КРАЩЕ ГУРТОМ ЗБУДУВАТИ ТУНЕЛЬ, НІЖ КОЖНОМУ ПООДИНЦІ ВИДИРАТИСЯ НА ГОРУ...

Останнім часом багато розмов точиться довкола дистанційної форми освіти і часто звучать діаметрально протилежні оцінки цього явища — від його повного неприйняття до піднесення в ранг панацеї від усіх освітянських бід. Про що, власне, у цих суперечках іде мова? — з таким запитанням кореспондент «ДТ» звернувся до Галини СУСЛОВОЇ, радника ректора Національного авіаційного університету, та Лариси ДОВГОЇ, завкафедрою дистанційного навчання Інституту заочного та дистанційного навчання Національного авіаційного університету.

Лариса Довга: — Не буває диму без вогню — раз точаться розмови, значить на часі вирішення якоїсь проблеми, в даному випадку долі дистанційної форми навчання в Україні. Для початку дозволю собі трохи філософії...

До будь-якої нової справи люди ставляться трояко. Є «песимісти» — вони знають, що все нове незрозуміле, непрогнозоване, приносить зайвий клопіт. Є «крайні оптимісти» — ці з ентузіазмом беруться за будь-яку нову справу, не дуже задумуючись, як довести її до кінця, тому, наштовхнувшись на перші реальні труднощі, втрачають запал і починають або вихваляти уже зроблене як щось довершене, або ганити і саму ідею, і тих, хто за неї ратує. А є «помірковані оптимісти», які спершу намагаються зважити видимі «за» і «проти», оцінити ступінь складності поставленого завдання, вірогідність його успішного вирішення, а потім, всупереч невтішним прогнозам «песимістів» та скепсису «крайніх оптимістів», котрі вважають, що все уже зроблено, втілюють свою справу в життя, не розраховуючи ні на швидкий результат, ні на те, що їхня праця буде належно оцінена сучасниками. Думаю, у справі впровадження дистанційного навчання ми нарешті дійшли до етапу «поміркованого оптимізму». Тобто: по-перше, уже мало хто сумнівається як у тому, що це справа потрібна, так і в тому, що таким чином ніхто не має наміру замінити традиційну форму очної (стаціонарної) освіти; по-друге, уже сьогодні є сформована сфера потенційних споживачів на освітні послуги такого роду, тобто існує реальне соціальне замовлення. Свідченням цих простих істин стала конструктивна і зацікавлена дискусія, що відбулась на «круглому столі», присвяченому проблемам впровадження дистанційної освіти в аерокосмічній галузі, який проводився Інститутом заочного та дистанційного навчання НАУ в рамках міжнародної конференції «Авіа — 2001». Впродовж роботи «круглого столу» чіткіше вималювалась і низка серйозних проблем, які стоять на шляху бажаючих присвятити свій час розвитку нових освітніх практик в Україні.

Галина Суслова: — На «круглий стіл», організований у нашому університеті, прийшло чимало зацікавлених людей як зі сфери освіти, так і з міжнародних організацій і сфери бізнесу. Особливо хочеться підкреслити, що вперше в дискусії такого типу брали участь представники Укртелекому, не лише виказуючи зовнішній інтерес, а й дійово допомагаючи розв’язувати низку надзвичайно складних технічних і методологічних проблем.

Думки звучали різні, було чимало скепсису. Він, до речі, пов’язаний не тільки з суб’єктивним неприйняттям нового, а й з об’єктивними причинами. Одна з них — можливості технічно забезпечити процес навчання. Для України це дорого, потрібно створити єдину потужну мережу передачі інформації в усі регіони країни. Але присутні на дискусії представники Укртелекому щодо цього налаштовані вельми оптимістично. Скептицизм є і з педагогічного погляду. Можна було почути уїдливі зауваження стосовно того, що навряд чи знайдеться багато охочих лягти під ніж хірурга, котрий здобув освіту дистанційно, або сісти в літак, пілот якого навчався аналогічним чином. Думаю, це питання розумного балансу. До речі, наші зарубіжні колеги навчають пілотів на віртуальних тренажерах, які імітують реальність аж до найменших подробиць, навіть запахів у кабіні. Проте й вони вважають, що на заключному етапі потрібно попрацювати на реальній техніці. Думаю, тут проблема не в одержанні навичок, їх можна здобути у віртуальному середовищі, а в психологічному моменті — почутті відповідальності, покладеної на пілота (або хірурга), коли він працює з реальними, а не віртуальними об’єктами. Тож багато наших викладачів наполягають на необхідності хоч на п’ять годин посадити студента в крісло другого пілота або командира корабля й надати йому можливість випробувати себе в реальних умовах, відчути роботу справжнього металу. Але це не виключається й у процесі дистанційного навчання, принаймні таку форму проходження практики включено в концепцію дистанційної освіти НАУ, розроблену кафедрою дистанційної освіти ІЗДО НАУ. У цьому з нами згодні й колеги з інших вузів Києва.

— А про які конкретні досягнення ви можете розповісти?

Г.С.: — У процесі роботи «круглого столу» вдалося не тільки визначити існуючі складності, а й накреслити плани на найближчу перспективу. До речі, оцінити власні досягнення теж неможливо без розумінням того, що відбувається навколо нас. Мушу сказати, що в цьому плані наші скромні успіхи виглядають зовсім не кепсько. Директор інституту заочної та дистанційної освіти Ігор Олексійович Воронов зумів створити чудовий творчий колектив справжніх професіоналів, який менше як за рік роботи досяг багато в чому унікальних для України результатів. Важливо, що різні вузи почали долати гору «дистанційної освіти» різними шляхами. Це й дозволяє сьогодні скоординувати дії та почати спільно «пробивати тунель». В ІЗДО пішли не від нагромадження техніки та створення одного-двох електронних курсів, а спробували побачити весь процес навчання загалом, розробили навчальні програми бакалаврату, які, до речі, істотно відрізняються від аналогічних програм для заочників і стаціонару, розробляють методику створення електронних курсів, в основу яких покладено застосовувану ICAO (Міжнародною організацією цивільної авіації) модульну систему. Завдяки активній допомозі Укртелекому виникла можливість розпочати розробку навчальних курсів у десяти напрямах підготовки бакалаврів. Лариса Довга й викладачі кафедри дистанційної освіти працюють над тим, аби залучити до роботи над електронними курсами найкращих фахівців не тільки НАУ, а й інших вузів і наукових закладів України. Дуже продуктивною виявилася робота з професором Іриною Хоменко з Національного державного університету ім. Т.Шевченка. Разом з нею ми розробляємо курс із «критичного мислення в кризових ситуаціях».

Модульна система освіти давно використовується в світі й уже довела свої переваги. Модуль — це завершена частина інформації, що реалізує дане питання. У ньому чітко окреслено весь матеріал, проводиться певна стандартизація його подачі. Крім того йде поетапна й остаточна перевірка знань, умінь, навичок. Такий підхід виявився найефективнішим для перенесення на електронний носій. Він дозволяє вести діалог й у віртуальному режимі. В авіаційному університеті вже є досвід створення таких модулів. Їх застосування засвідчує, що це найпевніший шлях засвоєння студентами конкретного обсягу матеріалу й одержання заданої якості знань. У модульних курсах чітко відпрацьовано коло ключових питань: що фахівець повинен знати, уміти, яке практичне застосування матимуть здобуті ним знання. До речі, останнє — дуже важливий момент для формування в студента зацікавленості в засвоєнні навчального матеріалу.

Л.Д.: — До числа позитивів роботи «круглого столу» я б віднесла перш за все те, що почався реальний діалог зацікавлених сторін, який ми маємо твердий намір вести надалі, хоча б у формі таких от «круглих столів», які можуть періодично проводитися нашою кафедрою. Важливо, що у більшості учасників дискусії виникло усвідомлення необхідності стати відкритими, відклавши на потім амбітні претензії на першість чи володіння істиною в останній інстанції. До речі, одним із матеріалізованих результатів роботи «круглого столу» є початок тісної співпраці колективу кафедри з навчальним центром Укртелекому, а також фахівцями з КПІ та Національного аграрного університету по завершенню роботи над методикою, про яку згадувала Галина Андріївна. Прийняття різними вузами спільних правил гри відкриє ширші можливості для подальшої координації дій, обміну навчальними курсами тощо. Адже впровадження дистанційного навчання вимагає величезних капіталовкладень, які виявляються непосильними навіть найблагополучнішим вузам. Таку глибу можливо підняти тільки скооперувавшись, і це не може відбуватися під дахом якої-небудь однієї інституції силою або прийняттям директивного рішення. В такій співпраці мусять бути зацікавлені всі її учасники. Крім чисто фінансових і дидактичних проблем, є низка юридичних питань, у вирішенні яких теж зацікавлені всі, хто займається впровадженням дистанційного навчання. Ці проблеми починаються від надання дистанційному навчанню самостійного офіційного статусу до розробки багатьох нормативних документів, зокрема впровадження відповідних навчальних планів, розрахунків навантаження викладачів, захисту авторських прав на електронні навчальні курси тощо.

— Ви переконані прихильники віртуального навчання. Чи насправді думаєте, що за ним майбутнє і техніка замінить студентам живе людське спілкування?

Л.Д.: — Думаю, в усьому головне витримувати міру. Бо може вийти, як в приказці: застав дурня Богові молитись — то й лоба поб’є. Звичайно, очна освіта залишиться найкращою формою здобуття знань, хоча і вона згодом мусить якось трансформуватись, адже методи, придатні для навчання в епоху середньовіччя не завжди задовольняють молодих людей третього тисячоліття. Проте коли є можливість вибору, люди самі розберуться, що для них краще. Зрозуміло одне — дистанційне навчання це адаптована до умов новітніх інформаційних технологій заочна форма здобуття освіти, яка, проте, гарантує значно вищий рівень отриманих знань. Якщо ж порівнювати із стаціонаром... Третина, а то й більше студентів другого-третього курсів стаціонару працюють, а отже пропускають лекції. Викладачі мусять із цим миритися, адже негуманно ставити молодих людей перед вибором — або залишатися без освіти, або не мати за що жити (а отже, і навчатися). Чому б таким студентам не дати змогу частину пропущеного матеріалу засвоювати за дистанційними технологіями? В усякому разі в такій формі навчання значно більше участі викладача, ніж в елементарній самоосвіті.

Г.С.: — Навряд чи «людський чинник» коли-небудь зійде нанівець. Проти цього є дуже серйозні контраргументи. За прикладами далеко ходити не треба. В авіації 87% аварій і катастроф відбуваються з вини людини, а не техніки. І це закономірно — що складніша й надійніша техніка, то більша роль людини, яка керує нею. Людський чинник у катастрофах хвилює відомства із надзвичайних ситуацій, атомників, Міжнародну організацію праці. У нашій країні дедалі популярнішою стає думка, що ХХI століття стане добою гуманізації суспільства, і наша головна мета — усвідомити, навіщо ми створюємо всю цю техніку. Але це не заклик іти назад і відмовлятися від використання її явних переваг. А дистанційне навчання саме й покликане в традиційну для ХХ століття знеособлену форму кореспондентської (заочної) освіти ввести живе людське спілкування, нехай і за допомогою віртуального середовища.