Навіщо прищеплювати віспу телеграфним стовпам - Освіта - dt.ua

Навіщо прищеплювати віспу телеграфним стовпам

1 листопада, 2013, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 1 листопада-8 листопада

Реальний вишівський рівень і непотрібний, і непосильний для 70—90% студентів. Водночас одержання диплома гарантовано практично всім. Легко уявити, який за цих умов рівень мотивації студентів і викладачів.

Популістське гасло "доступність і якість" стало порожньою фразою вже в момент своєї появи на світ. Його здійснення на практиці призвело до падіння якості вищої освіти. Спроби знайти цивілізовані шляхи виходу з кризи поки що не увінчалися успіхом. 

Реальність без прикрас

Сучасна ситуація у вищій освіті характеризується такими параметрами:

1. Наявність місць у ВНЗ практично для всіх охочих.

2. Низький середній рівень підготовки абітурієнтів. 

3. Прив'язка фонду оплати праці викладачів до кількості студентів і відсутність його залежності від кваліфікації випускників.

4. Відсутність на ринку праці порівнянної з числом випускників кількості вакансій, які реально вимагають від працівника високої кваліфікації.

5. Злиденний рівень фінансування, за якого зарплата викладачів у 10 і більше разів (а витрати на обладнання — у сотні разів) нижча за відповідні показники західних вишів.

Оскільки все пізнається в порівнянні, спробуємо подумки привести середній природничо-науковий факультет 1980 р. до його сучасного стану. Згідно з п. 1, замінимо 60—70% студентів тими, хто раніше міг претендувати тільки на місце в технікумі або ПТУ, і додатково візьмемо до уваги зниження рівня їхньої підготовки (п. 2). Отже, навіть застарілий матеріал ВНЗ не доступний переважній більшості сучасних студентів. З огляду на п. 3, виключення студента за академічну неуспішність — виключна міра покарання, яка застосовується дуже рідко. Пункт 4 визначає той факт, що вишівський рівень професійних знань знадобиться в майбутньому лише незначній частині випускників, тоді як інші будуть зайняті на суто виконавській роботі середньої кваліфікації (лаборант, бухгалтер) або взагалі не працюватимуть за спеціальністю. Фінансування навчального і наукового процесу є категорично недостатнім для забезпечення навіть елементарними, за західними мірками, приладами й витратними матеріалами. Нарешті, навчальне навантаження викладачів зберігається на рівні приблизно втричі вищому за західні стандарти.

Отже, реальний вишівський рівень і непотрібний, і непосильний для 70—90% студентів. Водночас одержання диплома гарантовано практично всім. Легко уявити, який за цих умов рівень мотивації студентів і викладачів. У принципі, майбутнім "фахівцям" узагалі не обов'язково з'являтися на заняттях — хто ж вижене годувальників?!

На жаль, у питанні про кількість студентів вирішальне слово належить особисто зацікавленим людям — політикам і працівникам системи освіти. Цей чинник відіграє роль у всіх країнах, і його руйнівна дія пропорційна ступеню безвідповідальності влади. Недарма екс-міністр освіти С.Ніколаєнко в одному з інтерв'ю сказав, що "боротьба із псевдоосвітою може коштувати голови будь-якому міністру". Таким чином, у псевдоосвіті зацікавлені й більш могутні сили, ніж міністр. Решта — справа техніки: визнати рівень знань студентів досить високим, сфабрикувати відповідну статистику й провести дослідження, згідно з яким 30—40% населення "без шкоди для себе і держави" можуть здобути вищу освіту. А якщо комусь мало цього, чому б не 70%? 

Оскільки не помічати кризи неможливо, в експертів з'явилися обережні запитання на кшталт "чи не надто швидко зростає кількість студентів у "старих" вишах?" і пропозиції усунути невідповідності між потребами економіки та обсягами підготовки й перепідготовки фахівців. Але далі вимоги запровадити малозрозумілі "інноваційні підходи" справа не пішла. Позицію ж влади добре ілюструють висловлювання на кшталт: "Ми закриємо погані ВНЗ, але жоден зі студентів не залишиться без освіти". Виходить, поганих студентів не буває, а винні тільки погані викладачі?

Невигаданий діалог

Представник адміністрації (А): Отже, з вашого предмета 30% студентів групи досі не пересклали заборгованості за минулу сесію. Ви повинні розуміти, що відрахувати їх ми не можемо. Їх відрахування призведе до зменшення фонду зарплати на факультеті. Ми повинні зберегти колектив. Крім того, факультет має оплачувати комунальні послуги.

Викладач (В): Але ці студенти справді не засвоїли програми.

А: Виходить, або ви забагато від них вимагаєте, або не вмієте викладати.

В: Програма затверджена методичною комісією факультету. Крім того, ще п'ять років тому настільки серйозних проблем не виникало. Навряд чи відтоді я почав викладати гірше.

А: Програма — це формальність, і в її рамках вимагати можна по-різному. Коротко кажучи, треба знижувати вимоги. Мусимо орієнтуватися на відрахування не більше ніж 1% студентів.

В: Але багато хто із цих студентів не володіє матеріалом навіть у межах шкільної програми. Випускати таких фахівців — ганьба для університету. 

А: А це вже до вас запитання — чому ви не навчили їх бодай шкільної програми. 

В: Я ж не можу читати лекції спеціально для них за шкільною програмою. А до вишівської програми вони геть не підготовлені. Потім, багато хто з них не хоче вчитися. Якщо я приділятиму основну увагу відстаючим, чого я зможу навчити хороших студентів? 

А: По-перше, це ваше завдання — забезпечити явку на заняття й зацікавити студентів. Якщо ви не можете цього зробити — ви поганий викладач. А про хороших студентів не турбуйтеся — вони вивчаться без вас. Ми зараз рухаємося у бік Європи, триває Болонський процес. Тож одним із критеріїв є "нормальний розподіл" оцінок, щоб середній бал був близько "4". Хоч би які студенти були — ми повинні це забезпечити. 

В: Але там не написано, що ми зобов'язані вчити всіх поспіль. Я вважаю, що потрібно підтримувати високий рівень, а не кількість студентів. 

А: (Роздратовано). Будь ласка, виявляйте свою принциповість, але не за чужий кошт. Не всі можуть заробити гроші науковою працею. Я вам пояснив, що ми повинні зберегти студентів, щоб зберегти факультет. Почитайте Закон про вищу освіту. Там написано, що ми надаємо студентам освітні послуги. 

В: Виходить, ми повинні видавати дипломи всім охочим, бо клієнт завжди правий?

А: Наша розмова стає безпредметною. Існують певні вимоги, і ви зобов'язані їх виконувати. Або ви забезпечуєте потрібну успішність, або факультету такі викладачі не потрібні.

…Працівниць найдавнішої професії принаймні не змушують ставити клієнтам позитивні оцінки...

У ВНЗ, де ставка — виживання спеціальності й факультету, точиться боротьба практично за будь-яких абітурієнтів. Оскільки значній частині вступників потрібен тільки диплом, важливим аргументом у цій боротьбі стала легкість його одержання. Але для збереження високого рівня акредитації виші повинні видати певні показники "якості знань", тобто відсоток оцінок "добре" й "відмінно". У результаті сучасна "четвірка" може бути якоюсь мірою прирівняна до "трійки" тридцятирічної давності, а "трійка" означає наявність лише випадкових уривчастих знань та вміння з підказками розв'язувати найпростіші шкільні задачки. Якість вищої освіти істотно знизилася.

Що неможливішими для нормальної роботи вишів стають об'єктивні умови, то більшу заповзятливість виявляє держава в "контролі" з метою "підвищення". Чиновники від освіти нормують кількість штатних і позаштатних докторів і кандидатів наук (за головами й годинами) на кожного бакалавра/фахівця/магістра по циклах гуманітарно-соціальних, фундаментальних і професійно-прикладних дисциплін, кількість підручників з кожної дисципліни в бібліотеці ВНЗ (в епоху Інтернету!), кількість і форму програм та методичок, забезпеченість кафедр обладнанням (у графі має стояти "100%", вік і рівень не має значення), співвідношення занять різних видів у навчальних планах, рівні успішності, "якості знань" і ще багато чого іншого. 

Підготовка пакетів документів до акредитаційних заходів — багатомісячний стрес для колективів навчальних закладів. Я був свідком ситуації, коли магістри не могли б вважатися магістрами тільки тому, що один непрофільний предмет їм читав не викладач зі ступенем (не вистачало горезвісних відсотків). Кожна кафедра зобов'язана випускати мінімум один підручник із грифом МОН кожні п'ять років. Чи треба дивуватися їхньому змісту? Щоб відповідати дедалі більш вигадливим вимогам чиновників МОН, виші щороку оновлюють програми, і підготовка нових курсів лягає на й без того перевантажених викладачів. Їхня компетентність у різних галузях наук, які вони викладають, мимоволі відходить на третій план. Головне — вижити!

Зафіксовані в документах кваліфікаційні вимоги до випускників викликають щонайменше здивування. Новоспечені фахівці-хіміки (ті самі, котрі часто не вміють розв'язувати шкільні задачі) повинні "володіти фундаментальними навичками науково-дослідної роботи: методами синтезу та аналізу, вивчення структури та властивостей сполук"(!). У перекладі конспіративною мовою так званих освітньо-кваліфікаційних характеристик — КІ.05.ПР.Р.02, причому помилка в шифруванні може коштувати акредитації. Подібні приклади можна наводити нескінченно. Для відповідності духу часу, за Ільфом і Петровим, в акредитаційних документах є обов'язковим багаторазове уживання слів "інновації", "методологія" та "компетенції". Гордо вивищується методологія, даєш компетенції! І як без цього обходилися ВНЗ позаминулого століття?! 

Бурхлива діяльність міністерства позначається на якості навчання не позитивно, а негативно. Це стало зрозуміло навіть більшості стійких носіїв радянського менталітету у викладацькому середовищі, які традиційно вважають, що начальник завжди правий, а інакше на Землі не було б життя. Чи розуміють це чиновники? Гадаю, що так, але їхні інтереси мають мало спільного з нормальним розвитком вищої освіти й держави загалом. 

Слід зазначити, що з цією проблемою зіткнулися й країни Заходу, хоча й не в таких масштабах. Наприклад, у Великобританії 10—15 років тому нові виші росли як гриби після дощу, після чого там запровадили загальну плату за навчання. Разом із прибавкою до бюджету вишів цей захід відіграв роль обмежувача потоку в суто ліберальному варіанті: "будь-яка примха, але за ваші гроші". Хоча ринок праці в країнах Заходу дуже відрізняється від українського, вплив бюрократизації не міг не позначитися на якості освіти і в цих країнах. Горезвісні "гуманізація й гуманітаризація", а пізніше "компетентнісний підхід" були імпортовані в нашу й без того важко хвору систему саме звідти. До слова, нещодавно мій знайомий подав у відставку з посади декана хімічного факультету одного з британських університетів, бо в нього за паперовим потоком не залишилося часу на сім'ю й наукову працю. Тож у цьому сенсі вони нас наздоганяють...

Доступність: "за" і "проти"

Розбухання мережі вищої освіти — це з боку вишів стихійний ринковий процес, а з боку держави — результат спроби досягти низки цілей найменш витратним і заморочливим для себе способом. 

Перша мета — розв'язання фінансових проблем вишів при злиденному фінансуванні з боку держави й бізнесу. Результат — перетворення навчання на бізнес за відсутності будь-якого контролю за якістю знань випускників (інакше не розв'язати фінансових проблем). 

Друга мета — підготовка надмірної кількості фахівців дефіцитних професій для затикання дірок. Однак масовий випуск, наприклад, учителів не ліквідує їх дефіциту, оскільки цей дефіцит породжений зовсім іншими причинами. Основний результат — розширене відтворення невігластва.

Третя мета — збереження соціальної справедливості в тому розумінні, що навіть в умовах блату й корупції здібні люди можуть безоплатно здобути хоч якусь вищу освіту. Однак виші топ-рівня для всіх створити неможливо, тому для небагатих громадян залишаються переважно непрестижні заклади.

І, нарешті, четверта мета, до якої найчастіше апелюють на публіці, — забезпечення гармонійного розвитку молоді та її соціальної адаптації. Звичайно, п'ять вишівських років дають можливість поспілкуватися, подорослішати, а в деяких випадках навіть сприяють вихованню гарних манер. Та є й безліч "але". 

Що стосується кращої частини студентів, наявність величезного баласту знижує якість їхнього життя, рівень освіти й погіршує перспективи працевлаштування. Для решти позитивний ефект з описаних вище причин нівелюється, і виш перетворюється просто на соціальний притулок. Ми ж за рівні стартові умови, чи не так?

Гнучкість отриманої в такий спосіб робочої сили куплено ціною її низької кваліфікації. Ринок праці не в змозі поглинути таку масу людей, котрі вважають себе фахівцями, тому багатьох у майбутньому очікує гірке розчарування. Але вибору немає: престиж праці робітника у державно-олігархічній економіці надзвичайно низький, "кірочки" потрібні майже скрізь, благо "національні" виші стоять на кожному кроці. 

Отже, ціна питання така:

1. Неповне використання потенціалу найкращих студентів.

2. Деградація викладацького складу.

3. Шкода від роботи некваліфікованого персоналу на всіх рівнях.

4. Нестача справжніх фахівців і відсутність умов для їхньої продуктивної роботи.

5. Дефіцит кваліфікованих робочих рук. 

6. Викривлення й девальвація цінностей у суспільній свідомості внаслідок загальної зрівнялівки й окозамилювання. 

Що робити?

По-перше, привести систему у відповідність до основних принципів педагогіки: матеріал має бути доступний для тих, кого навчають. Перший варіант — істотне зменшення вишівського набору. Другий варіант — збереження набору з наступним відрахуванням студентів, які не відповідаютьвисоким вимогам. Ці варіанти вимагають розширення мережі технікумів і ПТУ й успішної боротьби з корупцією. Але коли з корупцією за своїми поняттями бореться влада, якій не довіряє 70—80% населення, результат передбачуваний, тим більше що ГУЛаг і масові розстріли нині неможливі. 

Третій, найпростіший варіант: основна частина студентів повинна навчатися за програмами, які приблизно відповідають програмам технікумів, із присвоєнням ступеня бакалавра. Якщо через соціальні причини треба утримувати цей контингент у вишах протягом п'яти років, решту навчального часу слід заповнити загальрозвиваючими дисциплінами. 

По-друге, значно послабити прив'язку фонду оплати праці викладачів до кількості студентів з одночасним зниженням норм навчального навантаження хоча б до 500—550 годин (нагадаємо, на Заході — 300). 

По-третє, різко обмежити втручання вищих інстанцій у роботу вишів і кількість надаваної звітностіДля оцінки роботи вишів слід використовувати тільки ті критерії, які істотно впливають на якість фахівців і піддаються об'єктивній оцінці. Зрештою, вишам видніше, як навчати студентів, а викладачі зацікавлені в престижі своїх навчальних закладів не менше, ніж бюрократи — в добробуті суспільства. 

По-четверте, відмовитися від поширеної в певних колах думки, що не студент повинен цікавитися вищою освітою (!), а виші повинні цікавитися студентами. Таке ставлення заохочує лінощі, безвідповідальність і нічим не підкріплені амбіції. У центрі уваги має бути не "студент, який він є", а якість навчального процесу, соціально-побутових і культурних умов — тобто те, що орієнтовано на інтереси нормальних студентів. Але кожен студент повинен знати, що його доля — в його руках. 

Поки не буде попиту на якісну освіту, не буде й відповідної пропозиції. Водночас робітнича професія не повинна бути синонімом неуспішності. Це завдання бізнесу й державного менеджменту, які створюють умови для здорового розвитку суспільства. 

Нарешті, реформа не повинна мати на меті економію коштів. Якщо влада ставить головним завданням своє максимально швидке збагачення, то вилікувати нашу освіту їй не вдасться. Як сказав колись один державний діяч, безглуздо прищеплювати віспу телеграфним стовпам. Вихід — у розвитку й зміцненні морального імунітету, інтелекту й самостійності кадрового потенціалу. А не в їх придушенні. 

P.S. Авторські оцінки стосуються природничонаукових напрямів університетів, які не входять до першої п'ятірки. Однак стан речей за рамками зазначеної групи також далекий від досконалості, про що свідчать рейтинги українських вишів у світовому табелі про ранги

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво