Межа компромісу - Освіта - dt.ua

Межа компромісу

24 червня, 2011, 12:36 Роздрукувати Випуск №23, 24 червня-1 липня

Прийняття Луганською обласною радою рішення про «Реалізацію конституційних прав громадян на вільне використання російської мови та мов інших нацменшин»...

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Прийняття Луганською обласною радою рішення про «Реалізацію конституційних прав громадян на вільне використання російської мови та мов інших нацменшин», зазіхання на україномовні школи на Донеччині та Луганщині, наміри збільшити кількість російськомовних шкіл на Київщині і т.д. і т.п. Стає очевидно, що місцеві влади в регіонах з великим відсотком російськомовних громадян ніби заповзялися здійснити те, що збиралися реалізувати на загальнодержавному рівні прихильники так званого коаліційного проекту закону «Про мови в Україні» О.Єфре­мова, П.Симоненка, С.Гриневецького, — проекту, розкритикованого не лише «вдома», а й міжнародними організаціями і осілого в стосі інших, так і не винесених на обговорення мовних законопроектів. А їх у Верховній Раді України зареєстровано понад двадцять — більше, ніж по одному на кожен рік незалежності.

Король Франції і українське законодавство

Законотворчий ентузіазм українців зрозумілий. Докумен­том, який мав би визначати правила гри у мовному просторі Ук­раїни, залишається чинний За­кон «Про мови в УРСР — неіс­ную­чого геополітичного утворення. Закон курйозний як за наз­вою, так і за змістом. У ньому можна знайти такі, наприклад, пасажі: «Доку­ментація про вибори народних депутатів СРСР подаєть­ся до центральної вибор­чої комісії російською мовою» (ст. 16); «мо­вою зносин органів прокуратури Української РСР з прокура­турою СРСР <...> є ро­сійська мо­ва» (ст. 22) тощо. Спи­ратися на нього — все одно що намагатися відповісти на запитання рассе­лівсь­кого парадоксу, чи справді правлячий король Франції лисий.

На практиці виявляється, що безпечніше мати квазізакон, який у разі чого, розраховуючи на загальне розуміння, можна проіг­норувати, керуючи ситуа­цією з допомогою міністерських постанов (їх простіше скасувати), ніж приймати новий правовий документ, здатний викликати збурення в суспільстві. Чому збурення? Тому що, попри бажання багатьох вважати мовний конфлікт в Ук­раїні штучно роздмухуваним по­літиками, він таки існує. В усіх серйозних дослід­женнях із цього питання визна­ється факт: в українському сус­пільстві наявні дві суперечливі тенденції. Одна — до розширення сфери вжитку української мови, інша — до збереження російської.

Амбразура громадської думки

Закон про мови — це документ, який фіксує поділ функцій між мовами держави. Можна ділити як Попандопуло: «Це ме­ні, це мені, це знову мені...». Мож­на враховувати потреби носіїв різних мов. Ми провели опитування серед русистів та украї­ністів, чиї професійні інтереси дозволяють їм презентувати потреби конкуруючих мовних груп. Експертів просили відповісти, який розподіл сфер функціо­нування, що най­частіше стають об’єктом конф­лікту, між мовами України вони вважають найспри­ятливішим для розвитку держави.

Опитування дало змогу визначити спільне та відмінне у поглядах конфліктуючих сторін і скласти уявлення про те, як мав би виглядати компромісний закон про мови (див. нижче). Ці дані по суті є інформацією про потенційне ставлення мовних груп до тих чи інших заходів з мовної політики. Взявши їх до уваги до прийняття своїх рішень, влада уникне необхідності кидатися грудьми на амбразуру гро­мадської думки, знаючи, де саме ця амбразура розташована.

ПРОЕКТ ЗАКОНУ ПРО МОВИ В УКРАЇНІ

(за результатами експертного опитування «Мовна ситуація в Україні. Шляхи гармонізації»)

І. Мова діловодства, документації, інформації та надання послуг населенню.

1. Діловодство та документація:

а) мовою діловодства центральних та місцевих органів влади є українська (74%)**;

б) мовою інформації та обчислювального забезпечення в органах влади, поряд з українською, може бути англійська, а в разі необхідності — російська та інші мови (40%).

2. Надання послуг населенню:

а) представники центральних органів влади зобов’язані володіти і спілкуватися з громадянами, яких обслуговують, українською мовою (56%);

б) представники місцевої влади спілкуються з відвідувачами державною мовою, але, за бажанням громадян, можуть використовувати іншу мову (53%);

в) неволодіння громадянами державною мовою не може служити причиною відмови у наданні їм послуг як місцевими (67%), так і центральними (47%) органами влади. Щоб запобігти складнощам, в органах влади мають бути працівники, які володіють мовами національних меншин України чи мовою, поширеною у певному регіоні;

г) письмові заяви та клопотання від громадян органами центральної (65%) та місцевої (47%) влади приймаються українською мовою;

3. Мовою документів, що посвідчують особу або містять відо­мості про неї, є українська (56%).

4. Мовою державних актів є українська (72%).

5. Мовою збройних сил є українська (82%).

6. Мовою правової допомоги в судах (74%), правоохоронних органах (65%) тощо є українська. Особам, які не володіють українською в достатньому для відстоювання своїх прав обсязі, надається можливість скористатися послугами перекладача і в суді (56%), і в правоохоронних органах (42%).

7. Мова документів про вибори та референдуми:

а) виборчі бюлетені та бюлетені референдумів друкуються українською мовою (58%);

б) агітаційні матеріали кандидатів на виборах виконуються українською, а також, за бажанням кандидата, мовою, поширеною в регіоні, де розповсюджуються ці матеріали (42%).

ІІ. Мова засобів масової інформації.

Мова центральних та місцевих засобів масової інформації повинна бути переважно українською. Держава створює умови для забезпечення права усіх громадян України отримувати інформацію рідними мовами. Однак частка друкованих ЗМІ, а також мовлення на телебаченні та радіо­каналах українською мовою не може бути у центральних ЗМІ меншою 60%, у місцевих — 50% (32% — 39% опитаних — залежно від типу ЗМІ).

ІІІ. Мова науки.

1. Мовою наукових публікацій у центральних виданнях є українська (42%); мова наукових праць, опублікованих у регіональних виданнях коштами автора, не регламентується (28%);

2. Дисертаційний захист.

Мовою дисертаційного захисту і документації є українська (65%).

3. Наукові конференції:

а) мовою українських наукових конференцій є українська і, за бажанням організаторів, будь-яка інша мова (47%);

б) мовою міжнародних наукових конференцій, що проводяться на території України, є українська та, за вибором організаторів, одна чи більше міжнародних мов (54%).

IV. Мова освіти.

1. У дошкільних закладах можуть формуватися групи з різними мовами виховання, якщо кількість батьків, що виявили бажання виховувати дітей недержавною мовою, достатня для формування окремої групи (35%).

2. У середній школі можуть функціонувати класи з різними мовами навчання, якщо дітей, чиї батьки виявили бажання надати їм середню освіту недержавною мовою, достатньо для формування окремого класу (33%).

3. Навчання у професійно-технічних та середньо-спеціальних закладах здійснюється українською мовою (42%).

4. Освіта у вищих навчальних закладах надається українською мовою (44%).

5. Вступні іспити до професійно-технічних, середньо-спеціальних та вищих навчальних закладів складаються українською мовою (50%).

V. Мова сфери послуг.

1. Маркування та інструкції до товарів, що продаються на території України, виконуються українською мовою. За бажанням виробника, може здійснюватися дублювання будь-якою іншою мовою (44%).

2. Мовою, зручною для відвіду­вача, може здійснюватися обслуговування в закладах культури (39%), медичних установах (51%), у транспорті, закладах побутових послуг тощо (46%).

VІ. Мова реклами.

Зовнішня реклама (35%) і рекламна продукція, розміщена в засобах масової комунікації (42%), виконується українською мовою.

Канатоходці

Привертає до себе увагу велика кількість запитань, щодо яких понад половина експертів так і не дійшли згоди, «розпорошивши» свої відповіді між різними варіантами. Це означає, що навіть у такому, максимально націленому на компроміс, законі містяться положення, здатні породжувати конфлікти. Зважаючи на кількість «протестних» голосів, ми вирахували відносний середній показник конфліктогенності для цього законопроекту, який становить 46%. Можна стверджувати, що на сьогодні це найнижчий рівень конфліктогенності для законотворчого документа у сфері мовної політики України.

Середні показники конфліктогенності чинного Закону «Про мови в Українській РСР» від 1989 р. і проектів закону про мову, зареєстрованих у Верховній Раді України, виявилися такими (за спадною):

проект закону «Про мови в Україні» О.Єфремова, П.Симо­нен­ка, С.Гриневецького — 55,2%;

проект закону «Про мови України» Л.Грача — 55%;

Закон «Про мови в Українсь­кій РСР» від 1989 р. (чинний) — 53%;

проект «Закону України про мови» П.Мовчана, В.Яворівсь­кого — 49%.

Ці цифри свідчать: навіть як­що наші законодавці докладуть чималих зусиль, аби задовольнити потреби носіїв різних мов в Україні, все одно велика кількість положень нового закону викличе невдоволення частини суспільства. А мовний конфлікт, нагадаємо, за визначенням належить до розряду міжнаціональних, відкриті форми якого терапевтичному лікуванню не піддаються. Керувати мовною ситуацією в ручному режимі й надалі чи йти на ризики, пов’язані зі зміною мовного законодавства, коли «чуть правее наклон — упадет, пропадет! Чуть левее наклон — все равно не спасти!», — вирішувати, можливо, доведеться тим, хто «не вышел ни званьем, ни ростом». Однак і політики, і науковці, і журналісти мусять зробити все, щоб розрив в уявленні різних груп населення про те, яким бути мовному простору України, скорочувався, а не навпаки (популяризувати інформацію про історію мовної ситуації України, про роль мовних конфліктів у виникненні геополітичних «гарячих точок», детально обговорювати кожну проблемну функціональну зону, тримаючи в полі зору потреби різних мовних груп, пропонувати компенсації — надання перекладача, забезпечення словниками, викладачами тощо). Інакше або нас спіткає участь канатохідця з цієї самої пісеньки, або ж ми ще довго житимемо за законом Української Радянської Соціалістичної Республіки. З відповідними нас­лідками.

*Респондентами виступали переважно працівники вищих навчальних закладів та НАН України з науковими ступенями, з усіх регіонів України. Як контрольна була залучена група політологів, юристів та інших фахівців, до сфери компетенції яких також входять мовні питання. Формат запитань (усього 41) був таким: Якою мовою представник центральної влади повинен спілкуватися з громадянами? Якою мовою повинні виходити регіональні друковані ЗМІ? та ін. Пропонувалися варіанти відповідей: «українською», «українською і/або російською», «мовою, прийнятною для більшості населення регіону» тощо.

** В дужках подається відсоток голосів, відданих за цей варіант міжмовного розподілу сфери. Показник нижчий 50% означає, що за інші позиції експерти віддали ще менше голосів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво