МЕЙНСТРІМ: КУРС НА «БІЛУ КНИГУ»

У тому, що українська освіта потребує капремонту, сьогодні не сумнівається ніхто. В Національній доктрині ми навіть більш-менш визначилися з тим, якою хочемо бачити вітчизняну школу. Але... Сказати, що з часу схвалення вищезазначеного стратегічного документа ІІ Всеукраїнським з’їздом освітян значно просунулися на шляху до ідеалу, — означає ну дуже погрішити проти істини. Так, доктрину затвердив Президент. Так, уряд у своїй діяльності щодо освітнього сектора клятвено пообіцяв спиратися на її постулати. А так, загалом, поки що похвалитися більше нічим. Одне слово, на цей час нема й натяку на тактику життєво необхідних перетворень, не розроблено стрункої, науково обгрунтованої системи реформ. Але це сьогодні. Цілком можливо, що вже під кінець року ситуація кардинально зміниться.

Напевно, «ДТ» одне із перших ще в листопаді 2000 р. розповіло читачам про запланований МОН України спільно з фондом «Відродження», Світовим банком та ПРООН проект із підготовки Національної доктрини і залучення громадськості до відкритої дискусії про пріоритети державної політики в галузі освіти. Перший етап проекту завершився наприкінці 2001-го презентацією семи аналітичних досліджень. Вони ставили за мету дати чітку й лаконічну відповідь на запитання: якими є ключові проблеми сучасної української школи? До речі, настільки всеосяжній «ревізії» наша система освіти тоді піддалася вперше. Тому безумовним досягненням першого етапу проекту (крім того, що результати дев’ятимісячних трудів аналітиків уплинули на формування поглядів, викладених у доктрині) стало створення першої української «енциклопедії» освітніх проблем. Плюс те, що для її складання наші учені вперше застосували давно використовуваний у цивілізованих країнах ефективний метод під назвою «аналіз політики».

Докладно розповідаючи свого часу про результати досліджень семи аналітичних груп («ДТ» №37(361), 2001 р.), ми акцентували увагу читачів на тому, що, виконавши, безумовно, колосальну роботу, систематизувавши й упорядкувавши всі «чорні діри» нашого освітнього простору, експерти не дали відповіді на не менш важливе запитання: як їх ліквідувати? Контрзаходи, запропоновані тоді аналітиками для виходу з кризової ситуації, були дуже схематичними й мали, радше, декларативний, ніж прикладний характер. Усунути цю ваду покликаний другий етап проекту «Інновація і відновлення освіти для поліпшення добробуту і зниження рівня бідності», що стартував у квітні 2002 р.

Тепер перед реалізаторами стоїть абсолютно прагматичне завдання: підготувати рекомендації для уряду України щодо оптимальних шляхів втілення в життя основних положень доктрини. Сформовано кістяк проекту — група аналізу політики, до складу якої ввійшли національні експерти, працівники МОН та інших урядових структур, вчені АПН України, представники міжнародних і громадських організацій. Дослідження ведуться за такими напрямами — рівний доступ до якісної освіти, керування освітою, економіка освіти, моніторинг якості освіти і розвиток змісту освіти.

— Насамперед ми аналізуємо нинішню ситуацію в освітньому секторі, її вади, — каже старший національний радник проекту Роман Шиян.— Торік практично з усіх напрямів було представлено результати дев’ятимісячних пошуків — це один з основних наших ресурсів. Спираючись на нього, намагаємося докопатися до першопричин проблем. Потім шукатимемо шляхи їх вирішення — альтернативні нинішнім варіанти освітньої політики.

Новизна нашої роботи в тому, що ми повинні запропонувати кілька рівноцінних варіантів вирішення питання з оцінкою можливих наслідків, політичних зокрема. Чому варіантів декілька? А тому що проблеми, які ми розробляємо, дуже складні, і єдиного абсолютно правильного шляху їх подолання немає. Ну, а приймати результати нашої праці як керівництво до дії чи ні — згодом вирішуватиме уряд.

Своєю нинішньою діяльністю група лише формує сам процес аналізу політики, оскільки такої традиції в Україні поки що немає. І всі підходи, які використовуються при цьому, ми освоюємо впродовж дослідження. Кінцевим продуктом другого етапу проекту стане так звана «Біла книга» — документ, у якому буде описано існуючу ситуацію, проблеми і пропозиції, як їх вирішити. Після того, як наші партнери з МОН та уряду схвалять наші напрацювання, десь у лютому-березні 2003-го, «Білу книгу» опублікують, щоб в обговоренні запропонованих альтернатив взяла участь громадськість.

Зараз ми визначаємося, як у підсумковому документі мають бути узгоджені ті напрями, за якими працюємо. Ми вже фактично ідентифікували ключові проблеми, за розв’язання яких готові взятися, і причини їх виникнення. Наступний крок — збирання аргументації, яка підтверджує, що саме ці питання найважливіші й найактуальніші і, водночас, можуть бути вирішені.

Саме собою зрозуміло, всі наші пропозиції мають враховувати наявні реалії, передусім фінансові. Тобто ми апріорі не боротимемося за збільшення бюджету галузі втричі, оскільки нам потрібно впровадити геніальний варіант політики. Наша мета — продукувати рішення, які дозволять оптимізувати, раціональніше використовувати наявний ресурс, хоч би яким маленьким він був.

— Це наочно можна продемонструвати, звернувшись до проблеми фінансування галузі, — переконаний Володимир Войтов, який курирує в проекті напрям під назвою «Економіка освіти». — Вона має дві складові: ефективне використання наявних ресурсів і отримання додаткового фінансування. Якщо говорити про українські реалії, то далеко не завжди кошти, що відпускаються на освіту, уживаються з максимальною віддачею. Приміром, непоодинокі випадки, коли левова частка громадських грошей іде на фінансування якісніших освітніх послуг. Тобто школи, які мають велику частину приватного капіталу і бюджетних коштів, отримують більше. Висновок: суспільне фінансування не перерозподіляється таким чином, щоб вирівняти шанси всіх на здобуття якісної освіти. Наскільки це реально і як домогтися бажаного, потрібно думати. Сьогодні позитивним зрушенням можна вважати вже лише те, що ми говоримо про наявність такої нерівності. Раніше про неї навіть не думали.

Низька зарплата вчителів — одна із найгостріших проблем галузі. Та навіть якщо дуже поверхово підійти до її вирішення, перше, що впадає в око, — педагогів у країні забагато. З одного боку. З другого — є маса вакансій. Які причини такої диспропорції? І це нам доведеться дослідити. Крім того, наявні перекоси у використанні вчительської праці, її часу. Наші педагоги насправді дуже мало трудяться. Відпрацьовують свої 18 годин — на ставку — і все. Отже, треба шукати шляхи, як дати вчителеві гідну зарплату, щоб він міг заробити в школі, а не шукати підробітків за її стінами. Наш педагог перетворився на погодинника, його потрібно повернути в школу.

— А візьмімо сьомі, восьмі уроки, без яких немислима сьогоднішня старша школа, — до розмови підключається Павло Хобзей, під чиїм началом ведуться дослідження в галузі керування освітою. — З погляду захисту вчителя, це добре. А втомленій на той час дитині ці години непотрібні. Тому сьогодні дуже гостро стоїть питання переобтяженості навчальних планів. Водночас не можна заперечити: ресурс, щоб вийти з безвиході, є.

Загалом же переконаний: хоч мільйон раз повторимо «Дайте гроші на освіту», нічого не доб’ємося. Якщо ж буде розроблено жорстку систему заходів, спрогнозовано її результати, — з’явиться надія на успіх і додаткове фінансування.

— Торг за додаткові кошти, що триває під гаслом «Школа і вчителювання гинуть!», уже не дає жодних результатів, — вважає експерт напряму «Рівний доступ до якісної освіти» Володимир Саломатов. — Лише якщо запропонуємо цікавий продукт, наочно продемонструємо, що додаткові фінансові вливання в освіту посприяють надалі економічному зростанню держави, перейдемо на зовсім інший рівень взаємин.

Через рік-два криза нашої освіти сягне апогею. Усім без винятку стане ясно — українська школа не задовольняє потреб держави. Однак саме модернізація освітніх систем вивела багато країн у розряд передових. Водночас майже всі розвинені держави світу протягом останнього десятиліття переглянули свої системи освіти. Змінюється суспільство, умови життя — школі ставляться абсолютно нові вимоги. Скажімо, сьогодні має кардинально змінитися роль викладача. Тепер ретранслятор знань нікому не потрібен: педагог має стати людиною, котра вчить учитися. Водночас загальновідомо — саме вчитель має стати носієм змін, інакше все залишиться як є, хоч би які геніальні плани реформування пропонувалися.

— Ще одна «гаряча точка» вітчизняної освіти — невідповідність того, чого вчить школа, тому, що потрібне в житті, — констатує Оксана Овчарук, експерт в галузі змісту освіти. — І насамперед нам необхідно визначитися з головним: які знання, уміння й компетентності на виході зі школи повинні мати наші діти? Що потрібно закласти в зміст освіти, аби випускник умів швидко орієнтуватися і бути успішним у світі, що невпинно міняється? Над розв’язанням цих та багатьох супутніх завдань і плануємо працювати.

— Про те, що нинішня освіта не відповідає запитам суспільства, що її якість низька, говорять скрізь, — слово бере куратор напряму «Моніторинг якості освіти» Олена Локшина. — Заковика в тому, що немає інструмента, яким можна було б це виміряти. У державі немає цілісної системи моніторингу якості освіти, немає можливості оцінити навчальні досягнення школярів, компетенцію випускників, ефективність роботи шкіл, галузі в цілому. Тому в рамках проекту ми й спробуємо створити таку систему діагностики всього процесу навчання.

— Якщо нам пощастить знайти безболісні шляхи імплементації Національної доктрини розвитку освіти, вважатимемо, що завдання виконали, — резюмує національний координатор проекту, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент АПН України, директор Інституту вищої освіти АПНУ Віктор Андрущенко. — Одна річ — оприлюднити доктрину, схвалити її на з’їзді і затвердити указом Президента, зовсім інша — втілити її положення в життя. Для цього необхідно розробити науково обгрунтовані механізми, провести відповідні дослідження.

Ми підібрали експертів, вони спільно з закордонними колегами уточнили методику та методологію дослідження. Адже, скажімо, прорахувати механізм фінансування галузі з нашими можливостями пізнання в цій сфері практично неможливо: у нас просто немає напрацювань у цій галузі. Створювати нове колесо немає сенсу, оптимальний варіант — користуватися відомими, добре зарекомендованими методиками.

Головна мета проекту формулюється як забезпечення рівного доступу до якісної освіти протягом усього життя. Наше суспільство неоднорідне, і ця неоднорідність, очевидно, у зв’язку з розвитком ринкових відносин лише посилюватиметься. Відтак діти з різних сімей, жителі різних регіонів не зможуть мати рівного доступу до якісної освіти. Отож суспільство мусить узяти на себе відповідальність за створення ефективних механізмів забезпечення такого доступу. Саме їх ми й намагаємося «намацати».

Такі документи, як Національна доктрина, така грандіозна робота з реформування галузі, яку веде МОН, більш ніж своєчасні. В усьому світі сьогодні шукають філософію освіти ХХІ століття. Ми теж не стоїмо осторонь цього процесу і, впевнений, рухаємося в правильному напрямку.