ЗОВНІШНІЙ БОРГ І ВНУТРІШНЯ ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА: МИ ПРАГНЕМО «ЗБЕРЕГТИ І ЗБІЛЬШИТИ», ТОДІ ЯК СВІТ ЧЕКАЄ, КОЛИ Ж МИ ПРИЄДНАЄМОСЯ ДО ЙОГО ЗУСИЛЬ - Економіка - dt.ua

ЗОВНІШНІЙ БОРГ І ВНУТРІШНЯ ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА: МИ ПРАГНЕМО «ЗБЕРЕГТИ І ЗБІЛЬШИТИ», ТОДІ ЯК СВІТ ЧЕКАЄ, КОЛИ Ж МИ ПРИЄДНАЄМОСЯ ДО ЙОГО ЗУСИЛЬ

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

Участь України в Йоганнесбурзькому саміті з питань сталого розвитку вкотре підтвердила: вітчизня...

Участь України в Йоганнесбурзькому саміті з питань сталого розвитку вкотре підтвердила: вітчизняна влада не збирається поки відмовлятися від презентаційного курсу, який уже давно склався в наших відносинах із зовнішньополітичними партнерами.

Так, ми знову продемонстрували потенційним фінансовим донорам ентузіазм і розуміння важливості моменту. Україна вкотре вельми солідно «подала» себе — і ні на йоту не зрушила зі звичної позиції пасивного очікування «манни небесної». Ми знову декларуємо, демонструємо, плануємо, малюємо графіки й описуємо можливості та потреби. Але затято не бажаємо брати на себе конкретну відповідальність, розпочинати нехай невеличкі, але дійові кроки, ставитися до державної політики, внутрішньої і зовнішньої, — як до бізнесу, і вести цей бізнес чесно, ефективно і прибутково.

Перелічені умови цілком вписуються в поняття сталого розвитку. І дії, спрямовані на поліпшення якості життя громадян України, такі необхідні і досі відсутні, будуть спрямовані також і на досягнення сталого розвитку. Зокрема, мова йде про такий аспект зовнішньополітичної діяльності Української держави, як екологічні схеми перебудови зовнішнього боргу країни.

Довідка

Сталий (збалансований — sustainable) розвиток дає змогу «на довгостроковій основі забезпечити стабільне економічне зростання, яке не спричинить деградаційних змін навколишнього середовища; вихід на рівень сталого розвитку розрахований на задоволення потреб як сучасного, так і прийдешніх поколінь». З доповіді «Наше спільне майбутнє», розробленої Комісією ООН.

Це дуже ефективний механізм, вигідний як боржнику, так і кредиторам. Стратегічно виграє світове співтовариство загалом, зберігаючи навколишнє середовище й у такий спосіб — здоров’я населення, генофонд планети і безпосередньо капітал, який довелося б додатково вкладати у відновлення біосфери і ліквідацію наслідків антропогенних змін (затоплення одних територій, заболочування й спустелення інших, зникнення рік та їхні неконтрольовані розлиття тощо). Якщо ж є частковий «викуп» боргу (повернення якого боржником украй малоймовірне) за якусь частину номіналу, то тактично виграє і безпосередньо країна або структура-кредитор.

Впроваджується такий механізм розв’язання проблеми зовнішнього боргу вже давно й успішно: Debt-for-Nature swaps («борги в обмін на охорону природи») розпочав свою роботу ще у серпні 1987 року. Тоді американська неприбуткова організація Conservation International купила в комерційних банків болівійські боргові цінні папери номіналом 650 тис. дол. Оскільки банки розглядали ці зобов’язання як такі, що практично нічого не коштують, вони погодилися продати їх за 100 тис. дол. (ця сума була фактично пожертвуванням Conservation International на захист довкілля).

Наступним етапом стала домовленість із представниками Болівії: Conservation International списувала 400 тис. дол. боргу з 650 тис. Інші 250 тис. (мабуть, це була найреальніша сума, що можна було на той момент одержати з болівійських боржників) Conservation International погодилася одержати в болівійській національній валюті — замість доларів США, яких у Болівії було обмаль.

І, нарешті, на третьому етапі була досягнута кінцева мета цих операцій: усі 250 тис. дол., отримані в оплату цінних паперів, Conservation International пожертвувала на управління болівійським біосферним заповідником Бені. По суті, Болівія оплатила позику, «експортуючи» замість деревини послугу із захисту своїх лісів, надаючи її всьому іншому світові.

Протягом короткого часу інші групи з охорони навколишнього середовища долучилися до цієї ініціативи, підписуючи договори з Коста-Рикою, Мадагаскаром, Філіппінами і ще двома десятками країн. Згодом агентства міжнародної допомоги західних країн, які вже «володіли» мільярдними сумами за двосторонніми кредитними договорами з країнами третього світу, стали головними учасниками цього процесу.

На сьогодні донори списали близько 7 млрд. дол. зовнішнього боргу різних країн, а також звільнили їх від сплати ще понад 1 млрд., спрямувавши цю суму на проекти з охорони довкілля. Причому нам варто звернути особливу увагу на той факт, що від сплати 500 млн. дол. із згаданого мільярда була звільнена Польща. І ця сума, відповідно, пішла на відновлення і захист навколишнього середовища нашого західного сусіди. (За матеріалами доповіді Інституту світового спостереження про прогрес до сталого суспільства «Становище світу-2001».)

Так чому ж у сфері «борги замість охорони природи» Україна й досі експортує лише декларації, а не «продає» світові в обмін на свій зовнішній борг відновлені ліси, очищені ріки, збережені популяції тварин? Чому закриття Чорнобиля стало щедрим подарунком світу, а не товаром, оплаченим і оплачуваним скороченням сум зовнішнього боргу (адже на ЧАЕС можна заробляти ще десятиріччя як на медичній і екологічній випробувальній станції й об’єктові спостереження для багатьох учених)? Подібне «безсрібництво» держави межує з безвідповідальністю, якщо не зі злочином.

Так, можливо, в усіх у підсвідомості засів факт, що світ «винен» Україні. Більше того, мабуть, цей «борг» нам набагато перевищує наші борги «їм». І зустрічі на кшталт йоганнесбурзької, загалом-то, щоразу підтверджують це. Але давно настав час на таких зустрічах не шукати підтвердження своїх «особливих прав і привілеїв», а щосили качати гроші і «робити справу». Проте щоб активізувати процес взаємного розрахунку за боргами, Україна має вийти з трансу самовмовлянь «ми найнещасніші» (лише 4% українців задоволені своїм життям) і «в принципі, ми все можемо» (майже 40% із надією дивляться в майбутнє). Настав час просто працювати: підписувати договори, укладати угоди, задіяти спільні програми. Без ініціативи з нашого боку ніхто не поспішатиме оплачувати свої борги перед нами за Чорнобиль і ядерну зброю.

А чекати ще і нам, і світу (якому ми винні і який винен нам) уже ніколи. Ми і так уже міцно закріпилися в тій частині світової статистики щодо країн, які розвиваються, і країн з перехідною економікою, згідно з якою прагнення розширити експорт (тобто одержати валюту, потрібну для повернення боргів) призводить до надмірної експлуатації природних ресурсів галузями, що видобувають сировину (метало- і нафтовидобувна галузі, лісозаготівля, сільське господарство), і як наслідок — до знищення лісів, ерозії і виснаження грунтів, забруднення рік та атмосфери.

Світове співтовариство загалом і, зокрема, розвинені країни-кредитори, міжнародні фінансові організації аж ніяк не зацікавлені в такому розвитку подій — у прагненні країн-боржників оплачувати борги за рахунок навколишнього середовища. Адже, зрештою, подібний шлях дає змогу лише абияк обслуговувати борг, не забезпечуючи його скорочення. Країни, що обрали цей шлях, навряд чи зможуть колись розрахуватися з кредиторами — і це підтверджується розрахунками багатьох аналітиків міжнародних фінансово-кредитних структур і громадських організацій.

Тобто, розраховувати на повернення грошей кредиторам навряд чи доводиться, а внаслідок дій країн-боржників кредитори постають перед фактом: необхідно компенсувати наслідки руйнації довкілля. Отже, реалізація проектів Debt-for-Nature є найвигіднішою з усіх поглядів поступкою як для кредиторів, так і для боржників.

Крім того, чіткі фінансові і часові рамки реалізації подібних проектів та їх сувора звітність саме і створюють ідеальні умови для ефективної діяльності і досягнення реальних результатів — на відміну від обтічних термінів і загальних декларацій, планів і бюджетних програм (що вічно недофінансовуються, а виділені кошти найчастіше потрапляють до статті «нецільові витрати» — занадто багато дірок потрібно латати).

Цю думку вдало сформулював Девід М. Рудман у «Закінченні боргової кризи». Він вивів три основні уроки з досвіду розв’язання проблем боргової кризи в країнах третього світу:

— необхідно визнати цінність компромісу. У довгій історії міжнародних боргових проблем повна виплата боргів після кризи є швидше винятком, ніж правилом. У сучасній кризі реалістичні компроміси допомагали значно більше, ніж вимоги до боржників узяти на свої плечі вантаж виплати кожного долара і реформувати свою політику з метою сплати боргів;

— необхідно визнати цінність скромності. Амбіційні проекти розвитку, включаючи програми реформ, частіше виявляються невдалими, ніж успішними;

— варто усвідомити цінність часу. Подальше продовження кризи може зашкодити навколишньому середовищу, підриваючи самі цілі, заради яких нагромаджувалися борги.

Отож, наші кредитори мають достатньо досвіду, щоб цінувати компроміс, і досить свідомі, щоб цінувати час. А що можна сказати про нас: про наше суспільство, про нашу владу й еліту загалом? З цього запитання я цілком приєднуюся до Тетяни Гребнєвої з Центру соціальних досліджень «Софія», яка висловлює в одному з українських видань таку думку: «...Здатність нашої країни органічно вписати концепцію сталого розвитку в національну стратегію розвитку безпосередньо залежить від готовності українського суспільства, еліти і влади свідомо позбутися синдрому геополітичного аутизму». Час лікуватися?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво