Обмануті надії українських педагогів - Освіта - dt.ua

Обмануті надії українських педагогів

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Сферу освіти по праву можна вважати лакмусовим папірцем загального стану речей у країні. З одного ...

Сферу освіти по праву можна вважати лакмусовим папірцем загального стану речей у країні. З одного боку, саме в освіті, швидше за все, проявляються процеси стагнації, характерні для суспільства, з іншого боку — саме педагоги першими намацують больові точки суспільної свідомості й намагаються шукати нові шляхи для зміни ситуації.

Пригадаймо початок вісімдесятих років. Хто першим голосно заговорив про необхідність позитивних змін у країні? Педагоги. З якою увагою й цікавістю всі ми дивилися по центральному каналу телебачення передачі з «Останкіно» з виступами педагогів-новаторів Ільїна, Шаталова, Амонашвілі! Чим був викликаний такий загальний інтерес? Незадоволенням станом речей у загальноосвітній і у вищій школі, що відбивав стан суспільства, а також розумінням необхідності та можливості змін.

А коли почався перехід до ринкової економіки, то в яких сферах ці зміни проявилися перш за все? Знову-таки, в освіті. У промисловості ще тільки вирішували, як відбуватиметься приватизація, а приватні школи, дитячі садки та ясла вже працювали. Чому було саме так? А тому, що ринкові відносини дозволяли скинути гніт формалізму й бюрократії, якими була просякнута тодішня державна система освіти. Але минув певний час, і ейфорія творчої свободи в педагогів незалежної України дедалі швидше почала випаровуватися. Спробуймо розібратися, чому це відбувається.

Задушливий зашморг державних стандартів

Здається, така ситуація у сфері української освіти склалася не випадково. Річ у тому, що перехід до ринкової економіки потребує переосмислення багатьох методологічних положень. Якщо навіть в економічних науках перебудовні процеси проходять нелегко, то в педагогіці вони наштовхуються на ще більші труднощі. Адже всі суспільні науки в радянські часи повністю базувалися на марксистсько-ленінській методології.

Зі здобуттям незалежності Україна оголосила про початок перебудови і своєї освітньої системи. Але, як засвідчила практика, у процесі розробки й реалізації системи управління освітою перебудова зводилася головним чином до перенесення дефініцій ринкової економіки, без урахування її сутності. Це проявилося як у збереженні монополії Міністерства освіти і науки, так і у формах управління підвідомчими йому навчальними закладами.

Але ж відомо, що головні принципи ринкової економіки — орієнтація на конкуренцію, створення умов для варіативного розвитку форм власності з метою швидшого отримання кращих кінцевих результатів праці.

Справді, у перші роки перебудови в Україні почали активно створюватися недержавні навчальні заклади. Наприклад, тільки в Миколаєві відкрилися й успішно працюють десять навчальних закладів різного рівня акредитації, які надають широкий спектр освітніх послуг на комерційній основі. Аналогічні тенденції простежувалися і в інших регіонах України.

Звісно, як і в усіх сферах, в освітньому бізнесі досить часто трапляються люди випадкові й нечисті на руку, яких приваблює в освітньому навчальному закладі не можливість реалізувати конкретні навчально-виховні цілі, а джерело легких прибутків. Тому саме прагнення держави в особі Міністерства освіти і науки взяти під контроль якість навчання в усіх навчальних закладах, незалежно від форми їх власності, можна тільки вітати. Але практика ще раз підтвердила, куди може завести дорога, вистелена добрими намірами...

Таким згубним шляхом для багатьох навчальних закладів країни, і в першу чергу недержавних форм власності, виявилася система стандартизації та акредитації навчальних закладів, розроблена й реалізована чиновниками Міносвіти.

По-перше, тому, що чинні стандарти й нормативи недостатньо враховують специфіку навчального процесу і навчальних закладів різних форм власності. Так, у них застережено тільки конкретні вимоги до чисельності навчальних аудиторій, кількості класів тощо. Але якщо навчальний заклад широко використовує прогресивні дистанційні форми навчання й комп’ютерні педагогічні технології, навіщо йому багато аудиторій? До того ж сама наявність потрібної кількості кабінетів із комп’ютерною технікою ще не може бути надійною характеристикою рівня розвитку навчально-матеріальної бази вузу або школи. Важливо враховувати тип використовуваних комп’ютерів, наявність їх виходу в Інтернет, кількість ЕОМ на одного учня та інші аналогічні чинники. Адже чисельність студентів у державних і приватних навчальних закладах різниться в десятки разів!

По-друге, всю систему обліку, контролю та звітності навчальних закладів стрижуть тепер під один гребінець. Але адміністративно-управлінський апарат у державних вузах значно чисельніший, ніж у приватних. А дотримання стандартних вимог до обліку й звітності призводить тільки до обюрокрачування управління й сковує творчу ініціативу.

Таким чином, запроваджувані стандарти служать не так підвищенню якості навчання, як придушенню підприємницької ініціативи й творчої активності у сфері педагогічного менеджменту.

По-третє, практика свідчить, що, незважаючи на проголошену в Конституції рівність форм власності, центральні та місцеві власті все ще по-різному ставляться до навчальних закладів із державною і недержавною формами власності, поділяючи їх на «своїх» та «чужих». Така дискримінація виявляється і в чинних законодавчих актах щодо пенсійного забезпечення педагогічного складу, підрахунку їхнього наукового стажу та в інших державних документах. Наприклад, державні вузи одержують квоту на певний відсоток набору студентів із безплатним навчанням, а приватні навчальні заклади цього не мають. Отже, державні вузи виживають за рахунок подвійного фінансування, а комерційні змушені розвивати свою навчально-матеріальну базу тільки за власні кошти. Тим часом досвід країн із розвиненою ринковою економікою свідчить, що там паритетність навчальних закладів усіх типів і форм власності не тільки закріплена на законодавчому рівні, а й підкріплена організаційними зв’язками.

Так, в Америці вже давно успішно діє мережа університетських консорціумів, до складу яких входять державні, муніципальні та громадські навчальні заклади різного типу. Досвід свідчить, що створення таких комплексних навчальних бізнес-центрів дозволяє системі освіти з найбільшою ефективністю використовувати державні кошти й оперативніше реагувати на потреби кадрового ринку і суспільства.

Про акредитацію та дискредитацію

Звісно ж, дуже важливо, щоб будь-який навчальний заклад, перш ніж одержати право на ведення навчально-виховного процесу, перевіряли на відповідність сучасним вимогам. Для цього в Україні й розроблено чинну систему їх ліцензування та акредитації. Але чи сприяє вона систематичному підвищенню якості навчання?

Швидше навпаки, оскільки багато закладених у ній кількісних критеріїв погано пов’язані з реаліями педагогічного процесу. Наприклад, щоб отримати вищий рівень акредитації, а отже, й підвищену зарплатню для працівників, у штаті навчального закладу має бути певний відсоток викладачів з ученими ступенями та званнями. Запровадження такого показника призвело до скороспішного збільшення чисельності кандидатів і докторів наук. Ректори вузів, укладаючи контракти, як обов’язкову умову ставлять перед викладачами вимогу захистити дисертацію. У результаті написання дисертацій тепер поставлене на потік, перетворилося на різновид тіньового наукового бізнесу. А що може більше шкодити самій науці, ніж засилля в ній людей, професійно не здатних до творчої наукової діяльності?

Адже кожен із нас із власного досвіду знає, що можна бути чудовим педагогом, не маючи вченого ступеня, і навпаки, ніяке вчене звання не може приховати профнепридатності вчителя. Тому що якість навчання визначає не отриманий рівень акредитації навчального закладу, а особистість самого педагога. Хто, наприклад, знав заштатний Кенігсберзький університет, поки в ньому не почав викладати Кант? А в нас же останніми роками за результатами проведених акредитацій з’явилися десятки державних і національних університетів, але своїх українських Кантів щось не видно. Зате можна впевнено стверджувати, що чинна система акредитації веде до прискореної дискредитації вчених звань і науки в цілому.

Викликає низку нарікань і сама процедура акредитації та ліцензування. Відомо, що нормативну базу вимог до їх проведення розробляє й затверджує Міністерство освіти і науки України. Воно ж і затверджує склад комісій, які визначають на місцях рівень фактичної відповідності встановленим вимогам об’єктів, що перевіряються. Як кажуть у таких випадках у народі, капусту доручили охороняти цапові. У результаті на практиці перевірки, пов’язані з акредитацією або ліцензуванням, по суті, перетворюються найчастіше в узаконену форму прикритого хабарництва та вимагання. Адже добре відомо, що будь-який монополізм суперечить принципам ринкової економіки.

Чи можливо створити об’єктивну систему оцінки якості роботи навчального закладу в умовах ринкових відносин? Гадаю, так. Але тільки в тому разі, якщо вона будуватиметься, знову-таки, з урахуванням специфіки ринку. Не назва навчального закладу, не рівень його акредитації за міністерськими нормативами визначають у реальному житті фактичний рівень знань або кваліфікацію фахівців, які закінчили курс навчання в цьому навчальному закладі. Все це легко простежити за рівнем їхньої затребуваності на ринку праці.

Такими об’єктивними кількісними показниками для загальноосвітніх шкіл та ліцеїв може стати щорічний відсоток випускників, які вступають на навчання в різні вищі навчальні заклади, а для вузів — відсоток випускників, які працевлаштувалися в рік завершення навчання, їхній середній заробіток після перших трьох років роботи з отриманого фаху або темпи росту фахової кар’єри. Інакше кажучи, в умовах ринкової економіки саме попит на «товар» того або іншого постачальника кадрів найоб’єктивніше відбиває їхню якість, а отже, і ціну. Не випадково, наприклад, вартість навчання в Гарварді або МДУ значно вища, ніж в аналогічних вузах інших міст Америки й Росії.

А розробку таких об’єктивних показників і контроль за їх дотриманням доцільно доручити не Міністерству освіти і науки, а Комітету з праці та соціальних питань, який і має забезпечувати узгодження інтересів держави та населення у підвищенні якості фахової підготовки кадрів. Об’єктивно відстежувати за затвердженими показниками динаміку якості освітніх послуг, надаваних навчальними закладами, найуспішніше можуть регіональні торгово-промислові палати, що нині функціонують у всіх областях України. Вони володіють інформацією про попит на різноманітні види товарів та послуг, їхню реальну вартість і динаміку.

Чому в країні відстежують рівень надійності банків і немає даних про якість освітніх послуг, що їх надають навчальні заклади? Публікація в засобах масової інформації таких об’єктивних рейтингів престижності навчальних закладів стане найкращим стимулом для вдосконалення якості навчання й покладе край чиновницькому монополізму Міністерства освіти і науки в цій важливій для нормального розвитку держави та бізнесу сфері.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво