Ігри у патріотів - Освіта - dt.ua

Ігри у патріотів

25 листопада, 2011, 15:43 Роздрукувати Випуск №43, 25 листопада-2 грудня

Очевидно, що проблема захисту прав російськомовних дітей — висмоктана з пальця.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

В одному з неопублікованих підручників із політології я наштовхнулася на цікавий історичний факт. 15 серпня 1917 року було підписано компромісну угоду між Центральною Ра­дою України та Російським Тимчасовим урядом про українську автономію. Цей документ викликав багато нарікань серед опонентів незалежності українців. Та найбільше дошкуляла їм українська мова. В офіційному протесті ради Київського університету імені Святого Во­лоди­мира зазначалося: «...всякими способами пропагується і нав’язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України; що керівники українського руху прямують до повної політичної відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір запровадити «українську» мову як державну мову і мову викладання в Україні».

Обурення і страхи противників української автономії, а відтак і мови, зрозумілі — там, де є державна мова, є держава. В усі часи цивілізовані країни проводили і проводять протекціоністську політику щодо державної мови. Так робили правителі Давньоримської імперії, спрямовуючи цілу низку державних заходів на підтримку латинської мови як фактору консолідації країни. Хоча говорили латиною лише десять відсотків населення. У Франції 1539 року король Франциск I видав ордонанс, за яким французьку мову було оголошено єдиною державною мовою країни. Так само вчинили саксонська та іспанська королівські канцелярії. А китайське міністерство церемоніалу опікувалося правильною вимовою знаків китайського письма та екзаменуванням держ­службовців на знання державної мови при вступі на державні посади. І сьогодні політика протекціонізму не обурює нікого ні у Франції, ні у Норвегії, ні у Швеції, ні в Ірландії. У Казахстані громадяни, які володіють державною мовою, отримують п’ятнадцятивідсоткову доплату до зарплатні.

Наша ж влада веде себе абсолютно протилежним чином. Минуло двадцять років незалежності, а дискусії щодо того, яку мову вважати офіційною мовою держави і якою навчати дітей (тобто піклуватися про майбутнє мови та культури), усе не вщухають.

Стаття 10 Конституції Ук­раї­ни наголошує: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території Украї­ни». Отож щонайменше дивно звучать слова міністра освіти Д. Табачника щодо викладання літератури в українських школах: «Повернення російської літератури мовою оригіналу — першочергове завдання міні­стерства». А екс-заступниця міністра, нині керівник Україн­ського центру оцінювання якості освіти Ірина Зайцева на постанову уряду Тимошенко щодо підтримки української мови у навчальних закладах країни гнівно заявила: «Никто не имеет права навязать язык. И по приказу сверху невозможно сделать чужой язык родным...»

Ми знаємо багато прикладів повзучої русифікації нашої освіти — і тести ЗНО мовами нацменшин (читайте — російською), і спонукання відкривати російські класи у школах. Та тільки очікуваного напливу звільнених від ярма українізації школярів не спостерігалося. Як заявила та ж таки І.Зайцева, цього року лише два відсотки майбутніх абітурієнтів вирішили складати тести з російської мови. Багато буквариків для російських класів, надрукованих захисниками знедолених, так і припадають пилом. Цікаво, що, незважаючи на певну агітацію з боку чиновників, минулого навчального року лише шістнадцять столичних шкіл мали російські класи, а нинішнього року до них приєдналися ще три школи. Небагато, зважаючи на те, що у столиці майже півтисячі шкіл. Та й приватні навчальні заклади, які змушені чутливо реагувати на потреби освітнього ринку, чомусь не здійснили масового переходу на російську мову навчання.

Очевидно, що проблема захисту прав російськомовних дітей — висмоктана з пальця. Ще у 2007 році, коли міністром був І.Вакарчук, Центром освітнього моніторингу столиці проводилося анкетування батьків школярів щодо потреб у вивченні мов. Як з’ясувалося, 45,6% батьків спілкуються зі своєю дитиною російською мовою, 42,4% — українською. Анкетування досліджувало також ставлення батьків до вивчення української мови. Майже половина опитаних (44% російськомовних та 66% україномовних сімей) висловилися за збільшення кількості годин для вивчення української мови. І це логічно. Згідно з офіційним тлумаченням Конституційним судом України статті 10 Конституції, «Володіння державною мовою є обов’язковою умовою для прий­няття громадянства України». Отже, той, хто хоче жити в Ук­раїні і бути її громадянином, повинен, як мінімум, добре знати українську мову. При цьому ніхто й ніколи не забороняв функціонування закладів із нав­чанням мовою нацменшин.

Та, очевидно, з логікою у нашої влади негаразди. Бо, незважаючи на очевидні речі, вона продовжує педалювати мовне питання, захищаючи міфічних ображених українською мовою. Але якщо раніше це робилося відкрито і відверто, остання ініціатива впроваджується тихо й сором’язливо, як щось непристойне. Мало хто знає, що тоді, коли проходив III Всеукраїн­ський з’їзд освітян, у стінах Кабміну і Міносвіти визрівав «геніальний» законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про дошкільну освіту». Пояснювальну записку до нього підготовлено 27 жовтня. Ініціатор проекту — відомий знавець державної мови М.Азаров, а представлятиме цей винахід у Верховній Раді штатний хлопчик для побиття — міністр освіти Дмитро Табачник. Цікаво, що у своїх доповідях на з’їзді обидва чиновники жодним словом не обмовилися про новий проект. Мало того, як випливає з пояснювальної записки до документа, підписаної Д.Табачником, «Проект розміщено на веб-сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту для громадського обговорення». Від 27 жовтня сплив майже місяць, а проекту (як і Національної доктрини освіти, прийнятої та доопрацьованої на з’їзді) досі немає. Про можливість участі громадськості у обговоренні такого важливого документу говорити зайве.

Як випливає із супровідних документів, «прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про дошкільну освіту» вирішить кілька проблем: надати батькам право обирати мову виховання своєї дитини, дозволити дитсадкам відкривати інклюзивні групи». Очевидно, що ключовим питанням тут є перше. Недаремно ж на сайті Верховної Ради законопроект має назву «Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про дошкільну освіту» (щодо мови виховання)». Дивний акцент, особливо ж коли врахувати, що право представників національних меншин обирати мову навчання і виховання гарантується законом про мови. Складається враження, що, захищаючи мову нацменшин (читайте — російську) від зазіхань ворога, ним, за відсутності такого, призначать державну мову. На цей випадок хочеться порадити чиновникам уважно прочитати статтю 3 закону про мови, в якій сказано: «Заходи щодо захисту й розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сферу функціонування державної мови». Поки що, зважаючи на кроки керманичів національної освіти, не схоже на те, щоб вони були обізнані з цією нормою закону. Як і з іншою — «Вивчення державної мови в усіх освітніх закладах є обов’язковим». Бо пункту про гарантоване обов’яз­кове вивчення державної мови у законопроекті немає. До речі, немає такої норми і в законопроекті «Про мови в Україні», зареєстрованому у ВР 7 вересня з ініціативи Симоненка (КП), Єфремова (ПР) та Грине­вецького (Блок Литвина). Якщо обидва законопроекти приймуть (проект щодо дошкільної освіти також уже зареєстрований у парламенті), захистити наше право навчати дітей рідною мовою буде дуже важко.

І, хоча ми розуміємо основну мету нового законопроекту, пронесеного до парламенту потай від нас, пересічних громадян, цинізм можновладців усе-таки вражає. Дошкільна освіта — чи не найпроблемніша галузь загальної освіти. Катастро­фічний брак кадрів із вищою освітою та медпрацівників, недостатнє фінансування, відсутність якісних посібників та методичних матеріалів — як бути з цими, політично невигідними проблемами? Про них ніхто не згадує. Для прикриття основної мети — звуження функціонування державної мови — чиновники прикрилися фіговим листком — буцімто підтримали впро­ва­дження інклюзивної освіти, дозволивши відкривати у звичайних закладах інклюзивні групи. Та хіба вони не знають, що всі ці ідеї приречені? Бо для обладнання пандусів, спеціальних туалетів, коридорів та спусків (замість сходів), якими мають користуватися інваліди, потрібні кошти. Зрозуміло, знають. Тому й уникають публічного обговорення.

Отже, новий законопроект чекає своєї черги у Верховній Раді. Цікаво, що підписаний він не лише Дмитром Табачником і його колегами-міністрами, а й директором департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Олегом Єреськом — людиною, котра обіймала цю посаду і в часи попередньої влади, яка проводила абсолютно іншу політику стосовно державної мови. Цікаво, що відчуває чиновник, кардинально змінюючи свої погляди? Напевно, те ж саме, що й тушкінізовані народні депутати, які більшістю проголосують усі названі законопроекти. Ось тільки боляче, що, ті, хто вважає себе громадянами і патріотами України, позбавлені можливості вплинути на цей політичний балаган.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво