Чи можливий український еквівалент PhD, або як унеможливити купівлю дисертації - Освіта - dt.ua

Чи можливий український еквівалент PhD, або як унеможливити купівлю дисертації

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Темі університетської автономії наш тижневик присвятив уже чималу низку публікацій. Як відомо, ві...

Темі університетської автономії наш тижневик присвятив уже чималу низку публікацій. Як відомо, вісім українських університетів — Національний університет «Києво-Могилянська академія», Львівський національний університет ім. Івана Франка, Харківський національний університет ім. В.Каразіна, Донецький національний університет, Дніпропетровський національний університет, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, університет економіки і права «Крок», Український католицький університет — виступили з ініціативою впровадження університетської автономії, розробили програму експерименту і звернулися до президента країни з проханням видати відповідний указ. При цьому вони не просили у держави коштів, не вимагали привілеїв, навпаки — запропонували взяти на себе відповідальність за результати цього експерименту. І хоча таке «вільнодумство» у науково-освітянських колах було сприйняте неоднозначно, проте у прогресивно налаштованої частини суспільства ідея університетської автономії знайшла гарячий відгук і порозуміння.

Зрештою, 11 липня нинішнього року президент України Віктор Ющенко підписав указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від
6 квітня 2006 року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України», в якому, зокрема, Вищій атестаційній комісії України та Міністерству освіти і науки доручено у тримісячний термін вирішити питання щодо вдосконалення порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань, перегляду Переліку спеціальностей, за якими проводиться захист дисертацій, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, а також упорядкувати діяльність спеціалізованих учених рад. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує експериментальна програма докторантських студій із соціальних та гуманітарних наук Львівського національного університету імені Івана Франка, обговорення якої недавно відбулося у Львові під час семінару-наради «Моделі розвитку докторантських студій в Україні». Ініціаторами та організаторами цього семінару стали Львівський національний університет імені Івана Франка та Український католицький університет. Фінансову підтримку семінарові надав Міжнародний фонд «Відродження». У семінарі взяли участь також експерти з Франції, Угорщини, Польщі, США.

Фрагменти виступів на семінарі та враження його учасників пропонуємо нашим читачам.

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка, керівник експериментальної програми докторантських студій із культурології та соціології:

— Ми проторували довгий шлях, моделюючи конфігурацію самої програми, її змістове наповнення, шукаючи надійних та інтелектуально зацікавлених партнерів (тепер це вже сім українських та 11 європейських, північно-американських і австралійських університетів із поважним науково-дослідницьким реноме). Тепер ми впевнені, що ця програма запропонує той науковий досвід і ту гостро актуальну експертизу, на яку вже є суспільний запит, хоча її годі редукувати до традиційного поділу дисциплін і ВАКівського переліку спеціалізацій.

Упродовж останніх п’яти років Центр гуманітарних досліджень нашого університету крок за кроком вимощував дорогу до докторантської програми з гуманітарних та соціальних наук, яка могла би стати еквівалентом PhD, тобто вивершити трирівневий цикл вищої освіти. Програма має високу місію: відродити дослідницький профіль університету, розвиваючи інтелектуальну майстерність, соціальну відповідальність та професійну компетентність докторантів. Суть програми полягає в іншій академічній культурі, у вдосконаленій взаємодії студентів докторантського рівня з їхніми керівниками, наставниками і плеканні дослідницького середовища. Ця експериментальна програма пропонує комплексний міждисциплінарний підхід замість традиційного розмежування дисциплін і втілюватиме нові форми «навчання через дослідження». Повний опис програми можна знайти на веб-сторінці центру за адресою: www. cfh. lviv. ua. Зупинимося лише на основних аспектах структури та змісту.

Пропонована структура програми: два роки навчання плюс два роки дослідження. Вимоги складаються з теоретичної компоненти (28 кредитів за основні та вибіркові курси), дослідницької — 12 кредитів, спеціалізації в ділянці дослідження —12 кредитів та самого дисертаційного дослідження — 38 кредитів. Сітка кредитів віддзеркалює питому вагу кожної складової в індивідуальному навчальному плані й у підсумку становить 90 кредитів. У рамках програми діятиме міжнародний літній університет, де впродовж семестру наші докторанти братимуть участь в авторських семінарах спеціально запрошених учених зі світовим ім’ям, серед яких Мануель Кастелс, Скот Леш, Ганс Ульріх Гумбрехт, Ерік Корайн, Йорн Рюзен, Ендрю Вернік, Міка Нава.

Два осінні місяці буде відведено на індивідуальний стаж та пробні дослідження. Відповідальність за наукове зростання свого докторанта, відповідний і ефективний добір курсів, інноваційність його досліджень, глибокий розвиток теми і конференційну підтримку нестимуть два наукові керівники, один — з України, а другий — з-поза її меж. І хоча другий керівник працюватиме з докторантом дистанційно, він компенсуватиме опосередкованість співпраці перевагами глибокою обізнаностю зі специфікою обраної докторантом теми, міжнародних контактів, стажувань та публікацій. Наприкінці другого року докторанти складатимуть кваліфікаційний іспит зі спеціалізації перед науковими керівниками і ширшою комісією, щоб засвідчити свою готовність розпочати повноформатне самостійне дослідження.

Високий рівень докторантської програми забезпечуватимуть два постійні комітети — комітет із присвоєння ступенів та рада докторантської програми. Сподіваємося, що після гідного привселюдного захисту і схвалення вченою радою університету нашим випускникам присвоять звання PhD Львівського університету, і саме університет, а не деперсоніфікована державна інституція нестиме повну академічну відповідальність за присвоєні звання.

Програма витримала низку українських та закордонних експертиз. Усі експерти визнали вдале поєднання навчальної компоненти з дослідницькою та педагогічною. Як ми передбачаємо, близько 60% наших докторантів завершуватимуть своє чотирирічне навчання захистом дисертації, що майже на порядок вище, ніж результат теперішньої аспірантури. Такий показник ефективності роботи дасть змогу у майбутньому оптимальніше використовувати ресурси, які спрямовуються в аспірантуру/докторантуру, переміщуючи основну їх частину з навчальної складової в дослідницьку.

Дисертація у рамках нашої програми не повинна бути самоціллю, як це є тепер. Адже дисертаційне дослідження — іспит на наукову зрілість, основна наукова робота починається опісля. Сучасні кандидатські дисертації щораз більше скидаються на магістерські роботи, якими вони б мали бути. І, насамкінець, ще одна надзвичайно важлива складова нашої програми — це тісна співпраця на рівні аспірантури між університетами — членами консорціуму. Уже з нинішнього навчального року програма прийме перших докторантів і стане експериментальним майданчиком для всього консорціуму. Сподіваємося, що наша ініціатива закладе добру традицію творення й розвитку наукових шкіл і кожен університет ми зможемо ідентифікувати саме через ці школи. Можливо, наукова школа соціологів буде найсильнішою в Києві та Харкові, економіки — в Донецьку чи Дніпропетровську, культурології — у Львові і т. д.

Іван ВАКАРЧУК, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Сьогодні, мабуть, ректор будь-якого українського університету, зрештою — і вся та частина академічної спільноти, яка все ще вірить у можливість закладання високих стандартів академічних цінностей, усвідомлює низку проблем, які стоять на заваді ефективному функціонуванню теперішньої аспірантури/докторантури. Передусім розпочну з того, що середня школа не дає достатніх знань, із якими молоді люди повинні стартувати в університеті. Про це всі знають, як і знають про причини такої ситуації. Друга проблема криється в самій системі вищої освіти. Можливо, за незначними винятками, система «4+1» (бакалавр, маґістр) у часі недостатня для досягнення потрібного рівня університетської освіти, щоб творити нові знання. Потрібна система «4+2», і це також знають усі — і ті, хто навчає, і ті, хто навчається, і ті, хто наймає на працю, а інтуїтивно відчувають і всі решта. Наступна проблема — сам процес навчання в аспірантурі. Багаторічний досвід свідчить, що максимум захистів дисертацій припадає на перший-третій роки по завершенні аспірантури. Тобто на п’ятому році активного заняття науковою діяльністю. З цього випливає, що трьох років навчання в аспірантурі недостатньо. Якщо прийняти систему «4+2», то для підготовки дисертації потрібно чотири роки. Отже, для підготовки вченого — людини, яка творитиме нові знання, — потрібна система «4+2» + «4» = 10 років. Зрозуміло, що тут треба зробити окремий аналіз для точних, природничих та гуманітарних наук. Звідси висновок: витрати на підготовку вчених повинні визнаватися на цьому рівні, а не приховуватись, оскільки ефективність діючої системи навчання в аспірантурі така, що понад 70% тих, хто закінчує аспірантуру, взагалі не захищають дисертацій. Отже, можна зменшити кількість аспірантів, збільшити кількість років навчання і досягти більшого ефекту.

Європейські прагнення в Україні повинні базуватися не на гаслі «ми їм покажемо», а на співпраці й запозиченні європейського досвіду в системі підготовки наукових кадрів. Щоб долучити до загальноєвропейського поступу і свої інтелектуальні зусилля, ми повинні йти «шляхом експериментальних майданчиків», тобто набування досвіду в невеликих масштабах і поширення позитивної складової цього досвіду на всі науково-освітні установи. В даному разі йдеться про запровадження в Україні через «експериментальні майданчики» PhD ступенів. Для здійснення цих кроків має бути кілька передумов:

— уряд повинен усвідомити, а не лише декларувати, потрібність науки;

— уряд повинен визнати, що теперішня система підготовки наукових кадрів і присвоєння наукових ступенів та звань — не просто неефективна, а й збанкрутіла, і вона насправді деморалізує суспільство;

— вище керівництво держави повинно мати політичну волю на рішуче впровадження необхідних реформ у системі підготовки майбутнього покоління українських вчених;

— необхідно виробити прості і зрозумілі механізми безперервного контролю та самоконтролю проведення цих реформ, а також забезпечити належний, не такий уже й високий у масштабах держави, рівень фінансування для здійснення цих реформ через «експериментальні майданчики».

Володимир МОРЕНЕЦЬ, віце-президент НаУКМА:

— Докторантська програма «Гуманітарні та соціальні науки: соціокультурний підхід», представлена Львівським національним університетом ім. Івана Франка, — надзвичайно важливий крок у реформуванні вітчизняної вищої школи, зокрема її т. зв. третього освітнього циклу, що досі асоціюється в Україні виключно з діючою системою підготовки аспірантів (і докторантів). Наскільки традиційна система є ефективною, свідчить таке: 6—8% аспірантів захищаються у межах відведених на навчання трьох років, 22—27% захищаються впродовж двох-трьох років після завершення аспірантури. Я вже не кажу про якість тих дисертацій: плачевні результати!

Хіба може нас не бентежити, що три чверті бюджетного ресурсу на підготовку кадрів вищої кваліфікації витрачаються намарне?! Одна з очевидних причин таких неефективності і державного марнотратства — фактична порожнинність цих наших аспірантських років. Сьогодні там — фактично пустка (два куцих курси: іноземної мови і філософії)! Хіба випускник-маґістер не зобов’язаний нині володіти однією з європейських мов? Хіба не повинен мати добрі знання з філософії? Бо, в інакшому разі, чим він займався в маґістерці? Колеги запропонували надзвичайно продуману, детальну й логічну програму докторантської підготовки за типом PhD, що унеможливлює «купівлю» кандидатської дисертації, а передбачає цілу низку науково-навчальних форм, які логічно підводять аспіранта/докторанта до оригінальних наукових ідей та до їх викладу в жанрі дисертації. Без усіх тих спецкурсів, спецсемінарів, колоквіумів, тестувань та професійних випробувань виховати сучасного науковця і викладача неможливо.

Це також той випадок, коли посутній зміст випереджає адміністративну форму. Бо поки високочолі мужі з гонором дебатують, хто вищий — «наш» кандидат і доктор, чи «їхній» доктор філософії у конкретній галузі, пропонується такий змістовний підхід, який взагалі, за будь-яких обставин, унеможливлює появу в академічному середовищі «проффесорів» та рідних їм за духом «кандидатів у науковці».

Звісно, члени нашого консорціуму всіляко підтримують таку ініціативу, і морально, і практично: львів’яни запрошують до реалізації цієї програми фахівців з наших університетів, і ми доконечно відгукнемося на цей заклик. Водночас ми свідомі необхідності вироблення ясних і високих критеріїв акредитації таких програм (напевне, спершу в межах консорціуму). Адже всі ми нарікаємо на діючу систему акредитації, відтак маємо запропонувати свою, досконалішу, таку, яка може і має стати моделлю природного поступового створення подібних докторантських програм в Україні. Не допустити тут фальші, формальності, мімікрії (легко передбачити безпідставне і свавільне відкриття докторантських програм, за якими немає нічого: ні фахівців, ні науково-методичного ресурсу, ні матеріально-фінансово-технічного забезпечення, — сама назва) — це також засади, що їх поділяють усі члени консорціуму. Над цим і працюватимемо у сподіванні, що восени на презентацію оцієї першої докторантської програми зазирнуть і представники МОН, ну хоч би тому, що їм нарешті стане цікаво, чим живе активна академічна спільнота.

Віль БАКІРОВ, ректор Харківського національного університету імені В.Каразіна:

Львівські колеги виконали дуже важливу і потрібну роботу. Доки тривали і тривають абстрактні розмови про те, чи потрібен нам ступінь PhD, як узгоджувати наші звання кандидатів і докторів наук із західними званнями докторів філософії, чи зберігати, у світлі Болонської декларації, ступінь доктора наук тощо, львів’яни розробили і представили консорціумові розгорнуту, детально продуману модель докторантської програми PhD із соціології та культурології. Можна уточнювати або не сприймати ті чи інші її деталі, процедурні елементи, але слід визнати — зроблено дуже своєчасний і необхідний крок в освоєнні успішного європейського досвіду для вишколу учених та педагогів вищої кваліфікації.

У чому основні відмінності запропонованої програми від теперішньої практики підготовки кандидатів наук у рамках аспірантури? В аспірантурі діють принципи індивідуальної нерегламентованої взаємодії аспіранта та наукового керівника. А в програмі використовують принцип включення докторанта в систему організованої поетапної навчальної та дослідницької роботи, тобто передбачена взаємодія не тільки з керівником, а з усією програмою, що представлена курсами, майстер-класами, літніми школами, серйозною педагогічною практикою, комісіями, комітетами тощо.

Програма — не універсальна, а спеціалізована. Університет готовий узяти на себе вишкіл докторів, але не у всьому проблемному полі соціально-гуманітарного знання, а лише в досить вузько окресленій царині, власне у тій, в якій зазначений університет найкомпетентніший, володіє потужними інтелектуальними та дослідницькими ресурсами, відповідними науковими контактами, можливостями залучення фахівців та експертів з інших університетів і наукових центрів. До слова, фахівці каразінського університету готові взяти участь у реалізації цієї програми.

Важлива особливість програми ще й у тому, що вона — міждисциплінарна, орієнтована на певне коло важливих і актуальних для країни та регіону проблем, розв’язання яких потребує виходу за дисциплінарні рамки.

Слід підкреслити: запропонована модель PhD передбачає цілу систему механізмів, які забезпечують набагато вищу, порівняно з аспірантурою, якість підготовки як дисертацій, так і самих здобувачів ученого ступеня. Якість — це ключове слово запропонованої Львівським університетом концепції. На високу якість, за задумом авторів програми, повинні працювати і жорстка процедура планування роботи докторантів, і не менш жорсткі форми контролю та звітності, система двох керівників, анонімне рецензування тощо.

Звичайно, постає проблема існування в освітньому і науковому просторі трьох наукових ступенів: традиційних кандидатів, докторів наук та PhD (докторів філософії). Можна було б, звичайно, просто перейменувати кандидатів наук у докторів філософії (PhD), а ступінь доктора наук залишити тим, хто готовий підніматися на найвищу сходинку. Але, безумовно, доцільніше, хоч і набагато складніше, спробувати трансформувати аспірантуру, збільшити її термін, наповнити її новим змістом, суттєво ускладнити й підвищити вимоги до дисертацій та до процесу їх підготовки.

Вальдемар ТОМУСК, доктор соціології, Університет Турку, Фінляндія, заступник директора Програми підтримки вищої освіти, Інститут відкритого суспільства (Будапешт, Угорщина):

— Проблема докторантури та можливе її реформування має два важливих аспекти. Перший — це надзвичайно централізована структура Вищої атестаційної комісії (ВАК), яка надає вищі ступені (кандидата та доктора наук). Сама ВАК — не більш ніж монумент комунізму та тоталітарній практиці контролю за науковими інституціями. Інший аспект — це потреба в тих двох наукових ступенях.

Дехто, звичайно, може й далі вважати, що система ВАК необхідна для подолання корупції в українській вищій освіті, бо ж інколи наукові ступені можуть надавати за праці, які не лише в окремих сферах не наближаються до міжнародного рівня досліджень, а часом взагалі не мають сенсу. Поборники ВАКу вірять, що ця інституція може бути поліцією, таким собі академічним ОМОНом, який бореться з корумпованими професорами, нечесними приймальними комісіями і т.д. Навіть якщо ВАК і запобігає найгіршим зловживанням у вищій школі, він накидає поліцейський режим на всю академічну спільноту і тим деморалізує її ще більше. Було б дуже важко розвивати академічний дух у науковому середовищі, яке перебуває під постійним контролем. З іншого боку, можна вважати, що сам ВАК, із бюрократичними вимогами до результатів досліджень, є частиною проблеми, а не її вирішенням, бо не вимагає, щоб наука розширювала рамки наших знань. Перетворивши всю академічну сферу на поле битви, де науковці намагаються здолати бюрократію, наприклад дотримуючись вимог щодо визначеної кількості необхідних для захисту наукових статей у химерних журналах із невідомою читацькою аудиторією, вища школа стала своєрідною грою, де зовсім мало місця залишається для справжніх наукових відкриттів і нового знання.

Проблема масової бюрократизації пов’язана і з іншим важливим аспектом, а саме — з науковими ступенями. Сучасне суспільство, яке більше цінує компетентність, аніж статус, не потребує двох рівнів вищих наукових ступенів — кандидата та доктора наук. Натомість для посади професора цілком достатньо мати ступінь доктора філософії в окремій ділянці науки (західне PhD). Докторський ступінь у такому разі свідчив би, що особа добре знає свою дисципліну, відповідну наукову методологію і що вона зробила особливий внесок у знання в окремій царині досліджень. Для того ж, щоб отримати такий ступінь, як правило, треба навчатися чотири роки після магістерського кваліфікаційного рівня.

З неупередженої позиції важко зрозуміти, навіщо вищій освіті потрібен додатковий науковий ступінь доктора, крім PhD. Якщо для цього і є причини, то вони пов’язані з чиїмись особистими позиціями та привілеями, отриманими десятиліття тому за праці, актуальність яких наразі дуже сумнівна, але які гарантують власникові ступеня статус на майбутнє. Отож можна уявити, що перехід від системи кандидатських та докторських ступенів до однорівневих докторів філософії (PhD), як це рекомендують деякі університети, учасники «проекту автономії», може зачепити особисті інтереси старших професорів, котрі обіймають привілейовані посади в системі української вищої освіти та науково-дослідних установах. Проте сама система освіти, безумовно, матиме користь від такої зміни.

Микола ПОЛЯКОВ, ректор Дніпропетровського національного університету:

— Хочемо ми того чи ні, але мусимо адаптувати до нинішніх реалій і наші механізми атестації науково-педагогічних кадрів. Маємо на увазі той очевидний факт, що, поряд із наявною й загалом досить ефективною вітчизняною системою в цій галузі (яку, до речі, ніхто не планує докорінно змінювати чи, висловлюючись сучасною термінологією, «реструктурувати»), усім нам потрібно віднайти такі важелі й точки дотику, які максимально наблизили б нас до Європи й водночас не віддалили б від кращих надбань національної освіти, духовності та культури.

Таким, напевно, має бути наш фундаментальний підхід до вдосконалення та розвитку інноваційних форм університетської життєдіяльності, зокрема у справі суттєвого оновлення змісту і підвищення престижності науково-дослідної праці в аспірантурі й докторантурі. Не секрет, що рівень їх організаційного і функціонального забезпечення знизився до критичної межі, не відповідає дедалі вищим вимогам сьогодення, особливо у сфері міждисциплінарної соціогуманітарної підготовки майбутніх кандидатів та докторів наук.

У контексті вищевикладеного вважаю, що вироблена в ЛНУ ім. І.Франка докторантська програма PhD — це, з одного боку, певний дороговказ у зазначеному напрямі для всіх нас, а з другого — орієнтир на модернізаційні кроки в системі вищої освіти загалом.

Певна річ, стверджувати, що всі ці моменти ми вже збагнули, вийшли на них, принаймні на рівні концептуального усвідомлення, — означає бути не зовсім щирими. Тим паче що справа дійсно неоднозначна, багато в чому суперечлива, заплутана. Сьогодні до цього готові, мабуть, далеко не всі ВНЗ, а тим часом саме такий критерій має стати у перспективі ключовим в оцінці професійної діяльності кожного вузу. Образно кажучи: або тебе знають у Європі, світі, або тебе... просто не існує, оскільки ти, по суті, нікому не потрібен. Ось така доволі жорстка альтернатива.

Натомість, судячи з того, що нам запропонував Львівський університет ім.І.Франка, ми все ж таки маємо перспективу, причому у щонайближчому часовому вимірі, реалізувати, як мінімум, у рамках нашого університетського консорціуму ідею докторантської програми PhD у галузі культурології та соціології, аналогів якій не тільки в Україні, а взагалі на пострадянському просторі немає. Безумовно, справа це далеко не проста, але цілком реальна. Тим більше коли йдеться про такий потужний університетський союз, як наш консорціум у складі вісімки авторитетних університетів заходу, центру і сходу України. У кожному разі, ми вже продемонстрували, що маємо твердий намір на практиці розв’язувати найскладніші вузли нашого освітянського життя, поволі інтегруючись у європейський інтелектуальний простір. Іншого нам просто не дано.

Тарас ДОБКО, проректор Українського католицького університету:

— На мою думку, проведений семінар став ілюстрацією того, задля чого був створений консорціум, а саме — продукувати пропозиції, висувати ініціативи, пропонувати моделі. Відрадно, що консорціум піднявся над негативізмом, над критикою задля критики, запропонувавши проект докторантської програми ЛНУ. На мою думку, саме такі конкретні проекти і пропозиції нададуть консорціумові «другого дихання», оскільки переводять ідейні дискусії у площину реальних кроків.

Обговорення на семінарі засвідчило, наскільки важливе для університетів — учасників консорціуму питання солідарності між ними. І чи не найголовніше свідчення цього — вироблення учасниками консорціуму внутрішніх (альтернативних) критеріїв якості та оцінки власної академічної діяльності — ідея внутрішньої системи акредитації проектів, ініційованих учасниками консорціуму. Це — революційна ідея і, на моє глибоке переконання, одне з найважливіших завдань консорціуму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво