Академічна етика у дзеркалі культурних інтерпретацій - Освіта - dt.ua

Академічна етика у дзеркалі культурних інтерпретацій

8 лютого, 16:14 Роздрукувати Випуск №5, 9 лютого-15 лютого

Українська освіта і наука — у вирі реформ. 

У розпалі суспільна дискусія про формування нової академічної культури, яка базуватиметься на довірі, чесності, прозорості, а також справжньому, а не символічному навчанні, що органічно поєднується з реальними дослідженнями. 

Приблизно так, зокрема, визначає свою місію Проект сприяння академічній доброчесності в Україні (SAIUP), що передбачає велику просвітницьку й дослідницьку роботу з упровадження нових етичних цінностей. 

Західний вітер підтримки післямайданних реформ сколихнув тихий, укритий ряскою ставок української академічної культури, де, за словами мого колишнього наукового керівника, "усі пишуть, але ніхто не читає". Цей своєрідний культурний шок, схоже, став болісним для багатьох, особливо для тих, кого почали "читати".

Поняття чесності, самостійності, незалежності, об'єктивності та професіоналізму раптом стали предметом жвавого обговорення в науково-викладацькій і студентській спільнотах. Цінним є те, що ця тема збурила й громадянське суспільство в Україні: ініціативна група науковців "Дисергейт" викрила низку гучних фактів плагіату та псевдонауки, в тому числі й на владному Олімпі, створивши один з небагатьох позитивних прецедентів слідування цінностям Революції Гідності. Кілька десятків осіб, викритих у плагіаті та інших грубих порушеннях академічної етики (хоча не секрет, що невикритих набагато більше), стали як мінімум скандально відомими. Це справжній шок для освітянської спільноти, в якій, за словами С.Квіта (2016), багато хто "борсається між новаторськими революційними змінами і пасивним консерватизмом, заявляючи про своє прагнення до модернізації і демократії, але уникаючи змінювати статус-кво у власних професійних реаліях".

Щоб пролити більше світла на психологію складних перипетій сьогоднішньої України, давайте, як у кіно, відведемо камеру трохи далі від етико-економічних освітянських баталій і спробуємо розгледіти культурні підвалини освітньо-наукової нечесності і пошукати більш дієві внутрішньомотиваційні ліки від цієї хвороби. Так би мовити, застосувати стратегію не точкових хірургічних втручань, а загального зміцнення імунітету. 

Культурно-історична теорія Л.Виготського, яка, після десятиліть заборони і забуття в Радянському Союзі, з кінця 1960-х років тріумфально завойовує позиції у світовій психології, стверджує, що мислення і дії людей є невід'ємним продуктом того середовища, в якому вони формувалися особистісно й професійно (Vygotsky, 1978). Смислові інтерпретації цього досвіду передаються між поколіннями і між сучасниками, формуючи ціннісно-поведінкове тло, яке Т.Шварц, Д.Вайт і К.Луц (Schwartz, White, & Lutz, 1992) пропонують розуміти як власне культуру. Відомий соціальний антрополог Ґ.Гофстеде називає культуру "програмним забезпеченням розуму" (Hofstede, 2001), підкреслюючи, що вона визначає алгоритми, за якими люди сприймають інформацію і приймають рішення. Ці патерни мислення і поведінки відрізняють одні групи людей від інших. Колективна культурна орієнтація є ключовим фактором прискорення або пригнічення прогресивних змін у будь-якій діяльності, і освіта — яскравий приклад цього. Достатньо згадати прикрий результат досліджень за проектом SAIUP: 96% опитаних українських студентів і старших школярів вказали, що вдавалися до недоброчесних практик (Зоренко, 2018). Інше опитування (Lupton, Chapman, & Weiss, 2000) показало, що в спільноті польських студентів цей показник становить 59%, а американських — 2,9. Різниця досить істотна.

Коли і як формується культура недоброчесності? Як вважає американський психолог Е.Шейн, спільні переконання, загальні приховані припущення і зовнішні мотиватори відіграють певну роль у створенні спільної культури (2010). Його канадсько-американський колега українського походження автор теорії соціального навчання А.Бандура вважає (1993), що культура обману, якщо така склалася, може забезпечувати не лише приклади для наслідування, а й нормативну підтримку неморальної поведінки. В атмосфері, де чесність не цінується, той, хто не обманює, почувається в невигідному становищі. Так обман стає соціально прийнятною поведінкою, загальним способом виживання й отримання переваг, і культура недоброчесності постійно самовідтворюється. Чи існують інструменти "культурного менеджменту", щоб цілеспрямовано протидіяти цьому, адже ціннісні переконання — річ надзвичайно уперта? 

Дослідники особливостей культур розробили низку моделей для їх вимірювання та аналізу. Так, цінності, що підтримують "культуру виживання", є частиною моделі World Values Survey (WVS) — глобального дослідницького проекту, який з 1981 року вивчає переконання людей у майже 100 країнах світу, а також те, як цінності змінюються із часом і які соціальні та політичні наслідки це має. Висновки дають інформацію для науковців і політиків, які, зокрема, прагнуть побудувати громадянське суспільство і демократичні інститути в країнах, що розвиваються. Автори моделі та ініціатори дослідження політологи Р.Інґлегарт і К.Вельцель зводять міжкультурні відмінності до двох основних аспектів, які можна подати у вигляді матриці або перпендикулярних координатних шкал (R.Inglehart, 2004):

— традиційні цінності проти світських раціональних цінностей;

— цінності виживання проти цінностей самовираження.

Традиційні цінності підкреслюють важливість релігії, поваги до влади і патріархальних сімейних зв'язків. Такі суспільства мають високий рівень національної гордості й націоналістичного світогляду. Світські раціональні цінності, на противагу їм, означають, що в таких суспільствах менше уваги приділяється релігії, традиційним сімейним цінностям і авторитетам. 

Цінності виживання наголошують на економічній і фізичній безпеці. Вони пов'язані з відносно етноцентричним світоглядом (надання переваг своїй етнічній групі перед іншими, сприйняття і оцінка життєвих явищ виключно крізь призму її традицій і цінностей), низьким рівнем довіри і терпимості до всілякого роду "чужих", пріоритетом безпеки над свободою, утриманням від політичних дій і слабким рівнем відчуття щастя. Саме переважання цінностей виживання, фокусування на отриманні вигоди лише для себе і свого вузького кола довіри створює умови для інституалізації недоброчесної поведінки і корупції. Квінтесенція такого типу культури — в українських прислів'ях: "Хай рука тому відсохне, хто себе обділить", "Аби не було гірше" та російських: "Своя рубашка ближе к телу", "Никогда не жили хорошо, нечего и привыкать", "Своих не сдаем". 

В основі протилежних їм цінностей самовираження (або емансипативних цінностей) — пріоритетність охорони довкілля, толерантність до іноземців і сексуальних меншин, обстоювання гендерної рівності, а також особиста участь в ухваленні рішень в економічному та політичному житті. Для забезпечення власного гідного місця в суспільстві, де шанують рівність і свободу, для людини важливо заслужити повагу і мати добру репутацію. У суспільстві ж, орієнтованому на цінності виживання, мотив репутації важить значно менше. Для таких культур важливіше належати до певних кіл довіри, які дають доступ до благ.

Оскільки саме співвідношення цінностей виживання — самовираження, здається, і є ключем до витоків (не)доброчесної поведінки, зосередьмося на них. В основі емансипативних цінностей (самовираження) завжди акцент на свободі вибору і рівності можливостей, особистій автономії і власному голосі. На останній доступній мапі WVS (за даними опитування 2011—2014 рр.) видно, що риси самовираження найбільше притаманні країнам Скандинавії; Ісландії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Неважко помітити, що ці країни також є світовими лідерами у більшості економічних, соціальних та екологічних рейтингів. Емансипативні цінності є базовим культурним компонентом процесу розширення прав людини, який дає можливість людям реалізовувати свої свободи синергетично — заради особистого успіху й суспільного прогресу.

На протилежному краю мапи — країни, де домінують цінності виживання. На жаль, саме там ми бачимо Україну. Ще більшу прихильність до цінностей виживання демонструють лише Молдова і Туніс. Поруч з Україною, але трохи попереду неї на шляху до емансипативних цінностей — Болгарія і Білорусь. Як бачимо, всі ці країни не дуже успішні в економічному і соціальному плані. Хоча щодо України слід мати на увазі, що її ціннісна картина після 2014 року переживає великі трансформації, і ми спостерігаємо це в бурхливих процесах, пов'язаних, зокрема, з реформуванням освіти і науки. Дуже вірогідно, що незабаром ми побачимо дещо інші координати України на оновленій мапі щойно завершеної хвилі дослідження WVS 2014—2018 років. У будь-якому разі вплив культурних чинників на ефективність суспільних процесів не викликає сумніву. 

Аналіз культурних вимірів дає нам можливість ідентифікувати ті культурні цінності, які сприяють, і ті, які гальмують просування країни на шляху бажаних змін. Якщо сказати коротко, то цінності виживання не дають суспільству зійти зі стежки стратегії виживання, хоч які б інші амбітні стратегії офіційно проголошувалися. Тому робота над розвитком цінностей самовираження і у викладачів, і в учнів, і в студентів піде на користь соціально-економічному розвиткові нації. Майже 40-річні дослідження Р.Інґлегарта та його школи переконують, що процес зміцнення цінностей самовираження є одночасно процесом демократизації суспільства. 

Як же саме можна розвивати цінності самовираження?

Дані WVS дозволяють поглибити аналіз і порівняти відповіді респондентів з України і, скажімо, Швеції, світового лідера 2017 року за показником Good Country Index, який оцінює країни за їхнім внеском у надбання світової спільноти. У таблиці 1 наведено статистику опитувань жителів цих країн щодо ціннісних пріоритетів, які, на їхню думку, важливо закласти у виховання дітей. 

Як бачимо, шведське суспільство значно більшою мірою, ніж українське, прагне розвинути в дітей незалежність, уяву, толерантність і довіру до людей, тоді як українське робить наголос на слухняності. Навряд чи зосередження виховання на слухняності, вкупі зі слабкою уявою і недовірою, сприятиме перетворенню України на політично незалежну, демократичну і вільну державу з інноваційною економікою і власним голосом у світі. 

Порівняльний аналіз ціннісних орієнтацій за іншою моделлю культурних вимірів, яку розробив Ґ.Гофстеде (2001), дозволяє побачити соціально-психологічні фактори, що підсилюють процес самовідтворення культури виживання в Україні, зокрема в її освітянських колах. Це високий рівень колективізму, дистанціювання влади й уникання невизначеності. У таблиці 2 показано, як ці культурні аспекти (вимірювані за шкалою від 0 до 100) співвідносяться в Україні і Швеції.

Рівень колективізму показує ступінь взаємозалежності, який суспільство підтримує серед своїх членів. Це пов'язано з тим, чи ідентифікує себе людина в термінах "я" або "ми". В індивідуалістичних суспільствах (таких як Швеція, де показник 29) люди повинні самі піклуватися про себе і свою сім'ю. Репутація дуже важлива, оскільки прийняття рішення щодо працевлаштування і кар'єрного просування базується лише на заслугах. У колективістських суспільствах (яким значною мірою є Україна, де показник 75) люди належать до груп, які піклуються про них в обмін на лояльність. Стосунки в групі мають вирішальне значення для доступу до інформації та благ, проникнення в інші бажані кола, кар'єрного просування, одержання безумовної підтримки.

Дистанціювання влади є вираженням ставлення людей до нерівності в розподілі можливостей серед членів суспільства, і визначає ступінь, до якого члени суспільства, що не мають влади, очікують і погоджуються, що тим, у кого вона є, — "можна все". Швеція має досить низьку оцінку в цьому вимірі (31 бал), що означає: шведський стиль культурної поведінки — це бути незалежним і мати рівні права, це коли влада децентралізована, керівники поважають, довіряють і розраховують на досвід членів своєї команди, де контроль і опіка не вітаються. В Україні (92) представники влади ментально далекі від підлеглих. У складі Радянського Союзу Україна багато десятиліть розвивала традиції централізму щодо контролю й ухвалення рішень. Нерівність між тими, хто при владі, й усіма іншими, призвели до великої значущості символів статусу. Поведінка має підкреслювати статус у всіх сферах ділової взаємодії (візити це, переговори чи співпраця); ієрархічний підхід забезпечується чіткими, але неписаними рольовими обов'язками, "знанням свого місця".

Вимір уникання невизначеності пов'язаний з тим, як суспільство сприймає той факт, що майбутнє не може бути відомим. Невизначеність несе з собою тривожність, і різні культури навчилися ставитися до неї по-різному. Ступінь, у якому носії культури бояться неоднозначних або невідомих ситуацій і створюють інституції задля того, щоб максимально запобігти їм, або, навпаки, вбачають у невизначеності потенційні можливості, відрізняє культури за цим виміром. Швеція (29) має низьку культурну потребу в униканні невизначеності. Помилки й усілякі відхилення від норми вважаються прийнятними. Люди в таких культурах вважають, що не повинно бути більше правил, ніж потрібно, і якщо вони неоднозначні або не працюють, їх треба змінювати або скасовувати. Графіки гнучкі, інновації вітаються. Українці ж (95) відчувають велику загрозу від двозначних ситуацій. Тому акцент на початку всіляких проектів робиться на побудові відносин, а не на суті проекту. Дуже поширені різноманітні плани й наради, численні бюрократичні процедури. Використовується багато формальностей на знак поваги. Інновації викликають активний або пасивний спротив.

Порівняльний аналіз підказує нам напрями руху цільових ціннісних корекцій, на які має орієнтуватися українська освіта (а разом із нею — усі сфери державного управління і бізнес-менеджмент, але це вже теми для інших розмов). Розвиток уяви, отримання власного голосу, право на помилки й незгоду, взаємна довіра і толерантність, дивергентне й критичне мислення, демократизація всіх стосунків і процесів в академічній сфері замість навчання "про демократію" — це шлях до не формального, а глибокого ціннісного реформування освіти і науки, створення етики доброчесності зсередини, а не лише на основі методів зовнішнього контролю і страху. Хоча цінності змінюються дуже повільно, ми маємо в Україні приклади окремих освітніх інституцій, які досягли успіху у впровадженні доброчесної і емансипативної культури. Тут потрібна чітка політична воля: на рівні освітніх організацій і на рівні країни. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво