ЧИТАТИ РАНІШЕ, НІЖ РОЗМОВЛЯТИ - Освіта - dt.ua

ЧИТАТИ РАНІШЕ, НІЖ РОЗМОВЛЯТИ

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Наша перша розмова з Василем Ліщуком розпочалася з запитання, з якого, цілком імовірно, розпочинаю...

Наша перша розмова з Василем Ліщуком розпочалася з запитання, з якого, цілком імовірно, розпочинаються всі його ділові знайомства: «Як ви гадаєте, з якого віку можна навчити дитину читати?» Моя відповідь, підозрюю, була традиційною: «Мабуть, після того, як вона навчиться розмовляти». І мій співрозмовник — теж, либонь, як завжди, — переможно всміхнувся: «Нічого подібного. Набагато раніше».

Василь Ліщук — агроном, батько п’яти дітей. Двоє молодших, донька і син, знайшлися тоді, коли татові було вже за сорок. Тоді ж Василю Савовичу до рук потрапила книжка Нікітіних про роль сім’ї у ранньому розвитку дитини. Невеличкі замальовки легендарної багатодітної родини, яка створила унікальну школу виявлення і розвитку здібностей дітей у ранньому віці, стали для Ліщука буквально революційним відкриттям. Він повірив Нікітіним одразу і назавжди. І так само негайно почав впроваджувати теорію в практику.

Оля почала читати в три роки. Син Сергій — у два. Діти пішли до школи раніше семирічного, як тоді було заведено, віку. Інколи долали за рік програму двох класів. Школу закінчили з медаллю і стали студентами вузів: Оля — в 15, Сергій — у 14 років. Окрилений батько зовсім не вважав себе особливо талановитим педагогом і так само був переконаний, що його діти зовсім не вундеркінди. Але він впевнився, що ранній розвиток дитини — це основа основ її пізнання світу і становлення як особистості. І тому, коли вийшов на пенсію і нарешті мав час для глибшого дослідження питання, яке його зацікавило, то впритул зайнявся саме цим. Онуку Каріну, яка щойно народилася, почав навчати... читати.

Вже у три місяці іграшками, якими дівчинка бавилася, розглядала і тягла до рота, були випечені з прісного тіста літери. І будь-хто з дорослих, хто перебував біля дитини тієї хвилини, даючи їй букву, називав її (так, як звук): це «М», «А», «Т» тощо. Згодом дідусь малював ці самі літери на аркушах фломастером: великі, сантиметрів п’ять-сім заввишки і один — завширшки, і теж показував онучці, називаючи їх. З часом перейшов одразу до слів, теж пишучи їх великими літерами на аркушах паперу і повторюючи вголос. Усе це робилось у формі гри і тривало зовсім недовго — щоб дитина не встигла втратити інтерес і так само охоче дивилася на букву чи склад і наступного разу.

При цьому спілкування з маленькою Каріною, зрозуміло, не обмежувалось навчанням. Від самого народження всі члени родини намагалися якомога частіше розмовляти з нею; мама любила читати їй віршики, бабуся — співати колискові. Навіть простір навколо колиски урізноманітнювали, насичували яскравими кольорами: барвисті стрічки, іграшки, брязкальця розвішували так, щоб вони були в полі зору немовляти; показуючи їх Каріні, називали і торкалися до них; часто змінювали їх, аби щось нове знову привертало увагу дитини. Кожну людину, предмет, явище називали, неодноразово повторюючи: «мама», «чашка», «каша», «корова», «сонце», «ніч».

А згодом це ж слово-назва, написане великими літерами, шпилькою прикріплювалося на маминому фартуху, з’являлося біля чашки чи тарілки з кашею. Його читали вголос, показуючи чи то на слово, чи то на предмет і ототожнюючи їх. Дідусь брав онуку на руки і не поспішаючи читав їй книжки з великим шрифтом, повільно водячи пальцем під кожним словом. Один і той самий віршик, скажімо, читався не раз, і дитина запам’ятовувала не лише сам віршик, а й написання слів у ньому. А про те, що запам’ятовувала, «схоплювала» саме графічне зображення, власне малюнок слова, — свідчили наступні ігри-заняття. Вже з одинадцятимісячною Каріною, яка ще не ходила самостійно, дідусь розкладав по кутках кімнати картки зі знайомими словами — «молоко», «хліб», «ніж» тощо — і тоді звертався до внучки: «Де написано «молоко»?» І вона, провівши очима по картках, тягнулася до цього слова.

...Міністерство освіти стояло «на вухах», коли дворічна Каріна — «наочний посібник» дідуся, котрий приїхав до високих київських мужів «пробивати» свою теорію до практичного втілення не в рамках однієї сім’ї, а хоча б у масштабах одного дитсадочка, — вільно читала не лише казки, а й написані зовсім не дитячою мовою міністерські циркуляри. Дорослі дядечки й тітоньки витріщались на маленьку дівчинку й захоплено кивали головами: «Фантастика!»

Василь Савович не вважає свій метод винятковим і дітей у своїй родині — диво-дітьми. Він абсолютно переконаний, що всі діти від народження мають величезні здібності. І тільки те, як вони розвиваються, визначає майбутню особистість. А розвиток цей залежить саме від кількості знань про світ, отриманих дитиною у найсприятливіший для пізнання час — тобто в буквальному розумінні з молоком матері. Одне слово, чим раніше, тим краще. У те, що 80% інформації про все, що її оточує, людина здобуває в перші три роки життя, Ліщук вірить незаперечно.

Візит до Міністерства освіти та науки у 1999 році потрібен був Василю Савовичу не лише для визнання його авторського методу раннього оволодіння навиками читання, а для практичного запровадження в дитячих дошкільних закладах України. І в серпні 2000 року Міносвіти та Мінздоров’я створили експериментальні майданчики для розробки, перевірки й апробації методики формування читацьких умінь у дітей раннього дошкільного віку протягом десятирічного періоду — у місті Джанкої Республіки Крим, де працює в школі старша донька В.Ліщука, і в дитсадку №6 «Зіронька» міста Старокостянтинова на Хмельниччині, де живе його молодша донька і куди чи не щодня навідується з недалеких Хуторів сам Василь Савович. Сьогодні в цьому дитсадочку читають усі триста дітей — від найменшеньких і до старших. А в Джанкої, де експеримент проводиться в одній зі шкіл, протягом року 120 дітей пройшли програму двох класів.

Соціальні педагоги — ще одна вимріяна Василем Савовичем ланка, просто-таки необхідна сьогодні у наших містах і селах. Особливо — в селах, де останнім часом так мало народжується дітей, що позакривалися останні дитсадочки. За задумом Ліщука, такі педагоги повинні працювати в кожному населеному пункті. Як патронажні медсестри, котрі майже повсякденні гості в кожній родині, де є маленька дитинка, соціальні педагоги так само мають стати своїми в таких сім’ях: насамперед готувати молодих батьків до ролі не просто мами-тата, а учителів і вихователів свого дитяти; а згодом — і безпосередньо допомагати їм у цьому.

...Нещодавно у житті Василя Савовича сталася ще одна радісна подія: народилась уже восьма його внучка, Марійка. І невтомний дідусь знову кинувся «перевіряти на практиці» всі свої наукові висновки. Причому почав буквально з дня народження. «Вона читає вже понад сотню слів!» — каже він про тримісячне дівчатко й аж сяє від щастя. Ліщук переконаний, що володіє дивовижною формулою, як зробити світ кращим. І, не чекаючи, поки суспільство дозріє до його відкриття, просто робить це. Щодня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво