ЛІКВІДАЦІЯ ШКОЛИ — ПИТАННЯ ПОЛІТИЧНЕ - Освіта - dt.ua

ЛІКВІДАЦІЯ ШКОЛИ — ПИТАННЯ ПОЛІТИЧНЕ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Першого вересня учнів школи № 36 м. Донецька та їхніх батьків зустрічали представники місцевої влади, працівники системи освіти та.....

Першого вересня учнів школи № 36 м. Донецька та їхніх батьків зустрічали представники місцевої влади, працівники системи освіти та... правоохоронних органів. На жаль, не для того, аби традиційно побажати дітям успіхів у навчанні, здоров’я та нових звершень на благо незалежної України. Замість цього було проведено чергову акцію старанно спланованої операції із залученням усіх доступних місцевому самоврядуванню ресурсів. У результаті охоронці Донецького металургійного заводу за участі міліції не пустили дітей до школи, не дозволили провести урочисту лінійку й виконати Державний гімн України. А напередодні солдати із сусідньої військової частини під керівництвом дільничного міліціонера та його колег фактично змушені були виступити в ролі нерозбірливих окупантів, котрі отримали наказ терміново очистити приміщення школи для інших цілей. Дітям, які мимоволі протягом ось уже тривалого часу були свідками й учасниками всіх перипетій боротьби за виживання рідної школи, на все життя завдано глибокої морально-психологічної травми й наочно продемонстровано цинізм і безконтрольний розгул місцевої влади.

Завідуючий відділом народної освіти Ленінського району м. Донецька Микола Торчинович підтвердив «ДТ», що справді «так, травму було завдано, але не таку вже й велику». Але позаяк «діти самі не ходять», то, мовляв, винні дорослі, котрі всупереч рішенням міськради від 18.04.03 р. і Ворошиловського місцевого суду м. Донецька від 27.08.03 р. про «ліквідацію» (слово яке страшне) загальноосвітньої школи № 36 Ленінського району привели дітей до зачиненої школи. А коли навчальний заклад на папері вже не існує, то, ясна річ, який може бути державний гімн і тому подібні радості у вигляді подарунків і поздоровлень із приводу урочистої лінійки?

Але діти?! Завжди, у будь-якому суспільстві, навіть під час воєнних дій, саме в екстремальних, конфліктних ситуаціях передусім звертають увагу на юне покоління. А при чому тут, власне, діти, здивувався «хазяїн» шкіл району, «треба було виконати вказівку»...

Добре хоч, що вчителі 36-ї школи, на відміну від влади, котра їх звільнила, виявилися на висоті. На свій страх і ризик педагоги, приховуючи в душі тривогу й занепокоєння, провели заходи на честь Дня знань і навіть вручили першокласникам подарунки, придбані на особисті, вельми скромні кошти.

Погодьтеся, залізобетонна логіка чиновника, на котрого міська влада поклала відповідальність за успіх кампанії з «ліквідації» бунтівної школи, визивно агресивна й за своєю суттю абсолютно не допускала бодай натяку на компроміс навіть цього особливого для майбутньої України дня. А либонь діти й дорослі прийшли не просто так, не тому, що їм захотілося «пограти в політику». Вони як громадяни нормальної європейської держави повірили своєму урядові. Спочатку віце-прем’єру Дмитру Табачнику, котрий авторитетно запевнив 246 делегатів і 77 високих гостей VIII Всесвітнього конгресу українців із 28 країн світу, що донецька школа № 36 працюватиме. Потім обіцянці прем’єр-міністра України Віктора Януковича: 36-ту не закриють. Проте влада Донецька зі смаком витерла ноги об свого земляка, посіявши сумніви в душах пересічних громадян України в тому, що «Донбас порожняк не жене».

Словом, донецькі тріумфально (не треба на нас тиснути!) продемонстрували всьому світу, що Київ їм «не указ» ні за яких обставин. Офіційною причиною закриття школи стала нібито висока вартість навчання одного учня в 36-й — 1928 грн. на рік, тоді як середня по місту становить 730 грн. Це, мовляв, порушує законне право платників податків в одержанні рівної за вартістю освіти.

Деякі з батьків гадають, що все значно простіше. Вельми зручне місце на Ленінському проспекті, чому б і не приватизувати? Це припущення випливає, проте, з очевидних фактів, які однозначно засвідчують: головним у цій справі було — «тащить и не пущать». Причому було б смішно, якби не було так страшно, у буквальному значенні. За свідченням численних очевидців, голова Ленінської райради Тамара Єгоренко перестрівала за рогом школи №36 дітей, котрі йшли на свято без батьків, змушувала їх сідати в свою службову машину, аби перевезти до школи №45.

Ось що написала в творі через два дні після події учениця 9-го класу Оля Кудрявцева: «Першого вересня я прийшла до своєї 36-ї школи, але радість від свята була затьмарена нападками представників місцевої влади, які бажали закрити школу. Нас не впустили до нашої рідної школи. А вчителі з 45-ї школи усе продовжували тягти дітей та вчителів до своєї школи — красивої та чужої. Але половина учнів горою продовжувала стояти за школу. І хоча вчителів зосталося мало, це були найкращі вчителі: Надія Павлівна, Раїса Вікторівна, Ніна Василівна. У нашій школі є те, чого немає в 45-й — дружба, надія, віра, любов. Наші вчителі дають нам те, що не може дати ніхто інший: свою любов та жагу до знання. Вчителі разом із знаннями передають нам частинку свого серця. Я дуже люблю нашу школу за ту дружню атмосферу, яку створюють наші вчителі. Є школи різні: великі та маленькі, красиві та некрасиві, бідні та багаті, але моя школа є маленькою перлиною серед сучасних шкіл». (Публікується в «ДТ» за згодою Олі Кудрявцевої.)

Повірте, щоб так, без підказок, за велінням душі, написати в східному регіоні країни, де влада (за державний рахунок!) довела до досконалості технології комуністів із дискредитації українського національного відродження, а «державній мові» відвела роль у найкращому разі «хохляцкого наречия» на маргінесі громадського життя (мовляв, сам п’ю і вас запрошую), потрібно й дорослому мати чималу мужність. У обласному управлінні статистики «ДТ» повідомили деякі дані за підсумками перепису населення в Донецьку. Саме вони і є неспростовною відповіддю тим донецьким діячам, котрі з усіх трибунах волають: закриття школи — це не політика, а лише реалізація формульного підходу у формуванні бюджету. Отже, за підсумками перепису 2001 року чисельність українців у Донецьку становить 469,008 тис. чоловік. Порівняно з попереднім переписом 1989 року вона збільшилася майже на 34,5 тис. чоловік (на 8%). При цьому, кількість українців, котрі вважають українську мову рідною, за 12 років скоротилася майже вдвічі. 1989 року — 189,635 тис. українців (43,6%) визнали українську мову рідною, а 2001-го (коли українська уже 10 років функціонувала як державна) — лише 108,004 чол. (23,0%).

Так, українців сьогодні не висилають у ГУЛАГи, не розстрілюють у Сандормоху, не влаштовують голодомор. Використовують інші, витонченіші методи. Скажімо, українцю-патріоту в Донбасі не доводиться особливо розраховувати на просування по службі. Коли треба прийняти рішення, яке підсилило б позиції українства в регіоні, то його третирують, шантажують, йому погрожують, обіцяють неприємності, втрату роботи чи бізнесу, висміюють або... принаджують пряником. Тільки б залишився «хохлом недолугим». Прикладом може бути та ж таки закрита 36-та школа. На сесії міськради голова батьківської ради школи Людмила Кондракова, до речі, росіянка за національністю, конкретно назвала підприємства, де було застосовано всю перелічену вище репресивну обойму з метою за будь-якою ціною змусити батьків забрати документи своїх дітей із 36-ї школи. Серед них — АВК, НОРД, ДМЗ та інші. Шкода, звісно, що в цей момент у залі не було народних депутатів України Володимира Авраменка, Валентина Ландика й Володимира Рибака, котрі за родом своєї діяльності мають стосунок до цих підприємств. Напевно, тоді в народних обранців була важливіша робота.

Верховна Рада делегувала в Донецьк цілу комісію. Тамара Прошкуратова (СДПУ (о) з обмовками підтримала дії донецької влади. Микола Кульчинський («Наша Україна») закликав знайти компроміс і все-таки не закривати школу. Костянтин Ситник (БЮТ) сказав так: «Або донецькі депутати дуже сміливі, або я чогось не розумію. Якщо тільки питання в фінансуванні, то це взагалі не питання. У тому, що сталося, винна влада...».

Я ж пригадав хлопчика. Не з творчості буревісника революції. Аж ніяк. У не такі вже далекі в історичному плані часи, в умовах цілковитої гегемонії «великого и могучего», яка (це не є таємницею), ефективно досягалася на 1/6 частини планети за рахунок постійних репресій, багнетів армії та кинджалів спецслужб, лише Олесь Гончар виступив на захист учня з Дніпропетровська, котрого піддавали остракізму за те, що він один у класі назвав українську мову рідною й виявив бажання саме нею здобути освіту.

А хто допоможе нахабно розтоптаному та знищеному учнівсько-педагогічному колективу школи № 36 вже в незалежній Україні реалізувати конституційне право навчання державною мовою? Адже хоч би які «вбивчі» аргументи влада не наводила, головна причина ліквідації 36-ї школи, вважають батьки, у тому, що вона розвіяла активно мусований певними політичними силами міф про «насильницьку українізацію донецьких шкіл». Парадокс і в тому, що формально школа не мала статусу «з українською мовою навчання». Проте завдяки подвижництву педагогів на чолі з директором Ніною Прокопович жителі району — росіяни, українці, греки, азербайджанці та представники інших національностей — із задоволенням відправляли своїх дітей у 36-ту навчатися українською мовою. Хіба таке в Донецьку дозволено? Так, дивися, й уся міська громада дозріє до розуміння простої істини, що в своїй рідній країні все-таки краще здобувати освіту українською мовою. А що ж тоді московське земляцтво скаже, котре для донецьких депутатів (на жаль, пам’ятник живому Кобзону, це засвідчує), значить більше, ніж усі потуги Києва.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво