Зворотний бік газового монополізму - Економіка - dt.ua

Зворотний бік газового монополізму

5 жовтня, 2007, 14:16 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-12 жовтня

XVII Міжнародному економічному форумі, який відбувся 6—8 вересня в польській Криниці Гурській, переважала енергетична тематика...

На XVII Міжнародному економічному форумі, який відбувся 6—8 вересня в польській Криниці Гурській, переважала енергетична тематика. Проблеми зростання цін на енергоресурси, обмеженість запасів, використання поставок енергоносіїв як інструменту політичного тиску, монополізм, непрозорість енергоресурсного ланцюжка від видобутку до споживача — все це й багато іншого перебувало в центрі уваги експертів, політиків, чиновників і журналістів.

Стурбованість європейських й американських експертів тенденціями на енергоринках Європи російські колеги намагалися розвіяти повторенням трьох тез. Перша: в Росії багато газу й вона має у своєму розпорядженні найбільші його запаси у світі. Друга: в ЄС і РФ немає жодних проблем у торгівлі газом, Росія — надійний партнер Європи ще з часів холодної війни. Третя: проблемою є транзитні країни — Україна й Білорусь.

Ці тези досить часто повторює російська сторона. І не тільки на форумі в Криниці. Так часто, що мимоволі виникає запитання, а чи не покликано це відвернути увагу від низки серйозних проблем газової монополії Росії? На цю думку наштовхує і залп газпромівської пропаганди з ефектним зверненням до країн Європейського Союзу під штучним приводом «боргів України» за поставлений газ, що мав місце цього тижня.

Те, що «Газпром» і Росія загалом мають найбільші запаси газу у світі, очевидно, й ніхто цього не оспорює. Але газ у надрах і газ у конфорці газової плити — не одне й те саме. Його треба видобути й доставити споживачеві. А от із цим у «Газпрому» явні проблеми.

В Україні та й загалом в Європі багато в чому переважає стереотипне сприйняття нафтогазодобування в Сибіру часів розробки Самотлора, Надима, Уренгоя... Але ж минуло три десятиліття. Термін чималий. Сибірські запаси хоч і величезні, але ж ніяк не бездонні. Реалії газовидобутку в сучасній Росії інші, ніж у 70-х роках минулого століття.

Сталося падіння газовидобутку на основних західносибірських родовищах Уренгоя, Ямбурга, Медвежого, Надима й Пур-Тазовського протягом останніх років. Особливо різке зниження відбувається на двох перших родовищах, які в сукупності дають дві третини видобутку «Газпрому». Спостерігається велике відставання від графіка робіт з освоєння Ямальського півострова (Бованенківського, Харасавейського, Новопортівсь­кого родовищ) й Штокмана, розробка яких мала розпочатися ще в середині 90-х. Очікувані ресурси Ямалу й Штокмана можуть стати реальними не раніше 2015 року, а на думку окремих російських експертів — після 2020-го. За деякими експертними оцінками, майже 20 років становитиме затримка розробки Штокманівського родовища, 14 років — Бованенківського, 19 років — Харасавейського. Таким чином, виникає своєрідний «ефект ножиць» — наростаючий дисбаланс між ресурсом газу, який видобувається і який поповнюється (див. табл.).

Тривалий 12-річний період низького приросту запасів газу, що мав місце в РФ починаючи з 1993 року, безумовно, дається й даватиметься взнаки, навіть якщо динаміка приросту з 2005 року збережеться позитивною. Основний обсяг приросту запасів газу припаде на наступне десятиліття, та й то за умови масштабних інвестицій у геологорозвідку. Це вкотре вказує на складність для монополії майбутнього як мінімум п’ятирічного періоду. Звідси — відчайдушні спроби Росії зберегти для себе центральноазіатський газ. Без цього ресурсу РФ очікує дефолт із забезпечення контрактних поставок на європейські ринки.

До речі, прогноз про виникнення серйозних проблем із поставками російського газу в середньостроковій перспективі на Міжнародному економічному форумі в Криниці озвучив і чеський експерт Вацлав Бартушка. МЗС Чеської Республіки на початку року підготувало спеціальну доповідь з енергетичної безпеки. У ній чеські аналітики наголошують на тому, що Росія нехтує інвестиціями у видобуток газу, в результаті чого після 2010 року може статися різке зниження російських можливостей газового експорту. Росії не вистачатиме до 45% газу, який законтрактовано європейськими споживачами.

Спробуємо верифікувати це, користуючись офіційною інформацією «Газпрому». У 2002—2006 роках «Газпром» увів в екс­плуатацію нові газодобувні потужності на 177,5 млрд. кубометрів щороку. Найбільша з них — За­полярне з 100 млрд. кубометрів газовидобутку на рік, а інші — «малята» з річним обсягом від 5 до 15 млрд. кубометрів. Отже, виведення на проектну потужність цих родовищ не привело до пропорційного зростання річного видобутку «Газпрому». Він зріс за цей період тільки на 34,1 млрд. кубометрів — з 521,9 млрд. кубометрів 2002 року до 556 млрд. 2006-го. Таким чином, нескладно обчислити, що обсяг падіння газовидобутку на основних родовищах становить 143,4 млрд. кубометрів на рік. Ці показники порівнянні з річними обсягами продажу газу за кордон. Наприклад, 2006-го у країни СНД і Балтії було продано 101 млрд. кубометрів, у країни ЄС — 161,5 млрд. Тобто сумарно обсяг експорту становив 262,5 млрд. кубометрів газу. Порівняння обсягів падіння видобутку з експортними обсягами дає змогу зробити висновок, що чеські експерти дали ще досить оптимістичну оцінку середньострокових перспектив російського газовидобутку.

У структурі запасів на балан­сі монополії з 30 площ, відкритих 2006 року, тільки три — газові, а інші — з рідкими вуглеводнями. Родовищ із сеноманськими запасами, які легко видобуваються, в Західному Сибіру вже майже немає. Показово, що, за оцін­ками російських експертів, до 60% приросту 2005 року забез­печено повторною інтерпретацією наявних геофізичних даних.

У «Газпромі» при­пускають, що в період до 2010 року рівень видобутку наростатиме за рахунок введення потужностей на Південно-Руському родовищі, неокомських покладах Заполярного й Песцового, Харвутинсь­кої площі Ям­бурзького родовища, ачимівських покладах Уренгоя. Але в сукупності це може дати тільки 92,7 млрд. кубометрів газу щороку, тобто для покриття зазначеного вище обсягу падіння газовидобутку цього недостатньо. Причому, потужності й період постійного видобутку на планованих площах переважно невеликі. Приміром, на найбільшій Харвутинській площі потужністю 30 млрд. кубометрів — це чотири роки, а на Північ­ному куполі Губкінського родовища потужністю 2,5 млрд. кубометрів — лише два роки. Таким чином, у «Газпромі», що називається, скребуть по засіках, зокрема й по чужих — країн Цент­ральної Азії й незалежних виробників газу в РФ. Саме вони, власне, й рятують російську монополію від дефолту. Відсутні 50 млрд. кубометрів газу «Газпром» одержує саме з Центральної Азії для компенсації поточного дефіциту при поставках газу в Україну.

Проблемне становище «Газпрому» чітко простежується й за низкою інших ознак. Слід пригадати прецедент обмеження поставок газу для російських ТЕС улітку 2006 року. «Газпром» запропонував урядові РФ збільшити використання мазуту й вугілля для потреб електрогенерації. Передбачається зниження фізичних обсягів поставок газу для «Мосенерго» (з 25,6 млрд. кубометрів 2010 року до 22,4 млрд. — 2030-го), найбільшим власником пакета акцій (53%) якого є газова монополія. «Концепція технічного переозброєння енергетичного господарства Московського регіону» планує розширення мазутних і вугільних сховищ для збільшення резерву палива.

«Газпром» також запропонував компанії «Росэнерго» використовувати при виробництві електроенергії в Сибірському регіоні попутний нафтовий газ, який належить нафтовидобувним компаніям, з метою мінімізації закупівель природного газу в самого «Газпрому». Бракує лімітів газу для постійної експлуатації побудованого 2006 року другого енергоблоку Північно-Західної ТЕЦ під Санкт-Петербур­гом, який президент РФ назвав «початком реалізації масштабної програми модернізації російських енергопотужностей», своєрідного ГОЕЛРО-2.

Це — свідчення того, що в енергосировинному комплексі Росії є серйозні проблеми поточного ресурсного дефіциту. Масштабне інвестування в геологорозвідку й підготовку нових родовищ газу російська монополія планує тільки після 2011 року, коли ціни на газ на внутрішньоросійському ринку зрівняють його прибутковість з експортом.

І от з урахуванням усього цьо­го ми бачимо наполегливі спроби окремих діячів українського ПЕК роздобути якісь активи в Сибіру для розвитку власного газовидобутку. Залишимо осторонь питання про те, як це пов’язується з поняттям диверсифікації джерел поставок газу й зменшенням залежності від одного постачальника. Цікаво, що «РосУкрЕнерго» чомусь не звертається до «Газпрому» з такими пропозиціями. Очевидно, «Газпром» навряд чи може дозволити собі передачу хоч трохи значущих активів, а якщо й зможе, то це, мабуть, буде за принципом «на тобі, Боже, що мені негоже», та й то на певних умо­вах. На цьо­му тлі цілком недивно виглядає відмова «Газпрому» надати гарантії поставок газу для трубо­проводу Богородчани—Ужгород.

Очевидно, що базове бажання російської монополії — передати під її контроль українську газотранспортну систему (ГТС) разом із підземними сховищами газу (ПСГ), роль яких в умовах зниження газовидобутку різко зростає. Запаси можуть компенсувати відсутній газ під час пікових навантажень у холодний період. Тому «Газпром», як ніколи раніше, заповнив газом власні ПСГ у Росії, а з допомогою компаній-сателітів («РосУкрЕнерго», «УкрГаз-Енерго») — і в Україні. Він побоюється повторення аномально холодної зими 2005—2006 років. Тож бадьорі рапорти керівництва Мінпаливенерго України й «Нафтогазу України» про безпрецедентне заповнення ПСГ не більш ніж похвальба — вони просто слухняно виконували вказівки російської монополії. Але для «Газпрому» простіше й зручніше, коли ПСГ в Україні будуть без київської «прокладки», а безпосередньо в корпоративній структурі. Для цього й потрібно встановити контроль над українською ГТС.

Чинне законодавство України, посилене цього року ще одним додатковим законом, не дозволяє цього зробити. Тому запустили запасний варіант — «із наживкою», у вигляді якихось «великих родовищ із свердловинами, захищеними запасами, які розташовані вздовж існуючих газопроводів». Ці таємничі родовища, про місцезнаходження яких не говорять, «Газпром» начебто готовий надати українській стороні в порядку обміну активами. Показово, що про це найбільше інформаційного галасу здіймає газпромівське лобі в Україні, але не сам «Газпром». Чому — цілком очевидно з наведених вище розрахунків.

Ще в квітні 2006 року колиш­ній заступник голови правління монополії О.Рязанов заявляв, що в «Газпрому» не залишилося нових великих родовищ газу. Але ось в Україні їх «відкрили». З’явилися неймовірні цифри про якісь 50—55 млрд. кубометрів газу, які нібито може щороку одержувати Україна у разі обміну активами. Очевидно, що деякі керівні особи нафтогазового комплексу України палко бажають одержати хоч щось від Росії, щоб мати легальну можливість витрачати кошти НАК «Нафтогаз України» в сибірських болотах і «чудесним чином» перетворювати їх на особисті доходи.

Але навіть якби «диво» сталося, то видобуту сировину буде не так легко експортувати. Стратегія поставок газу за кордон базується в РФ на принципі єдиного експортного каналу. У 2006 році було прийнято федеральний закон «Про експорт газу», відповідно до якого «Газпром» закріпив своє ексклюзивне право на експорт газу. Природно, що видобуту в Сибіру сировину «Нафтогаз» спочатку буде зобов’язаний продати «Газпрому» за ціною, яка трохи відрізняється від собівартості, а потім монополія зробить її поставки в Україну й, звісно ж, не за внутрішньоросійськими цінами. Тут і ЄЕП не допоможе. Тому «дешевий» сибірський газ може дуже дорого обійтися Україні, зате принести хороші доходи ініціаторам обміну активами.

У контексті запропонованих Європейською комісією заборонних заходів стосовно зарубіжних компаній-монополістів і насамперед «Газпрому», який прагне придбати в країнах ЄС енергетичні активи, для російської монополії, безсумнівно, актуалізується завдання досягти контролю над українською ГТС. На сьогодні він має тільки первинну форму контролю над нею — через лояльний менеджмент, який хоч і забезпечує максимально комфортні й непрозорі для сто­ронніх суб’єктів умови транзиту і зберігання газу в Україні, але все ж таки чутливий до коливань політичної кон’юнктури. Про серйозну привабливість для монополії газотранспортної інфраструктури в країнах транзиту ми бачимо й на прикладі сусідньої Білорусі. Попутно варто зауважи­ти, що європейські газові компа­нії, співвласником яких став «Газпром» (країни Балтії, Словаччи­на), не відчули великого припливу інвестицій з його боку.

Інтерес російської монополії до транзитних країн викликаний не тільки міркуваннями «відновлення технологічної єдності» газотранспортної системи, якою вона була за часів СРСР. Річ у тому, що в «Газпромі» існують, на додаток до ресурсних, ще й досить серйозні фінансові проблеми. Їхнім відображенням є тенденції в капіталізації монополії. Ще кілька років тому передбачалося до 2015 року вивести її на рівень 1 трлн. дол. — найбільший у світі. Капіталізація «Газпрому» досягла максимальної позиції в 300,65 млрд. дол. у травні 2006 року. Це дало змогу «Газпрому» посісти третю позицію у світовому енергосекторі після «Екссон-Мобіл» і «Дженерал Електрик». Проте влітку 2006-го тенденція зростання змінилася спадом. На початку 2007 року капіталізація становила 270 млрд. дол., навесні тенденція до зростання відновилася, але була дуже нестабільною. Поточні показники коливаються в межах 240—260 млрд. дол.

Американські експерти вважають, що зростання капіталізації «Газпрому» в 2005—2006 роках мало маніпулятивний характер. На цьому тлі в РФ нині воліють не згадувати про грандіозний план «трильйонізації» «Газпрому». Реінкорпорування української ГТС через проект створення міжнародного консорціуму з управління та розвитку газотранспортної системи України дало б можливість стрибкоподібно збільшити показник капіталізації. Це вкрай потрібно монополії для збільшення запозичень на зовнішніх ринках як для фінансування масштабних трубопровідних проектів, так і для підтримки поточного фінансового становища. Про не надто хороший стан фінансів «Газпрому» побічно свідчить і те, що, за інформацією американських експертів, частина менеджменту монополії скидає свої акції.

Є підстави вважати, що проблеми з фінансами мають не ситуативний характер, а системний. Звідси — палке бажання «Газпро­му» підвищувати ціни на газ. Ситуативно економічна логіка диктує монополії принаймні не збільшувати ціну для європейських споживачів, тому що вона й так висока. До того ж «Газпром» дуже налякав європейців своїми вуличними методами ведення торгівлі газом з Україною й Білоруссю. Середньорічна експортна ціна на російський природний газ, що поставляється в країни ЄС, сягнула 2006 року рекордно високого рівня — 260,7 дол. за 1000 кубометрів. Влітку поточного року перший заступник голови правління «Газпрому» О.Медведєв висловлював думку, що 2007 року ціна може бути навіть трохи нижчою — на рівні 250—260 дол. за 1000 кубометрів. Це цілком розумно. Проте, мабуть, реальне фінансове становище монополії не дозволяє «Газпро­му» дотримуватися такої цінової політики в 2008 році. Водночас збільшення ціни на газ призведе до зниження обсягів імпорту європейськими споживачами, що важливо для монополії в умовах поточного ресурсного дефіциту.

Україна й Білорусь у цьому сенсі будуть своєрідними європейськими індикаторами фінансового здоров’я «Газпрому». Як­що відбудеться нове підвищення ціни на газ для цих країн, то це означатиме, що фінансове становище монополії погіршується швидшими темпами, ніж прогнозувалося, й дефолт — діло кількох найближчих років і однієї холодної зими. Про наближення такого сценарію свідчить як остання спроба спровокувати «газову війну» під штучним приводом, так і можливе різке підвищення ціни з політичним компонентом, зумовленим результатами виборів в Україні. Очевидно таке: що більше метеопрогнози обіцятимуть холодну зиму, то ймовірніші нові інформаційно-пропагандистські атаки з боку «Газпрому» стосовно України і Білорусі зі звинуваченнями у «крадіжках газу», «зникненні газу в ПСГ», «критичній заборгованості», «аварійності трубопроводів» та іншому.

* * *

Непрозорість сфери торгівлі газом навіть для органів влади, не кажучи вже про структури громадянського суспільства, аномальна. Тим більше що це зачіпає кожного з нас, тому що всі ми як споживачі енергоресурсів стаємо заручниками бізнес-маніпуляцій із боку монополій. Спеціальний круглий стіл «Енергетична монополія — виклики для Євро­пи», організований у Криниці Гурській, показав глибину проблем монополізму. Не можна не погодитися з висновком відомого британського аналітика Джеймса Шерра: «Ми маємо зобов’язати монополії грати за правилами». І перший крок до цього — встановити прозорі відносини в енергосекторі. Причому, це завдання має транснаціональний характер по всьому технологічному ланцюжку — від свердловини до газової конфорки й для всіх монополій: у РФ, Україні, країнах ЄС. Щоб потім, говорячи словами американського експерта Кейта Сміта, колишнього посла США в Литві, «нам не стати жертвами власних прорахунків».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво