Ідея сенатора охопила Україну - Освіта - dt.ua

Ідея сенатора охопила Україну

25 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 25 серпня-1 вересня

«Об’єктивка» «ДТ». Марта Богачевська-Хомяк народилася в Сокалі (Львівщина) в родині адвоката. Її предки — священики...

«Об’єктивка» «ДТ». Марта Богачевська-Хомяк народилася в Сокалі (Львівщина) в родині адвоката. Її предки — священики. Один із семи братів Богачевських, Костянтин, став першим українським митрополитом у Північній Америці. Інший дід походив із Фастова, козацького роду. Наприкінці 40-х років ХХ ст. Марта Богачевська потрапила до США. Закінчила Пенсильванський університет у Філадельфії. Ступінь доктора наук одержала в Колумбійському університеті, захистивши дисертацію з російської філософської думки ХІХ ст. Протягом 1964—1986 рр. — на викладацькій роботі. З 1986-го по 1999 р. Марта Богачевська-Хомяк керує програмою у Національному фонді сприяння гуманітарним наукам у Вашингтоні. Автор низки книжок і численних наукових праць з історії. У 1999—2006 рр. Марта Богачевська-Хомяк — директор Програми ім. Фулбрайта в Україні.

Програма ім. Фулбрайта — це найстаріша і найвідоміша у світі програма наукових обмінів США. Діє з 1946 року, нині — у 140 країнах світу. Спільними зусиллями наукових спільнот світу створено програму, за якою науковці, студенти та громадські діячі мають змогу побувати в Америці, американці — в інших країнах. За час існування Програми понад 176000 іноземців читали курси чи провадили дослідницьку роботу у США, а 270000 американців пізнавали інші країни світу. Вже понад 200 українських науковців провели рік наукової праці у США та понад 150 американців викладали і провадили дослідницьку роботу в Україні.

Домовилися з пані Мартою, що розмова стосуватиметься лише окремих аспектів її роботи на посаді директора Програми ім. Фулбрайта в Україні. Зайшла до її кабінету в офісі програми на вулиці Грушевського. Пані Марта вийшла з-за свого «ділового» столу і пересіла за невеликий круглий, на якому — стос книжок. Зокрема «Покликання університету», 298-сторінковий збірник статей і ошатний 112-сторінковий щорічник програми.

— Пані Марто, за збігом, нинішнього року виповнюється 60-ліття Програмі імені Фулбрайта, а також — повних шість років, як ви — на посаді директора цієї програми в Україні. Ваше бачення пройденого шляху?

— Справді, чи пам’ятали б про американського сенатора Вільяма Фулбрайта, якби не програми наукових обмінів, які носять його ім’я, бо ж це була його ідея. Стосовно моїх перших вражень на посаді директора програми в Україні — спочатку відчувалася не так недовіра, як нерозуміння потреби в цій програмі. Дехто прямо казав: навіщо нам американські професори? Що вони тут можуть без знання нашої мови? Так, американські фулбрайтери, на відміну від українських, які їдуть до Америки зі знанням англійської, здебільшого не знають інших мов. Та нині багато хто в Україні зрозумів, що програма дуже корисна і для українців, і для американців. Одного разу я вже писала, чому американці хочуть приїздити сюди. Кожен американець їде з України не тільки захоплений нею, а й краще розуміючи свою роль у науці, по-іншому побачивши себе у світі. Ми розпочали роботу з планів, які назвали «Три кроки». Перший крок — із 2001-го по 2003 рік — мали створити ситуацію, аби в Україні більше знали про Програму імені Фулбрайта. Вона мала стати потужним магнітом дослідницької роботи в Україні і поза нею. Ми досягли цього. Нам треба було зібрати таке ґроно науковців, які б могли брати участь у прозорому відкритому розгляді проектів, а також які б організовували конференції та семінари. Окремим пунктом запланували розбудову офісу програми, що містився у двох кімнатках видавництва «Веселка». Тепер, як бачите, ми в семи кімнатах, які орендуємо в Інституті літератури.

З 2004-го по 2006 рік мали зайнятися створенням нових проектів — і зробили це на три роки раніше. Тобто ми отримали кошти на студентську аспірантську програму, а також для американських науковців, аби вони могли приїжджати на конференції до України. Студентська аспірантська програма почала діяти наприкінці 2002 року, і нині 20 студентів щороку їдуть до США. Сподіваюся, ця кількість подвоїться ближчим часом: про це буде додатково оголошено.

— Зазвичай плани охоплюють більше, ніж можна виконати.

— Так, дещо із запланованого я не встигла: зокрема не уклала каталогу книжок, які маємо в офісі, а це не тільки видання, пов’язані з програмою, а й подарунки. У наших планах, хоч я вже не працюватиму на посаді директора, — з 2007-го по 2010 рік розширити діяльність випускників Програми Фулбрайта. Наші Alumni вже дуже добре працюють у підготовці кандидатів, чимало допомагають в офісі.

— Що відрізняє програму в Україні від інших? Хто нею керує? Я чула, ніби до вашого приходу офіс мала перебрати Москва.

— На відміну від інших країн, нині в Україні Програма імені Фулбрайта набула вагомого наукового статусу. На неї подаються не лише науковці, а й політики, митці, щоправда, останніх дуже мало, і тому настав час розгорнути відповідну програму. Варто залучити музейні інституції, аби допомогти їм дослідницькими та інтернетактивними програмами. Необхідно взятися за створення дорадчої ради. До співбесіди з пошуковцями програми залучаємо щоразу більше представників від української сторони, наприклад із Міністерства освіти і науки. Мені бачиться, що незабаром можливо створити тут і відповідну комісію з відбору фулбрайтівців. У більшості країн Фулбрайт діє як спільна програма даної країни і США. Тобто Америка надає певну кількість коштів, як і відповідна країна. Адмініструють програму обидві сторони. У тих країнах, де ще немає бюджету для такого партнерства, Фулбрайт адмініструють з Посольства США. Так було в Україні та Росії сім років тому. Нині ми створили незалежний офіс, що працює як під державним департаментом і Посольством США в Україні, так і під відповідною американською організацією, котра адмініструє програму. Що це означає? Американський уряд не хотів би цілковито перебирати на себе все адміністрування, хоча уряд і фінансує деякі програми. Але нагляд за процесом відбору аплікантів, усією політикою офісу здійснює недержавна організація. Кожні три-чотири роки оголошується конкурс, і різні американські організації, які існують на те, аби опікуватися різними культурними програми, беруть у ньому участь.

Програму імені Фулбрайта в Україні адмініструє Інститут міжнародної освіти. Його створили три колишні дипломати в 1919 році. Ці далекоглядні діячі боялися, що тодішні США зі своєю політикою обмеження еміграції і квотами уріжуть можливість студентам приїжджати до Америки і виїжджати з неї. Отож, вони створили інститут і таке явище, як студентська віза. Доти нічого подібного не існувало. З цим інститутом, який менеджує нас, мені було дуже легко працювати, бо вони відають міжнародними студентськими програмами Фулбрайта. І взагалі, мають програми в усьому світі, а коли існує світова мережа, до якої підключається й Україна, то таким чином ваші фулбрайтівці вже поєднані зі своїми колегами зі всього світу.

— Чи ви загалом задоволені таким тривалим перебуванням в Україні?

— Шість років минули дуже швидко. Роботи було багато: тепер, коли озираюся назад, то дивуюся, що ми встигли зробити. Тим часом і Україна змінилася невпізнанно. Ми відкриті, в нашому офісі панує дружня атмосфера. Навіть ті, хто не проходить співбесіду, не потрапляє на програму, – не ображаються на нас, приходять знову. Мені було б неприємно працювати в негативному полі: це мене надзвичайно пригнічує. Ця робота дала мені можливість поєднати всі три аспекти моєї кар’єри — наукової, адміністративної та викладацької. Єдине, зізнаюся, – я гадала, що матиму трохи часу попрацювати тут в архівах, але не склалося.

— З яким почуттям ви передаєте свої справи новому директорові, котрий займе ваше місце?

— Я особисто горда з того, що офіс, тобто команда, може працювати і без мене. Коли мене чотири місяці не було в Києві через хворобу чоловіка, вся необхідна робота виконувалася вчасно. Також пишаюся, що Програма імені Фулбрайта працює в усій Україні. Тобто мали фулбрайтівців не лише у Києві чи Харкові, а й у Горлівці, Бердянську, Сумах, Миколаєві, Херсоні, Кривому Розі, інших містах.

— Чи маєте також видавничу програму?

— Окремої такої програми немає. Але підготували кілька видань, які стосуються нашої роботи та ідеї університету.

— У «Покликанні університету» мою увагу привернули аж дві статті, які стосуються «академічної нечесності».

— Це пекуча проблема, зокрема в Україні. Тому, що стосується нашої роботи, намагалися – і нам вдалося – поставити високу планку прозорості, чесності. Ті, хто мав намір отримати стипендію імені Фулбрайта тільки через певні знайомства, залишилися розчарованими.

— Ви самі тричі фулбрайтер — і двічі приїздили в Україну.

— Так, 1993 року читала лекції в Київському держуніверситеті імені Тараса Шевченка, а в 1996-му — в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Першу стипендію імені Фулбрайта одержала для роботи в архівах Польщі 1976 року, коли проблематично було потрапити до України.

— Отож щасливу спіраль вибудувала ваша доля, саме на прикладі програми. Своєрідна реприза імені сенатора Фулбрайта.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво