КВАНТОВА ГЕНЕЗА РОЗКОПОК ІНТЕГРАЛА В ОРТОГРАФІЇ - Освіта - dt.ua

КВАНТОВА ГЕНЕЗА РОЗКОПОК ІНТЕГРАЛА В ОРТОГРАФІЇ

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

Нинішнього року кілька газет опублікували відкритого листа фізика М.Стріхи до археолога П.Толочка з приводу вдосконалення українського правопису, або «пропонованих граматичних змін»...

Нинішнього року кілька газет опублікували відкритого листа фізика М.Стріхи до археолога П.Толочка з приводу вдосконалення українського правопису, або «пропонованих граматичних змін». Подав його у вересневому числі й журнал «Урок української».

Автор листа солідаризується з адресатом у «неприйнятті реформи» усталених норм письма. Не йдеться про повний перехід на латинку, що нею вже рябіють газети, обцяцьковані вулиці і з якої вже перекладають: hora — mountain, doroha — road, kladovysche — cemetery, mist — bridge, ozero — lake, ostriv — island, prospekt — avenue, tserkva — church, uzviz — descent і т.д. (атлас «Київ», 1999, с.128). Насправді, якщо називати речі своїми іменами, ніякої «реформи» не передбачається: усе зводиться до кільканадцяти, ба навіть до кількох, змін у книзі правил на 240 сторінок. Не думаймо також, що піднятий у листі прапор стриманості — це заклик. Виявляється, що це, швидше, вдалий риторичний хід супроти затятості ортодоксів, у таборі яких гнучкіший сперечальник опинився з примусу — серед інших заручників.

Підстави для консерватизму в опонентів різні: П.Толочка обурює те, що жива мова ЗМІ перенасичена дивними, як на його погляд, словами, іноземщиною і не відповідає затвердженій у його час літературній нормі, а М.Стріха побоюється, що за сучасного стану занехаяння української мови з нею може статися велике лихо від переміни якоїсь букви. Слід гадати, обидва сходяться на тому, що «рехворма», — як її, не читавши нової редакції правопису, вже дехто зопалу охрестив, — відсахне від мови народ, і заклик одного «Забезпечмо цій мові гідний суспільний статус» так само близький і іншому. Проте М.Стріха доступно пояснює, що репресовану «скрипниківку» варто відновлювати як природнішу, адже її було створено на наукових засадах і був то плід тривалої колективної праці мовознавців, які цілком демократично дійшли згоди. Звичайно, треба врахувати зміни у мові за 70 років, вважає наш фізик, хоча, з іншого боку, варто зберегти і той колорит (радости), що його дехто поспішив записати в рудименти минулого. «І не слід ображатися на редакторів, які самостійно заводять у своїх виданнях норми «скрипниківки».

Ось тут зупинімося й запитаймо не тільки М.Стріху, а й себе: чому ж сам автор листа не переходить на «скрипниківку» і зізнається, що не любить, коли під неї правлять його тексти? Чому далеко не всі з тих, хто обстоює найрадикальніші правописні зміни, вдаються до них у своїх статтях з цього приводу?

По щирості, мені цілком зрозумілий такий консерватизм, бо закон у Державі слова, як і будь-який закон країни, має ухвалюватися чи змінюватися тільки порядком, заведеним самим законом. Це — основа права. Як і те, що право — рівне для всіх. Скажімо, часопис «Критика» (№ 1—2, 2002) у редакційній статті маніфестував і обґрунтував свій бунт проти чинного правопису, цілком перейшовши на «харківський». Інші редакції зробили це без гучних заяв. А тим часом чимало ще інших періодичних видань досі не визнали літери «ґ», себто затвердженої, шкільної української абетки. Або вживають велику літеру за нормами англійської мови, всупереч нормам української.

У чому ж полягає суперечність? А в тому, що мова має свої закони, тоді як наш політикум зверхньо ставиться до вітчизняної науки про мову і живе тільки за власним законом, який не завжди й писаний або суперечить писаному. Політики можуть сперечатися у своєму колі про правопис досхочу і тоді, коли це їм вигідно. Лінгвістів від своєї дискусії вони попросту відтирають або, в кращому разі, популяризують їх на свій ідеологічний копил. Чесного, поважливого діалогу з ученими галузі — нема.

Усі ми любимо кпити з недовершеності людської природи. Хоча, як на моє переконання, найкраще це виходить у тих, хто здатний покепкувати з самого себе. Ознаку такого духовного здоров’я мені доводилося частіше спостерігати в одного з полемістів, тому не буду критися: коли на полі орфографії рвійно зітнулися фізика й археологія, я ще до початку «матчу» був налаштований уболівати за фізику. Хтось може вважати це гріхом упередження — я назвав би це вірою в авторитет, набутий словом, яке не кидалося на вітер. А втім, друже Платоне, правда завжди дорожча і має бути повною, а давня мудрість «Усе піддавай сумніву» навряд чи коли-небудь застаріє. Звичайно, легко потішатися з академіка, котрий просто не знає чи не сприймає рідної мови, зокрема таких слів у ній, як кшталт, слухавка, візія, відсоток, спільнота тощо, які є в академічному 11-томному тлумачнику. Якби ще зібрати й видати додатком до «Словника української мови» окремий «Словник репресованої лексики» — бодай на ті кільканадцять тисяч слів (недосяжний запас для декого!), що їх було по-більшовицькому грубо вилучено за вказівкою Цека. Попит на відроджений словник серед шанувальників рідного слова був би неабиякий. Архіви, де зберігаються списки заборонених слів, давно вже відкрито. Зокрема й для тих аматорів від лексикографії, які чого тільки не повидавали. Чого ж ми чекаємо?

Справді, чимало відкриттів у мовознавстві зробили не лінгвісти. Але це не означає, що закон у Державі слова може диктувати будь-хто і на тій лише підставі, що він має дар мови. Та хай від Бога навіть — викінчений слух, знання енциклопедиста чи творчі здібності всеосяжного Леонардо да Вінчі. То й що? Усі ми п’ємо воду, не знаючи її складу і навіть рідко тим цікавлячись (якісь там солі з іонами). Але ніхто не довіряє обслуговувати ядерні реактори генетикам і не лікує очі у дантиста.

Тим часом правопис — дуже тонка і специфічна галузь мовознавства, де експерименти, на взір сталінських, дуже дорого обходяться. Це не просто звід правил для вжитку, не тільки кодекс письма на щодень — це наука. Вона відкриває свої таємниці лише ретельним і посидючим дослідникам, які вміють концептуально пояснити й звірити своє природжене відчуття живого голосу народу. Закони, за якими мова живе, значно складніші, і будь-яка спроба нормувати мову, а особливо намагання кодифікувати її графічно, засвідчує, що філологові не зразу дається осягнення цих законів, хай би він був навіть начитаним з відповідної тематики й віртуозом слова, майстром говорити й писати на всі лади. Мусиш десятки років усебічно вивчати, як мова — а надто її музика — структурується і функціонує, перш ніж в умі складеться цілісна концепція письма і вимови (а проблема орфоепії стоїть тут першою). Тому не всякий лінгвіст, хоч якої б високої кваліфікації він досяг, береться висловлювати свої настанови щодо поліпшення правопису.

Коли ж на велелюдді про правопис нарешті заговорять не дилетанти, а фахівці-мовознавці, розігнані по вузькопрофільних малотиражних виданнях, що їх краще б назвати братськими могилами? Коли правописники вийдуть до загалу не для відбивання від всезнайок, які стільки шкідливого галасу зчинили, наелектризовуючи ним суспільство і випускаючи пару невдоволення деінде у великій політиці, а для професійної розмови, яка стосується і мала б цікавити всіх, хто сяк-так навчився писати? Чому пильні дослідники правопису та автори кращих підручників з мови — як-от директор Інституту української мови член-кореспондент НАНУ В.Німчук та професор Київського національного університету ім. Т.Шевченка О.Пономарів, що їхня наукова аргументація цілеспрямовано глушиться аматорським шумовинням, — не сперечаються про проблеми фізики чи історії? Цікаво, що думає П.Толочко про кванти та інтеграли, а М.Стріха — про обряди поховання доби неоліту або роль кримської солі в налагодженні торгових зв’язків і розвитку княжої кухні? А ще хотілося б довідатися, скільки фундаментальних праць з українського правопису сперечальниками не те що написано, а хоча б прочитано?

Нікому не заборонено цікавитися будь-чим і висловлюватися з будь-якого приводу, зокрема й у ЗМІ. Хороша річ — свобода слова. Тільки ж треба знати, що з цією свободою робити, аби не наколобродити й не насмішити курей. Цікаво, з чого б це археолог кинув свій реманент, черепки, статуетки й рештки давніх культур і розважає публіку задерикуватими аматорськими статтями та сяк-так зліпленою брошуркою з лінгвістики? Та ще й чубиться на телеекранах з сусідами по академселу, які, знаючись на справі, заходилися прополювати свій правописний город? Я ще розумію М.Стріху, що має справу з проблемами правопису як перекладач. Його тлумачення поезії Кіплінга, Стівенсона, По, Еліота, Данте — вдумливі, свіжі й сміливі, тут скрізь мовна лабораторія, пошук. Людині інтелігентній і творчій, яка має вишукане відчуття мови, радянський правопис, хай він і звичний, — муляє та болить, як мозоль. Затамувавши цей біль і сховавши у формули ввічливості осуд, своє неприйняття некомпетентного втручання чинів у науку, письменник М.Стріха делікатно, але впевнено спростовує і присоромлює академіка-нардепа. Але такий політес мало втішає, він радше наганяє скорботного суму, бо реально належить до політики, а не до філології і жодної правописної задачки не розв’язує. Адже наведені в листі ілюстрації вживання слів фіксуються не вперше. Не унормовано їх тому, що права мовознавства узурповано черговим політбюро.

Чи поліпшить «курасівка» «жулинівку»? А точніше б сказати — «німчуківку»? Власне, в чім різниця... між «кулішівкою» і «скрипниківкою»? Ти, читачу, либонь, уже накреслив в уяві порівняльну таблицю написання слів. Молодець! А мене грішним ділом не покидає думка, що П.Куліш — письменник і перекладач, а М.Скрипник — нарком.

Я й сам перекладач і словесник за фахом. Але в дискусії з правопису можу з певністю обстоювати чи оспорювати хіба що ті норми, які найбільше акцентує перекладацьке ремесло. Мене, приміром, не влаштовує списування синтаксису, а також великих літер на початку кожного слова у назвах зарубіжних установ і організацій. Що таке Ґете-Інститут Київ, панове колеги з Шевченко-Університету? Як мовну агресію сприймаю дурниці на манір Форевер Лівінг Продактс Юкрейн, що ними рясніють вивіски в нашій столиці і своїм безглуздям виховують рабську покірливість. Не бачу смислу подвоювати приголосні в словах іншомовного походження, якщо в себе вдома у мові-джерелі такі подвоєння читаються як один звук. Чи варто передражнювати Л.Керола Л.Керроллом? Коли вже нам кортить наслідувати англійців, то переймаймо їхній здоровий глузд, а не звичку писати Ліверпуль там, де читається Манчестер. А пишемо ж і таке, що взагалі не вимовиш. На мій погляд, це — недопереклад, недомисел, абсурд, елементарний непрофесіоналізм.

У всьому іншому, шануючи закони в Державі слова, довіряю доводам знаних фахівців, які поклали на дослідження українського правопису багато років праці. Згадаю тут ще А.Бурячка, І.Ющука, Н.Клименко, І.Вихованця, Н.Тоцьку, О.Сербенську. Таких у нас небагато, може, з десяток-півтора, зате кожен, не побоюся цих визначень, — подвижник і національний скарб. Шануймо їхню нелегку працю! Прислухаймося до їхніх порад!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво