Реформа сільської школи: бездорожня карта - Освіта - dt.ua

Реформа сільської школи: бездорожня карта

16 грудня, 2016, 23:00 Роздрукувати Випуск №48, 17 грудня-23 грудня

Школа могла б стати двигуном соціальних змін у селі, — це цілком природна роль для школи. Тут вона, як засвідчила практика СРСР, цілком може виявитися ефективною. Але біда в тому, що змін ніхто не планує, — немає ніяких чітких планів, стратегій і програм, які б передбачали істотні соціальні зміни для сільської місцевості. У реформі сільських шкіл це віддзеркалюється, як у краплі води.

Торік школа в сусідньому смт отримала статус "опорної". У нашому селі на це не звернули уваги, — наша сільська школа почила в бозі роком раніше. 

А ось у сусідньому селі, де школа все ще працювала, але, у світлі останніх рішень, підлягала закриттю, — піднявся бунт. Селяни перекрили дорогу — трасу обласного значення — з однією вимогою: залишити в селі школу. 

Зрозуміти селян, які не хочуть "віддавати" школу, досить легко. Вони самі назвуть вам причини. По суті, їх усього дві. Перша "ідейна": школа для села, як і церква, — щось на кшталт символу громади. Школи (в наших околицях принаймні), як і церкви, теж будували переважно громади. Вони ж утримували вчителів — так само, як священиків. Абсолютна більшість дорослих у селі — випускники цієї школи. Вигуки штибу "сьогодні закрили школу, завтра відберуть церкву, а післязавтра й нас усіх...", звісно, надто емоційні, але відбивають настрої населення. Як і вміння влади працювати з громадянами. 

Друга причина, на відміну від першої, майже духовної, цілком матеріальна. Але про неї нижче.

Насправді на папері та його електронних аналогах усе чудово: ініціативу створення опорних шкіл пояснюють турботою про рівень освіти сільських дітей. Міністр не кривить душею. Справді, випускники абсолютної більшості сільських шкіл нечасто демонструють видатні результати зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації. 

Але тут душа міністра все ж таки проявляє певну гнучкість. Бо опорні школи — це ті ж самі сільські школи, які не можуть похвалитися показниками. Як же укрупнення цих шкіл має істотно поліпшити освіту сільських дітей? 

Припущення, висловлені моїми колегами у ЗМІ, викликають сльози розчулення. Погано, виявляється, коли в класі 4 учні, а у вчителя — господарство й городи. Бо вчитель займається господарством, а не підготовкою до уроків, — що він, мовляв, робив би, якби у нього в класі було 30 учнів. Що ж, у дечому мої колеги мають рацію. Садіння картоплі в навколишніх селах зупиняє рух на дорогах, навчальний процес, биття серця, життя, смерть, воно здатне зупинити планету на орбіті. Але розчарую колег: від величини села, кількості учнів у класі та статусу школи це жодним чином не залежить. Опорні школи теж перебувають у селах і смт. У їхніх учителів теж є господарство й городи. І вони теж активні учасники щорічного бульбафесту. Що мене спочатку — через недосвідченість — страшенно обурювало: навчальний процес святий, ним не можна жертвувати! Тепер, правда, я дивлюся на це спокійніше. Такий ритм життя села — і сільських дітей, і сільських учителів він стосується, як і всіх інших. 

Утім, питання якості навчання в ефірі виникло не першим. Однією з перших причин закриття сільських шкіл, які назвало МОН, був не рівень освіти, а економія. Через пресу нас переконували в тому, що це економічно нераціонально — витрачати кошти на утримання школи для 6—8 дітей. 

Але при цьому сільська й навіть районна влада у відповідь на запитання, яку саме економію дало закриття малокомплектних шкіл, тільки знизують плечима й інколи визнають, що економія якраз невелика. Бо насправді витрати на ці школи були мінімальні, а "довіз" дітей із сіл — особливо віддалених — м'яко кажучи, не безкоштовний. 

Я можу підтвердити, що грошей на нашу сільську школу справді йшло небагато, — з усієї "комуналки" тут було тільки освітлення та зарплата двом учителям на неповних ставках. Дровами (опалення пічне) і прибиранням школу забезпечувала громада села. Що стосується зарплати двох учителів, на ній навряд чи заощадили, — учителів при закритті шкіл не скорочують. 

Тому "економія на комуналці" навряд чи могла протриматися в ефірі досить довго. Але так само, даруйте, я засумніваюся в наступній версії МОН — у тому, що з допомогою системи опорних шкіл удасться вирішити проблему якості викладання в сільській місцевості. У школі залишаються ті самі вчителі, ті самі програми, ті самі підручники, ті самі лінійки й конкурси пісні та строю. Від чого освіта стане кращою? 

Ну, наприклад, кажуть нам у роз'ясненнях, від того, що у філіали їздитимуть учителі з опорної школи — "вузькі" фахівці, яких там не вистачає і чиї години вичитували викладачі "суміжних" дисциплін. Не в кожній сільській школі знайдеться вчитель хімії, наприклад. Або фізики. Тепер вони забезпечуватимуть не тільки опорні школи, а й філіали. Заодно й годин наберуть побільше.

Можливо, що й будуть — там, де це виявиться фізично нескладно. Але частіше — не будуть. Бо транспорт учителям школа, швидше за все, надати не зможе. А добратися в сусідній населений пункт нашої з вами сільської місцевості громадським транспортом часто зовсім не просто. Може виявитися, що вчителеві хімії за додаткові години доведеться ходити в школу-філіал пішки. Недалеко — на сусідню гору. Кілометрів 5—10. Це корисно для здоров'я — у кого воно є. 

Я зовсім не сперечаюся, що в сільських малокомплектних школах учать погано. Справді, низька якість навчання пов'язана з поганою роботою вчителів. Я бачила це на власні очі на прикладі нашої ж початкової сільської школи. Але річ була, запевняю вас, зовсім не в господарстві й городах, якими вчителі займалися більше, ніж школою, — це було б по-своєму, по-сільському, навіть почасти почесно. На жаль, дівчата не цікавилися ні надоями своїх корів, ні центнерами з гектара, — їм просто не хотілося напружуватися на роботі. І вони мали таку можливість, оскільки їхнє начальство (школа була, до речі, філіалом) до нашого села добиралося вкрай рідко через об'єктивні — транспортні — труднощі.

Безконтрольність учителя — слабка сторона сільських шкіл, і цю проблему, здавалося б, можна вирішити закриттям таких шкіл. Але парадокс у тому, що вчителі — ті, котрі є винуватцями низького рівня освіти в сільській школі, — саме й не постраждають. Їх не звільнять, не скоротять. Їх переведуть у штат опорної школи, і все, що нам залишається, — сподіватися, що під пильним наглядом начальства вони змінять підхід до роботи. 

Тут ми, здається, нарешті, підбираємося до правди про реформу: єдина мета, якої можна досягти, скорочуючи сільські школи й відкриваючи опорні, — спростити систему управління. Мережа сільських шкіл занадто широка, неповоротка й неконтрольована. Незручна в адмініструванні. З допомогою системи опорних шкіл та їхніх філіалів цю мережу намагаються трохи "підрізати" і впорядкувати. Можливо, найромантичніше налаштовані вірують, що це допоможе підвищити рівень освіти. Я пишу "вірують", бо не бачу жодного прямого й не містичного зв'язку між адмініструванням та якістю викладання в українській системі шкільної освіти. 

Але повернімося до паперу й електронів, які подають справді зовсім непогану картинку. Картинку цілком цивілізовану. Тут керівництву МОНу є на що послатися — європейський досвід, американський досвід, одне слово, керівництво незле попоїздило по затишних куточках світу, вивчаючи всі ці досвіди під приводом застосування їх у нас. У всіх пристойних країнах дітей по селах, фермах і хуторах зранку забирає шкільний автобус, везе в школу — велику, красиву, обладнану за останнім словом, — а після уроків розвозить по домівках. В ідеалі, це справді добре. І навіть чудово.

А тепер ідеали вбік. Навіть коли шкільний автобус приїжджає й відвозить діток в опорну школу в сусідньому смт, він, наприклад, спізнюється. Діти товпляться біля воріт школи (для повноти відчуттів зазначу, що школа стоїть при трасі) й чекають, поки скінчиться лінійка (так щодня). Виявляється, лінійка — штука важлива, вона не може почекати, поки приїдуть діти з віддалених сіл. Тому діти — з поваги до прапора й гімну — почекають на трасі. Це окремий випадок, звісно. Але він дуже добре показує реальний стан речей в українській школі взагалі: інтереси і проблеми дітей тут враховуються в останню чергу. Точно такий принцип діє і в реформі сільської освіти, від якої в жодному разі не постраждають ні школи, ні вчителі — зокрема ті, які "провалили" роботу в селах. Просто тому, що вчителі — це величезна армія виборців, причому виборців, дуже чутливих до "держзамовлення". 

Але найсумніше навіть не це — не ця "окрема картина" дітей, які чекають під ворітьми, коли ж їх пустять у школу, заклопотану лінійкою. А те, що спостерігати її ви зможете не щодня. Не щодня автобус приїжджає в село по дітей. Він не робить цього, коли "зламався". Коли захворів шофер (так, він один). Або коли він (шофер) посварився — з директором школи, керівництвом райадміністрації, з кимсь із особливо активних мам. Коли в адміністрації "забули" вписати в бюджет дизель для шкільних автобусів — на місяць (або на три). Коли пішов дощ і розмило дорогу. Коли вдарив мороз і дорога замерзла. Коли пішов сніг і дорогу замело. І це теж ще не найстрашніше. По-справжньому страшно було, коли наш шкільний автобус злетів із засніженої дороги разом зі своїм дорогоцінним вантажем. Ціла зграя янголів-охоронців спрацювала на славу, — автобус підхопили й акуратно впустили у високий замет, де він і застряг. Пасажири віком від шести до шістнадцяти отримали легкі забиття та море емоцій. 

Цю жалісливу історію я наводжу не для того, щоб викликати сильні почуття. А для того, щоб описати будень учня сільської школи, який у результаті реформи зовсім не отримує "доступну і якісну освіту". Він — або, швидше, його батьки — отримують новий виклик: доставити дитину в школу. Бо якщо автобус не прийшов один раз — дитина може школу пропустити. Або, як казали в моєму дитинстві, "прогуляти". Але якщо автобус не приходить тиждень, а то й місяць, — дитину доводиться доставляти в школу громадським транспортом. А громадський транспорт у селі — це кілька рейсів сільського автобуса, який іде зовсім не в сусіднє село, де міститься опорна школа, а "в район". Отже, треба їхати туди й пересідати на інший сільський автобус. Або йти пішки. Як Ломоносов із Холмогор у Петербург. Дорога до школи у такому разі може забрати від півтори до двох з половиною годин — якщо ви живете не дуже далеко від "району". А потім чадо треба забрати додому, — в опорних школах не передбачена ночівля для учнів, по яких не приїхав шкільний автобус. А він цілком може не приїхати, — сніг, наприклад випав, поки ви там два на два множили. 

Я навіть не кажу про те, що рейс шкільного автобуса тільки один. Це означає, що шестилітки-першокласники сидітимуть у школі й чекатимуть, поки довчаться старшокласники. Домашніх дітей — а в селах, як правило, діти саме "домашні", оскільки садочків тут немає, — зразу на весь день відривають від домівки.

Але тут я, втім, знову підтримаю ідею закриття сільських шкіл. У відриві сільських дітей від звичного для них середовища (не першокласників, звісно, а старших) насправді є маса переваг. Тут не місце й не час пояснювати, чому. Просто повірте на слово: соціалізація в більшості сільських дітей досить специфічна. І якби в МОН придумали реформу, при якій сільські діти відривалися б "від коріння", — це була б реформа що треба. Але у випадку з опорними школами сільські діти, як і раніше, не бачать нічого, крім села, — опорні школи теж містяться в селах, і навчаються там діти з тих самих навколишніх сіл. 

Між іншим, саме в цьому криється одна з глибинних причин низького рівня освіти в сільських школах. Проблема не тільки в тому, що тут низький рівень викладання, — ви знайдете чимало міських і навіть столичних шкіл, у яких навчають анітрохи не краще, ніж у сільських. Проблема у вузькості горизонту. Як уяви, так і можливостей. Головний двигун в освіті — мотивація. Ось її в абсолютної більшості сільських школярів немає. І, боюся, опорними школами цієї проблеми не вирішити.

Я вдамся до подробиць сільського життя — малоцікавих, можливо, столичному жителю, — щоб пояснити те, що напишу прямо зараз. Будь-яка реформа в Україні — і сільських шкіл це стосується повною мірою — має починатися з реформи однієї — фундаментальної. Програму цієї реформи можна описати всього двома словами: "Досить брехати". Хоча б самим собі. Я чудово розумію, що не під силу МОН змінити стан українських доріг і транспорту. Але цілком під силу МОН визнати, що дороги такі, які вони є. І хоч би які симпатичні були нам польська модель, фінська, американська або марсіанська, робити реформи треба виходячи з реалій, а не з моделей. 

Українські реалії виключають можливість легкого й регулярного привезення будь-кого будь-куди. Тому "реформа" сільських шкіл, що передбачає "довіз" учнів, — це удар по сільському населенню. По учнях та їхніх батьках. Казати, що ця реформа спрямована на "підвищення рівня освіти" в сільській місцевості, — дурощі і брехня. Створенням опорних шкіл МОН, можливо, вирішує проблеми управління — свої проблеми, — але не проблеми сільських дітей. 

В умовах бездоріжжя вирішувати проблеми села і сільської освіти годилося б за якимись зовсім іншими моделями, — і в цьому сенсі Україна, можливо, мала б що внести у скарбничку загальносвітового досвіду. Як свого часу Африка стала чемпіоном за темпами зростання мережі бездротового зв'язку, — просто тому, що там було дуже мало дротів і ще менше можливостей їх прокласти. У нас немає можливості возити дітей у школи? Треба знайти спосіб доставки знань до дітей — якщо дітей фізично неможливо (важко, просто небезпечно) доставити до знань. Експериментальних і вже цілком працюючих освітніх програм достатньо — від "Школи в ефірі", що діє для віддалених ферм в Австралії, і до ідей індійця Сугату Мітри, успішно апробованих в Африці та Латинській Америці. 

У найгіршому разі, сільську школу — хоча б початкову — можна віддати на аутсорсинг, якщо держава з цим не впорюється. З'явиться поле діяльності для церков, які так хочуть відкривати школи, — ось хай відкривають і ЦПШ, а не тільки дорогі ліцеї у великих містах. Для приватних і громадських ініціатив. 

Питання тільки в тому, чого насправді хочуть і намагаються досягти МОН та держава. Контролювати мережу шкіл чи забезпечити доступність і якість освіти? Ще раз прошу, не треба кивати в напрямку Заходу, де це якось вдається поєднувати. У нас зовсім інша ситуація. І, до речі, запевнення міністра освіти й цілого Кабміну в тому, що всі проблеми вирішить децентралізація, теж здаються досить сумнівними. Це тема ще однієї тривалої й похмурої розмови, але тут скажу стисло: між українською сільською громадою й польською гміною, на яку люблять посилатися в МОН, така ж сама космічна відстань, як між нашим "реформаторським" бюджетом і "підйомними" від Євросоюзу, на які Польща реформувала свої школи. 

Усе це насправді стосується не тільки і не стільки МОН. Сільські школи — це частина проблеми державної політики стосовно села взагалі. Точніше, відсутності такої політики. Село для столиці — це якраз проблема. А не ресурс, не можливості й не перспективи. Інколи складається враження, що село — це щось на кшталт травми. Яку не хочуть чіпати, щоб не розбудити чортів у болоті, й воліють забалакувати благодурницями про "кришталеві джерела". 

Школа могла б стати двигуном соціальних змін у селі, — це цілком природна роль для школи. Тут вона, як засвідчила практика СРСР, цілком може виявитися ефективною. Але біда в тому, що змін ніхто не планує, — немає ніяких чітких планів, стратегій і програм, які б передбачали істотні соціальні зміни для сільської місцевості. У реформі сільських шкіл це віддзеркалюється, як у краплі води.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво