НА ЕЛІТНУ-ЗВИЧАЙНУ ШКОЛУ РОЗПОДІЛИСЯ! - Освіта - dt.ua

НА ЕЛІТНУ-ЗВИЧАЙНУ ШКОЛУ РОЗПОДІЛИСЯ!

23 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Серед пріоритетів Національної доктрини розвитку освіти України в XXI сторіччі — створення рівних можливостей для здобуття якісної шкільної освіти, її обов’язковість і безплатність...

Серед пріоритетів Національної доктрини розвитку освіти України в XXI сторіччі — створення рівних можливостей для здобуття якісної шкільної освіти, її обов’язковість і безплатність. Водночас наша країна взяла курс на здійснення мрії педагогів-новаторів — плюралізацію освітньої сфери, розмаїтість типів навчальних закладів і навчальних програм.

Проте що далі, то очевидніше: між формально проголошеними пріоритетами і їхньою реалізацією з’явилася прірва, яка дедалі більше розширяється. Демократичні реформи освіти трансформуються у свою протилежність. Вони стали каталізатором соціального поділу людей, ефективним механізмом селекції — на «престижні» і деградуючі школи, на «вигідних» і «невигідних» учнів.

Нещодавно студенти факультету соціології Харківського національного університету ім. Каразіна здійснили дослідження «Школа сьогодні». Опитуванням охопили 15 с/ш Харкова, що територіально представляють різні райони міста, у тому числі три приватні навчальні заклади, одну гімназію й один ліцей. У кожному з навчальних закладів методом випадкового добору був вибраний один дев’ятий і один одинадцятий класи. У результаті дослідники проаналізували 600 анкет учнів
9-х і 11-х класів і 141 анкету вчителів, що проводять заняття з цими класами.

— Одержані дані показали, що вчительський склад престижних навчальних закладів (приватних шкіл, гімназій і ліцеїв) і звичайних шкіл реально відрізняється за своїм культурним, інтелектуальним і комунікативним потенціалом, — розповідає працівник кафедри філософії, соціології, релігієзнавства Харківського державного медичного університету, президент Харківської регіональної асоціації молодих соціологів і політологів Олег Марущенко. — Наприклад, серед учителів престижних шкіл більше випускників класичних університетів, в яких звичайно загальний рівень підготовки вищий, ніж у педагогічних вузах. У масових загальноосвітніх школах навпаки. Природно, педагоги престижних навчальних закладів набагато рідше відчувають труднощі у разі впровадження нових навчальних програм або реалізації авторських курсів, ніж їхні колеги з масових с/ш. Додам, що в гімназіях, ліцеях і приватних школах нині не рідкість побачити в якості вчителів і викладачів вузів.

За соціально-професійним статусом відрізняються і батьки учнів. Серед батьків учнів «звичайних» шкіл більше працівників державних підприємств і установ, але менше власників чи співвласників власних фірм або підприємств. Як показали дослідження, сукупний дохід таких сімей істотно нижчий доходів тих батьків, чиї діти навчаються в престижних школах. Так у кого більше можливостей для залучення додаткових фінансових коштів батьків?.. Гроші ж, вкладені в розвиток навчального закладу, у тому числі в забезпечення гідних умов роботи педагогічного персоналу і навчання учнів, є значним чинником притягання «сильних» учителів і «сильних» учнів.

Усі наші школи тяжіють нині до одного з двох полюсів. На одному концентруються учні і вчителі з високим рівнем культурного капіталу, а самі школи мають достатній рівень економічного капіталу, щоб утримувати у своїх стінах капітал культурний і збільшувати його. На іншому акумулюються навчальні заклади, що у результаті такої соціальної селекції реально деградують, не володіючи високим рівнем економічного і культурного капіталу і не маючи можливостей для мобілізації необхідних ресурсів. Ну, а більша частина шкіл займає нестабільне проміжне становище.

Реалізувати загальнонаціональну стратегію демократизації освіти масовій школі нині явно не під силу. Приміром, основний принцип гуманістичної парадигми освіти проголошує, що кожен учень по-своєму неповторний, і саме школи мають пристосовуватися до такої розмаїтості, а не навпаки. Проте нинішня середня школа не має відповідних можливостей і потенцій! Вона змушена вдаватися до простого «сортування» учнів, розподіляючи їх згідно з успішністю під легітимним принципом адаптації до можливостей школярів.

Я маю на увазі горезвісний розподіл на «А», «Б», «В»-класи, що, по суті, є просто евфемізмом для градації на «сильніші» і «слабкіші» класи. Відбувається диференціація дітей, а не способів, методів і засобів навчання, що, як правило, всюди ідентичні. Такий спосіб сортування особливо характерний для старшої школи, де найчастіше утворюються один-два «сильні» класи. Тих же учнів, чиї шкільні оцінки не відповідають певним критеріям, переводять до «слабкіших» колективів або навіть відсівають із школи. Нині до 10-х класів усіх типів загальноосвітніх шкіл, коледжів, гімназій і ліцеїв Харкова вступають у середньому трохи більш як 65% від загальної чисельності учнів, що закінчили основну школу. Реальний же відсоток дев’ятикласників, які бажають перейти в десятий клас, вищий.

Існуюча відмінність життєвих планів учнів престижних і звичайних загальноосвітніх шкіл пояснюється кількома причинами. По-перше, у престижних школах навчаються діти батьків, які мають вищі освітні амбіції. Вони прагнуть забезпечити своїм нащадкам високий рівень освіти, що передбачає подальший вступ до вузу. По-друге, тут навчаються діти заможніших батьків, які можуть забезпечити своїм дочкам-синам умови для продовження освіти. Тим часом чимало учнів загальноосвітніх шкіл через підробітки нерегулярно відвідують заняття, а дочекавшись одержання свідоцтва про закінчення дев’яти класів, залишають школу всупереч своєму бажанню. Вони поставлені перед необхідністю подати матеріальну допомогу своїй сім’ї, жертвуючи у такий спосіб своєю майбутньою освітою і своєю кар’єрою. По-третє, випускники звичайних шкіл об’єктивно оцінюють свої сили при виборі життєвих траєкторій. Той рівень освіти, що може дати їм загальноосвітня школа, як правило, не дуже високий і не дає реальної можливості продовжити навчання у вузі. Можливо, тому так багато дев’ятикласників масових шкіл бажають продовжити навчання в технікумі, де найчастіше зовсім немає конкурсу на вступ.

Якщо держава і надалі не вживатиме ефективних контрзаходів проти такої селекції, кількість тих, хто відсіватиметься зі школи, зростатиме. Обмеження ж доступу молоді до такої соціально схвалюваної форми діяльності, як освіта, змусить її самостверджуватися шляхом розривання соціальних зв’язків із суспільством в особливому середовищі молодіжної субкультури. Як наслідок — зросте рівень злочинності, наркоманії, проституції серед неповнолітніх, кількість психологічних стресів серед дітей. Все це позначиться на їхньому соціальному самопочутті, вони втратять відчуття соціальної захищеності, збільшиться число сімейних конфліктів і суїцидів. Здобуття ж гарної освіти стане певним привілеєм, що буде реально досяжним для представників високостатусних соціальних груп.

Все вищезгадане, безумовно, існує і на Заході: там також є школи «сильні», «середні» і «слабкі». Щойно Україна стала на шлях демократизації, такі самі процеси поляризації почалися й у нас. Вони просто не могли не початися! Адже демократичний уклад передбачає певні права і свободи для навчальних закладів і свободу вибору для вчителів та учнів. Приміром, гарний педагог зараз знаходить собі гідне застосування, тому що в ньому відчувають потребу «сильні» школи, зате в некваліфікованих учителів є труднощі з працевлаштуванням, і надалі вони лише наростатимуть. Це нормальний процес природного добору.

— Звісно, вчитель не завжди винний у тому, що він не відповідає образу педагога ХХI сторіччя. Він такий самий, як і державна система підготовки педагогів. Ще складніше звинувачувати дитину, яка погано навчається і від якої навчальний заклад намагається позбутися, як від баласту, щоб на її місце взяти учня, що принесе школі реальні дивіденди. Неважливо, будуть це «добровільні грошові внески» його багатих батьків або символічний капітал у вигляді «відгомонів» майбутньої успішної кар’єри. Вирішення цих проблем має взяти на себе держава! Адже держави виникли саме для того, щоб вирішити якісь спільні для всіх проблеми. Так, держава не повинна диктувати школам їхню власну політику, якщо така, зрозуміло, не виходить за межі правового поля. Але вона зобов’язана захищати інтереси учасників процесів, що відбуваються в сфері освіти.

Для цієї мети в розвинених країнах розроблені й успішно використовуються різноманітні технології — від заснування заохочувальних стипендій і освітніх грантів — до надання освітніх кредитів. На мій погляд, насамперед в Україні необхідно створити державну програму довгострокового кредитування, що надавала б дитині будь-якого віку можливість узяти довгостроковий безпроцентний кредит для власного навчання в школі або вузі. Повернути такий кредит можна буде років через 15—20, коли молода людина стане на ноги. За наявності такої програми учень не на словах, а на ділі зможе вкласти кошти в одержання певної освіти. Щодо слабкого педагога, то, з одного боку, адміністрація навчального закладу вправі його звільнити, але з іншого — держава зобов’язана допомогти такому вчителю підвищити кваліфікацію, якщо він цього хоче. Такі програми існують у багатьох розвинених освітніх системах різних країн. У нас їх поки що немає — курси підвищення кваліфікації з їх незначним к.к.д. можна просто не враховувати.

Не можна вставляти палиці в колеса демократичним змінам, але можна і потрібно забезпечити соціальний та інший захист тим, хто внаслідок тих або інших причин опиниться «на узбіччі». Таке повинна зробити держава — це саме її функція. А сьогодні — і реальний шлях розв’язання багатьох проблем освітнього поля.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво