Головне — задача має бути цікавою, або «Чому в тумані все видається таким однаковим?»

«Тепер була черга за самоваром: він мав заспівати. Та самовар відмовився, заявивши, що може співати лише тоді, коли всередині в нього кипить, — він просто бундючився і не хотів співати інакше, як стоячи на столі в панів». Ця чудова цитата знайшлася не на сторінках дитячої казки й навіть не в спектаклі про літаючу скриню. Вона стояла під номером 17 серед задач XVI всеукраїнського відкритого турніру юних фізиків і, попри видиму простоту казкових «оборок», пропонувала відповісти на таке запитання: як за «співом» самовара визначити рівень його температури та рівень наповненості водою? Красу цього завдання ефектно відтіняло прізвище автора, яке в алфавітному переліку тих, хто підготував і запропонував завдання, стояло під номером один — Г.Х.Андерсен (Данія). Виявляється, неординарний підхід до постановки та способу вирішення задач у рамках турнірного руху не тільки не є чимось надзвичайним, а його сприймають майже як візитну картку турніру. Тому будь-яке турнірне завдання розпочинається навіть не з пошуку розв’язку, а з відповіді на запитання — про яке фізичне явище чи закон йдеться в умові. Тут немає місця стандарту шкільної «прямолінійності», коли за пунктом А неминуче йде пункт Б. Турніри — це щось зовсім інше. Аби довідатися про «наповнення» та особливості проведення турнірних заходів з фізики в Україні, «ДТ» звернулося до відповідального за проведення всеукраїнських олімпіад і турнірів з фізики, керівника команди України на міжнародних олімпіадах, старшого наукового співробітника Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН, кандидата педагогічних наук Бориса Кремінського.

— Турнірний рух народився на стику МАНівської наукової роботи, де матеріал доводиться «копати» дуже глибоко, і традиційних олімпіад наприкінці 80-х років, — розповів Борис Георгійович. — За основу турніру був узятий захист наукової дисертації, але захищав її не окремо взятий учень, а ціла команда від трьох до п’яти чоловік. Якщо в складі команди менше дітей — це перевантаження, якщо більше — виходить «колгосп» у найгіршому сенсі цього слова. Команди, що беруть участь у турнірі, проходять жеребкування та діляться на трійки, у кожній з яких діти по черзі проходять роль доповідача, опонента та рецензента. Як показує досвід, якщо команд менш ніж 15, починаються повтори — це нудно. Якщо ж команд понад 25, то діти навіть не встигають довідатися, хто чим «дихає». У фінал виходять тільки три команди.

Кількість ігор накладає певні вимоги на кількість задач. Зазвичай їх 17. Це оптимальна кількість — коли задач буде надто багато, команда фізично не встигне якісно їх вирішити, що не піде на користь справи. Як ви розумієте, самі задачі дуже специфічні. Вони не мають одного рішення, як олімпіадні, і не схожі на МАНівські, оскільки їхнє рішення напряму залежить від «рівня проникнення». Тобто дев’ятикласник може вирішити її на одному рівні, десятикласник — на іншому, одинадцятикласник спроможний копнути ще глибше, застосувавши вищу математику. Я пам’ятаю задачу такого типу: «Оцініть дірявість вітрила, щоб його ще можна було вважати вітрилом». Грубо кажучи, якщо ви натягнете рибальську сітку замість вітрила, вона вітрилом не буде. А якщо у вітрила одна-дві дірки, воно однаково залишатиметься вітрилом. І як знайти той граничний перехід, коли це ще вітрило або вже не вітрило? Чи, наприклад, візьмімо цитату з мультика про їжачка: «Чому в тумані все видається таким однаковим?» Глибина проникнення в ці запитання може бути дуже різною. Головна цінність цих задач — не розв’язання наукової проблеми як такої, а сам підхід до розв’язання.

— Усі турніри з фізики проводяться командним складом. Із чим це пов’язано?

— Час учених-одинаків давно вже минув. Практично всі відкриття в XX столітті робилися командами вчених. Я зараз кажу не тільки про експериментальні відкриття, а й про теоретичні розробки. Сьогодні в команді є генератор ідей, є той, хто втілює ці ідеї в математичні формули, є той, хто потім переносить ці формули в комп’ютерну площину, і той, хто проводить експериментальні дослідження. Діти мають навчатися працювати в команді та розуміти: якщо вони самі особистості, то навколо них є точно такі самі особистості, з думкою яких слід рахуватися. Це одна з основних цілей турнірного руху. Крім того, дитина навчається грамотно викладати свої думки. Сьогоднішній тип шкільного навчання (і це стосується не тільки фізики) не сприяє розвитку мови у дітей. У рамках новоявленої системи тестування, попри безліч позитивних моментів, побачити чи почути процес народження думки дитини неможливо. Тому дитина, доповідаючи якусь проблему, має її не тільки вирішити, а й уміти викласти. Опонент повинний бути не «ахахайкіним» або «айяйяйкіним», а вміти розбиратися в чужих думках, чітко сформулювати свою думку та мати мужність визнати, що хтось був розумнішим або цікавішим за нього.

— Як мені відомо, у рамках турнірного руху є найрізноманітніші задачі: від теоретичних і розрахункових до демонстраційних і експериментальних. Особисто мене зацікавила задача-жарт...

— Слово жарт тут треба брати в лапки, оскільки це зовсім не означає, що задача легка. В основі задач цього типу лежать глибокі фізичні процеси, тому навіть коли вони сформульовані дуже просто, відповідь не завжди очевидна. Якщо ви уважно подивитеся на наші задачі, то побачите, що остання, сімнадцята, традиційно виглядає як «жарт». У письменників завжди можна знайти опис якогось природного явища у вигляді алегорії, гіперболи або зустріти те, чого не може бути ніколи. Наприклад, «Чому в тумані все видається таким однаковим?» — це задача з мультфільму «Вінні-Пух і всі-всі-всі».

— Обмеження щодо складності в турнірних задачах є? Якісь «відчутні» критерії?

— Саме питання простоти чи складності дуже суб’єктивне. Приблизною запорукою відповідності задачі рівню конкурсу є експертна оцінка людей, які їх відбирають. Крім того, задачу можна по-різному відредагувати: можна прибрати слово, що є підказкою, чи, навпаки, вставити кілька слів, що спрямують думку в потрібне русло. Головне — задача має бути цікавою. Коли вона мені суб’єктивно цікава — отже, я активно шукатиму способи її вирішення. Мій учитель Анатолій Ізраїлевич Шапіро казав, що найгеніальна здібність — це вміння пояснювати на пальцях складні речі. І прості речі можна сформулювати так, що відповісти на них буде дуже непросто.

— А якого типу задачі подобаються самим учасникам фізичних турнірів?

— Я завжди в таких випадках кажу: одному подобається «піп», а другому — «його жінка». Час учених-одинаків минув. Точно так само минув час учених, які могли все. Останнім із таких учених, на мій погляд, був Корольов, котрий поєднував у собі геніальність теоретика і був чудовим практиком. Мій багаторічний досвід роботи з дітьми показує, що руки чудових теоретиків не дуже пристосовані для того, аби щось «склепати» і, навпаки, зустрічаються такі діти, котрі не можуть написати потрібні формули, але при цьому можуть створювати руками щось неймовірне. Свого часу академік Петро Капіца всім кандидатам до себе в аспірантуру давав п’ять-сім різнопланових задач і казав «ти розв’яжи одну з них, більше мені не треба». Зрозуміло, що це були задачі дуже високого рівня, втім, важливо інше — він не нав’язував людині своє бачення, напрям роботи, а дозволяв знайти напрям «по собі». Дуже талановитий учений і розумний керівник, він розумів, що роль будь-якого організатора, зокрема й у науці, — доручити людині тільки те, що йому суб’єктивно цікаво робити і що він робитиме із задоволенням.

— Ви сказали, що всі задачі відомі за кілька місяців до початку самого турніру. Тобто команди мають змогу працювати над ними зі своїми керівниками, але в цьому разі виникає запитання про ступінь втручання останніх у підготовчий процес, адже кожний керівник прагне привести свою команду до перемоги...

— Звичайно, у цьому є багато суб’єктивізму. У різних командах роль керівника дуже різна. Іноді ситуація така, що діти стоять урівень із формальним керівником і розв’язують задачі самі, але взагалі підказувати на етапі підготовки до турніру керівникові не забороняється. Коли ми вбачаємо мету турніру в тому, щоб діти більше довідалися і чогось навчилися, то в цьому разі можна абстрагуватися від того, чия ідея була початковою. Керівник має право і підказати, і допомогти з експериментом. Якщо розв’язок просто нав’язаний «ззовні», це очевидно. Я завжди знаю кілька точок, «натиснувши» на які можна відразу ж зрозуміти, де було відтворення на репродуктивному рівні, а де є справжнє розуміння предмета. Якщо дитина сама не розуміє, про що каже, те напевно не зрозуміє і той, хто їй опонує. Ви б бачили, наскільки реально ці опоненти вщент розбивають того, хто начебто б гарно доповів і все правильно зробив. Три-чотири запитання, і відразу ясно, хто це — «рішальник» чи «говорильник».

— Борисе Георгійовичу, мені хотілося б поставити вам ще одне, може, не зовсім коректне, але важливе, запитання. Нещодавно я дивилася документальний фільм BBC, в якому відомі вчені детально розповідали про теорію суперструн і пояснювали
М-теорію. У контексті побаченого мені хотілося б довідатися, чи зустрічаються в турнірних задачах нові напрями роботи фізиків?

— Теорій, які поки є гіпотезами, ми не даємо. Турніри орієнтовані на шкільну програму, тому того, чого в ній немає, ми не вводимо. Це диктується не якимись зовнішніми заборонами, а тим, що люди, причетні до турнірного руху, належать до сфери середньої та вищої освіти, а школа, як відомо, повинна дати дітям чіткі наукові знання. Навчати дітей того, у чому ми не є фахівцями, справа невдячна й по-своєму небезпечна. Безумовно, такі теорії розглядати можна. Ми з дітьми їх іноді обговорюємо, але в турнірах цього не використовуємо. Зміст змагань із фізики має під собою строгу наукову основу.