І гуляє вся ця камарилья… - Освіта - dt.ua

І гуляє вся ця камарилья…

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Почну з екскурсу в історію. Йдеться про більшовизм і мімікрію у вищій школі України. Україна дістала в спадщину від царської Росії у 1917р...

Почну з екскурсу в історію. Йдеться про більшовизм і мімікрію у вищій школі України.

Україна дістала в спадщину від царської Росії у 1917 р. зовсім незначну кількість університетів, а точніше, лише три університети — у Києві, Харкові та Одесі.

Що зробили більшовики з університетською освітою в Україні у 20-х роках минулого століття? В результаті шовіністичної політики, рішуче й одним махом, були зруйновані всі університети в Україні. Перш за все — Університет св. Володимира (час заснування — 1834 р.) — один із найкращих у колишній імперії, найстаріший на той час — Харківський університет, що постав за проектом В. Каразіна, 1805 р.; Новоросійський — в Одесі (1864 р.); а також новоутворені українською владою — Український народний університет (1917 р.) і на його основі Український державний університет (1918 p.), Український державний університет у Кам’янці-Подільському (1918 p.), Український університет у Полтаві (1918 p.).

Такі процеси називались тоді «пролетаризацією» і «демократизацією» освіти, в результаті яких відбувалося нищення вищих шкіл: на так звані робфаки набирали непідготовлену молодь, яка основний свій час проводила в комуністичних клубах, де місце загальної освіти займала партійна пропаганда, що видавалася за істину. Моральний рівень нового студентства був нечуваний: винюхування і доноси.

Рівень вимог надзвичайно знизився — університети перетворилися в прикладну школу. Усе це знаходило виправдання з боку влади: мовляв, існує нагальна вимога розвитку індустрії і механізації сільського господарства УРСР. Але українська шкільна система відрізнялась від російської, як ми знаємо, не лише ліквідацією університетів і запровадженням двох типів шкіл вищої освіти — інститутів і технікумів (тоді як російська система освіти і науки зараховувала до вищих шкіл також інститути професійної освіти, а технікуми відносила до середньої школи). За українською освітньою системою технікум та інститут стояли на одній площині. Обидві ці школи перестають бути місцем наукового дослідження й підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації. Це стає завданням спеціальних організацій — науково-дослідних інститутів. Різниця між технікумом і інститутом як двома типами вищої школи полягала в тому, що технікум мав готувати інженера вузької спеціальності, а інститут — інженера-організатора.

На місті університетів більшовики утворили так звані інститути народної освіти, які проіснували до 1933/34 рр. Чорна дата — трагічна і глибоко символічна для нашого народу. Сталін і влада добре знали, коли можна було «відновлювати» вже свою систему університетської освіти: після того, як зламали хребет українському народу.

Учительські інститути склали основу інститутів народної освіти, до яких також передали філологічні, історичні та фізико-математичні факультети колишніх університетів. Комерційні інститути увійшли до складу новоутворених інститутів народного господарства, до яких долучили й колишні юридичні факультети університетів. Медичні факультети передано у склад медичних інститутів. Консерваторії перетворили в музичні інститути, а музичні школи реорганізовано у суто професійні школи.

Що зробили необільшовики вже наприкінці ХХ століття? Одним махом всю професійну освіту, що готувала спеціалістів для окремих галузей діяльності — індустріальну, агрономічну, соціально-економічну, педагогічну, торговельно-господарську тощо, перетворили на так звані галузеві університети з рівнями акредитації. У результаті, університети, які функціонували в УРСР і мали вагомі здобутки на той час, необільшовики «розчинили» у морі різних галузевих інститутів і тим самим явно понизили гідність і титул університету як такого. Вони так і не збагнули, що університет — це столітня традиція, університет — це професура, культура спілкування, врешті-решт, університет — це осередок української національної культури. Вони гадали, що університет — це коли «дядько» з міністерства присвоює так звані рівні акредитації, «гарант» — роздає статуси «національного», а адміністрація — хутко міняє дошку на фасаді, і гуляє вся ця камарилья три дні і три ночі…

Наприклад, у Вінниці — на моїй батьківщині — ніколи не було університетів. Сьогодні ж їх кількість скоро, либонь, сягне десяти разом з усіма філіями, проте саме місто так і не перетворилося на університетське у європейському розумінні. Сумно, панове.

До речі, про «національний» статус. У всьому світі він є нижчим від державного. Відтоді, як український народ виборов свою державу, університети в Україні повинні бути державними або приватними. На якій підставі прикметник «національний» є вищим за «державний»? Національний університет може заснувати будь-яка національно-культурна громада в Україні (наприклад,  Вірменський національний університет в Україні). Це справа самої громади, а справа української держави всіляко сприяти і по можливості допомагати, як це колись робив відомий філософ, президент Чехії Т.Масарик, коли у часи занепаду української державності був заснований Український вільний університет у Відні (1921 р.), а згодом перенесений до Праги. Сьогодні ця наукова інституція функціонує у Мюнхені при сприянні й допомозі баварського уряду. В Україні університети — це справа державної ваги.

Тому чергові завдання державної політики в сфері вищої освіти, на моє переконання, повинні стати такі.

Необхідно реабілітувати поняття, відновити гідність і титул університету як такого. Сучасна наука, і особливо освіта, занадто подрібнені на вузькоспеціальні галузі. Так звана університетська «галузева освіта» — це глухий кут у нашому житті. «Галузеве мислення» нездатне охопити цілісні культурні утворення, елементи яких визначаються єдиною структурою.

Боротьбу з корупцією у вищій школі слід почати з того, що необхідно звільнити всіх одіозних ректорів із займаної посади, за наказом нового МОН України — автоматично, а не покладатися на так звані перевибори.

Через два-три роки, запровадити виборність всіх ректорів на п’ять років і не більше двох каденцій поспіль. Мені можуть закинути: «А якщо ректор хороший»? Тоді нехай його знову переоберуть вже через п’ять років і знову не більше ніж дві каденції поспіль. На практиці цього, мабуть, не буде ніколи, і «хороші ректори» про це знають дуже добре. Проте корупції у вищій школі тоді буде менше. Маю великий сумнів, що її можна подолати повністю, проте звести до мінімуму це зло сьогодні у наших силах.

Далі. Замість учених рад необхідно відновити професорські ради як найвищі органи навчального закладу, до складу яких входитимуть всі професори і доктори наук на посаді професора з дорадчим голосом. У такий спосіб можемо досягнути реального розподілу, так би мовити, законодавчої (професорська рада) і виконавчої влади (ректорат і деканати). Пригадайте, як колись П. Лазаренко підписав постанову про так звану єдиноначальність у вищій школі. Хоч один ректор виступив тоді проти? Ті, хто готували таку постанову, хіба не знали, що принцип єдиноначальності — основа функціонування будь-якої мілітарної структури, відомий з часів Александра Македонського, а то й раніше. Наука й освіта можуть успішно розвиватися на підставі принципово інших засад, відомих ще з часів Аристотеля: «Платон — мені друг, але істина — дорожча».

Професорська рада обирає завідувачів кафедр й ректора на п’ять років. Ректор формує виконавчі структури: призначає проректорів, деканів факультетів, керівників служб тощо. Кафедра як основна наукова одиниця університету та її завідувач повинні бути виведені з-під адміністративного підпорядкування. Наука й адміністрування — речі несумісні.

ВАК України необхідно скасувати як установу, що не виправдовує свого існування: скільки «докторів кучмівських наук» вона затвердила? У всьому світі присудження наукових ступенів — справа честі самих університетів і вся подальша відповідальність лягає тільки на їх ради.

Вихід на пенсію у вищій школі здійснюється згідно з чинним законодавством за наказом МОН України; пенсіонери за власним бажанням можуть продовжити свій контракт (не більш як на 0,5 ставки): доценти — на п’ять, професори, відповідно, — на десять років. Викладач законодавчо повинен бути захищеним у цьому випадку, а не «руки-ноги цілувати», аби йому ще на рік ректор продовжив контракт.

Поступово потрібно скасовувати заочні відділення (казав мій дід колись: «заочно навчатися — все одно, що заочно пообідати), а також плату за навчання у державних закладах освіти. Тільки приватні навчальні заклади повинні заробляти собі гроші і сплачувати з прибутку податки. Навчальний заклад, що перебуває у державній формі власності, не може займатися будь-якою комерційною діяльністю.

Серцевиною корупції у вищій школі завжди була вступна кампанія, або «жнива», коли «хлопці молотять» аж чуби мокрі, адже один такий день — цілий рік годує. Сьогодні велика прірва розділяє середню школу і вищі навчальні заклади. Інститут «ліцензійних» репетиторів освячує й поглиблює цю практику вже не одне десятиліття. Підготовчі відділення при університетах та інших навчальних закладах — ніщо інше як узаконений хабар за вступ.

Що ж робити? Перш за все потрібно починати із системи вступних іспитів: вони, на мою думку, повинні максимально охоплювати навчальні дисципліни, що вивчають у школі. Вже дожили до того, що екзамен із математики не є обов’язковим для одержання атестата про середню освіту, а зарахування до університету (для особливо «обдарованої» молоді) відбувається на підставі співбесіди. Не можна провадити вступні іспити з таких предметів, як «людина й світ» (недаремно серед моїх колег позаочі його називають «пройдисвіт») і «основи правознавства» для юридичних спеціальностей. Чому б тоді гістологію не винести як вступний іспит до медінститутів? Мабуть, і там знайшлися б репетитори з цього предмета. Щодо першого, світоглядні уявлення абітурієнта не можуть бути мірилом і критерієм, за яким визначається його спроможність навчатися в університеті. Щодо «основ правознавства», то їх викладання в середній школі здійснюється учителями, які стовідсотково не мають жодного відношення до правознавства. МОН України, напевно, знає, скільки дипломованих юристів викладають «основи правознавства» у середніх школах.

І найголовніше, конкурсний відбір до університетів та інших вищих навчальних закладів потрібно здійснювати не на ті чи інші вузькі спеціальності, а на основні напрями: природничий, гуманітарний, соціальний тощо. І починати з Київського університету ім. Тараса Шевченка, тоді процес піде…

Наприклад, профілюючий іспит із математики (тестування) проводять викладачі університету за схемою:

перший рівень складності — п’ять завдань (по 1 балу);

— другий рівень складності — одне завдання (10 балів);

— третій рівень складності — одне завдання (15 балів);

— четвертий рівень складності – одне завдання (20 балів);

Отже: вісім завдань і максимальна сума балів — 50.

Непрофілюючий іспит (тестування) — по сім завдань із кожного з семи предметів першого рівня складності (оцінюється по одному балу за кожну правильну відповідь). В результаті максимальна сума балів — 49. Разом — 99 балів.

Що це дає? Забезпечує значно більшу об’єктивність вступу і визначає лише одне — спроможність абітурієнта навчатися в університеті; сприяє поступовому зближенню середньої школи і вищих навчальних закладів; відновлює значимість і роль учителя.

Отож, є пропозиція обговорювати не ідеї, а конкретні завдання, які започаткують реформування вищої школи в Україні і сприятимуть подоланню корупції у цій сфері.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво