Педагогіка: індивідуальна vs колективна - Освіта - dt.ua

Педагогіка: індивідуальна vs колективна

14 вересня, 16:55 Роздрукувати Випуск №34, 15 вересня-21 вересня

Виховання — непростий процес. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

З початком навчального року до щоденних турбот більшості сімей додаються шкільні. 

Якщо в навчанні пріоритет учителів визначальний і незаперечний, то у вихованні, де процес безперервний, повсякденний і систематичний, батькам відведена виняткова роль, але, зрозуміло, не без участі й допомоги школи. Навколо цього питання, замість налагодження погодженої роботи між двома інституціями виховання підростаючого покоління в стилі "модус вівенді", й сьогодні триває дискусія між школою та сім'єю. Виховання — річ тонка і делікатна, а деяким сім'ям і не до снаги. Часто батьки, аби захиститися від докорів власної совісті або зняти з себе відповідальність, вдаються до тактики інсинуацій і з їхніх вуст може зірватися: "Я його (її) годую, одягаю, а школа має вчити й виховувати". Вчити — справді її головне завдання, а от щодо виховання, то тут основна відповідальність покладається на батьків. 

Виховання — непростий процес. На ньому позначається низка таких важливих чинників, як повна чи неповна сім'я, злагодженість чи відмінність у системі підходів до виховання з боку матері й батька, вплив оточення, вибір дітьми друзів тощо. Нерідко у вчительському середовищі можна почути: "А що ви хочете ? Там одна мати, дитина росте без батька". Так, це чинник суттєвий і, безперечно, впливає на повноцінне виховання дітей. Водночас виховна політика батьків має бути продуманою і зваженою на перспективу. Але не надокучливою й прискіпливою, яка відштовхує дітей від власної самостійності як важливої ознаки особистості. Дуже часто така позиція повертається неочікуваним. Втрачається природний зв'язок між батьками й дітьми. Діти закриваються, не йдуть на відвертість. Вихід — у варіанті співучасті батьків та дітей, спрямованій на створення атмосфери дружби і взаємоповаги. Тоді в сім'ї не тільки батько дає поради сину, але й син багато чого доброго може підказати батькові. Альянс рівності, довіри і дружби — це так важливо для злагоди в сімейному колі.

Загалом історія навчання й виховання давня і збігається з часом становлення і розвитку людської цивілізації. Педагогіка, особливо в давнину, була тісно пов'язана з філософією. Велети античності Піфагор, Геракліт, Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель переймалися не лише проблемами пізнання реалій світу, випромінювали світло мудрості, але й вправлялися в освіті, навчали учнів, серед яких відомі історичні постаті. Так, Арістотель три роки вчив і виховував знаменитого полководця Александра Македонського.

Разом із здобутками античного світу в основу сучасної педагогіки лягли праці й діяльність таких педагогів-дослідників проблем навчання й виховання, як Ян Амос Коменський (1592—1670), який розробив класно-урочну систему організації навчання; Йоганн Генріх Песталоцці (1746—1827), який справедливо вважав, що від освіти й виховання залежить рівень розвитку суспільства; Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870), учений бачив педагогіку в нерозривному зв'язку з філософією, історією, психологією, анатомією та фізіологією людини; Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970), який будував свою систему навчання й виховання на принципах гуманізму, багато уваги приділяв формуванню світогляду учня, прийшов до висновку, що дитина пізнає не тільки світ, але й сама себе. 

Слово "педагогіка" походить від грецьких слів "paidos" (дитина) і "ago" (веду). Зазвичай в освітніх колах домінує визначення педагогіки як науки про навчання й виховання дітей, що є путівником системи соціального становлення підростаючого покоління. При цьому спеціалісти галузі діляться, щонайменше, на дві групи в сенсі ставлення до педагогіки. Одні вважають її цілісною наукою соціального спрямування. Гадається, з цієї причини в Україні навіть існує Академія педагогічних наук. Друга група освітян на педагогіку як науку дивиться з певною часткою скепсису, вважає, що її практичне застосування зводиться до великої кількості прийомів і методів, спрямованих на мільйони юних індивідів, інакше кажучи, сумніваються в наявності певного типу закономірностей, які б утверджували її як науку. Для них вона — сукупність методів навчання й виховання, в яких останні існують в нерозривній єдності й підпорядкованості одне одному як дві складові одного й того ж соціального процесу. 

Навчання, на відміну від виховання, більш конкретизоване й стандартизоване для всіх поняття, що спирається на розум і мислення. А виховання є "складний багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних умов для її фізичного, психічного та соціального розвитку" через пізнання реалій світу та оволодіння вмінням гідно подавати себе в ньому як індивіда. Воно, таким чином, похідне, підпорядковане, оскільки бути вихованим, тобто охайним, увічливим, культурним, привітним… всього цього треба навчитися, усе це потрібно освоювати. Тут навчання і виховання виступають як невіддільні елементи, що взаємодіють в єдності. Набір необхідних в кожному окремому випадку навчально-виховного процесу інструментів різний. Виявляється, що до кожного окремого учня (учениці) потрібне застосування індивідуального набору методів навчання й виховання. Педагогіка є їх сукупністю, вдало підібраною під індивідуальність суб'єкта навчання та виховання. Інакше кажучи, філософія педагогіки — це тисячі й тисячі методів, а тому набагато частіше користуються поняттям "методика", ніж "педагогіка". 

І все-таки педагогіка, яка мало тягне на статус науки, завжди до послуг у ролі методів навчання й виховання, які більш індивідуальні, ніж колективні. 

У радянській школі час від часу, хвилеподібно, з Міністерства освіти й Академії педагогічних наук лунали команди всьому багатотисячному корпусу освітян негайно переходити на вивчення і впровадження в практику педагогічної роботи методи вчителів-новаторів, таких як Ш.Амонашвілі, І.Волков, М.Гузик, Є.Ільїн, С.Лисенкова, М.Щетинін, О.Захаренко, В.Шаталов чи там на якийсь уже узагальнений досвід (донецький, липецький тощо). Однак усі вчителі різні, як і учні, яких вони навчають, і в цьому не тільки правда, але й велике щастя. Шалва Амонашвілі міг працювати тільки так, як це здатний практикувати тільки він. Сила Амонашвілі як педагога була в тому, що він розумів дітей. Ніхто інший не натягне на себе рядно знань і методів Амонашвілі. Тому що він не Амонашвілі. Він може працювати лише так, як може саме він. Однак удосконалювати свої підходи й особисті методи, як це робив Амонашвілі, він теж може й прагне до цього. І він теж прийде до втілення мети цілісно озброювати учнів знаннями, але своїми вивіреними методами. У навчанні й вихованні, як і в науці, немає єдиного шляху. У вчителів-новаторів, скоріше, треба вчитися натхнення й заповзятості. А пошук свого вдалого шляху це й є майстерність. І заганяти всіх на одну стежку це схоже на заборону розвитку педагогічної майстерності, звуження і зведення її до спрощення, що врешті-решт веде до консервації сукупності педагогічних методів. А життя на місці не стоїть, і дедалі більше потребує освоєння як підростаючим поколінням, так і взагалі всім суспільством усе нових і нових знань. Потрібен відбір знань для певного типу учнів та й самих учнів для вивчення їх. Скажімо, у класі є два-три учні, які здібні до математики. Усі інші просто копіюють їхні плоди. Значить, таким, що кохаються в математиці, потрібні математичні школи. Інші мають вивчати математику лише в обсязі практичного повсякденного використання. Уроки математики для них втрачений час, час нудьги й розбещення неробством, уроком, як можна щось вкрасти, присвоїти чуже. 

Сума знань, які потрібно засвоїти пересічному учню, постійно змінюється, наростає разом з розвитком науки, технології виробництва. Це зовсім не означає, що те, що давалося учням у середні віки, застаріло й кануло в Лету. Є речі, яких треба навчати в школі, без яких аж ніяк не обійдешся, оскільки вони вічні, завжди необхідні в майбутньому дорослому житті. Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь у школі навчали, як поводитися з дорослими, з батьком і матір'ю, дідусем і бабусею, як економити гроші, на що їх витрачати, як дотримуватися чистоти, прибирати хату чи квартиру, зустрічати гостей тощо. 

До кожного учня потрібний індивідуальний підхід. Ці підходи можуть бути різними, але вони мають дати у навчанні й вихованні позитивний ефект. Однак ніхто не застрахований і від негативного. І варто пильнувати, аби уникнути останнього. Зокрема в моїй педагогічній практиці був випадок, далекий від солодкавої педагогіки. Він був продиктований не продуманим рішенням, а інтуїтивним, спонтанним. 

У п'ятому класі чомусь був один учень, старший на три роки від усіх інших. Учителі-старожили школи мене попередили, що цей Стах "веде уроки по-своєму", доводячи вчительок до сліз. Уже у першій половині уроку я дістав нагоду переконатися в цьому. Стах, який відрізнявся від усіх зростом і виглядом, раптом встав із задньої парти і пішов до передньої. Я запитую: "Стаху, ти куди йдеш? Сядь на своє місце". Він спокійно відповідає: "Піду, дам у вухо он тому, а потім сяду на місце". Такої нахабної зухвалості я досі не зустрічав. Моя відповідь була несподіваною не тільки для Стаха й класу, але й для мене самого. Клас завмер. Черговий вибрик учня, що верховодив у класі. І молодий учитель, який мусить утверджувати серед них авторитет як такого, що знає предмет і здатний тримати клас в робочому стані. Інакше навчання ефекту не матиме. Я зробив кілька кроків хлопцеві назустріч, піймав за грудки. І сильно рвонув його корпус додолу. Стах, не чекаючи цього, не встиг навіть згрупуватися. Його ноги стрибнули вперед, ніяк не захищена сідниця повалилася на підлогу. І він тихенько, але чутно на весь клас, заскиглив. Клас відповів загальним видихом: "Стах плаче". Стах, грізний Стах, який наводив на весь клас жах, тримав його в кулаку, раптом заплакав. Я йому допоміг підвестися, відвів на місце, посадив. При цьому подумав, що виховний момент був жорстоким. Але ефект, навпаки, виявився позитивним. Стах ніколи більше не ходив по класу, щоб давати комусь у вухо, когось лякати, на всіх наводити страх.

Для того, щоб працювати індивідуально з кожним учнем, учителю варто б завести його навчально-поведінкову карту і постійно користуватися нею, виходячи з генів добра й зла та проміжного чималого дріб'язку між ними, керуватися нею у своїй роботі з кожним учнем, його батьками, друзями, яких обирає суб'єкт, тобто учень. Зазвичай учні, на те вони й учні (сирий матеріал), роблять добрі й не зовсім вчинки. А тому є потреба з ними працювати, а заодно співпрацювати й з їхніми батьками. А учні такі різні. Щоб вплинути на підлітка, потрібно зустрітися з батьком і знайти спільне рішення виходу з ситуації (поведінка в школі, поза нею, ставлення до навчання, товаришів і навіть сторонніх людей) і виробити спільну стратегію дій щодо підлітка. В іншому випадку — можна про все говорити лише з мамою (залежно від того, хто керує в домі, хто має більший вплив на учня (ученицю). Втім, це не завжди дасть позитив. Заходи вчителя можуть бути оцінені й батьками як упереджене ставлення до дитини. Однак учитель (класний керівник) має великий вибір варіантів роботи з учнями, зважаючи на притаманні їм особливості характеру, можливої реакції. Можна обговорити ситуацію разом з усім класом, залежно від того, яке ставлення класу до свого колеги, і як означений учень ставиться до своїх однокласників-ровесників. Ще один варіант, дуже частий і вживаний для блага учня, це поговорити з ним окремо, довірливо, наодинці. Захопити учня цікавим йому позакласним чи позашкільним заходом. В усіх випадках мова іде про стратегію навчання і виховання кожного окремого учня. 

Методи виховної роботи з учнями далеко не вичерпуються тут згаданими. Не слід забувати також про самовиховання, яке можна проводити під загальним гаслом "зроби себе сам", "здобудь перемогу над поганими звичками", "допоможи тому, хто потребує твоєї допомоги. Тим самим ти допоможеш і собі". 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Владимир Белый Владимир Белый 15 вересня, 09:10 Як цей, так і велика кіькість подібних матеріалів ще раз демонструє відсутність у нашій освітній практиці системно-інституційних чинників сприяння гарно вихованим проявам і блокування проявів невихованності. Як з боку учнів, так і самих педагогів чи керівництва закладів. Все віддано на відкуп випадку - роби як вважаєш за краще. Про що я конкретно? А хай академічні працівники, що отримують зарплату за дослідження в освіті та поширення нового, розкажуть про те, як інституційно такі питання вирішуються у світі сучасних освіт. згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво