ПЕДАГОГІЧНА ХИМЕРА - Освіта - dt.ua

ПЕДАГОГІЧНА ХИМЕРА

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Щоб одержати повну картину нинішнього стану освіти, необхідно розглянути три основні складові, які визначають і базис, і надбудову: кого нині навчають, хто навчає та як навчають?..

Щоб одержати повну картину нинішнього стану освіти, необхідно розглянути три основні складові, які визначають і базис, і надбудову: кого нині навчають, хто навчає та як навчають? Кожен педагог скаже, що сучасна молодь у переважній більшості не виявляє особливо великого бажання вчитися. Підростаюче покоління, котре виросло на принципах подвійної моралі, яка процвітала протягом останнього десятиліття, стало аж до кісток прагматичним і визнає істиною лише те, що дає практичний корисний результат. Якщо раніше, отримавши домашнє завдання, кожен насамперед замислювався, де знайти потрібні матеріал і літературу, то тепер досить часто думають інакше: скільки це коштуватиме та як заплатити за виконану кимось роботу?

Так, справді, ми досягли високих показників у масовості вищої освіти. І що з того? Тепер навіть найбезграмотніші верстви нашого суспільства мають дипломи або стоять по них у черзі, сподіваючись отримати їх за 4—6 років: у добу процвітання ринкової економіки, коли все продається та купується, «гріх» цим не скористатися. У результаті кількість навчальних закладів, починаючи з училищ і закінчуючи вузами всіх рівнів акредитації, перевищила всі мислимі й немислимі межі.

Докладніше зупинюся на особливостях професійно-технічної освіти, оскільки маю до неї безпосередній стосунок. Основний наш контингент — дев’ятикласники шкіл, яким там стає нудно й нецікаво. Багатьом із них байдуже, який фах одержувати, аби тільки швидше залишити школу. Пробайдикувавши час на шкільних «камчатках» і «гальорках», підлітки після дев’ятого класу зіштовхуються з дилемою, оспіваною в народній творчості: я стою біля ресторану — вчитися пізно, працювати рано.

Їхній освітній рівень уже не вельми шокує. Стало звичним явищем те, що, маючи за плечима неповну середню освіту, 10—15% вступників в училища не вміють належним чином ані читати, ані писати. Я вже не кажу про геометричні фігури, які слід було б розрізняти, про арифметичні дії в стовпчик або відсоткове співвідношення чисел. Для них це — вища математика. Але в атестатах — не нижче чотирьох балів. Честь і хвала всім зацікавленим у хороших показниках!

Коли слухаєш чиновників високого рангу, дивує, наскільки вони далекі від реальності. Як небожителі. Міністр, виявляється, проти того, щоб виховувати в дітях слухняність! Він, бачте, зайшов у перший клас однієї зі шкіл і діти боялися навіть погляд перевести. Ще б пак! Там школа, можливо, тиждень до цієї події готувалася. А без супроводжуючих міністр заходити пробував? А ще корисніше всім чиновникам іноді ставати біля класної дошки як викладачам у якомусь Богом забутому ПТУ (а більшість із них такими і є) і спробувати пошукати оту слухняність. Із досвіду своєї роботи я в нинішніх учнів слухняності впритул не бачу.

Нинішні ПТУ походять від ремісничих і фабрично-заводських училищ. Тоді скрізь були потрібні робочі руки — період індустріалізації економіки, країна вставала з руїн війни. Про освіту не йшлося, головне — заробити на кусень хліба. Підлітки 14—15 років опановували основи професії й доучувалися біля верстата, у кабіні трактора, біля мартена. Саме тоді поширилася заочна форма здобуття вищої освіти, і при великому досвіді виробничої діяльності такий метод був виправданим.

А тепер — цілком інша епоха. Коли безробіття сягнуло 40% (з урахуванням прихованого), виробничі технології давно застаріли, немає потреби дочасно залишати школу або без користі для себе й суспільства мучитися на заочному відділенні інституту. В училищах юнаки й дівчата протягом трьох років одержують не лише професію, а й повну середню освіту. За цей час вони вивчають 32—34 різних предмети (залежно від фаху). Тобто на рік припадає понад 10 дисциплін. Шкільному відміннику з таким валом наук упоратися досить проблематично, а що тоді казати про мешканців задніх парт? При випуску з училища такий «кваліфікований» робітник точно знає, що нічого до пуття не знає, а після вивчення досить широкого переліку наук виходить не фахівець, а напівфабрикат (до речі, за п’ять років інститутського стаціонару я вивчив 43 дисципліни).

Обираючи фах, кожен школяр повинен мати певні нахили, які розвинуться в процесі навчання. Будь-яка професія не терпить дилетантів. А який підліток у 15 років може остаточно визначитися з вибором? Ось і доходить до парадоксів, коли юне створіння без матюка трьох слів не зв’яже, але опиняється у групі офіціантів, бухгалтерів або перукарів.

Навчальні плани вже давно потребують серйозного коригування. Їх забито масою природничих, гуманітарних, фахових та інших наук. Деякі з них і геть екзотичні. Ось, приміром, «Техніка пошуку роботи». У доступному перекладі означає — як знайти п’ятий кут у темній кімнаті? Якщо викладач володіє такою технікою, то що він робить у ПТУ? У міністерстві обіцяли навчальні плани підкоригувати. Еге ж, уже підкоригували: предмет «Ринкова економіка» позбавлено першого слова. Ну, правильно, у нашій економіці давно більше базару, ніж ринку. Але якщо в одному місці забрати, то в інше неодмінно додасться. І з’явилася спочатку «Політологія», а тепер замість неї буде «Філософія». Про доцільність вивчення цих наук усі скромно мовчать. Збільшено кількість уроків з ДПЮ (допризовна підготовка юнаків) і за рахунок предметів професійного циклу. Це співзвучне розмовам про значне скорочення кількості Збройних сил найближчим часом, хоча й за станом здоров’я служити піде мало хто. Та й штатного викладача з військової підготовки в навчальному закладі нечасто зустрінеш. Так і хочеться сказати: прости їм, Господи, бо не відають, що коять!

Неукомплектованість училищ педагогічними кадрами перевищує всі допустимі межі. Часто штатних викладачів тільки половина, а то й третина від загальної кількості. Решта можуть бути сумісниками, котрі приходять і йдуть собі, або на підхваті. Вчителі Західної України в масовому порядку рвонули за бугор. Випускники педвузів працювати за фахом не поспішають. Їх можна зрозуміти, адже на зарплату вчителя доведеться не жити, а животіти. Та й робота нервова, не кожен витримає. І не так-то й легко навчати тих, хто цього зовсім не хоче. В училищах цілком знеособлено посаду майстра виробничого навчання. Колись це були справді майстри своєї справи з великим виробничим досвідом. Тепер великою удачею вважається, якщо хоча б освіта майстра відповідає фахові тієї групи, яку він курирує.

Навчити професії тепер не тільки нікому, а й немає на чому. Коли бракує грошей на гідну оплату праці, то про матеріально-технічну базу навчального закладу годі й говорити. У лабораторіях і майстернях училищ впадає в око тільки недолуге устаткування й верстати часів «раннього застою». Не завжди в аудиторіях, навіть національних університетів, вистачає стільців для студентів. Багато вузів запросто ведуть підготовку бакалаврів і магістрів за 50—60 спеціальностями, не маючи для цього найелементарнішого технічного забезпечення.

Що маємо на вході, те одержимо й на виході. 80% випускників профтехзакладів працевлаштовуються — рапортують із рідного міністерства. Проте надати довідку про працевлаштування і працювати за фахом надалі, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці. Це тільки на папері усе складається благополучно.

Кожна сфера суспільного життя в державі, що розвивається, потребує модернізації. Такий процес є природним, і його перебіг повинен бути продуманим, без ажіотажу. Але історично склалося так, що будь-які реформаторські ідеї ми починаємо з масової рекламної кампанії. Головне — приголомшити спільноту майбутніми дивідендами, розмалювати в рожевих тонах перспективи планованого успіху. Ось вона — панацея! Ух! І ми тепер!.. З нашими-то можливостями!... Проте невдовзі виявляється, що й можливості обмежені, та й реформи не до кінця продумано.

«Така вже людська натура: ми ніколи не бачимо свого становища в справжньому світлі, поки не ознайомимося на досвіді зі становищем ще гіршим...» Важко не погодитися з Даніелем Дефо, проаналізувавши перші результати вітчизняних освітніх новацій. Складається враження, що всі ідеї реформаторського спрямування впроваджуються методом тику й без продуманих наслідків. Щойно запровадили тематичні атестації з усіх дисциплін, як виявилося, що обсяг журналів на тематичні стовпчики не розрахований. Класним керівникам довелося додатково вклеювати по 25 аркушів. Перейменували іспити на державну атестацію, а критерії оцінювання навздогін, нагальним порядком, вигадували самі викладачі на місцях. І вийшов парадокс: є державна атестація за повної відсутності єдиних державних критеріїв для кожної навчальної дисципліни.

Міністерство освіти і науки спромоглося підготувати лише «Типові критерії», але й вони суперечать здоровому глузду у справі профтехосвіти. Я лише процитую 1-й початковий рівень для оцінок 1,2,3 бали: «Учень (слухач) із допомогою викладача відтворює на рівні розпізнання окремі елементи (фрагменти) навчального матеріалу та неусвідомлено виконує окремі частини (елементи, фрагменти) практичних завдань...» І навіть при такому мінімумі «припускається окремих помилок». Ні-ні, рекомендується це не для учнів із розумовими відхиленнями. І йдеться не про математику чи фізику. Такий рівень запропоновано при вивченні предмета «Спецтехнологія» для учнів, які, до того ж, мають за плечима дев’ять шкільних класів. Але далі ще цікавіше. При таких оцінках рівень робітничої кваліфікації не встановлюється зовсім, що суперечить твердженню про позитивність усіх оцінок.

Збільшили кількість уроків з інформатики, а в багатьох школах (особливо в сільських) комп’ютерів ще в очі не бачили. Впроваджуємо вивчення іноземних мов при величезному дефіциті вчителів цього профілю. Чиновники вимагають від навчальних закладів упорядкування графіків проведення тематичних атестацій із зазначенням дати, а на місцях додержуватися таких вимог часто неможливо. Якщо в школах кожен предмет читають по кілька вчителів, то й замінити відсутнього не проблема. В училищах складання таких графіків можна назвати мавпячою працею. Викладачі-предметники, як правило, в одній особі, та й тих бракує. Це означає, що всі графіки летять шкереберть після першої ж хвороби педагога. Не загадки, а суцільні ребуси.

Часто вся освітня модернізація полягає у зміні вивісок: замість відділів з’явилися департаменти, університети перетворилися на академії, інститути перейменували в університети, технікуми стали інститутами, гуртожитки нарекли «молодіжними готелями» (хоча в більшості таких «готелів» усі зручності — у дворі), школи називаються колегіумами або гімназіями, а профтехучилища перетворюються на ліцеї. Краса! Якби ще зі зміною назви змінилася й суть. Я уважно прочитав «тимчасове положення про професійний ліцей» і дійшов висновку, що для учня або педагога училища назва «ліцей» нічого нового не несе. У нашій реальності «бурса» з її фінансуванням і мораллю такою й залишиться, хоч як ти її назви. І дітей лякатимуть тими самими словами: «Не хочеш учитися — підеш у ПТУ».

Заходи щодо реалізації Національної доктрини обмежуються добрими намірами: «створити, забезпечити, проводити, скоригувати, передбачити, включити, підпорядкувати, затвердити, встановити, активізувати, сприяти, підготувати, довести, врахувати, впровадити, удосконалити, розробити, поширити» тощо. Як на практиці реформувати систему освіти з користю для суспільства, не знає ніхто. На папері написали, а втілити в життя нікому не вдається. Можливо, тому немає загального схвалення на адресу реформ із боку вчителів та викладачів? Вони лише поблажливо посміхаються і з іронією говорять про майбутнє. Зате чиновники високого рангу не втомлюються співати хвалебні оди на адресу свого дітища.

Міністр виправдовується, що реформи в освіті проходять у межах фінансових можливостей. То нащо тоді було збурювати суспільство гучними обіцянками? Фінанси обмежені, компетентність управлінських структур не витримує ніякої критики, педагоги — у дефіциті, матеріальна база — в занепаді, школи дають низькі знання. Попри це країна досі має переможців Всесвітніх олімпіад, що підтверджує аксіому: кожна нація народжує своїх геніїв, усупереч усім труднощам.

Тоді уявіть собі, що ви зібралися зробити ремонт свого житла. Але в одній кімнаті мешкає теща, в другій — коханка, третю здаєте квартирантам і впливати на них немає можливості. Ви пересуваєте меблі, зриваєте шпалери, білите стелю. Потім виявляється, що і грошей на ремонт — кіт наплакав. Картина виходить вражаюча. Щось схоже можна спостерігати і з модернізацією нашої освіти.

А ось цікавий документ із Кабінету міністрів України за № 435 від 31 березня 2003 року, у якому йдеться: «свідоцтва про базову загальну середню освіту, атестати про повну загальну середню освіту, дипломи кваліфікованого робітника, а також диплом молодого спеціаліста для осіб, які навчалися за кошти державного бюджету, виготовляються за рахунок загального фонду державного бюджету». А насправді з часу введення документів нового зразка їх виготовлення для профтехучилищ фінансується з двох джерел — державного бюджету й кишень батьків (для сиріт роблять виняток). Цікаво, яка ж реальна вартість видатків на виготовлення цих пластикових «палітурок» з урахуванням їх оформлення? Думаю, корисно буде для платників податків відкрити цю державну таємницю.

Що ж виходить у сухому залишку? Ми з вами стаємо такими собі «морськими свинками» реформ, і над нами проводяться всі соціальні експерименти кінця XX й початку XXI століття. Тільки недругам завжди бажають жити в епоху змін. Недоліків у нашій освіті ніколи не бракувало, але з плином часу їхня кількість не тільки не зменшується, а, радше, навпаки — зростає. На мій погляд, мало зміниться система освіти й протягом найближчих років. З усього запланованого тільки програму «Шкільний автобус» можуть виконати, та й то природним шляхом: возити буде нікуди та й нікого.

Тим, кому доведеться навчатися в нашій школі 12 років, зможуть висловити своє «захоплення» тільки коли підростуть. Офіційне існування кількох систем оцінювання знань (у школах і училищах — 12-бальна, у технікумах та вузах — п’ятибальна) зовсім спантеличує учнівську молодь. Загальна комерціалізація освіти суперечить Конституції, яка перетворюється на збірник хороших гасел. І Конституція з її безплатною освітою є, і гарант її є, ось тільки гарантій — ніяких. Спробуйте на теренах країни безплатно одержати в училищі професію для сфери торгівлі, харчування, автосервісу, банківської справи, побуту, дизайну, офісу тощо. Такі професії приваблюють школярів своєю назвою, вони популярні, але скрізь за них вимагають щомісячну спонсорську допомогу.

Реформами в освіті повинні займатися діючі педагоги, а не кабінетні чиновники, котрі вже забули, коли самі стояли біля класної дошки (якщо вони там колись стояли, а не зробили кар’єру по комсомольсько-партійній лінії). А змінювати в країні є що, ось тільки нікому. А тому в кожної реформи, як і в революції (із пісні слів не викинути): є початок, але немає кінця. Класика!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво