Позбутися ватника в освіті - Освіта - dt.ua

Позбутися ватника в освіті

26 червня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 26 червня-3 липня

DT.UA звернувся до професора університету Британської Колумбії (УБК) у Ванкувері Тетяни Тесленко з проханням порівняти стан української вищої освіти і канадської.

 

Освіта у світі стає дедалі потужнішим і більш дохідним видом бізнесу. А там, де у звичній діяльності людини чільну роль починає відігравати фінансова складова, слід уважно роззирнутися й зрозуміти: чи правильно ми все робимо? Чи не наростає загроза з поки що незрозумілого боку? 

Пригадується карикатура: велетенський удав лежить у джунглях. Судячи з контурів, він проковтнув джип, у якому сидить солідний джентльмен у корковому тропічному шоломі. Удав перетравлює здобич. А біля нього стоїть асистент і кричить: "Професоре, завершуйте експеримент і хутко натискайте на газ!.." Геніальний жарт! Він звернений до всіх нас, щоб ми не спізнилися з натисканням кнопки газу в нашому житті. Схоже, цей малюнок особливо ретельно слід розглянути ректорам університетів. І подивитися насамперед, яке місце їхні виші посідають у світовому табелі про ранги.

Усі рейтинги малюють одну картину — американські виші посіли місця в першій десятці. Таке враження, що їх не швидко вдасться витіснити з Олімпу. Українські виші мають тут дуже убогий вигляд. До популярного шанхайського академічного рейтингу університетів світу за 2014 р. жоден наш виш не потрапив взагалі, а в інших у п'ятисотку ввійшли тільки Київський і Харківський національні університети. Сумно...

Кореспондент DT.UA звернувся до професора університету Британської Колумбії (УБК) у Ванкувері Тетяни Тесленко з проханням порівняти стан української вищої освіти і канадської. Кандидатуру обрано не випадково. Тетяна Миколаївна тривалий час працювала доцентом у Харківському університеті, потім захистила докторську в університеті Саймон Фрейзер у Канаді. Вже 15 років вона працює в університеті Британської Колумбії, який посідає 37-ме місце в шанхайському рейтингу. Достойно! Цей університет у 2015 р. урочисто відзначає своє 100-річчя, тому сьогодні тут серйозно працюють над тим, аби вивести якість викладання на найвищий рівень.

— Тетяно Миколаївно, що, на ваш погляд, відрізняє університет Британської Колумбії від інших університетів, зокрема українських?

— УБК завжди був розвернутий до студентів. Недавно в нас змінився президент університету, і він ще більше орієнтує на те, аби ми не читали звичайних академічних курсів, — потрібно, щоб знання були максимально орієнтовані на якусь модель працевлаштування.

— І що для цього роблять в університеті?

— У студентів є безліч можливостей отримати унікальні навики в студентських командах. У майстернях при університеті наші студенти створюють прототипи своїх проектів, у реальність яких важко повірити. Так, тут роблять автомобіль, який на одному галоні бензину могтиме проїхати понад 3 тис. кілометрів. Щоб оцінити це досягнення, скажемо, що досі на одному галоні вдавалося подолати лише 36 км.

У лабораторії поряд створюють підводний човен, який рухатиметься під водою з допомогою м'язової енергії його керманича. Студенти мають намір найближчим часом випробувати своє творіння. Якщо випробування підтвердить ефективність, цьому човну не буде ціни під час відпочинку на морі.

Такі унікальні розробки дозволяють перевіряти найбожевільніші ідеї, випробовувати їх у змаганні з творіннями інших вундеркіндів, відчути, нарешті, смак справжньої справи...

Винахідники в університеті, судячи з усього, звикли, що ними захоплюються. Але їх самих найбільше вражає досягнення їхніх колег — студентів із університету Торонто. Там змогли створити вертоліт, який злітає з допомогою енергії пілота, що натискає на педалі, котрі, своєю чергою, примушують обертатися повітряний гвинт. Студенти з Ванкувера спробували створити щось схоже. Але в них не вийшло. Зате це тільки додало поваги до колег із Торонто. 

У нас є команда, яка назвала себе "Інженери без кордонів". Студенти активно співпрацюють із країнами Азії, Африки. Вони їздять туди зі своїми проектами. Найчастіше це санітарні проекти: очищення води, позбавлення від сміття, зелена енергетика... Для канадців, які ніколи не виїжджали в такі країни, надзвичайно цікаво попрацювати там. 

Ми стежимо за тим, аби студенти уже на першому курсі мали доступ до професора, а не тільки до його асистентів, і працювали у невеликих класах — не більше 20–25 чоловік. Бо зазвичай на першому курсі лекції читалися в класах по 200 чол. і більше. Ми прагнемо, щоб студенти якомога раніше зайнялися своєю справою, в якій проявили би себе.

У Канаді упор робиться на те, щоб студенти навчилися використовувати знання в конкретних ситуаціях на роботі. Для цього потрібна особлива організація навчального процесу. Насамперед необхідно забезпечити зв'язок університету з промисловістю: щоб індустрія постійно вкладалася в наші проекти, в курси; щоб студенти не просто вчили за підручником якісь правила, а бачили, як формули працюють у їхніх машинах. Причому в новітніх пристроях, котрі визначають завтрашній день техніки.

— Яке місце екологічних знань у процесі навчання інженерів?

— Колосальне! І це природно, бо нашим інженерам доведеться працювати в різноманітних командах, які виконують проекти на різних континентах. Це будуть глобальні віртуальні команди. Офіси компаній розміщуються в різних країнах світу, і там працюють люди з цих країн. Так, у них коди, описи, параметри однакові, але виконуються вони по-різному. 

Ми навіть написали на нашому інженерному факультеті книжку Fundamental competencies for engineers про те, як група молодих інженерів працює в різних країнах світу. Їх найняла фірма, що виконує замовлення на будівництво зелених будинків у Бразилії, гідроспоруд на п'яти континентах, вони працюють над біотехнологічним проектом у Казахстані. Інженерам доводиться переходити з проекту на проект у різних країнах із неоднаковими стандартами, кодами, і, звісно ж, досить несхожими людьми. У цих обставинах надзвичайно важливо правильно побудувати спілкування. 

Підручник виявився дуже затребуваним, і ми на кафедрі його нині переробляємо для перевидання. Наші студенти буквально горять, вирішуючи завдання, що виникають перед ними. Особливо вирізняються інженерні проекти студентів, які можна об'єднати загальною назвою "зелений дизайн". Їм доводиться вирішувати надзвичайно складний комплекс завдань. Тут — простір для креативу.

— Ви приїхали до Канади, грубо кажучи, із совка. Як ви себе перебудовували в нових умовах, — адже це набагато складніше, ніж розробляти інженерні конструкції?

— На конкурсній основі мені випала можливість поїхати навчатися в докторантуру в Канаду, та ще в таке чудове місто як Ванкувер. Вростання в інше суспільство було болючим процесом. Воно триває й зараз. Досі неймовірно багато вчуся, хоча я вже закінчила всілякі курси, а їх тут безліч. Для мене як для докторанта було багато безплатних семінарів, самі назви яких в Україні просто здивують: як працювати зі студентами, як працювати з колегами, як їздити на конференції та писати праці, як отримати гранти, як жити у Ванкувері... Дізналася багато корисного й змістовного. Ці семінари надають великого значення таким "дрібницям", на які ми й уваги не звертаємо. 

Я ходила на всі курси, скільки могла. А коли почала працювати тут в університеті, закінчила річну програму з перепідготовки для викладання в Канаді. Нас зібралося близько 30 людей із різних кафедр, і ми ретельно трудилися над педагогічними проектами. Працювала з колегами — медиками, юристами, мистецтвознавцями. Обговорювали питання: що таке академічна чесність, що таке плагіат, чи можна давати списувати студентам...

— Справді, а чи можна?

— Безумовно, ні. Потрібно навчити студента перетворювати знання, добуті іншими, на свої. У дослідницькій праці вкрай важливо визнати, що зроблено до тебе і де та ніша, в якій ти можеш проявити себе. Це нелегка проблема для багатьох студентів. Цього спочатку навчали мене, а тепер навчаю я...

— Де навчали?

— В Канаді.

— Ваш університет посідає в шанхайському рейтингу високе місце. Жоден український виш не потрапив поки що в групу 500 найкращих вишів світу за цим рейтингом. В інших світових рейтингах вони ближче п'ятої сотні не просунулися. Тепер українські виші працюють над виправленням такого становища. Тому, думаю, їх цікавить питання: що потрібно зробити, аби наблизитися до вас?

— Є параметри, які чітко визначені цим рейтингом для вишів: кількість Нобелівських лауреатів, котрі працюють викладачами; скільки випускників вишу стали лауреатами Нобеля або премії Філдса; кількість коштів, які вкладаються в дослідження; скільки та які компанії відкриваються на базі цих досліджень; можливості бібліотеки вишу; кількість студентів на одного викладача...

Студент від нас іде в життя, починає кар'єру. Важливо, як він стартує: з низького старту чи з високого. Я зобов'язана зробити все можливе, аби він починав із високого старту. Нині конкуренція скрізь така висока, що ніде не треба затримуватися й марнувати дорогий час. Я бачу своє завдання — забезпечити оптимальний старт.

— Що ви робите, аби університет підвищив свій рейтинг?

— Нині наш університет став великим експериментальним майданчиком для інновацій. Нам запропонували написати заявки, в яких викласти свої пропозиції, що слід зробити для підвищення якості навчання: щоб воно стало більш гнучким, для розширення контактів студентів з індустрією. Ми вчимо студентів бути відкритими до світу і готовими до його викликів. Практично, з 4-го курсу вони отримують пропозиції на роботу, а багато хто вже й працює у великих інженерних фірмах.

Нас заохочують налагоджувати контакти з викладачами інших вишів. 

— З українськими вишами у вас є контакти?

— Думаю, ні. До подій на Майдані відомий представник української діаспори, доктор Світлана Комінко з технологічного інституту Британської Колумбії, скликала викладачів на конференцію з нагоди приїзду понад десятка ректорів з України. Вони їздили по всій Канаді. У нас була розмова з ними. Але через кілька днів почався Майдан, і я не знаю, чи не замінили зараз керівників вишів, із якими ми вели переговори. Вважаю, що серйозна співпраця з Україною розпочнеться з розробки системи масових відкритих онлайнових курсів — МООК. Мене це трохи насторожує. Наскільки я знаю, в Україні інтерес до цієї ідеї надзвичайно великий.

— Ідея захоплива, але хтось уже домігся результатів з її допомогою?

— Ідея прийшла з Силіконової долини. На базі курсів високорейтингових університетів Гарварда, Стенфорда випустили онлайнові курси. Деякі з них були безплатні, за якісь брали трохи грошей. Можна було слухати лекції, ставити запитання асистентам професорів, які ведуть курс, обмінюватися думками з іншими студентами, що беруть той самий курс. А потім слухачі складали іспити. 

Ми певний час були осторонь реалізації цієї ідеї, але коли такі флагмани, як Гарвард та інші провідні виші, розробляють цю ідею, ми не можемо залишатися осторонь такого мейнстриму. Проте якість навчання студентів, котрі випускаються, викликає питання. Закінчують курси і складають іспити, щонайбільше, три відсотки, а то й один відсоток. У деяких групах взагалі частки відсотка. Це мало й нецікаво.

У нас якщо студент склав іспити, вступив в університет і навчається, він отримає диплом. А якщо викладач читає курс і знає, що тільки один відсоток залишиться, то руки опускаються. До чого все це?..

Я стежила в Інтернеті за тим, як розгортаються події на цьому напрямі в Україні. Таке враження, що акцент більше робиться на підприємницькій точці зору, ніж на навчанні. 

— Тетяно Миколаївно, пристосовуючись до нових умов, вам доводилося в собі щось ламати, перебудовувати. Що переважно?

— Дуже багато що. Так, із радянських часів у мене в житті не було звички займатися спортом. Для Канади це дикість. Мої канадські колеги завжди залишають час на активний відпочинок, спілкування з родиною та на спорт. Це їм повертається потім, дає сили. А я стала цьому приділяти увагу тільки в останні роки. 

У мене був ще один стереотип, який довелося відчайдушно ламати. І я його бачу в усіх волонтерів, які приїжджають нині з України. Коли є проект і зрозуміло, як його робити, українці надзвичайно активно, навіть агресивно проштовхують свою думку. Я за це дуже поплатилася і професійно, і емоційно, — працювала в кількох командах, де намагалася проштовхнути свою думку. Але так у команді не поводяться. На мене скаржилися, і моя наполегливість коштувала мені кар'єрних результатів.

На мене було кілька скарг від студентів, що я даю надто багато завдань, і вони вимушені працювати у вихідні. Вільний час тут може бути священним для людей. Для мене священною була робота і те, що я мала зробити її вчасно. Мені показали, що так не можна. Цей урок я засвоїла і вчу студентів звертати увагу на членів своєї команди. Вчу уважно прислухатися до їхньої думки і враховувати її. Не можна не звертати уваги на проблеми членів команди. У товаришів можуть бути дуже дивні думки. Це їхнє право, і не можна цим нехтувати. Всього цього мене не вчили ні в школі, ні у виші. А скільки через це було конфліктів із моїми власними дітьми, коли я намагалася їх переконати: "Треба, треба, треба через не можу!", а вони не погоджувалися, бо в них своє життя й інші пріоритети.

— Тетяно Миколаївно, вам доводиться працювати з досить різношерстим контингентом. Це накладало якісь труднощі?

— О, звичайно. І часом дуже несподівані. Наприклад, є дівчата, особливо зі східних країн, які знають правильну відповідь, але вони спочатку дадуть усім висловитися, а самі промовчать. Ну, а якщо в групі висловлюватимуться хлопчики з Північної Америки, то думки цих дівчаток взагалі не почуєш... Виховання! Викладач повинен враховувати такі деталі, щоб організувати більш ефективне навчання. 

Або ось ще — я прийняла електронне повідомлення від студента. Але питання — коли відповідати: зразу чи через тиждень, якщо я дуже зайнята? Про це треба домовитися в листуванні чи ні? Дрібниці? Аж ніяк. Вони можуть привести до серйозних ускладнень: іммігранти — люди надзвичайно нервові й схильні до переживань, здавалося б, через дрібниці.

— Що привертає нашу увагу — тут трохи інше ставлення до часу. Ми звикли, що в нас годинники на кожному кроці... А тут — ні в місті, ні навіть у метро — ніде немає годинників. І це не єдина принципова відмінність, — мене вирахував тутешній таксист, що я приїхав із Європи, тільки за тим, що я заздалегідь підготувався до виходу і відстібнув пасок безпеки...

— Так, у нас і швидкість тут інша...

— Що, вони більш загальмовані?

— Я б так не сказала. І при цьому вони дуже багато чого примудряються зробити. Хоча мені важко говорити про корінних канадців, оскільки я частіше бачу адаптованих іммігрантів. Наприклад, у студентів із Ямайки інше ставлення до часу. Вони можуть запізнитися на півгодини, на годину. І це нормально... Або вихідці з Німеччини. Там можуть сказати покупцю, котрий скаржиться, що апарат не працює: "Сам винен — читай інструкцію!" В Канаді ніхто так не відповість: тут треба сказати так, аби не скривдити. Тому продавець терпляче розповість, як правильно користуватися тим, на чому ви зупинили око. На вулиці, побачивши ваше спантеличене обличчя, обов'язково запитають: "У вас проблеми? Чим можу допомогти?".

— А який багаж ви винесли з України, що дає вам якісь переваги тут?

— Нас в Україні вчили вчитися. І хочу сказати, що робили це вражаюче добре. Взагалі, студенти звідусюди вчаться непомірно уважно, але студенти з деяких країн часто хочуть, аби їм було все максимально розжоване, щоб їх за ручку взяли й відвели в блакитну далечінь. Вони опиняються в тупику без такої підтримки. А є країни, в яких навчання побудоване на тому, щоб студент сам здобував інформацію, а не чекав — мовляв, це рівняння незрозуміле, і я далі не піду.

— Ваші враження від українських студентів? 

— Я вважаю, що українці надзвичайно винахідливі. Вони самі шукають і знаходять необхідну інформацію. Тут слід мати на увазі, що я зіштовхуюся з українцями, котрі самі сюди приїхали і знали, навіщо. Мені подобається їхнє гасло: якщо треба, то знайдемо. А той, хто сюди приїхав за чиєюсь вказівкою, зазвичай тут нещасний. 

Я уважно спостерігаю за процесами, що відбуваються в Україні, й чекаю моменту, коли можна буде включитися в активну допомогу в реформі освіти. Для цього в Україні мають відбутися зміни, які сприятимуть вільному обміну ідеями, думками. Поки що ми не цілком дозріли для цього. 

Торік ми запрошували дітей Майдану — віком 18—20 років. Я прочитала їм курс із інформативних технологій майбутнього. Лекцію зробила англійською й українською мовами. Підготувала наочне приладдя. Діти чудові, ставили запитання. Правда, не зовсім за темою. А потім ми пішли з ними гуляти по кампусу. Вони трошки відійшли у бік, і я дивилася, як вони робили з мого приладдя голубів і запускали їх. Нічого страшного в цьому немає. Але кожен процес повинен визріти... 

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво