Елітні університети, еліта країни, елітна країна. Криза чи нова роль університетів?

Сьогодні цивілізованому світу стало цілком зрозуміло, що подальше економічне зростання визначається продукуванням знань і носіїв цих знань — фахівців певних сфер діяльності. Інституціональними центрами такого продукування є університети та прирівняні до них вищі навчальні заклади.

У минулому кожній країні вистачало одного або кількох університетів. Вони забезпечували потреби національної еліти у вищій освіті та економіки — у простому відтворенні кадрів високої кваліфікації, водночас розвиваючи наукове знання. Країни, що відставали в розвитку системи вищої освіти, користувалися послугами європейських і американських університетів. Випускники цих нечисленних університетів зуміли створити основи наукових знань сучасності, світову культуру і мистецтво.

XX століття ознаменувалося розширенням мережі університетів. Головними двигунами цього процесу стали масовий споживач і політики, котрі в боротьбі за голоси виборців реалізовували завдання створення нових університетів. У результаті в кожній розвиненій країні сформувалася щільна університетська мережа.

У XXI століття світ вступив із ідеєю «нової економіки» або економіки, що грунтується на знаннях. Переваги такої економіки розглянемо на двох найяскравіших прикладах: каліфорнійському, широко відомому за назвою «Силіконова долина», та сінгапурському. Каліфорнія стала символом розвитку високих технологій, особливо електроніки, інформатики, мультимедійної техніки та біотехнології. Проте «диво» відбулося не саме собою — вирішальну роль зіграли університети Стенфорда і Берклі, які стали постачальниками інновацій для промисловості. Завдяки солідним замовленням із боку корпорацій і Пентагона, що супроводжувалися щедрими фінансовими вливаннями, ці університети швидко перебудували програми навчання і наукових досліджень, залучили до їх виконання найвідоміших учених США й усього світу. Так виник світовий центр високих технологій із технопарками й усесвітньо відомими фірмами.

У свою чергу, Сінгапур орієнтує економіку переважно на інформаційні послуги з перетворенням країни на «інтелігентний острів». Програма «Наука і технологія-2005» передбачає створення умов для широкого залучення місцевих учених у процеси економічного розвитку, тісного співробітництва зі світовими дослідницькими організаціями, залучення видатних іноземних учених і створення ефективних наукових інституцій. Створено також інвестиційний фонд розвитку нових технологій (Technopreneurship Investment Fund) із капіталом у мільярд доларів США.

Успіхи США і деяких інших країн у сфері нової економіки пробудили від летаргічного сну громадськість Європи. Нині важко знайти солідну газету, в якій не було б публікації, присвяченої вищій освіті. Заголовки нерідко звучать песимістично: «криза університетів», «криза вищої школи», «реформа вищої освіти», «злиденність університетів», «падіння університетів» тощо. Справді, чи може, наприклад, німець спокійно сприймати інформацію про те, що найкращий університет Німеччини не значиться у рейтингу Топ-50. Аналогічна ситуація у інших європейських країнах. «Сучасна Франція не має майбутнього», — такого застрашливого висновку доходять у дослідженні, виконаному на замовлення Conseil d’analyse economique, Elie Cohen, керівник «Centre National de la Recherche Scientifique» у Парижі, та його співавтор Philippe Aghion, який викладає у Гарварді. Водночас і в США переймаються аналогічними проблемами. Достатньо зазначити, що згідно з даними соціологічного дослідження більш як 50% населення країни вважає головним завданням президента Дж.Буша-молодшого підвищення якості освіти.

Звісно, дискусія про вищу освіту в розвинених країнах не має альтруїстичного звучання. У її підтексті — розвиток економіки в нових умовах. Зокрема Європейський Союз поставив на 2003—2008 роки завдання створити найефективнішу і найбільш конкурентоспроможну економіку, що грунтуватиметься на сучасних досягненнях науково-технічного прогресу. Україна не може залишатися осторонь цього процесу. Пасивність або повільність загрожує нам долею бананової країни. Еліта виїде за кордон і залишиться там, здібна молодь обере західні вузи, пенсіонери залишать цей світ набагато раніше за своїх західних ровесників, що істотно позначиться на чисельності населення країни.

Світовий освітній простір і Україна

Отже, українська вища школа. Її розвитку в останні роки не змогла завадити криза економіки. Різко зросла кількість осіб, які навчаються у навчальних закладах III—IV рівнів акредитації. На сьогодні у країні функціонують 233 вищих навчальних заклади IIІ—IV рівнів акредитації державної форми власності, із яких 82 надано статус національного. З огляду на це можна стверджувати: Україна — високоосвічена країна.

Зовсім інша картина спостерігається, коли ми звернемо увагу на віддачу вищої школи суспільству. На жаль, у вітчизняних університетах немає жодного лауреата Нобелівської премії. Ніхто не назве загальновідомий і визнаний на світовому ринку український освітній бренд. Головні, за нашими мірками, університети відомі у кращому разі вузькому колу західних учених, які сприяють їхньому розвитку. Винятками є студент і професор із Західної Європи у стінах українського вузу. Ще більший виняток — український професор, якого б запросили на роботу до західного університету або нагородили почесним званням доктора іноземного університету. Та й як можна досягти популярності за кордоном, якщо в нас наукова думка представлена у кращому разі незначною кількістю найменувань навчальної літератури, і ще рідше періодичними науковими виданнями, які епізодично закуповуються переважно за рахунок закордонних грантів. Але ж на основі цих публікацій забезпечуються науково-дослідна робота і формування змісту навчального процесу тисяч українських викладачів і сотень тисяч студентів. Публікації наших учених також не відомі за кордоном. Що й не дивно — практично всі вітчизняні наукові часописи видаються українською і російською мовами. Парадокс, але ВАК України не визнає закордонних публікацій при захисті дисертацій. Як же тоді світ може дізнатися про досягнення українських учених?!

Нині проблему браку іноземної літератури можна розв’язати з допомогою Інтернету. Проте навряд чи в Україні знайдеться університет, який проплатив бодай один долар за користування науковими публікаціями в Інтернеті. Для цього немає навіть відповідного фінансового механізму в казначейства, якому доручено здійснювати всі розрахункові операції державних вузів. Але ж у Інтернеті сьогодні представлені практично всі періодичні видання світу. Хоча існує світова практика, на яку під час підготовки закону про державний бюджет варто було б звернути увагу. Наприклад, передбачити централізовану оплату права доступу університетів до електронних видань у Інтернеті, як це робиться у деяких країнах.

Інакше кажучи, для імпорту в Україну передової наукової думки збереглася свого роду «залізна завіса», яку за старих часів установлювали політики, а нині бюрократи і горе-фінансисти. Та й самі науковці здебільшого не надто цим переймаються. Адже переважна більшість їх, включаючи молодих, не має достатнього рівня мовної підготовки для серйозної і систематичної роботи з іноземною літературою. Отже, вони живуть або старими ідеями, або ж безсистемними ідеями з перекладних видань, які з’являються епізодично.

Тому можна сказати, що світові процеси в системі вищої освіти розвиваються дуже й дуже суперечливо. Європа серйозно відстала від США і має підстави з повним правом оголосити про кризу в освіті. Саме так можна розцінити сенсаційні повідомлення журналістів: із 44 лауреатів Нобелівської премії університету Геттінгена тільки двоє викладають нині; лише в минулому часі можна говорити про 29 лауреатів Нобелівської премії університету імені Гумбольдта (Берлін). Для таких університетів стоїть завдання: повернути втрачену славу. Це зробити нелегко. Наукова еліта тягнеться до США. Ось деякі факти, що свідчать про умови «гонки за лідером». Майже половина докторантів Америки у галузі природничих наук народилися не в США. У західноєвропейських країнах для становлення молодого дослідника перебування «не на землі обітованій» вважається практично обов’язковим. Третина німецьких фахівців із вищою освітою упродовж тривалого часу веде наукову роботу і навчається у Сполучених Штатах. До речі, кращі з них нерідко там і залишаються. Три чверті лауреатів Нобелівської премії німецького походження займалися науковими дослідженнями за межами Атлантики.

Проблема українських університетів — неконкурентоспроможність на світовому ринку освітніх послуг і наукових пошуків. Визначаючи завдання на майбутнє, не можна думати, що ми законсервуємо свою еліту в Україні. Потрібно створити механізм одержання вигоди від мобільності та відтоку кадрів.

Як створити елітний університет?

Якось президента Гарвардського університету запитали, що необхідно мати, аби створити елітний університет? Відповідь була короткою: 200 років і 50 мільйонів доларів. Це було наприкінці XIX століття, а запитання це поставив нафтовий магнат Джон Рокфеллер. Можна припустити, як звучала б відповідь на таке ж саме запитання теперішнього президента університету нині живим спадкоємцям мільйонера. Проте керівники вищих навчальних закладів хотіли б досягти такої мети набагато швидше. Це і зрозуміло, у них немає іншого шляху, адже розв’язують вони проблему зі значними часовими обмеженнями. А фінансові умови зросли на порядки.

І все-таки спробуймо бути оптимістами. Для цього поставимо, насамперед, запитання: що являє собою сучасний університет і якими є його основні функції? У ринкових умовах університет — це підприємство, що виготовляє два види продукту: нові знання і фахівців, здатних набуті людством знання ефективно використовувати та розвивати. Щоб посісти лідируючі позиції на ринку, підприємство-університет повинне мати викладачів, про яких прийнято говорити як про вчених зі світовим ім’ям або вчених-лідерів у продукуванні знань для певної галузі науки. Характерною рисою вузівського вченого є органічне поєднання дослідницьких і педагогічних якостей. Наукова й навчальна робота професора університету невіддільні одна від одної — викладач на лекціях, семінарах, практичних заняттях домагається освоєння студентом своєї і суміжних навчальних дисциплін, а потім долучає його до виконання певних теоретичних і прикладних завдань у межах теми свого дослідження. У результаті відбувається природний добір молодих фахівців для прикладної і наукової сфер діяльності в суспільстві. Конкурентоспроможність таких фахівців на внутрішньому та зовнішньому ринку робочої сили безпосередньо залежить від конкурентоспроможності їхнього викладача, де визначальна роль належить ученому, помножена на особисті дані студента — його старанність і здібності.

Шлях вузу до вершин науки й освіти — це створення високоефективних взаємозв’язків у ланцюжку «студент—професор». Формування вузівської діяльності під професора (а не під університет загалом) дозволить уникнути валового підходу при прийомі до вузу, коли вся вступна кампанія підпорядкована одній меті — максимізації доходу без оглядки на ресурсний чинник. До речі, такої стратегії нерідко дотримуються і деякі західні вузи, чого не скажеш про Оксфорд, Кембридж або Лондонську школу економіки, які приймають усе більше й більше студентів, проте не відступають від форм організації навчального процесу в малих групах.

Чи можна створити елітний університет в Україні — країні, де немає визнаних «зірок» світового класу в науці? Гадаємо, що так. Тільки шлях до комплектування вузу зірками тут має бути іншим, ніж у багатих країнах, де можна дозволити собі «придбання» зірок тоді, коли вони вже яскраво світять. Наш шлях — селекційна робота на найперших стадіях «запалення» зірки. Потім — навчання у кращих навчальних закладах і створення умов для розкриття потенціалу вченого-початківця із забезпеченням відповідної винагороди в міру досягнення тих або інших результатів.

Тепер про студента. Міжвузівська конкуренція, яка сьогодні набуває міжнародного характеру, починається з добору абітурієнтів. У вищій школі склалися дві основні моделі — німецька й англосаксонська. У Німеччині вузам дозволяється відбирати лише частину студентів, справжньої конкуренції за абітурієнта практично не існує. У США діє багатоступінчаста система прийому, за якої беруться до уваги шкільні оцінки, відгуки вчителів, інтерв’ю й есе. Наша система за формою ближча до американської, але в умовах відсутності заінтересованості в пошуку кращих абітурієнтів вона трансформувалася на корумповану систему прийому, що дуже добре справляється з улаштуванням до вузу дітей родичів, друзів, знайомих, породжує хабарництво і дуже слабко забезпечує пошук елітної молоді. Нині створюється і впроваджується з 2007 року національна система оцінювання знань випускників шкіл. Проте очевидно, що усунути вуз із процесу оцінювання підготовленості абітурієнта до рівня вимог конкретного університету не вдасться. Чи не краще змінити систему оцінювання діяльності вузів, зорієнтувавши її на внесок у економічний і соціальний прогрес.

При всьому позитивному ставленні до інновацій, перевагу все-таки варто було б віддати американській системі, створюючи поступово конкуренцію за абітурієнта замість конкуренції за високі доходи. У нас нерідко пишуть про американську систему освіти. При цьому звертають увагу на «видиму частину айсберга». В усіх викликають інтерес структура, персонал, оснащення, бібліотеки, іноді фінанси. Насправді найбільшою таємницею вищої школи США є диференціація. Саме вона визначає особливості прийому до вузу, кадрової політики, спеціалізацію і, зрештою, дозволяє навчальному закладу стати джерелом і центром інновацій. Диференціація створює шанс досягнути неповторності, даючи можливість кожному вузу знайти своє обличчя і свого студента.

Бідні університети?!

Звернімося тепер до фінансового чинника. 50 млн. дол., яких було достатньо на початку минулого століття для створення елітного університету, сьогодні за великим рахунком уже не є грошима. Фінансовий стан сучасного американського університету справить враження не лише на будь-якого ректора нашого вузу, а й на будь-якого європейця. Ось, наприклад, деякі дані зі стасторінкового Operating Plan & Capital Budget на 2003—2004 рр. Колумбійського університету. Оплата за навчання становить 490 млн. дол. Додаткове державне фінансування, одержане від організацій-посередників, насамперед на виконання цільових програм — 450 млн. дол. Патентні права — 134 млн. дол. А загалом річний бюджет університету в дохідній частині має більш як 2 млрд. дол. Навіть європейські університети про такі фінансові ресурси і не мріють. Так, Вільний університет Берліна, у якому навчається удвічі більше студентів, ніж у Колумбійському, має річний обсяг фінансування 270 млн. євро. Уявити собі сьогодні такий «фінансовий дощ» в Україні неможливо не лише в найближчій, а й у віддаленій перспективі. Чи означає це, що на території України не може з’явитися сучасний університет?

Ні, не означає. Та як тоді досягти фінансової достатності вузу? Насамперед стати фірмою, а не залишатися державною установою. Цим університети США відрізняються від українських. Проаналізуймо хоча б термінологію, якою оперують американський і український ректори. Зміст проблем українця виражається у термінах «навчальне навантаження», «навчальний план», «фінансування», «фонд заробітної плати», «оклад», «публікації» тощо. В американця домінуватимуть терміни «розробка продукту», «прийнятність для ринку», «сервіс для клієнтів», «біржові проекти», «патенти» тощо. Результат наочний — в американців університет трансформувався на High-Tech-підприємство, для нас університет перетворюється, особливо в останні два десятиліття, на школу, де навіть підготовка молодих учених із кандидатськими й докторськими ступенями переважно завершується виключно навчальною роботою. Щоправда, зберігається вимога щодо публікацій, але нікого не цікавить їхня якість.

Якщо фінансові доходи вузу розглядати за українськими мірками, то вони чималі — до 50 і більше мільйонів гривень на рік. Свого часу вуз мав право відкривати депозитні рахунки в банку, інвестувати у створення банків, страхових компаній і ефективних підприємств. Університет мав можливість стати солідним інвестором у регіоні, сприяти його розвитку. Заповзятливі ректори вдало користувалися таким правом, інші — тяглися за ними, вивчали їхній досвід і за можливості повторювали. Вже за рахунок відсотків удавалося покривати значну частину витрат на оплату праці професорсько-викладацького й іншого персоналу. Після створення державного казначейства вузи було позбавлено цих прав. Це не означає, що казначейство винне. Ні. Просто не створено юридичного механізму для розподілу коштів на бюджетні і власні, що можуть бути використані на розвиток університету. У західних країнах зовсім інша ситуація. Колумбійський університет тільки у формі відсотків від вкладеного капіталу запланував і одержав за 2004 рік прибуток у 110 млн. дол.

Українські ректори мало працюють над проблемою істотного розширення послуг студентам і персоналу. Але ж резерви для поповнення власного кошторису тут величезні. У наших вузах відсутній інститут студентських консультантів, які допоможуть скласти особистий навчальний план (про таку можливість не здогадуються не лише студенти, а й викладачі); навчать користуватися бібліотечними фондами, включаючи електронні; роз’яснять методику написання й оформлення курсової і дипломної робіт; допоможуть знайти місце практики, а також середовище для впровадження результатів наукового дослідження. Необхідна інфраструктура для надання послуг психолога, нарколога, сексолога, косметолога. У студентському містечку мають бути завсідниками театри та зірки естради і залишати частину свого виторгу у вузівській касі. Кредитні установи на території університету або обслуговуючі університети — це не лише спосіб зробити власний бізнес, а й інвестори в науку й освіту. Все, що необхідно багатотисячному колективу, має бути надане в межах території вузу, приносити прибуток підприємцям, університету, бути економічно доступним студентам і співробітникам. Структура такого бізнесу має бути старанно продумана і прорахована.

Вирішуючи проблему міжнародного лідерства національної вищої школи, не можна абсолютизувати фінансовий чинник, оскільки у видимій перспективі не судилося українському університету мати бюджет на рівні Гарварда або Массачусетса. Проте можна і варто говорити про максимальний ефект за наявних умов накопичення ресурсів. Для цього, насамперед, потрібно розглянути проблему доступу до вищої освіти. У Європі вона активно обговорювалась у шістдесяті роки, коли була поширена концепція Організації європейського співробітництва та розвитку (OECD). Тільки швидке зростання частки осіб із вищою освітою у загальній чисельності населення може забезпечити економічне зростання. Це сприяло масовості освіти й нівелюванню вузівського диплома. Соціальний результат такого розвитку проявився у розширенні еміграції із країн, що розвиваються, для задоволення потреб у некваліфікованій робочій силі, а також безробітті серед місцевого населення. Що ж до самої вищої школи, то навчальний процес у ній втратив традиційно притаманний їй систематизований характер і індивідуальний підхід до студентів, а дослідження загальмувалися через превалювання дидактичного завантаження викладача. Адже і в науці, й у навчанні одностороннє зростання без широкої диференціації завжди призводить до деградації.

Резонно постає запитання, чи не занадто швидко збільшилась в Україні кількість вузів вищого рівня акредитації? І чи не занадто швидко зростає кількість студентів у «старих» вузах? Чи відповідає зростання чисельності студентів кількості осіб із ученими ступенями та званнями? Чи достатньо бути титулованим у минулому університетом для одержання всіх прав, що тільки існують у світі вищої освіти? Та й узагалі, чи варто присвоювати почесні звання університетам? Як правило, претендують на присвоєння імені того мислителя, який прославився у всьому світі. Шевченко, Ломоносов, Гете, Гумбольдт, Еразм Роттердамський, Люм’єр... Цілком достатньо імені генія для титулування університету і найкраще, щоб геній був випускником або професором цього університету. Нічого ліпшого ніхто, крім вузів радянського і пострадянського освітнього простору, не вигадав. Статус національного — це суто український винахід. Невже вуз, який не має статусу національного — це заклад, що не працює на національний інтерес?

Диференціація передбачає акредитацію за найоб’єктивнішими критеріями не університету, а професора, котрий безпосередньо готує кадри. Головними з них мають бути світове визнання його наукових заслуг і підтвердження практикою якості його роботи як педагога і глави наукової школи, яку він має честь представляти. Було б доцільним і ефективним із погляду мотивації, щоб студенти вступали на навчання до професора, а не в університет узагалі. Як артист завжди говорить про те, що він закінчив клас певного професора, так і фізик, хімік, біолог, економіст, інженер, будь-який інший випускник університету має називати насамперед не університет, а ім’я професора, клас якого він закінчив. Це не означає, що випускаючий професор має викладати всі дисципліни, але це означає, що він визначає вимоги до всієї армії викладачів, що обслуговують його студентів, та іншого персоналу і підбирає його.

Визнання професора головною дійовою особою має змінити сформовану університетську структуру. В ній головною науковою, навчальною і (що особливо важливо!) адміністративною одиницею варто визначити випускаючого професора. Це означає, що він обирає викладачів на кафедрах, які обслуговують його навчальний процес і йому підпорядковуються, укладає контракти на виконання робіт зі своєї програми, він розпоряджається фінансуванням на підготовку кадрів, включаючи оплату послуг адміністрації факультету й університету. Адже вони надають послуги на підготовку фахівців і проведення наукової роботи. Для професора нерідко важлива не кількість коштів, а економічна й адміністративна свобода при їх витраті та прийнятті рішень. Здається, навіть у Європі проблема браку коштів значною мірою пояснюється бюрократизацією і надмірною централізацією. Якось один західний колега скаржився нам, що деканат і бухгалтер факультету кожні два роки оновлюють меблі й технічний парк, а професор не може одержати новий комп’ютер майже десятиліття. Ця ситуація знайома і зрозуміла!

Чи не в децентралізації усієї системи функціонування університету шлях до досягнення високого рівня підготовки кадрів і достатності фінансових ресурсів? Це питання особливо важливе для нас, якщо врахувати обмеженість людських, матеріальних і фінансових ресурсів України порівняно з іншою Європою. Адже нам потрібно випередити її розвиток там, де вона шукає нові рішення і не реалізує їх найчастіше не стільки тому, що ще не одержала відповідь, а через певний консерватизм і, коли хочете, ситість.

Випереджаючи зауваження можливих опонентів, зазначимо, що у вузі має домінувати випускаючий професор. Він — центральна постать. Професор загальнонаукової дисципліни працює у випускаючого професора. Наприклад, вимоги до викладача філософії або іноземної мови в технічному вузі виставляє випускаючий професор. Навпаки, професор філософії або філології виконує таку ж роль, коли займається підготовкою фахівців у галузі філософії або мовознавства.

Ще один аспект із фінансовим акцентом — плата за навчання. Вона має встановлюватися не загалом і не за фахом, а під професора. Чим більший попит на професора, тим вища плата в його класі навчання. Сферою відповідальності професора має стати визначення продуктової і цінової політики. Це завдання він може вирішувати з університетськими службами та посередниками на взаємовигідних умовах. Водночас ним формуються і кооперативні зв’язки з підготовки фахівців із викладачами свого вузу й іншими спеціалістами або фірмами в Україні або за кордоном.

Сказане не означає, що університет має стати якимось професорським дахом. Він повинен мати центральні органи, які розробляють стратегію і засоби її реалізації, здійснюють контроль. Університету необхідно мати також студентські органи управління і самоврядування, які могли б розділити відповідальність за кінцеві результати. Знайти ефективні рішення нових форм управління неважко за наявності щирого бажання.

Одне з найхворобливіших питань у викладацькому середовищі — оплата їхньої праці. Така вже традиція — вона прив’язується до вченого ступеня, і від цього не можна сильно відступати. Слава Богу, дозволено встановлювати доплати за деякі заслуги в межах 50% окладу (у так званих національних — до 100%). Така модель оплати, що існувала за старих часів, залишається непорушною. Це при тому, що сучасна теорія мотивації встановлює однозначно: будь-які обмеження — недоречні, тим більше у творчій праці, де можливий дуже високий розкид результатів. Світова практика давно відмовилася від верхніх меж у заробітній платі науково-педагогічним працівникам, а американська навіть не знає, що це таке. Треба подбати також про соціальний захист професора. Пригадаймо хоча б пільги академікам, письменникам та іншій еліті минулого. Не менш важливо використовувати такого роду стимули праці і для теперішньої наукової еліти.

В університетському самоврядуванні має бути одне обмеження — бюджет. Для цього необхідно, зрештою, чітко визначити суть університетських свобод. Потрібно знайти формулу, відповідно до якої жодного втручання в університетське життя і діяльність ззовні бути не може. За все у вузі відповідають студенти, професори і (частково, дуже чітко встановлено) ті, хто фінансує. Відповідальність (із юридичними наслідками) за результати діяльності варто перекласти на наглядацьку раду. Такий підхід до управління університетом характерний для Америки, у Європі багато хто не проти його запозичити, і він, до речі, може врятувати українські вузи від бажання окремих викладачів і посадових осіб «наварити» на вступних іспитах від вузівського бюджету, від системи вчених ступенів і звань.

Щодо фінансових відносин між вузом і державою. Потрібно раз і назавжди встановити, що система освіти — не джерело поповнення державного бюджету, а навпаки. Є невелика кількість умов, коли вуз має здійснювати відрахування у державні фонди: це податок із заробітної плати та внески до пенсійного фонду. Не має бути ні державних, ні приватних прибуткових вузів. Формування і розподіл прибутку згідно з порядком, прийнятим на звичайному підприємстві, завжди гальмує зростання якості освіти, підтримку обдарованих студентів і розвиток інноваційної діяльності.

Особливе місце у вузівських бюджетах повинні посісти спонсори. Нині вони — найрідше явище в навчальному закладі. В усьому світі почесно й вигідно спонсорувати освіту. Завдяки новому американському податковому законодавству, тільки Колумбійський університет запланував одержання пожертвувань від своїх колишніх випускників на 2004 рік у сумі 70 млн. дол. Сума достатня, щоб у будь-якому місті України створити елітний університет. Цей канал, якщо не сьогодні, то в найближчі роки може стати суттєвим для українських вузів, адже й у нашому економічному механізмі, що розбудовується, зростає роль знань у кар’єрному зростанні. Потрібна лише відповідна система виховання і контактів із випускниками, а також сприятливе законодавство. Спонсор завжди і скрізь хоче жертвувати гроші на конкретні справи, а не взагалі. І робить він це найчастіше не від надлишку грошей, а від надміру почуттів.

Елітна країна

Про елітність ми мріяли і мріємо завжди. Після розпаду Радянського Союзу багато колишніх республік заговорили про економічне диво. Україна не була винятком. Та вдалося воно лише прибалтійським країнам. Україні довелося пережити затяжну економічну кризу, з якої ми тільки-но почали виходити. Сьогодні нема рації горювати з приводу минулих помилок і невдач. Та всі вони разом узяті не дають підстав ховати мрію — здійснення економічного дива. І статися воно може лише завдяки науці й освіті.

У нових умовах державі варто переглянути методи фінансування науки й освіти. На рівні студента варто концентрувати кошти на підготовці елітних кадрів в Україні і за кордоном. На рівні професора — фінансувати тих, хто домагається світового визнання; продукує ідеї, які забезпечують створення інноваційного продукту, що має попит на внутрішньому і світовому ринках, і підготовку елітних кадрів. На рівні університету — дати найширші права й умови для самофінансування своєї політики.

Шлях у розвинену Європу потребує концентрації ресурсів і зусиль на національних пріоритетах у сфері науки, освіти й інноваційних технологій. Як неможливо осягнути неосяжне, так неможливо лідирувати або розділяти лідерство у всіх сферах економіки. Де наш шанс? Там, де існує менш витратний шлях. Тут дуже доречна аналогія зі спортом. Хоча Україна зосереджує стільки зусиль і ресурсів на футболі, їй не вдається досягнути лідерства. Причина проста — жоден із українських тренерів не може собі фінансово дозволити все, що потрібно для повного успіху. Зате можна лідирувати або бути лідером у гімнастиці, боксі, боротьбі й інших видах спорту, що потребують менших витрат при підготовці чемпіонів.

Брак фінансових ресурсів можна компенсувати також шляхом стимулювання ланцюгової реакції від досягнень окремих професорів, наукових шкіл і університетів. У сучасній науці менеджменту широкої популярності набув бенчмаркінг, який є системою методів збирання й аналізу інформації про діяльність кращих підприємств-партнерів і конкурентів, про використовувані ними методи управління з метою завоювання переваг у конкурентній боротьбі. У системі нашої вищої освіти бенчмаркінг — найкращий спосіб досягнення успіху в умовах обмеженості ресурсів.

Отже, існує тисяча й один спосіб створити елітні університети, у яких буде сконцентровано науково-педагогічну еліту, і завдяки спільним зусиллям ми побудуємо елітну державу. Давайте всі переймемося такою можливістю і почнемо вирішувати цю непросту задачу. Відповіді на неї поки що немає! Доцільність пошуку рішень є!