Пострадянський лоходром - Освіта - dt.ua

Пострадянський лоходром

22 січня, 2010, 14:13 Роздрукувати Випуск №2, 22 січня-29 січня

Відомий американський винахідник і мислитель Рей Курцвайл у 2005 році видав книжку «Сингулярність уже близько», яка викликала жвавий інтерес в інтелектуальних колах Заходу і Японії...

Відомий американський винахідник і мислитель Рей Курцвайл у 2005 році видав книжку «Сингулярність уже близько», яка викликала жвавий інтерес в інтелектуальних колах Заходу і Японії. Сингулярність — це стан «обвального зростання». Автор наводить безліч графіків і таблиць (зростання пам’яті комп’ютерів, ефективності та швидкодії електронних елементів, різкого збільшення кількості патентів тощо) на підтвердження, як він вважає, того, що людство досягне сингулярності приблизно до 2045 року. Він показує, що вже в 1990—2000 рр. крива (експонента) зростання впроваджених інновацій обігнула «коліно» і різко пішла вгору. Сучасні досягнення інформатизації та автоматизації пронизують не тільки промисловість, транспорт, сільське господарство і сферу послуг, а й побут середньої людини в розвинених країнах.

Інформаційна, високотехнологічна економіка змусила бізнесменів, менеджерів, політиків, та й просто широку громадськість звернути особливу увагу на людські ресурси і багато в чому переглянути підходи до освіти, особливо вищої. Практично в усіх розвинених країнах здійснено серйозні реформи освітніх систем, спрямовані на перехід від отримання (заучування) потрібного набору знань до навчання методів і принципів використання знань для вирішення практичних і творчих завдань. Різко зросла роль вищої освіти. У розвинених країнах її здобувають (принаймні ступінь бакалавра) понад 60% молоді. Без серйозної якісної освіти молода людина приречена залишатися на маргінесі, перебиваючись соціальними подачками та конкуруючи з мігрантами на полі некваліфікованої низькооплачуваної праці, яке з кожним днем звужується.

А що в нас на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні? Що заважає нашому народу і державі розвиватися за західним, японським, південнокорейським чи бодай китайським шляхом? До числа основних причин, які утрудняють наш шлях у цивілізований світ, я відніс би важкий тягар радянської спадщини, яка ще відчутно дається взнаки не тільки в матеріально-технічному, а й духовному житті нашого суспільства. Ми не тільки не здолали так званої совковості, а й навіть не почали по-справжньому серйозно осмислювати наше недавнє минуле.

У пострадянський час практично повністю збереглася застаріла адміністративно-бюрократична структура управління економікою в цілому, галузями та підприємствами зокрема. Залишилася незмінною притаманна радянському ладу неповага до людських ресурсів: низька вартість робочої сили, відсутність законної мотивації для управлінців і творчих працівників. Із застійних часів зберігся значний обсяг тіньового бізнесу і повсюдне прагнення обдурити державу. Невігластво наших політиків, бізнесменів і менеджерів у галузі сучасних методів управління просто зашкалює. У суспільстві знизу догори переважає совкове уявлення про те, що керівна управлінська робота не є справжньою працею, і будь-яка «куховарка» може керувати чим завгодно (будь-який кум, племінник, велосипедист, автогонщик чи славний випускник ВПШ може очолити міністерство транспорту та зв’язку або культури). Одночасно має місце жахлива застарілість і швидке скорочення основних виробничих фондів — електростанцій, мостів, ліній електропередачі, рухомого складу залізниць, систем водопостачання і каналізації тощо, що в будь-який момент може спричинити жахливі техногенні катастрофи, подібні до аварії на російській Саяно-Шушенській ГЕС. Усе це супроводжується деградацією людського потенціалу, різким погіршенням якості освіти та істотним зниженням основних демографічних показників — народжуваності, приросту населення та середньої тривалості життя.

Можна констатувати, що наше пострадянське суспільство має цілий букет хронічних, спадкових і нещодавно набутих хвороб, які серйозно ускладнюють його існування. Ці хвороби носять системний характер і охоплюють практично всі сторони державного та громадського життя. Неефективність, обман, показуха, низька якість, тобто лоходром (вдале визначення системи вищої освіти, запропоноване братами Капрановими в однойменній статті в «ДТ»), властиві майже однаковою мірою більшості наших структур від Верховної Ради і секретаріату президента до ЖКГ.

Що ж до вищої освіти, то її рівень в Україні за пострадянський період опустився нижче плінтуса. Якщо за радянських часів рівень фундаментальної підготовки, якість проведення виробничої практики, рівень курсових і дипломних проектів ще підтримувалися в більш-менш пристойних рамках, то в 90-ті роки перейдено всі межі. Причому Україна (Міністерство освіти і науки, ректори і навколовишівські ділки) проявили особливу «оригінальність» у цьому абсурдному процесі. Вирівнюючи несприятливий показник частки осіб із вищою освітою, Кабмін і парламент оголосили всі технікуми вищими навчальними закладами другого рівня одним розчерком пера, більш ніж удвічі «збільшивши» кількість вишів (жодна країна у світі не додумалася до такого кульбіту). За кількістю університетів наша країна обійшла не тільки Англію, Францію і Німеччину, а й ледь не всі західноєвропейські країни разом узяті. До ще одного суто українського ноу-хау можна віднести запровадження для кращих вишів статусу національних. За три-чотири роки цей «почесний» статус купили собі близько сотні вишів, багато з яких, за цивілізованими мірками, не гідні звання навіть коледжу.

Конвеєр української вищої школи «успішно» працює, випускаючи щорічно сотні тисяч «спеціалістів», більшість з яких є неуками з купленими «кірочками». Звичайно, в Україні є кілька пристойних вишів, окремі факультети і кафедри, які намагаються героїчно підтримувати високі принципи вищої школи, є, нарешті, невеличкий прошарок працьовитих, талановитих і цілеспрямованих студентів, які всупереч усьому примудряються здобути серйозну вищу освіту. Але ці маленькі острівці, на жаль, не визначають обличчя національної вищої школи.

Брати Капранови яскраво, талановито і справедливо описали стан української вищої школи. От тільки аналізуючи причини і називаючи винних у цьому лоходромному стані, вони, на мою думку, істотно спрощують ситуацію. Я не збираюся захищати й виправдовувати ректорів і тим паче Міністерство освіти і науки — їхня частка провини в цьому процесі дуже велика, але хвороби сучасної національної системи освіти дуже серйозні й мають комплексний, системний характер.

Лихо в тому, що в Україні при формуванні національної системи вищої освіти збережено гнилий за своєю суттю фундамент радянської вищої школи, який доповнено сумнівними, розбалансованими та непродуманими надбудовами. У системі вищої освіти ефективно не виконується жодна з головних і обов’язкових функцій сучасного управління: планування, організація, мотивація і контроль.

МОН і галузеві міністерства не визначили потреби суспільства та конкретних галузей у відповідних спеціалістах. Відбувся різкий перекіс у бік економічних і юридичних спеціальностей — із тисяч випускників цих профілів більшість не знаходить собі роботи за спеціальністю. Плодяться численні «дрібні» виші, які відкриваються на орендованих площах колишніх проектних інститутів і дитячих садків, які не мають ні своїх приміщень, ні свого лабораторного обладнання, ні своїх професорів і доцентів (в основному викладачі таких «вузів» — сумісники).

Збереглася совкова система управління вищою школою, коли вітчизняні виші підпорядковуються різним міністерствам і відомствам, що не дає змоги проводити продуману єдину освітню політику. Окремі, здавалося б прогресивні, реформістські кроки, на кшталт запровадження державного тестування випускників шкіл, закінчуються черговим конфузом. Мали намір перемогти корупцію у вищій школі, а насправді розширили корупційні можливості як для ректорів, так і для інших державних структур.

МОН повністю дискредитувало тестування, визначивши нижній прохідний бал для вступу до вишів на рівні шести (124 — по 200-бальній системі). Наприклад, для «успішного» складання тестів з математики достатньо розв’язати шість прикладів із 34. Можна зовсім не знати алгебри, геометрії та тригонометрії і з початковими знаннями з арифметики пройти тестування і отримати право вступити в будь-який виш (особисто перевіряв на своєму онукові — учневі 4-го класу). Виникає риторичне запитання: «Як можна підготувати інженера-механіка, будівельника, електрика чи економіста з випускника школи з такими знаннями?». Викладачі вищої школи підтвердять, що серед нинішніх студентів більш як 50% не знають елементарної математики...

У вітчизняній системі вищої освіти повністю відсутня мотивація всіх учасників навчального процесу до якості навчання. Ректори об’єктивно зацікавлені в зростанні кількості бюджетних і контрактних студентів, що дає їм змогу збільшити бюджет вишу й розширити його і власні фінансові можливості. Якість підготовки фахівців по-справжньому ніхто не контролює і за її рівень нічого не доплачують. Викладачі з непристойно низькими зарплатами також нічого не отримують за якість підготовки, а ректори і декани відкрито кажуть, що відрахування з їхньої вини 7—10 студентів автоматично призведе до звільнення викладача. Студенти, за винятком кількох відсотків зацікавлених диваків, бачать, що якісна освіта в нашій країні, за великим рахунком, нікому не потрібна — достатньо ввімкнути телевізор і послухати наших депутатів, міністрів і кандидатів у президенти, щоб зрозуміти: ерудиція, освіченість та елементарна вихованість не належать до рис, які сприяють політичному, фінансовому чи кар’єрному успіху в Україні.

Виші самі контролюють якість курсових і дипломних проектів — формальне включення до складу державних екзаменаційних комісій незалежних експертів (представників науки або виробництва) є абсолютною профанацією. Завідувачі випускаючих кафедр і декани самі добирають цих «незалежних» експертів із числа своїх випускників. За таким самим принципом комплектуються міністерські комісії, які проводять вимірювання знань і підтверджують атестацію та акредитацію вишу.

У багатьох європейських країнах використання шпаргалки розцінюється як кримінальний злочин. У нас це норма. Всі стіни й стовпи біля будь-якого вишу обклеєні оголошеннями з пропозицією за відповідну плату виконати будь-яке домашнє завдання, курсовий чи дипломний проект, навіть кандидатську або докторську дисертацію. Реакція МОН, МВС, прокуратури, громадськості — нульова.

У США і Європі при прийомі на роботу молодого спеціаліста не тільки великі, а й середні, а часто й дрібні фірми проводять співбесіду та обов’язкове тестування, визначаючи психологічний тип особистості, коефіцієнт інтелекту (IQ) та рівень професійних знань претендента на роботу.

Можна запропонувати такі можливі заходи, що сприяють наближенню нашої системи вищої освіти до європейських стандартів:

— оптимізація мережі вишів, заснована на реальній потребі суспільства в конкретних фахівцях та скороченні їхньої кількості хоча б за рахунок включення технікумів і «дрібних» інститутів до складу великих навчально-наукових комплексів;

— коригування законів України про освіту та вищу освіту, доповнення їх статтями, які посилюють відповідальність керівників і викладачів шкіл і вишів за масовий брак (низьку якість незалежного тестування випускників);

— запровадження кримінального покарання для всіх фігурантів «освітньої підробки» — виготовлювачів дипломів і дисертацій та тих, хто користується цією продукцією (чому фальшивомонетники або виготовлювачі та свідомі власники липових довідок і документів підлягають кримінальному покаранню, а липових дипломів — ні?);

— розширення можливостей незалежного тестування, доповнення його автоматизованою системою, що визначає якість роботи кожної школи з подальшими оргвисновками;

— запровадження в обов’язковому порядку тестування знань після закінчення вишу;

— результати тестування після закінчення вишу щорічно надсилати в МОН і зробити їх головним критерієм оцінки якості роботи вишу й вирішальним чинником при атестації та акредитації відповідного вишу;

— запровадження на законодавчому рівні диференційованої системи оплати праці викладачів і надання пільг студентам залежно від якості роботи та навчання: старший викладач, студенти і дипломники якого за результатами незалежного тестування набирають стабільно високі бали, мають отримувати зарплату вищу за професора, який випускає двієчників і трієчників, студент-контрактник, котрий склав сесію на «4» і «5», має переводитися на бюджет, а трієчник-бюджетник — на контракт і т.п.;

— опрацювання і запровадження системи незалежного галузевого та громадського контролю якості вишівських випускних робіт і вилучення з цього процесу керівництва та викладачів свого вишу;

— створення автоматизованих банків даних експертів і фахівців із відповідних напрямів, які в автоматизованому режимі незалежно від керівництва МОН і вишу, що перевіряється, призначатимуться для почесної місії атестації та акредитації будь-якого навчального закладу.

Впровадження таких радикальних нововведень у систему вищої освіти вимагатиме викорінення не тільки освітніх, а й ментальних звичок керівників, викладачів, студентів та їхніх батьків.

У громадській думці переважає думка, що біди і невдачі українського народу пояснюються переважно ворожим впливом. Достатньо позбутися окупантів, і вільний український народ відчує крила і створить квітучу державу. В 1991 р. ми позбулися останнього окупанта — рад, і що ж ми створили за 18 років?

Наприклад, фіни з 1918-го по 1938 р. із глухої лісової провінції царської Росії перетворилися на високоорганізовану та економічно розвинену країну, яка зуміла мужньо відстояти свою незалежність у битві з могутнім Радянським Союзом. А ми за минулий період незалежності, отримавши непогану спадщину, примудрилися її бездарно розтринькати, навіть не почавши створювати щось нове.

Політики, експерти, журналісти злагодженим хором звинувачують в усьому, що відбувається, «тих, хто нагорі», — еліту. Ну не таланить доброму, талановитому і працьовитому народу з політиками, міністрами, генералами, бізнесменами та ректорами! «Внесок» численних керівників у цей нескінченний процес дерибану і лоходрому справді дуже великий. Але чомусь не обговорюються питання жахливої якості та низької продуктивності праці українських сантехників, двірників, дрібних чиновників та ін. Які керівники винні в наших брудних під’їздах, запущених скверах і засмічених придорожніх смугах? Хіба прості громадяни, так само, як і сильні світу цього, не намагаються по блату і за хабарі прилаштувати на тепле містечко чи у виш свого недоука, брата чи кума? Хіба не є ми в більшості своїй несунами, хабарниками і хабародавцями? От тільки можливості наші в цьому плані несумірні, на жаль, із депутатськими. А що ж до менталітету — то він спільний, рідний і являє собою вигадливу суміш патріархально-селянських традицій XIX ст. із типово совковою ідеологією. Значна частина електорату дотримується лівих поглядів, але голосує за правих, виступає проти приватизації великих підприємств та сільськогосподарської землі і за вступ у Європейський Союз. Дуже низька якість інформації в більшості ЗМІ, особливо на телебаченні, де свобода слова давно вже перетворилася на замовну свободу порожньої балаканини, формує в суспільстві непрофесійні уявлення про управління, економіку, науку та освіту.

Дуже складно в такому середовищі проводити серйозні реформи, що вкрай необхідні нашій державі. Єдина надія на молоде покоління українців, котре виросло вже в новий час і, хочеться сподіватися, зможе сформувати адекватну сучасну систему національних цінностей та побудувати успішну європейську державу. У протилежному випадку ми так і залишимося глухою околицею Європи з незрозумілою політикою, застарілою промисловістю, непродуктивним сільським господарством і лоходромною системою освіти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво