НАШОГО ЦВІТУ ВЖЕ НЕ ПО ВСЬОМУ СВІТУ - Освіта - dt.ua

НАШОГО ЦВІТУ ВЖЕ НЕ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

5 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 5 грудня-12 грудня

Віднедавна відкрила для себе ще одне із, на жаль, нечисленних місць у столиці України, де можна почути виключно рідну мову...

Віднедавна відкрила для себе ще одне із, на жаль, нечисленних місць у столиці України, де можна почути виключно рідну мову. На жаль, цей осередок українства «запалюється» лише раз на рік на кілька днів, та й у ролі його головних берегинь виступають не самі кияни, а в основному громадяни різних держав світу. Правда, всі вони, попри розпорошеність по світах, є етнічними українцями, котрі не забувають про своє коріння й прагнуть виховати у своїх дітей любов та повагу до мови, культури й історії предків.

Нинішня міжнародна науково-практична конференція «Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення та перспективи» (а йдеться саме про неї) була вже третьою. Її мета, як і двох попередніх, незмінна: обмінятися досвідом роботи, обговорити наявні проблеми та спробувати відшукати шляхи їхнього розв’язання. А проблем в освітян з української діаспори не бракує. Їх не змогли завуалювати навіть іскрометний оптимізм і дипломатичність більшості учасників заходу.

Хоча 12-та стаття Конституції нашої держави й проголошує: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які живуть за межами держави», насправді ця турбота зовсім не материнська. Оскільки майже не фінансується, фактично перетворилася на чергову декларацію затверджена Президентом у вересні 2001-го національна програма «Закордонне українство», розрахована на період до 2005 р. Наші земляки, які живуть в інших країнах, — а таких близько 20 мільйонів, — отримують мізерну кількість інформації про Україну. Адже, на відміну від, скажімо, Польщі (до слова, вона приділяє, порівняно з нами, величезну увагу контактам з одноплемінниками, що живуть в інших державах), Україна досі не має навіть свого всесвітнього ТБ-каналу. А про те, яка інформація про нашу країну в закордонних ЗМІ превалює (особливо останніми роками) і як вона впливає на патріотичні почуття представників нашої діаспори, говорити не доводиться. Чи варто дивуватися, що, за результатами останнього перепису, менш як 40 тис. громадян тієї ж таки Польщі визнали себе українцями? А ще ж кілька років тому таких було 300 (!) тисяч... Ніхто не сперечається: проблема асиміляції дуже «багатоярусна» і складна. Але однозначно, що багато в чому саме бездіяльність нашої держави — її відправна точка.

Утім, стверджувати, буцімто Україна зовсім нічого не робить на ниві задоволення освітньо-культурних потреб своїх доньок та синів, котрі живуть у різних куточках Землі, також не можна. Робить, звісно, тільки дуже мало. Приміром, ось уже третій рік поспіль проводить вищезгадані конференції. Крім того, з 2001-го по 2003-й на рідній землі відбулося чотири навчально-методичних семінари для вчителів діаспори, котрі викладають українознавчі дисципліни. Центр українознавства КНУ ім.Т.Шевченка розробив для початкових класів недільних шкіл навчальну програму «Український світ». Вона вже пройшла часткову апробацію в школі українського земляцтва м. Сілламяе (Естонія), й, очевидно, невдовзі її візьмуть на озброєння аналогічні навчальні заклади інших країн. Протягом 2001—2002 рр. у школи 21 держави Україна безплатно надіслала 12 тис. примірників навчальної літератури. Розвивається (не дуже активно, але все-таки) співпраця між загальноосвітніми навчальними закладами України та школами діаспори. Торік 225 іноземців українського походження, а нинішнього 338 одержали державні стипендії для навчання у наших вузах. Науково-методичний центр середньої освіти МОН України надав методичну допомогу українським школам, які відкрилися недавно у Грузії, Данії, Швеції, Башкортостані, Тюменській області РФ. Ось, загалом, і всі віхи «великого» шляху.

Сьогодні маленькі українці зарубіжжя вчать мову своїх дідів-прадідів та інші українознавчі дисципліни переважно або в середніх школах (гімназіях, ліцеях), або в недільних. Так, на початок 2002/2003 навчального року, скажімо, у Словаччині функціонувало два таких навчальних заклади, у Польщі — шість, Македонії й Чорногорії — п’ять, Хорватії — три, Латвії, Грузії, Казахстані — по одному, в Австралії — одинадцять. Джерела їхнього фінансування різноманітні. Приміром, у Польщі всі українські школи на дотації в держави (тобто ситуація така сама, як в Україні: всі загальноосвітні навчальні заклади національних меншин фінансуються з бюджету), а в Австралії їх цілком і повністю утримує місцева українська громада. Причому її малочисельність — 35 тис. чоловік — аж ніяк не завадила створити на Зеленому континенті, напевно, одні з найкращих у світі (щодо матеріально-технічного оснащення) українських навчальних закладів середньої ланки.

Окрім спільних проблем — прогресуюча асиміляція, недостатнє методичне забезпечення шкіл діаспори, часто невисокий рівень кваліфікації педагогів і т.п. — в українських освітян зарубіжжя, безумовно, безліч «автентичних» невирішених питань. Скажімо, естонці, що прибули на конференцію, акцентували увагу на необхідності підписання відповідних міжурядових документів, які давали б право молодим людям — випускникам українських шкіл в Естонії, котрі отримали сертифікат про володіння українською мовою, вступати до київських, харківських, львівських etc. вузів. Греки наполягають на наданні своїй українській школі відповідного статусу. Адже з 65 учнів, що навчаються в ній, левова частка — діти людей, котрі тимчасово працюють у Греції. І коли такі родини повертаються на батьківщину, у хлопчиків і дівчаток виникають проблеми: роки, проведені ними в грецькій школі, де-юре повноцінним навчанням не вважаються. Молдавани й росіяни говорили про те, наскільки потрібна ефективна державна програма підтримки українців, котрі живуть за кордоном. До речі, у РФ не лише розроблені, а й активно впроваджуються в життя досить потужні адресні програми підтримки своїх діаспор, скажімо, у країнах Балтії, Україні тощо. Причому працюють над їхньою реалізацією дуже грамотні, висококваліфіковані фахівці.

Перед підсумковим засіданням попросила учасників конференції поділитися своїми враженнями про Україну, Київ. «Отримала» за повною програмою. Чому на загальнодержавних телевізійних каналах транслюється безліч російських і російськомовних передач? А в кіосках превалюють газети й журнали недержавною мовою? А в Криму, в «Артеку», всі розмовляють виключно російською? Адміністратор же центрального столичного готелю дозволяє собі не лише грубіянити, а й спілкуватися з пожильцями виключно «великою й могутньою»? І взагалі, чому в держави на тринадцятому році незалежності немає чіткої жорсткої мовної політики?.. Слухаючи ці справедливі закиди, я могла тільки винувато знизувати плечима й червоніти. За нас усіх, що не залишали рідну землю, але навіть не помітили, як втратили найголовніше...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво