«ОТЧЕ НАШ» ДЛЯ... МУСУЛЬМАН ТА АТЕЇСТІВ? - Освіта - dt.ua

«ОТЧЕ НАШ» ДЛЯ... МУСУЛЬМАН ТА АТЕЇСТІВ?

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Так уже повелося в Україні, що рішення, які стосуються більшої частини суспільства, приймаються меншою її частиною, і аж ніяк не на користь більшості...

Так уже повелося в Україні, що рішення, які стосуються більшої частини суспільства, приймаються меншою її частиною, і аж ніяк не на користь більшості. Чи то добудова атомних блоків або перспектива вступу у військовий блок — ніяких консультацій влади з населенням, ні навіть серйозної дискусії в ЗМІ не передбачено в принципі. Навіть менш глобальні (хоч і не менш важливі) рішення на кшталт реконструкції столиці або шкільних реформ обговорюються, як правило, постфактум, коли махати кулаками і кусати лікті вже пізно — процес пішов...

Та залишимо поки НАТО й АЕС і поговоримо про школу. Моя дочка навряд чи буде вдячна за те, що її вже прирекли на дванадцятирічний строк перебування в цьому закладі, із якого дітки здебільшого виходять зі сколіозом, ослабленим зором, зіпсованими нервами і зі знаннями, купленими переважно у приватних репетиторів. Якимось дядям здалося мало для здобуття всього переліченого вище десяти років — і вони потихеньку додали ще два. (Кому це вигідно? — запитували ще давньоримські слідчі, і я вдався до цього запитання услід за ними. Лише армії вчителів, що все збільшується, і їхнім керівникам при все меншій народжуваності діточок це вигідно.)

Ще ці дяді і тьоті дуже хотіли всіх школярів знову одягти в шкільну форму — поки начебто не вийшло. Тут я не бачу зацікавлених, окрім швейних фабрик, яким буде гарантовано попит на неконкурентоспроможну продукцію. Аргумент, що шкільна форма зрівняє розшароване суспільство хоча б зовні, наївний. Багата дітвора козирятиме мобілками, золотими перснями і ланцюжками, а батькам бідної доведеться напружуватися ще й на форму. Адже жодна нормальна дитина у позашкільний час її носити не стане. А тепер насувається чергове доленосне рішення, прийняття якого може мати серйозні наслідки, оскільки стурбовані вічним пошуком деміурги вирішили влізти в душі дітей, природно, із метою їхнього очищення і поліпшення.

Останнім часом багато говорять про необхідність введення в школах уроків богослов’я, себто Закону Божого. А це вже серйозно. І висловитися з приводу такого нововведення, яке обіцяє сумнівні вигоди за дуже істотних небезпек, вважаю своїм обов’язком — передусім перед своєю ж дитиною, аби пізніше не почути: «Що ж ти раніше мовчав?»

Почну з того, що таке рішення, якщо його буде прийнято, — суперечить Конституції України, зокрема, статтям 15 «… Жодна ідеологія не може визнаватись державою як обов’язкова» і 35 «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви». Таким чином, обов’язкове викладання постулатів християнської віри в школах держави, що де-факто є світськими, суперечить Основному Закону України. Є і сила-силенна інших «але».

Важливе питання: що викладатиметься як богослов’я? Біблія в адаптованому для школярів варіанті чи просто історія християнства і його основні постулати? Чи будуть тоді вивчатися Коран, Талмуд, Велесова книга — твори, де слів про Бога теж багато? Велике здивування викликають у мене молитви на уроках (наприклад, «ДТ» № 28, 2002 р. писало про спроби ввести читання молитви «Отче наш» у початкових класах Вінниці). Якщо буде такий обряд уведено повсюдно, що під час молитви робити дитині-мусульманину? А дитині із сім’ї протестантів чи свідків Єгови? Нарешті, з атеїстичної сім’ї? Заявити про свої переконання (може, вищезгадані дяді і тьоті вважають, що у малюка таких бути не може?) і стати ізгоєм або відкривати рот разом із хором, який молиться?

Не менш важливим є питання: хто викладатиме новий предмет? Можливо, за кожною школою закріплять конкретного панотця. Чим це загрожує Західній Україні, де навіть похорон загиблої на львівському аеродромі дитини став приводом для розбрату — православному чи греко-католицькому священику вести похоронний обряд, можна лише уявити. Не додають упевненості і секс-скандали в США та Європі, пов’язані з діяльністю священиків у середовищі дітей. У нас такого начебто немає — а може, це просто табу для преси і телебачення? Або ж довірять таку тонку справу вчителям?

Коли я ходив до школи, деякі з тітоньок, які нині вчителюють, Великодньої неділі збирали нас і в обов’язковому порядку вели в міський Будинок культури — дивитися бездарну виставу. Усі знали навіщо: аби діти з віруючих сімей не ходили «поливатися» — релігійні свята закарпатці відзначали попри заборони. Дітей із хрестиками на грудях ці носії доброго і вічного піддавали публічному осміянню і ставили запитання типу: «А ти знаєш, що космонавти в космос літали, а Бога там не бачили?», а ще розповідали про страшних сектантів, які збирають кров у викрадених дітей. Нині така тітонька глаголитиме біблійні істини? Або ж тлумачення складних біблійних питань візьме на себе трієчниця з педінституту, котра пройшла якийсь наспіх організований спецпредмет? Але навіть і відмінниця (я не випадково кажу все про жіночу суть — повальна фемінізація школи давно вже стала притчею во язицех) — зможе вона правильно витлумачити хоча б Десять Заповідей? Чи знайде що відповісти, коли діти попросять пояснити таку Заповідь, як «Не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його»? А Христове «І хто жениться на розлученій, той перелюб чинить»? Це в країні, де розлучається половина пар! Та навіщо так заглиблюватися — а як отримані на уроці богослов’я відомості про шість днів творення світу і людини з глини укладуться в юному розумі з уроками природознавства? Чи слід дитині все, що в Біблії написано, розуміти буквально — чи подекуди не завжди?

Припускаю, що у випадку із компактно проживаючими мусульманами (у Криму, наприклад) або християнами неправославних конфесій (угорцями, поляками) проблеми якось вирішаться. Щодо протиріч між православними і греко-католиками є великі побоювання. Не ясно і з дедалі зростающими лавами протестантів, — адже багато з них не визнають ікон, хрестів і обрядів, і перебувають аж ніяк не в честі у священнослужителів офіційних. А що робити атеїстам? «Мені здається, що найскладнішою релігією є атеїзм. Не вульгарне невір’я, позначає лише відсутність уяви, але атеїзм як свідомий людський вибір», — так висловився про нього публіцист Сергій Переслєгін, і підозрюю, що чимало радянських людей, котрі виросли на розумних книгах, і їхніх нащадків можуть розділити цю думку. Поки вони можуть собі дозволити не душитися позіханнями на великодніх молебнях — на відміну від своїх керівників, учорашніх парторгів і комсоргів, котрі нині регулярно з’являються зі свічками перед телекамерами. Але вже соромляться заявляти про свій світогляд уголос — боючись упіймати здивований, а то й підозріливий погляд. Що ж робити їхнім дітям, яких збираються в обов’язковому порядку привчати до зовсім іншої життєвої доктрини?

Багато виникає запитань. Та перш ніж на них відповісти, необхідно знати відповіді на два — навіщо і кому це потрібно? Навіщо — це зрозуміло. Зрозуміло, у рамках відродження духовності. Ох уже ця духовність! Взагалі ж багато культурних людей, яких бездухновними назвати не насмілишся, слово «духовність» терпіти не можуть. Так, композитор, диригент і письменник Роман Кофман, після того, як в останній передвиборній гарячці одна партія-переможець надрукувала в пресі від його імені якийсь дуже дивний заклик, від цього заклику відхрещуючись, окрім іншого, заявив: «Свідчу: жодного разу в житті, користуючись досить широким лексиконом, не вимовив слів «сугубе надбання», «ДТСААФ», «духовність»...» Мені до цього додати нічого — окрім власних спостережень.

Переконаний — ніяка релігіїзація духовності не допоможе. У рідному моєму Закарпатті, де атеїст став також рідкісним, як ведмідь у гірському лісі, за роки незалежності згоріло шість унікальних дерев’яних церков. Одну таку церкву селяни розібрали й урочисто спалили у присутності священика. Інші пам’ятки (а їх у Закарпатті понад вісімдесят — більше, аніж в Угорщині, Польщі, Румунії, Словаччині та Чехії, разом узятих. До речі, остання купила і вивезла з краю п’ять церков) гниють під дощем, не знаючи ремонту десятиліттями. Ремонт же найчастіше перетворюється на справжнє нівечення — із оббиванням дахів жерстю, прикрашанням пластмасою і примітивною мазаниною...

Про вулиці наших міст і говорити не хочеться. А дідок напідпитку, котрий впав на тротуар (а може, він і не напідпитку, а серце схопило?) може довго пролежати на очах у «духовного» населення — разів десять довелося піднімати таких самому, бездуховному. Прагнення нинішньої влади хоча б силою поширювати духовність викликає сумнів. Тут, підозрюю, інше криється — є в Писанні «Всяка влада — від Бога», на що, напевно, і робитиметься акцент. І провідником навчання буде, мабуть, не церква взагалі, а правильна — та, служителі якої ордени отримують, перемагати ворогів благословляють, а на виборах парафіян агітують голосувати в правильному напрямі.

Не можу нічого заперечити проти того, щоб діти (у тому числі і моя дочка) знали, що написано в Біблії, і як розуміти те, що там написано. Але для цього існують добровільні недільні школи, зрештою, задля цього і проповіді в церквах ведуться. Запроваджувати ж віру як шкільний предмет, із зубрінням уроків і отримуванням оцінок, вважаю справою неприпустимою. Тим більше, що робитися це буде відповідно до афоризму — хотіли як краще, а отримали... Можна не погоджуватися з фразою «Релігія — опіум для народу», але насильницьке прищеплення релігійних переконань, до того ж сумнівними виконавцями і засобами, вважаю щось на кшталт якщо не до саджання на голку, то, як мінімум, до споювання дітей сивухою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво