіти в Україні - Освіта - dt.ua

Реформування вищої освіти в Україні

25 жовтня, 2017, 13:48 Роздрукувати Випуск №39, 21 жовтня-27 жовтня

Три з половиною роки після Революції Гідності.

Розвиток освіти і науки в Україні після перемоги Революції Гідності відбувається хоч і зі значними труднощами та величезним браком фінансування, проте концептуально і послідовно. Міністерству й уряду вдалося знайти кошти для підвищення зарплат освітянам, і ця робота триває. Крім того, Верховна Рада України нарешті схвалила у другому читанні базовий Закон "Про освіту". Це справді важливий здобуток. Відбувається імплементація Закону "Про вищу освіту", ухваленого вже понад три роки тому, а також Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність", якому незабаром виповниться два роки.

Проблема полягає в тому, що, попри очевидний рух у потрібному напрямку, ми досі не спостерігаємо якісних змін у реформуванні вищої школи. Адже розвиток системи вищої освіти — це насамперед реформування самих університетів. Маю на увазі не лише те, що вітчизняні ВНЗ поки що не можуть посідати лідерські позиції в глобальних університетських рейтингах: Academic Ranking of World Universities (більше відомий як "Шанхайський"), QS (Quacquarelli Symonds) World University Rankings, The World Reputation Rankings (організатори — Times Higher Education, Thomson Reuters) та поліфонічному європейському U-Multirank. Зрозуміло, що структура українських університетів не відповідає сучасним вимогам, які значною мірою орієнтовані на результати наукових досліджень. 

Насамперед викликає занепокоєння певна статичність укладу українського академічного життя попри нові національні й глобальні виклики. Адже у пострадянському світі головне — не поява нових, хоча й прогресивних законів. Документ сам по собі нічого не важить. На першому місці в нас завжди була можливість (чи неможливість) імплементації цих законів і практика їх застосування. Так от, саме ця практика в більшості випадків змінюється вкрай повільно.

У цьому контексті на окрему увагу заслуговує приватна вища освіта. І досі можемо вести мову про дуже незначну кількість приватних університетів, що пропонують належну академічну якість. Поруч із практично відсутністю наукових досліджень, більшість приватних ВНЗ не здійснює відбору абітурієнтів, зараховуючи лише тих, хто може заплатити за навчання. А тим часом створення реальної конкуренції між державними та приватними ВНЗ лише сприятиме розвитку української вищої школи. 

Завдання і виклики

Нагадаю, що в основі чинного Закону України "Про вищу освіту" лежить концепція всебічної університетської автономії: академічної, фінансової, організаційної. Закон відкрив нові можливості для демократизації університетського життя, розвитку студентського самоврядування. Однак в його імплементації ми зупинилися на академічній автономії. Її запровадження дало очевидний прогрес, однак без фінансової та пов'язаної з нею організаційної автономії не може відбутися відчутного якісного зростання. Все просто: вітчизняні ВНЗ не можуть капіталізувати свої академічні здобутки. Більше того, за таких умов академічна автономія може сприйматися не з погляду нових можливостей, а з погляду нових проблем і додаткового навантаження.

Наведемо кілька прикладів. Поступово зменшується аудиторне навантаження викладачів і студентів. Зменшується кількість предметів з одночасним збільшенням їхніх кредитів. Водночас, коли йдеться про вибіркові дисципліни, дуже часто маємо справу з окозамилюванням, оскільки певна кількість предметів лише зазначається як вибіркові. Досі не поширена практика попередніх загальноуніверситетських презентацій та добровільного запису студентів на вибіркові курси. Навчальний процес в аспірантурі (на PhD програмах) не так уже й рідко перебуває в зародковому стані. Зокрема це стосується курсів англійської мови, загальної університетської вимогливості до підготовки аспірантів. Хоча вже тільки ці два критерії й реально запроваджена вибірковість курсів і реформована аспірантура могли б стати важливими показниками істотного якісного зростання наших ВНЗ.

Українські державні університети залишаються повністю залежними від держави, а тому не мають можливості перебрати на себе відповідальність за власну якість, що передбачає університетська автономія. На жаль, через надумані перешкоди, суто декларативною залишається можливість відкрити поточні й депозитні банківські рахунки, створити власні ендавменти. Університети досі змушені погоджувати свої штатні розписи в Міністерстві освіти і науки України. Існують різні інші обмеження для нормальної господарської діяльності ВНЗ та меценатства. Це, зрештою, унеможливлює підвищення заробітної платні університетським працівникам, розвиток наукових досліджень і матеріально-технічної бази ВНЗ. 

Фінансова автономія не може бути забезпечена лише освітнім законодавством. Найкращі формулювання в текстах законів, що їх проводить МОН, не змінять стосунків, започаткованих у сталінські часи. Є багато інших законів і підзаконних актів, які мають бути змінені для того, щоб українські університети отримали реальну фінансову автономію. На жаль, тут усе ще існує нездоланна стіна нерозуміння як з боку політиків, так і в системі державного управління. Досвід країн, які мають найкращі університети і наукові дослідження, показує, що немає альтернативи університетській, зокрема фінансовій, автономії. Слід посилити законодавче забезпечення державно-приватного партнерства у сфері науки і освіти з перспективою залучення як вітчизняного бізнесу, так і міжнародної співпраці. Показово, що відповідна стаття 81 нового Закону "Про освіту" суттєво постраждала при обговоренні в сесійній залі Верховної Ради України.

Подібний стан справ спостерігається й стосовно іншого першорядного питання — різноманітних порушень академічної доброчесності. Зокрема плагіат давно перетнув межі університетів і став проблемою українського політичного життя. Так само, як у випадку з фінансовими положеннями, закладеними лише в освітньому законодавстві, положення про плагіат, хоч як би ми їх удосконалювали, ніколи не будуть виконуватися, якщо ми не змінимо інших законів, що стосуються інтелектуальної власності. Адже українські суди не беруть до уваги освітнє законодавство і фактично стають на бік плагіаторів, замовляючи сумнівні експертизи або чіпляючись до процедурних питань. За логікою вітчизняної системи юстиції, лише суд, а не академічне середовище може ідентифікувати плагіат, що суперечить узвичаєній світовій практиці. 

Слід додати, що повсякчас має місце гра словами: визначення "плагіат", "академічна недоброчесність", "некоректне цитування", "текстові запозичення без посилань" іноді перетинаються, позначаючи ширше чи, навпаки, вужче коло понять. Під академічним плагіатом ми найчастіше маємо на увазі крадіжки великих шматків чужого тексту, що їх може ідентифікувати будь-яка притомна людина, що вміє читати. Натомість у певних ситуаціях при вирішенні фінансових спорів іноді справді потрібне рішення суду. Але не у випадках академічного плагіату, коли здебільшого не йдеться про завдавання матеріальної шкоди. 

Зважаючи на це, в Україні треба поширювати практику внутрішнього (власне університетського) та зовнішнього (Національна агенція із забезпечення якості вищої освіти) забезпечення якості. Включно зі зміною процедурних реалій такої діяльності, що відбивається в мові. Наприклад, замість невизначеного "забезпечення якості навчального процесу" слід забезпечувати окремо якість навчання і якість викладання, застосовуючи не фантомні ректорські контрольні, а узвичаєні світові практики. 

Наступне важливе питання: яка освітня інституція може вважатися вищим навчальним закладом? Переважна більшість українських ВНЗ не є такими за змістом своєї діяльності. Якщо брати в розрахунок усі ВНЗ І-ІV рівнів акредитації, а також університетські філії (відокремлені структурні підрозділи, що в наших умовах є окремими ВНЗ), їхня загальна чисельність перевищуватиме півтори тисячі. На перехідному етапі постане багато питань, що потребують вирішення, зокрема стосовно зміни нормативної бази й рішучої відмови від застарілих понять. Адже ні в Законі "Про вищу освіту", ні в Законі "Про освіту" немає рівнів акредитації.

Коледжі й технікуми, віднесені Законом "Про освіту" до "фахової передвищої" освіти, мають регулюватися окремим Законом "Про професійну освіту". До неї мали б бути віднесені колишні заклади середньої спеціальної та професійно-технічної освіти з пріоритетним переходом на багатопрофільність. Так нам підказує досвід країн з найефективнішою системою професійної освіти. Це окрема освітня ніша, розвиток якої залежить передусім від потреб і запитів національної індустрії. Тому тут значно посилюється роль працедавців та місцевої (обласної) влади. Йдеться про те, що професійна освіта, у порівнянні з вищою, пропонує зовсім інший перелік завдань, в основному окреслений у відповідному міністерському законопроекті.

Тоді як предметом Закону "Про вищу освіту" є власне університетська освіта, пов'язана з науковими дослідженнями та експертизою. Якщо ми відкинемо з загального числа ВНЗ III-IV рівнів акредитації та їхніх філій ті інституції, що не проводять ніяких наукових досліджень, отримаємо набагато меншу кількість університетів. Університетська освіта і наукові дослідження ніде в світі не розглядаються й не управляються окремо, за винятком спеціально створених дослідницьких центрів. Тут ми підходимо до наступної інституційної проблеми, пов'язаної з імплементацією Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність". На жаль, повільність цього процесу пояснюється відсутністю в керівництва НАН України системного бачення перспектив розвитку вітчизняної науки, особливо в частині інтеграції наукових досліджень з університетським життям. 

Воно займає глуху консервативну позицію збереження інфраструктури, створеної свого часу з відмінними від завдань незалежної України цілями. Ми не бачимо нових людей, нових ідей, нових пропозицій до уряду. Такий консерватизм може призвести лише до чергової вкрай небезпечної спроби припинити діяльність НАН України, поділивши її землю та майно між зацікавленими лобістами. Слід зважити на просту істину: якщо уряд не бачить ініціативи й не розуміє, з ким мати справу, він неодмінно починає сам нав'язувати порядок денний академічному середовищу. Добре, що наразі цей порядок денний узгоджується з імплементацією згаданого закону. Також не створюється нових аргументів і підстав для збільшення фінансування наукових досліджень, яке в Україні має вже символічний характер.

За результатами цьогорічної вступної кампанії очевидно, що погляд на вищу освіту як на свого роду соціальний проект уже відходить у минуле. Маємо припинити дивитися на університети як на місце, де молоді люди пересиджують час, через те що їм важко знайти своє місце на ринку праці в умовах економічної кризи. За інформацією CEDOS, 2017 року студентами стали 57% випускників шкіл. 

Нагадаю, що в радянські часи ця кількість корелювалася із Заходом і становила понад 20%. Після 1991 року вона сягнула в Україні 80%, тоді як на Заході 30. Тобто цього року маємо тенденцію до зниження кількості абітурієнтів ВНЗ. Разом, однак, зі збільшенням кількості українців, які хочуть вступати до іноземних ВНЗ не лише на магістерський, а й на бакалаврський рівень. Варто згадати вражаючий приклад Польщі, де випускники українських шкіл утримують на плаву польську систему вищої освіти, не допускаючи драматичного падіння кількості студентів.

Ми живемо у світі глобальної конкуренції, де практично відсутні внутрішні критерії якості. Ніхто не може заборонити людині вчитися, жити і працювати там, де вона хоче. Досвід Єдиного Європейського простору вищої освіти говорить про ставлення до університетів з погляду excellence (досконалості) та бутикової унікальності. В умовах подальшого ігнорування та відкладання нагальних змін у галузі освіти і науки в рамках проведення комплексного реформування країни відтік мізків буде збільшуватися. Також наростатиме парадоксальна закономірність: не знаходячи можливості розвивати й фінансувати власну вищу школу, Україна і далі збільшуватиме інвестиції в західні університети.

Що робити?

Будуючи стратегію реформ, маємо зважати на те, що представлена картина є похідною від двох засадничих проблем. Перша — це пострадянська свідомість значної кількості українських політиків. Такі народні депутати і політичні лідери якщо й навчилися публічно виступати про важливість освіти і науки, насправді так не думають і, тим більше, нічого не роблять у цьому напрямку. Друга проблема — в Україні немає агентів змін освітніх реформ. Тобто ті, хто належать до професійного середовища, бажають позитивних змін, але не хочуть брати в них участь і змінюватися самі. Поруч із тим є великий суспільний запит на освітні реформи, що насправді належать до пріоритетів національної безпеки. Без сучасної освіти і науки Україна не має жодних перспектив на успіх усіх інших реформ.

Потрібно визначити мету реформування вищої школи. Це — створення якісних (конкурентоспроможних на глобальній арені) українських університетів. Маємо заявити, як це робили інші країни світу, про те, що наша мета — щоб українські вищі навчальні заклади (саме в множині, а не один заклад) потрапили до переліку хоча б
100 найкращих університетів світу. Вони вирівнюватимуть розуміння сучасних підходів для інших вітчизняних ВНЗ. Йдеться про загальновизнані глобальні рейтинги та U-Multirank, спрямований на виявлення унікальності європейських університетів. Відповідно до цього має відбуватися імплементація вітчизняного законодавства, ухвалення інших потрібних законів та підзаконних актів. 

Інтернаціоналізація — це рух у напрямку підвищення якості українських університетів. Тому вивчення англійської мови має стати одним з першорядних пріоритетів як державної політики, так і самих університетів. Натомість значна кількість ВНЗ досі ухиляється навіть від обов'язкової українськомовності свого академічного життя на користь іншої іноземної, а саме російської мови.

Ми занадто захопилися зовнішнім незалежним оцінюванням та електронним розподілом державного замовлення, забуваючи, що ці проекти спрямовані на перехідний період. Перехід до чого? До створення якісних, на рівні сучасних викликів, університетів — автономних і відповідальних за свою якість. Таким університетам уже не можна буде забороняти висувати власні вимоги до абітурієнтів з метою формування свого особливого контингенту студентів. Тому тести ЗНО рано чи пізно стануть не єдиним критерієм для вступу до ВНЗ. Адже парадокс полягає в тому, що нині в Україні створено справедливу систему доступу і до неякісної вищої освіти також, що підриває мету цієї справедливості. 

Найперше, що треба зробити, — це змінити економіку вищої освіти, відмовившись від анахронічної системи держзамовлення. Для цього вже також були підготовлені перші міністерські законопроекти. Це неодмінно призведе до зміни поколінь управлінців та зростання ефективності вищої школи. Звичайно ж, ідеться не про зменшення державної підтримки, яка, навпаки, із часом зростатиме. Проте збільшення фінансування має узгоджуватися зі збільшенням довіри держави до університетів. Тому держава повинна переглянути власну політику стосовно вищої освіти і науки й сама з'ясувати для себе, в чому полягає ефективність ВНЗ для забезпечення національних інтересів.

Держава мала б висунути загальнозрозумілі академічні вимоги до університетів, збираючи відповідні дані з незалежних джерел і запроваджуючи базове фінансування ВНЗ. Університети, що відповідали б такого роду критеріям, отримували б це базове фінансування й усі інші інструменти для ведення власної господарської діяльності незалежно від джерел надходження ресурсів. Тобто повну фінансову автономію. Ті ВНЗ, які не отримають базового фінансування, матимуть обмежене коло можливостей, включно з припиненням діяльності або об'єднанням з тими інституціями, що вміють і можуть працювати як університет. При створенні переліку професійних вимог важливо врахувати всі національні потреби, у т.ч. регіональні та галузеві особливості. Україна потребує якісних університетів не лише у великих наукових центрах. Такі центри слід створювати в усіх областях.

Ідеологічно університетська, і зокрема фінансова, автономія є частиною успішно реалізованої в Україні концепції децентралізації. Чому ж ми розширюємо повноваження місцевих органів влади, а університети залишаємо в сталінських умовах недовіри й тотального контролю? Нарешті час уже відмовитися від маніпулювання й шантажування академічного середовища погрозами скасувати статус бюджетних установ для ВНЗ у разі подолання декларативного характеру фінансової автономії. Навпаки, потрібно запровадити для університетів новий спеціальний статус. Інакше українське суспільство не отримає головного — належної якості випускників і наукових досліджень, розвитку інновацій, адекватної експертизи для національної економіки та ухвалення важливих державних рішень. 

Тобто головне завдання в порядку денному українського політичного класу стосовно освіти і науки — це забезпечення реальної фінансової автономії вітчизняних університетів. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
  • Олена Мельник Олена Мельник 21 жовтня, 10:08 «Ми зупинилися», «ми не бачимо», «ми не спостерігаємо», «якщо ми не змінимо»… Усю відповідальність за провал науково-освітньої політики в державі колишній міністр освіти покладає не на себе, а на якесь «ми». Цей базікало був чи не найгіршим міністром освіти (як не рахувати Тютюнника). І заступниця того ж рівня. Те, що їх вимели з міністерства поганою мітлою, було одним з небагатьох правильних рішень парламенту й уряду. От би ще хтось вимів пройдисвіта Стріху! згоден 11 не згоден 1 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво