Прохідний лікар - Освіта - dt.ua

Прохідний лікар

30 червня, 2017, 17:24 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-7 липня

Чи потрібно підніматити вступний "поріг" у вищі медичні заклади?

Якщо спитати пересічного українця, чи задоволений він якістю медичних послуг, відповідь буде переважно заперечною. І ці реалії підтверджує статистика: тривалість життя в нашій країні в середньому на 10—15 років менша, ніж у західних державах. Останніми роками стало звичним явищем, коли заможні українці їдуть лікуватися в клініки Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Білорусі, Росії. А ті, хто бідніший, вимушені заради порятунку рідної людини продавати останнє або просити про допомогу волонтерів, щоб зібрати необхідну суму на лікування за кордоном. Бо вірять: там допоможуть, принаймні зроблять усе необхідне. А в Україні — ні. Про що говорити, коли кожного дня з екранів телевізорів лунають заклики до людей допомогти врятувати ту чи іншу важкохвору дитину. А скільки їх лишається за кадром...

Одна з головних вимог громадян будь-якої країни — мати систему охорони здоров'я, яка надаватиме якісні медичні послуги. Для України ця вимога стала життєво важливою у буквальному сенсі. Медреформа, що нині втілюється в нашій країні, має врегулювати відносини між державою, лікарем і пацієнтом, запровадивши страхову медицину і ще низку серйозних змін. Однак не допомагає втілити мрію кожного українця мати можливість звернутися до хорошого, тобто високопрофесійного, лікаря не тільки у провідній столичній клініці, а й у райлікарні, сільській амбулаторії.

На жаль, рівень підготовки фахівців для медичних закладів в українських вишах надзвичайно низький. Медична освіта взагалі істотно відрізняється від інших — вона єдина, яку ніде в світі не здобувають заочно. І річ не тільки в необхідності засвоїти величезний обсяг теоретичних знань — студенти повинні навчитися на живих людях діагностувати й лікувати хвороби. А наші медичні виші фактично не мають власних університетських клінік, які б відповідали прийнятим у провідних країнах критеріям. Водночас лікарі-практики теж мало зацікавлені у спілкуванні пацієнтів зі студентами, вбачаючи в них майбутніх конкурентів. Однак іще клятва Гіппократа, яку впродовж багатьох століть промовляє кожен, хто збирається присвятити життя лікуванню людей, вимагає "знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися з учнями, пов'язаними зобов'язаннями і клятвою, даною за законами лікарської професії".

Як же виховати справжнього лікаря? Студенти-медики жартують, що навчання в них починається, як тільки переступили поріг навчального закладу, і закінчується після виходу на пенсію. Так, наука не стоїть на місці, лікар повинен самовдосконалюватися, поповнювати знання все життя. А для цього — читати спеціальну літературу, брати участь у конференціях і семінарах, писати наукові статті й проводити дослідження. Що ж, у нас регулярно захищають дисертації. Судячи з кількості кандидатів і докторів наук, Україна — одна з найбільш високоосвічених країн Європи. А от імен, відомих у сучасній світовій медицині, — одиниці.

Однак у ХІХ — на початку ХХ століття російська медицина, невід'ємною частиною якої тоді була й українська, мала величезний авторитет у світі. У царській Росії, що майже безперервно воювала починаючи з часів Петра І, підготовці лікарів — насамперед для потреб армії — надавали величезного значення. Перші медичні школи з'явилися саме при військових шпиталях. Основний метод, за допомогою якого студенти опановували знання, був запозичений у передового на той час Лейденського університету — навчання біля ліжка хворого. Програма викладання в шпитальних школах була навіть ширшою, ніж на медичних факультетах іноземних університетів. Першорядного значення надавали хірургії. При шпиталях були організовані анатомічні музеї і так звані аптекарські городи, де вирощували лікарські рослини. У шпитальних школах навчалися 5—7 років, випускники складали публічний іспит, під час якого, крім відповідей на запитання з анатомії, фізіології, хірургії та внутрішніх хвороб, мали власноруч виконати 3-4 операції на трупі. 

Шпитальні школи як основна форма підготовки лікарів проіснували все XVIII століття і виховали не тільки спеціалістів-практиків, а й майбутніх викладачів медико-хірургічних академій (відкрили 1798 року в Москві й Петербурзі) та медичних факультетів університетів, зокрема Харківського і Київського. До речі, тогочасні лікарі були добре відомі в Європі завдяки своїй активній дослідній роботі й публікаціям. З початку XVIII століття в Російській імперії широко видавали переклади найкращих підручників лікарської справи, праць провідних науковців-медиків того часу. Тож не дивно, що незабаром така увага держави до розвитку медицини принесла результат, і весь науковий світ заговорив про відкриття російських медиків. Десятиліттями багатьох лікарів, чиї імена нині відомі кожному школяреві, називали російськими, однак ці люди народилися або працювали саме в Україні, і їхній внесок у розвиток науки важко переоцінити.

Згадаймо відомого борця з епідеміями чуми Данила Самойловича, який народився 1744 року на Чернігівщині в сім'ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, шпитальну школу в Санкт-Петербурзі, працював у Москві епідеміологом і був членом 12 європейських академій.

В Одесі з'явився на світ знаменитий епідеміолог академік Микола Гамалія (1859—1949). Саме він ініціював загальне щеплення проти віспи. Вивчав сказ, холеру, чуму, створив протихолерну вакцину.

Професор Київського університету Григорій Мінх (1835—1896) став широко відомим своїми самовідданими дослідженнями на собі — він ввів собі кров хворого на поворотний тиф і важко занедужав, але в такий спосіб уперше довів заразність хворих і передачу інфекції кровоссальними комахами.

На Вінниччині народився один із засновників сучасної мікробіології Зельман Ваксман (1888—1973), який, живучи в США, відкрив стрептоміцин, за що отримав Нобелівську премію.

Видатного терапевта й діагноста Теофіла Яновського (1860—1928) за гуманізм називали "святим лікарем". Народився він на Поділлі, закінчив Київський університет, де згодом очолив кафедру. Досліджував туберкульоз, гострі інфекційні захворювання, хвороби нирок і легень.

Лауреат Нобелівської премії Ілля Мечников (1845—1916) — уродженець Харківщини, у 25 років став професором Одеського університету. 

Удостоєний Нобелівської премії за дослідження імунітету при заразних хворобах. Учень Мечникова Володимир Хавкін (1860—1930) — відомий у Європі й Азії мікробіолог і епідеміолог — народився і закінчив університет в Одесі. Створив і випробував на собі першу в світі протихолерну вакцину.

Засновник Українського інституту клінічної медицини Микола Стражеско теж народився в Одесі. Закінчив Київський університет. Разом зі своїм учителем В.Образцовим уперше в світі описав клінічні форми інфаркту міокарда, що дало можливість зажиттєво розпізнавати недугу.

На Полтавщині народився видатний хірург Микола Скліфосовський (1836—1904). Він — один з піонерів черевної хірургії, впроваджував асептику й антисептику, перший почав оперувати на щитоподібній залозі, шлунку й жовчному міхурі. 

У Києві з'явився на світ академік кількох академій Олександр Богомолець, організатор і директор Інституту експериментальної патології та Інституту клінічної фізіології (на базі яких створено Інститут фізіології ім. О.Богомольця). Його наукові праці відомі в усьому світі. 

Леонтій Дмоховський (1909—1981) — дослідник раку, професор вірусології Колумбійського і Техаського університетів — народився в Тернополі, закінчив Львівський університет.

У радянський період, мабуть, одними з найвідоміших медиків-науковців, які працювали в Україні, були Володимир Філатов — видатний офтальмолог, професор Одеського університету, директор Одеського експериментального інституту офтальмології, і Микола Амосов — видатний хірург і винахідник, засновник і директор Київського інституту серцево-судинної хірургії.

Нині ніхто не заперечує того факту, що перспектива розвитку системи охорони здоров'я в сучасній Україні прямо залежить від якості підготовки медичних кадрів. Цим зумовлене особливе значення вищої медичної освіти, проте спроби реформувати складники навчального процесу наражаються на ті самі проблеми, що й десятиліття тому, — низький рівень абітурієнтів і викладацького складу, слабка матеріально-технічна забезпеченість навчального процесу, корумпованість у вишах... І це не додає престижу ні системі охорони здоров'я, ні майбутнім лікарям.

Зовсім інша картина в країнах Заходу. Там лікар — одна з найпрестижніших, найшанованіших і найбільш високооплачуваних професій. Медичні навчальні програми традиційно належать до найдорожчих і тривають довше за інші на кілька років. Першорядна роль відводиться практиці студентів з реальними пацієнтами, впровадженню інноваційних наукових методів і винаходів у медицину.

У Німеччині, яка є лідером європейської і світової медицини, працювати в закладах охорони здоров'я дуже престижно. Медики там на першому місці за рівнем зарплат серед усіх випускників університетів. Не дивно, що й конкурс у медінститутах надзвичайно високий. Освіта практично безоплатна — 98 % ВНЗ державні. Викладають майбутнім лікарям професори світового рівня, ВНЗ мають достойне державне фінансування, університетські клініки забезпечені найсучаснішим обладнанням. Крім того, держава прискіпливо стежить за рівнем медичної освіти — щоб отримати диплом, потрібно скласти надзвичайно складний державний іспит. Відсів студентів дуже високий. Майбутній лікар повинен не тільки продемонструвати блискучі знання, написати кілька курсових робіт і обов'язково брати участь у різноманітних дослідних і наукових проектах, а й перед іспитами надавати довідку про регулярність відвідування лекцій і семінарів. 

На відміну від Німеччини, у Сполучених Штатах навчання в медичних вишах не тільки платне, а й дуже дороге. Ба більше, до моменту, коли тобі довірять лікувати людей, мусиш провчитися 11—15 років. Недарма лікарів в Америці називають вічними студентами. І відразу вступити до університету на медичну спеціальність неможливо. Спершу слід отримати ступінь бакалавра з дисципліни, наближеної до медицини (біологія, хімія, екологія), а це 4 роки навчання в коледжі.

Лікар у США — чи не найбільш високооплачувана й шанована професія. Тому конкуренція серед абітурієнтів надзвичайно висока. Навчання в медичному виші триває 4 роки (2 — теорія в класах, 2 — постійна практика в клініках циклами по 6—8 тижнів у різних відділеннях). Потім студент складає багаторівневий платний іспит. Щасливчиків, що його подолали, зараховують до інтернатури (від 3 до 9 років, залежно від обраного фаху). Під час проходження інтернатури молодий лікар складає іспит, а після її закінчення на нього чекає останній рівень екзамену — на здобуття ліцензії (дозволу на роботу). Однак деякі спеціальності, такі як, наприклад, онкологія і кардіологія, вимагають додаткового навчання — ще 2—4 роки. На іспитах присутні представники Асоціації американських медичних коледжів і фахівці провідних клінік, які кровно зацікавлені в грамотних і високоосвічених кадрах. 

Якщо випускник вищої медичної школи не з заможної родини, він починає самостійне життя з солідним боргом за навчання — у середньому 150 тисяч доларів, однак заробляють лікарі в Америці дуже непогано (сто і більше тисяч за рік), тому абітурієнтів це не лякає. Але й мотивація закінчити навчання в них дуже висока, лінуватися ніхто собі не дозволяє — бо вилетиш.

Ізраїльська медицина заслужено визнана однією з найкращих у світі. Однак вступити там на навчання в один з п'яти університетів, де є медичні факультети (окремих медичних вишів в Ізраїлі немає), неймовірно складно — конкурс доходить до 700 (!) осіб на місце. Тому нерідко ізраїльтяни відправляють своїх дітей на навчання в інші країни, зокрема в Німеччину, чий медичний диплом дуже цінується. Так, наприклад, вчинили мої знайомі — лікарська родина з Назарета (він — хірург, вона — терапевт). Заробляє подружжя непогано, і "зв'язки" в медичних колах, певно, мають, однак в Ізраїлі це, на щастя, ніякого значення при вступі до ВНЗ не має. 

Сказати, що вчитися на медичному факультеті ізраїльського університету важко, — не сказати нічого. Навчання триває 6 років, і більшість студентів його не закінчує. За статистикою, країна щороку потребує приблизно 800 нових лікарів, а власних випускників — лише 450. Але яких! 

Ці молоді люди, провчившись 6 років (після третього курсу багато практики) і склавши аж 6 державних іспитів, диплом отримують не відразу, а лише після річного стажування. І ось, нарешті, омріяний документ у руках. Та до роботи тебе ніхто не допустить — щоб здобути ліцензію лікаря загального профілю, мусиш кілька років стажуватися під керівництвом досвідченого колеги, потім — іспит. Та й з ліцензією до самостійної роботи молодого фахівця відразу не допустять. Потрібна ще одна ліцензія — лікаря-спеціаліста (окуліста, гінеколога, кардіолога…). На це йде ще років п'ять, і якщо вдається скласти останній — найважчий іспит, то ізраїльтяни отримують іще одного високопрофесійного лікаря. Медичні дипломи й ліцензії даються нелегкою працею, тому ними дуже дорожать. А держава цінує свої медичні кадри. Цікаво, що кожного тижня один робочий день лікаря-практика відводиться для… навчання. У багатьох клініках періодично влаштовують для персоналу тестування — хто не пройшов, може залишитися без місця. Для переймання передового досвіду перспективних спеціалістів відправляють на 6—12 місяців на стажування за кордон. Кожен спеціаліст повинен брати участь у наукових профільних конференціях — двічі-тричі на рік, а претендент на місце у престижній клініці — мати публікації в медичних журналах. 

В Ізраїлі є ще одна відмінність від інших країн: при вступі до вищої школи абітурієнт повинен пройти обов'язковий державний психотест. Психотест визначає здібності абітурієнта до академічних знань. Перевіряється рівень його словесного мислення (багатство словникового запасу, логічність думки, здатність розуміти й аналізувати прочитане, формулювати думку й ґрунтовно викласти її в письмовому вигляді), кількісного мислення (навички роботи з цифрами, математичними формулами й правилами, здатність аналізувати дані на графіках, таблицях і діаграмах) і володіння англійською мовою (багатство словникового запасу, розуміння прочитаного на рівні академічних наукових статей). Цікаво, що деякі коледжі готові прийняти абітурієнта з незадовільними результатами випускних іспитів за умови високої оцінки за психотест.

З наших найближчих сусідів, мабуть, найкраща ситуація з медичною освітою у Польщі. Польський уряд доклав чимало зусиль, щоб повністю перевести навчання в медичних вишах на європейські стандарти. Якість навчання висока, а вартість значно нижча, ніж в інших країнах ЄС. Тому багато європейців, особливо зі скандинавських країн, останніми роками охоче вчаться на лікарів у Польщі.

 

На жаль, зовсім інша картина в Україні. На сьогодні 17 українських медичних університетів, 3 академії післядипломної освіти та понад 100 медичних і фармацевтичних коледжів щороку випускають майже сім з половиною тисяч лікарів і понад 15 тисяч медичних сестер. Однак кількість не означає якість. Адже сучасні вимоги до професійної підготовки майбутніх медиків передбачають упровадження в освітній процес міжнародних медичних стандартів, підвищення науково-освітнього рівня майбутніх лікарів і особливо викладачів, забезпечення їх сучасними інноваційними та інформаційними медичними технологіями. Звісно, сподіватися на те, що вже сьогодні держава почне виділяти колосальні суми на освіту, — утопія. В країні війна, не подолана корупція, важка ситуація в економіці. Та вже нині можна й потрібно змінювати підхід суспільства до медичної освіти й лікарської професії. Опитування абітурієнтів медичних навчальних закладів показало, що лише 30% свідомо обирають професію лікаря. 

Турбує й низький рівень базової освіти випускників шкіл. Результати тестів ЗНО цього року помітно знизилися. Здібні абітурієнти дедалі частіше обирають закордонні виші, де плата за навчання не набагато вища, ніж в Україні, а освіта якісніша. Наші виші спіткала проблема недобору, тому студентів часто зараховують заплющивши очі на їхній скромний рівень знань. Крім того, вищі навчальні заклади змушені збільшувати обсяги навчання за контрактом, щоб хоч якось виживати через недостатнє фінансування освіти. Але надмірна комерціалізація медичних вишів у зубожілому суспільстві може призвести до деградації медицини й остаточного падіння статусу лікаря.

Заступник міністра охорони здоров'я України Олександр Лінчевський на парламентських слуханнях на тему "Медична освіта в Україні: погляд у майбутнє" визнав, що ніяким навчанням у виші не компенсуєш дефекту відбору. Нині вищі навчальні заклади набирають абітурієнтів з відверто низьким прохідним балом. "Мені як пацієнтові, — сказав Олександр Лінчевський, — байдуже, як лікар навчався — за контрактом чи державним замовленням, до медичних ВНЗ мають вступати найкращі". Важко із цим не погодитися. 

З ініціативи парламентського комітету з питань охорони здоров'я Міністерство освіти і науки відмінило наказ про запровадження мінімального прохідного бар'єра для абітурієнтів медичних спеціальностей на рівні 150 балів за зовнішнім незалежним оцінюванням. Та хоч би якою була мотивація такого рішення, хіба це поліпшить якісний відбір майбутніх лікарів? Навпаки, було б доцільно не тільки підвищити прохідний бал, а й за прикладом Ізраїлю запровадити для абітурієнтів-медиків психометричний вступний тест для впевненості в тому, що до вишу прийшла людина, для якої клятва Гіппократа буде не просто формальністю, а дороговказом на все життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво