Чи потрібна поголовна вища освіта?

У міжнародних рейтингах Україна посідає досить високі місця (від 40-го до 60-го) за рівнем оцінки роботи системи освіти та освіченості населення. Серед "рекордних" показників - величезна кількість вищих навчальних закладів, майже 90% випускників середніх шкіл продовжують навчання у вишах. Та чи варто цим пишатися?

Українська система вищої освіти - це 340 вишів III–IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути) та 460 вишів I–II рівнів акредитації (технікуми, коледжі). У радянський час в Україні було лише 150 вишів, переважно інститутів, а технікумів до системи вищої освіти взагалі не включали. Виходить, за роки незалежності кількість вищих навчальних закладів збільшилася більш ніж удвічі.

Почасти цей процес мав об'єктивне підґрунтя. Потрібно було організовувати підготовку фахівців, яких раніше готували у вишах інших союзних республік. Молода держава потребувала великої кількості професіоналів "державного сектора" - юристів, дипломатів, кадрових чиновників. Підвищується технологічний рівень виробництва, а це означає, що з'являються нові професії і спеціальності (зокрема, у сфері технологій виробництва харчових продуктів, телекомунікацій, комп'ютерних технологій, організації виробництва, громадських комунікацій).

Крім того, було відкрито доступ приватному капіталу. Як результат - з'явилися приватні виші. Нині працюють 96 приватних вишів III–IV рівнів акредитації, в яких навчаються 158 тис. студентів. З одного боку, це позитив: економіка отримує фахівців, при цьому держава, можна думати, заощаджує гроші на їх підготовку. З іншого, приватні виші - по суті, комерційні структури - націлені на отримання прибутку, отже, на високі показники прийому й випуску.

Процес створення нових вишів державної та комунальної форм власності відбувався без глибокого науково-аналітичного обґрунтування, зокрема, без урахування реальних можливостей бюджету. Хоча відносний обсяг бюджетних витрат на систему вищої освіти збільшується (2013 р. на це було виділено 2,1% ВВП, а 2000-го - лише 1,3, 2005-го - 1,8%). Однак через швидке збільшення кількості вишів обсяг надходження грошей на "мікрорівні" практично зменшувався. Держава виділяла фінансування всім вишам підряд (напевно, у цій справі ключовими критеріями є соціальна стабільність і захист інтересів студентів), а також заплющувала очі на відверті порушення в окремих "закладах". Як наслідок, виші не мають нормального бюджетного фінансування. ВНЗ прагнуть скоротити витрати, у тому числі й на науку, закупівлю підручників, оновлення лабораторної бази. Чимало з них не мають і належного кадрового потенціалу.

Головний побічний ефект - величезна кількість випускників, фахівців із вищою освітою, які не можуть знайти собі роботу за спеціальністю. Дивовижно, але роботу за спеціальністю не можуть знайти навіть ті, хто навчався в державному виші за бюджетні кошти (держзамовлення). 2013 р. направлення на роботу отримали 156 тис. випускників - 27,2% від загальної кількості. Отже, платники податків оплатили результат (підготовку фахівців), якого держава й суспільство не потребували. По суті, йдеться про нецільове витрачання бюджетних коштів.

"Роздута" система вищої освіти призвела до того, що виші змушені конкурувати між собою за споживача (абітурієнта). Абітурієнтів мало, вишів багато - доводиться приймати майже всіх поспіль. На звичайному ринку конкуренція - двигун прогресу, але на ринку освітніх послуг - джерело профанації. Щоб збільшити дохід, виші не зацікавлені виключати (виганяти) двієчників, отже, продовжують нібито навчати тих, хто вчитися не має морального права. Щоб догодити споживачеві (абітурієнтам і їхнім батькам), виші готують фахівців "модних" спеціальностей - юристів, економістів, менеджерів, психологів, дизайнерів, модельєрів. Однак багато закладів не мають для цього наукового, кадрового та матеріально-технічного потенціалу. Відтак зі стін вишів виходять тисячі фахівців із дипломом, але без належного рівня компетенції.

Нездорову міжвишівську конкуренцію підігріває і Міністерство освіти і науки - воно видає ліцензії на підготовку фахівців, зовсім не зважаючи на структуру ринку праці, якість роботи вишу й тенденції розвитку самої освітньої сфери. Формально, якщо виш виконав якісь мінімальні вимоги, він отримує ліцензію. Кількість ліцензованих місць у вишах більш ніж удвічі перевищує кількість випускників шкіл. У боротьбі за абітурієнта деякі виші відверто демпінгують, отже - гарантовано потрапляють у пастку неякісного виробництва освітніх послуг.

Мені пощастило відвідати деякі європейські університети. Найбільше враження справила поїздка до Швеції. У цій країні фахівців із вищою освітою - приблизно третина від загального числа зайнятих. Однак Швеція є одним із визнаних світових лідерів у галузі високих технологій, ефективності виробництва, інноваційного потенціалу. У цій країні проходять церемонії вручення Нобелівських премій, а авторитет шведської академії наук - незаперечний. У чому ж секрет? Величезна кількість посад і професій не вимагає вищої освіти. Наприклад, людина хоче зробити кар'єру банкіра. Закінчила курси - прийшла працювати операціоністом. Пройшлатижневий тренінг - перевели на роботу касиром. Знову підучилася - стала контролером. Ще одні курси - взяли фахівцем у кредитний відділ. Навіть багато хто з керівників філій банків не мають так званої базової вищої освіти, зате вони компетентні фахівці саме у своїй галузі.

За кордоном навчатися у виші не так уже й легко. Навчатися професії, якої не любиш, - моветон. З економічного погляду здобувати освіту вигідно лише в тому разі, якщо понесені витрати (інвестиції) можна окупити.

Прагнення вивчити дитину будь-що, вивести її "в люди" - це наша "ментальна особливість". Диплом про вищу освіту сприймається в суспільній свідомості як певна страховка від соціальних потрясінь. Бути "з дипломом" престижно (хоча насправді повинно бути престижно мати професійні знання й компетенцію). Сила-силенна дорослих громадян оплачує навчання своїх дітей, хоча діти часто зовсім не хочуть опановувати професію, якої навчаються.

Колись на одному круглому столі порушувалося питання: навіщо навчати студентів професій, яких країна не потребує? Василь Кремень, тоді міністр освіти і науки (нині - президент Національної академії педагогічних наук), відповів приблизно так: забагато знань не буває. Навіть якщо людина зараз не може влаштуватися за професією, отримані знання їй обов'язково знадобляться. Наприклад, фахівець із вищою освітою може швидше адаптуватися до інших сфер діяльності, здатен виконувати складні завдання, а також прищепити любов до знань своїм дітям.

Василь Григорович як філософ, звичайно, має рацію: забагато знань не буває. А якщо подивитися на ситуацію з приземлених позицій? Бюджет оплачує підготовку фахівця (щоправда, на "виході" не завжди виходить фахівець), і при цьому економіці він не потрібен. Багато студентів, які сьогодні нібито "гризуть граніт науки" (з волі батьків), у навчальний час із задоволенням працюють, а процес "здобування знань" їх просто обтяжує.

Я регулярно проводжу опитування студентів: на який рівень доходу вони розраховують після закінчення вишу? Більшість відповідей - від 1000 у.о. Чи варто дивуватися, що люди, які не мають міцних знань, професійних умінь і соціальних навичок, але розраховують заробляти втричі вище за середній по країні рівень, потім розчаровуються в результатах свого навчання і як наслідок отримують стрес?

Отже, українська економіка зовсім не потребує такої величезної кількості фахівців із вищою освітою. Формальним аргументом, який підтверджує справедливість цього висновку, є аномально висока кількість випускників, що залишилися без роботи або працюють не за фахом. Якщо економіка не потребує такої великої кількості фахівців із вищою освітою, виходить, економіка не має потреби й у такій великій кількості вищих навчальних закладів.

Очевидність цього висновку підтверджується й даними про середню чисельність студентів, які навчаються у виші. В Україні в середньому виші навчається близько 6 тис. студентів, у країнах ЄС - близько 12 тис., а в окремих країнах - до 22 тис. Це означає, що європейські виші, концентруючи студентський контингент, мають економічну основу й для концентрації в себе різних ресурсів (фінанси, кадри, обладнання), що веде до зміцнення університетського потенціалу.

Велика кількість вишів може бути виправдана лише в одному випадку - якщо вони націлені на підготовку іноземних громадян. Відповідно до закону, виші можуть приймати на навчання іноземців (тобто йдеться про експорт освітніх послуг). Це допомагає наповнювати бюджет, підтримувати кадровий потенціал, залучати валюту в країну. Однак кількість іноземців, які навчаються в Україні, порівняно невелика - близько 53 тис. З року в рік зменшується й основний контингент іноземних студентів - з Азербайджану, Іраку, Індії та Китаю. Це й зрозуміло: по-перше, диплом китайського вишу, на відміну від українського, визнається у 88 країнах, а по-друге, китайські громадяни віднедавна мають більше можливостей вибирати, і вони дедалі частіше вибирають якісні європейські виші з більш розумними цінами, прийнятними умовами проживання й чудовими можливостями для професійного зростання.

Український ринок послуг у сфері вищої освіти зіткнувся з багатьма викликами, на які поки що немає відповіді.

Виклик перший: багато іноземних вишів відкривають в Україні свої філії, і при цьому вітчизняні абітурієнти охоче подають туди документи, оскільки отримують два дипломи - українського зразка й закордонного. "Чисто українські" виші втрачають платоспроможний попит, отже, їхнє банкрутство не забариться. Парадокс: українські виші відкрити свої філії за кордоном не можуть, бо їм заборонено займатися підприємницькою діяльністю, а також легально проводити валютні операції. Довелося почути розповідь ректора одного столичного вишу, вимушеного через це закрити філію в Чехії (на відкриття якої було витрачено чимало коштів).

Виклик другий: чимало випускників середніх шкіл націлені на здобування вищої освіти за кордоном. Із прийнятним знанням англійської можна навчатися, наприклад, у польському або словацькому виші, а будь-яку слов'янську мову можна вивчити взагалі за півроку. При цьому навчання в такому виші коштує дешевше, а отриманий після його закінчення диплом відкриває доступ до роботи в будь-якій європейській країні.

Виклик третій: демографічна яма 90-х років, у результаті чого вже з 2008 р. вишівська система почала відчувати зменшення кількості абітурієнтів. 2009 р. в Україні було 2,6 млн студентів, нині трохи більше ніж 2,0 млн. Попри оптимістичні заяви, нестача абітурієнтів (читай - споживачів освітніх послуг) протриває ще не менше ніж дев'ять років - для цього достатньо уважно подивитися на статистику учнів середніх шкіл. 2013/14 навчального року зафіксовано збільшення лише тих, хто опановує перший етап базової середньої освіти (тобто навчається в початковій школі), а кількість учнів 4–11 класів, як і раніше, скорочується. Але навіть через дев'ять років у найкращому разі розпочнеться лише повільне зростання, а не повноцінне відновлення.

Виклик четвертий: де-факто відмова держави від виконання функції забезпечення якості вищої освіти. Американські вчені у сфері економіки вищої освіти, аналізуючи дані про роботу провідних світових вищих навчальних закладів, переконливо довели, що ключовим фактором високої якості вишівської системи є належне бюджетне фінансування. Саме бюджетне, оскільки вишівська освіта в остаточному підсумку виробляє "суспільні блага" і виконує некомерційні завдання. В Україні профільне міністерство фактично заборонило вишам міжнародну діяльність, а також здійснювати капітальні вкладення (за винятком проведення аварійних робіт). На ці цілі не можуть використовуватися навіть гроші спецфонду (тобто зароблені ВНЗ), бо вони теж вважаються бюджетними. Фінансування наукових досліджень та інноваційної діяльності - копійчане. Лише 10% вишівських професорів реально зайняті у виконанні наукових тем. Отже, держава намагається зберігати систему, яку утримувати вже не може.

Виклик п'ятий: майбутня децентралізація. Сьогодні замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою формує переважно держава. Держава роздає держзамовлення всім вишам, як "топовим", так і регіональним. Після реформи замовлення формуватимуть місцеві органи влади, виходячи з потреб і можливостей регіональних бюджетів. Основний орієнтир для формування замовлення - ціна навчання, а вона в регіональних вишах удвічі-втричі нижча. А отже, багато які "топові" виші, виставляючи позахмарні (вищі, ніж у ЄС) ціни на свої послуги, залишаться без бюджетного фінансування.

Чим мотивоване бажання чиновників зберігати "роздуту" мережу вищих навчальних закладів? Причин кілька, зокрема й небажання мати соціальні проблеми (які однаково виникнуть, рано чи пізно). Ще одна причина - неминучий для наших правителів популізм, а відтак небажання проводити непопулярні реформи. Плюс - спротив ректорів, більшість яких мають високі академічні звання...

Та економічні реалії візьмуть гору, і тоді в українській системі вищої освіти не забаряться великі потрясіння...