ЖИТТЯ В «ТІНІ» БЕЗ ПРИКРАС, АБО ПРО ТЕ, ЩО МАТИ РОБОТУ Й ЗАРОБЛЯТИ, — НЕ ОДНЕ Й ТЕ Ж САМЕ

Поширена думка, що у великих містах України, особливо в столиці, з роботою немає проблем. Хорошого фахівця, який крокує в ногу з ринком, хапають із руками-ногами. «Ви живете на Клондайку!» — вигукують жителі «глибинки». І їдуть сюди.

22-річна Світлана прибула до нас із далекого Єкатеринбурга, будучи «у відрядженні» від філії відомої на весь світ дистриб’юторської фірми з продажу лікарсько-оздоровчих диво-препаратів. Є філія цієї структури й у місті на Дніпрі, хоч як набив оскому нашим землякам мережевий маркетинг. Тож юна Світланка, як консультант (!) фірми, з променистою усмішкою роздавала на вулиці рекламні проспекти, закликаючи киян, котрі не вміють заробляти, на ознайомлювальну лекцію.

Не знаю, чи було прохання Світлани до мене допомогти їй вибрати літнє взуття майстерним рекламним трюком, але повела вона мене не на ринок, де отоварюються всі мої знайомі, а в підземні елітні бутики під площею Толстого. Коли ж у мене від цін відвиснули щелепи (жіночі туфлі «тягли» від 400 до 900 грн.!), Світлана попросила вибрати найбільш, на мою думку, модні, не звертаючи на вартість аніякої уваги. Зупинившись на найдорожчому варіанті, юне створіння глибокодумно промовило: «Ось на них я й зароблю до кінця місяця».

Чи дотримала слова консультант Світлана, залишилося невідомим. Зате буквально наступного дня мені довелося зі скромної журналістської зарплатні позичити дівчині 10 грн., оскільки Світланка — ну так вийшло! — останні заощадження віддала квартирній хазяйці, в котрої знімала кімнату за 120 грн. на місяць. Ще через кілька днів бабуся-пенсіонерка з плачем розповіла, що її квартирантка наговорила по телефону з містом на Уралі астрономічну суму і зникла не попрощавшись.

Облишивши міркування про моральність «дітей ринку», мимоволі хочеться запитати: чи таке вже «золоте дно» українські мегаполіси? І як нам тут усім живеться, не за чутками — насправді?

Податки без рекламної ретуші

Державна податкова адміністрація України теж полюбляє себе рекламувати.

Податки оберігають наш відпочинок і забезпечують нашу старість. Найбільші економісти минулого визначали податки як найголовнішу умову існування держави та права. Сплати податки — і спи спокійно. Кожному, хто дістає з поштової скриньки безплатну рекламну газету, відомі ці сентенції.

Податки ми сплачуємо. Часто навіть не відаючи, на яких умовах і скільки повинні віддати державі, за її мудрими законами. Якщо, звісно, наша професія — не бухгалтер.

— Закон про єдиний прибутковий податок для фізичних осіб у розмірі 13% набере чинності з 1 січня 2004 р., — коментує фінансовий директор Інституту масової інформації Наталія Нілова. — Сьогодні ставка прибуткового оподаткування громадян усе ще визначається за шкалою від 10 до 40%. Неоподатковуваний мінімум досі залишається сміховинним — 17 грн. Таким чином, з урахуванням усіх відрахувань, із «брудної» зарплати пересічного громадянина в середньому знімається 23%. Цікаві й викладки оподаткування високих і надвисоких доходів. Приміром, при ставках у межах від 1021 грн. до 1700 грн. тільки прибутковий становить 189 грн. 55 коп. плюс 30% від суми, що перевищує прибуток 1020 грн., а якщо ваша ставка більша за 1700 грн., то сума ваших прибуткових відрахувань буде вже 393 грн. 55 коп. плюс 40% від суми, що перевищує 1700 грн.

...Скільки людині видається на руки за умови наявності виключно «білої» каси, підрахувати неважко. Те, у якому сні приснилася статистикам середня по столиці зарплата 720 грн., нехай залишиться на совісті самих статистиків. Тільки ось реальні життєві ситуації свідчать трохи про інше.

«Побувши тривалий час на випадкових заробітках, улаштувався нарешті в невеличку організацію, — ділиться зі мною комерційною таємницею один із респондентів. — Ніякої «чорної» каси, податки сплачуються як належить. Моя «брудна» зарплата становить 340 грн. А днями я одержав і розписався за отримані на руки — 269 грн. 10 коп.»

Нагадаємо, що величина прожиткового мінімуму для працездатних осіб на сьогодні становить 365 грн. на місяць із розрахунку на одну людину. При мінімальній зарплаті — 185 грн. Про те, як можна прожити на таку й вищевказану, зовсім навіть не мінімальну, зарплату при столичних цінах, говорити, мабуть, не варто.

Проте нашому суспільству не звикати пристосовуватися до всього. Щоб скинути із себе непосильний тягар податків, воно придумало «чорну готівку». Або, коли хочете, «чорну касу», «кеши». Після цього в найбільших мегаполісах України справді з’явилася можливість заробити, і 720 грн. у середньому по Києву нібито вже й не здаються фантастикою.

Утім, саме час поставити аж ніяк не риторичне запитання: а чи справді «чорна готівка» — панацея від безробіття та злиднів?

Механізм безправ’я

Живемо, звісно, краще за жителів «глибинки». У нас вища оплата праці. 2002 р. в столиці був зафіксований один із найнижчих по країні рівнів безробіття — 6,1%. Але навряд чи й ця цифра віддзеркалює реальність — адже багато хто лише формально стоїть на обліку в Центрах зайнятості, а то й узагалі не звертається по допомогу до держави. І якщо загалом по країні пристосовуваність до об’єктивних наслідків ринку ще дуже низька, то у великому місті адаптуються швидше.

— Завдяки діяльності міського, районних Центрів зайнятості, Єдиній технології обслуговування незайнятого населення (ЄТОНН), що діє по всій країні, у свідомості наших громадян відбуваються корінні зміни, — говорить директор Центру зайнятості Оболонського району столиці Наталія Красовська. — Люди починають усвідомлювати, що безробіття — це закон ринкової економіки. Держава гарантує лише право на працю, але не саме працевлаштування, а чудове ноу-хау під назвою ЄТОНН тільки сприяє пошуку роботи, рекомендує претендентів на вакантні місця. Але шукати роботу, подбати про те, щоб їй відповідати, докласти максимум зусиль, щоб витримати конкуренцію з іншими пошукачами — це залежить тільки від тебе самого.

Нібито усвідомили. Але втрата роботи — завжди особиста трагедія. Такі вже ми є — прагнемо мати хоч якісь гарантії, відчувати хоч якусь упевненість у завтрашньому дні навіть там, де її немає. Що це — рештки «совковості» чи особливості людської свідомості?

— З одного боку, законодавство України про працю достатньою мірою захищає права людини, — нагадує юрист Інституту масової інформації Марія Самбур. — Так, відповідно до ст. 2 КЗпП, кожен громадянин має право на роботу з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Працівники реалізують право на працю, укладаючи трудовий договір про роботу на підприємстві, в організації чи з фізичною особою, як правило, у письмовій формі, він може бути безстроковим, на певний термін (за домовленістю сторін), укладеним на час виконання певної роботи. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли не було письмового оформлення про прийняття на роботу, проте особу фактично було допущено до роботи. Слід пам’ятати, що звільнення з роботи проводяться відповідно до вимог законодавства про працю. Так, звільнення працівників регулюються ст. 36—39, 40—41, 43 КЗпП України. Якщо ж звільнення працівника відбулося з порушенням вимог цих статей, особа має право звернутися в суд.

...Мабуть, виходячи з букви закону, звільнити хорошого працівника сьогодні настільки ж важко, як і в часи парадоксів, уже не зрозумілих сучасному молодому поколінню: коли позбувалися інакомислячих і тримали до останнього «на поруках» алкоголіків та нероб. Насправді за теперішньої скаженої конкуренції на ринку праці до послуг роботодавців найрізноманітніші, найдосконаліші механізми звільнення зайвих робочих рук, які породжують прямо протилежні парадокси. У першу чергу прощаються з робочим місцем особисто небажані для начальства. Часто й густо незалежно від професіоналізму, працьовитості, реального внеску в процвітання фірми, ставлення до цього самого начальства. Зате відповідно до особистих смаків та уподобань останнього. На допомогу роботодавцю приходить не так відсутність чи бездіяльність профспілок, як та ж таки «чорна готівка».

Ось історія одного з клієнтів Центру зайнятості Оболонського району Києва:

«Працював літредактором у видавництві, — розповідає Володимир. — Одержував офіційну зарплату 157 грн. А реальний мій заробіток сягав майже 400 грн. на місяць. Роботу виконував, із начальством ніколи не сперечався. Але виявилося, що 45-річні літредактори нашому директору були не потрібні. Й одного разу мені просто перестали платити надбавку «в конверті». Довелося піти за власним бажанням, адже на 157 грн. у Києві не прожити».

— Справді, одержання зарплати чи її частини «кешами», «у конвертах» тощо задовольняє тільки до моменту, коли працівник стає незручним для підприємства і втрачає можливість одержувати ці гроші, — говорить Марія САМБУР. — Слід пам’ятати, що в цьому випадку працівник не зможе захистити свої права навіть у суді. І все тому, що ви маєте право на одержання саме тієї зарплати, яка відповідає бухгалтерським документам. Проблема навіть не в тому, що працівник був штатним, позаштатним, на основі тимчасового договору, а саме в законній оплаті праці. Єдина порада: влаштовуючись на роботу, зверніть увагу на те, щоб в укладеному з вами договорі, розпорядженні, наказі про зарахування в штат було вказано саме ту суму оплати праці, з якою ви погодилися.

Про те, що скористатися такою порадою в нинішніх умовах практично неможливо, чудово знають і юристи, і економісти, і самі незатребувані. Адже роботодавців теж можна зрозуміти. Їх задушив той-таки податковий прес. На саме тільки пенсійне забезпечення підприємства сплачують 32% свого щомісячного доходу. Разом — 37%. Навряд чи за умови «чесної» сплати всіх податків і відсутності «чорної готівки» хоч одне українське підприємство вижило б. Але розплачується за «тінь» наше суспільство практично повним відривом законодавства про працю від відносин «наймач—працівник». А будь-який захист від сваволі на роботі перетворюється на уявну величину. Замовляє музику той, хто платить.

Щоб побільше взяти й менше дати, солідні міські підприємства затівають усілякі реорганізації — «з метою підвищення конкурентоспроможності продукції». Насправді — щоб надати видимості законних підставам звільнення людей передпенсійного віку за скороченням штатів.

«Мені 52 роки, — розповідає жителька Оболоні Ельвіра Леонідівна Корнєва. — Працювала заступником начальника відділу маркетингу на вітамінному заводі. Після викупу заводу через британські офшори новий господар письмовим наказом викинув на вулицю весь наш відділ у повному складі. І ось я на біржі праці. Невдовзі відділ маркетингу відновили, але співробітники там були вже інші. Хоч за законом, якщо протягом року на підприємстві організується такий самий відділ, то в першу чергу пропонується робота колишнім кадрам. Повальні «реорганізації» на заводі відбуваються з інтервалом у кілька місяців, і дедалі більше киян звільняють, попри те, що багатьом із них залишилося до пенсії рік або два. На їхнє місце беруть приїжджих із периферії».

Навряд чи приїжджим легше. На відміну від великих заводів та фірм, власникам підприємств малого й середнього бізнесу не потрібно дотримуватися навіть видимості законності. Адже при влаштуванні на роботу барменами, офіціантами, охоронцями господарі часто не обтяжують себе оформленням документів. Беруть здорових, але без блискучих юридичних знань молодих людей, обіцяючи золоті гори після якогось двотижневого іспитового терміну. А в результаті виганяють, навіть не заплативши за відпрацьований час. «А в нас із вами не було договору».

І в першому, і в другому випадках діють принципи гонитви за дешевою робочою силою. Не більше...

Про дружину хана та про засоби виживання

Проте річ не тільки в податках. Виявляється, у нашій країні для того, щоб забезпечувати права людини, щоб усім нам мати якусь подобу впевненості в завтрашньому дні, підприємців потрібно навчати поводитися з підлеглими. Про психологічний аспект функціонування комерційних підприємств розповідає Давид Шустерман у статті «Управління підлеглими: розум, почуття, інтереси», опублікованій у часописі «Управління компанією» №5 за 2003 р.

Що мається на увазі?

Є східна притча: оголошено конкурс на заміщення вакантної посади дружини в гаремі хана. Як і заведено, проводиться міський конкурс, потім обласний, потім республіканський. Тестування, оцінка інтелекту, 90х60х90. Нарешті на заключному конкурсі ханські мудреці втомилися: усі розумниці, усі красуні, як же вибрати? І тут наймудріший із них каже: «Зрештою, не собі дружину вибираємо. Нехай хан прийде, подивиться!» Хан прийшов, запитує одну з дівчат: «Скільки буде двічі по два?» — «Чотири, мій пане!» Запитує в іншої. «Не знаю, мій пане!» Запитує в останньої. «А скільки ви хочете, мій пане?» Як ви гадаєте, котру з дівчат вибрав хан?

«Анекдот анекдотом, — пише Давид Шустерман, — тільки в більшості наших організацій керівник добирає кадри «на свої образ і подобу». І робить, на наш погляд, цілком правильний висновок: у вітчизняній культурі немає розуміння того, що інша людина має право бути інакшою. «Інакший» викликає неприйняття й агресію. Щоб успішно керувати своїм підлеглим, кожен керівник повинен передусім зрозуміти, що підлеглий — це «інакший». І добирати своїх співробітників не «під себе», а відповідно до завдання. Вміти об’єднати свої власні цілі, цілі підприємства й особисті інтереси співробітників. Можна, приміром, улаштувати конкуренцію між співробітниками з приводу розподілу вигідних замовлень, а можна спільно придумати спосіб збільшення їх кількості й домовитися про правила їх розподілу.

«У них» на Заході відносини «начальник—співробітник» давно вже будуються за принципом «виграв—виграв». «У нас» — у переважній більшості за принципом «виграв—програв». Чи не в цьому докорінна відмінність між нами?

А в результаті роботодавці теж програють. У стінах того ж таки оболонського Центру зайнятості представник директора приватного видавництва поділився зі мною ситуацією:

«Ми друкуємо книжки, видаємо газети. А на посадах літредакторів і коректорів у нас двадцятирічні дівчата без вищої освіти з симпатичними личками. Багато хто з них — начальниці відділів. Тим часом наші читачі нам телефонують і вказують на граматичні помилки. Тепер ось через Державну службу зайнятості шукаємо грамотних співробітників із вищою філологічною освітою».

І ще одна життєва ситуація:

«Влаштувалася медсестрою в приватну стоматологічну клініку, — розповідає 30-річна Людмила. — Начальник сказав, що, попри мою медичну освіту, потрібно підучитися — у них, мовляв, специфіка. Протягом місяця навчатиме, і якщо добре себе зарекомендую, то візьме на роботу. Буквально наступного дня він запросив мене до себе додому, я відмовилася. Через місяць він відмовив мені в роботі й не заплатив ані копійки: «Я тебе цілий місяць навчав — тож ти мені ще винна!»

Так би мовити, без коментарів...

Ми пристосувалися. Ми змінили свою психологію. Більшість жителів українських мегаполісів уже давно не шукають справедливості. Вони зайняті єдиним — виживанням. Заради справедливості, треба сказати, що вижити можна. Хтось знайшов себе в дистриб’юторстві, хтось маячить живою рекламою на вулицях та проспектах. Можна, нарешті, продавати газети, кульки, ручки в метро і трамваях. Продавці квасу, приміром, мають до 50—60 грн. за день. Жінки пристосовуються набагато успішніше за чоловіків. У великих містах неймовірно розвинувся інститут бебіситерства. Випускниці численних курсів із підготовки нянечок, гувернанток і домашніх працівниць не знають проблем із працевлаштуванням — після закінчення навчання відразу починають працювати в сім’ях. Хіба зле, коли з панського плеча кидають 500 грн.? Найщасливіші ходять у секретарях-референтах при іноземних представництвах і «крутих» фірмах, а тим, кому не поталанило, що ж, можна піти на ринок, на лоток. Одержуватимеш 600—700 грн., працювати, правда, доведеться без вихідних і відпусток, із ранку до ночі, але це не страшно. А хто сказав, що наші пенсіонери — найбідніші? «Побував на сезонному розпродажі верхнього одягу, — розповідає колега. — Чоловічі штани коштували від 48 до 52 грн. Дідусі й бабусі хапали їх по 5—6 штук відразу. Виявляється, якщо їх потім продати лише на 10 грн. дорожче, то прибуток становитиме 50 грн. Ось тільки де ці бідні люди взяли 250—300 грн. на закупки?»

Ми вже давно змирилися з тим, що люди з вищою освітою та науковими ступенями працюють прибиральницями та продавцями, намагаємося не звертати уваги на девальвацію освіти й власну деградацію. Треба годувати сім’ю. Танцюємо від радощів, коли вдається влаштуватися на тимчасовий контракт без права захворіти чи піти у відпустку. Ясна річ, неприємно, якщо через три місяці по закінченні контракту одержуємо від керівництва знущальний папірець: «Дякуємо за співробітництво! Ваших послуг більше не потребуємо!» Але нічого страшного — подумаєш, плинність кадрів. Знайдемо щось іще. Можемо навіть стояти на обліку на біржі праці, одержувати допомогу безробітним і пільги, а водночас і заробляти. Ми вже не безробітні. Безправні нелегали у своїй країні? Не біда!

Тільки ось у Європу нас чомусь не пускають... Утім, є й світло в кінці тунелю. І це світло, певною мірою, діяльність Державної служби зайнятості.

— Про факти несумлінного ставлення роботодавців до людей, котрих вони беруть на роботу, нам добре відомо, — говорить Наталія Красовська. — Тож переважно ми беремо тільки офіційні вакансії, з документів про які чітко видно: яке підприємство, які вимоги, який оклад. Якщо наш безробітний іде за такою заявкою, а умови на роботі не виконуються, то він може звернутися в суд. Крім того, з 2000 р. Державна служба зайнятості перейшла на нову технологію обслуговування населення. А це не тільки пропонування вакансій і виплата допомоги. Це навчання й перенавчання численних сучасних професій за рахунок Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття з наступним працевлаштуванням, це соціальні послуги різним категоріям безробітних. У кожному центрі зайнятості діють відділи роботи з працедавцями. Щотижня проводяться семінари, зустрічі з директорами підприємств, на яких обумовлюються всі умови при пропонуванні кандидатур, роз’ясняється трудове законодавство. Чесні роботодавці одержують пільги. І, нарешті, новий напрям роботи Держслужби зайнятості — дотаційні робочі місця. Для тих, хто стоїть у нас на обліку понад шість місяців, і для соціально незахищених після трьох місяців ми укладаємо договір із підприємствами й організаціями на створення додаткових робочих місць. Протягом року держава компенсує підприємству заробітну плату таких працівників, хоча розмір компенсації не перевищуватиме середньої по місту зарплати (у столиці 722 грн.). Протягом двох років роботодавець не має права скоротити нашого клієнта.

...Завершу ці нотатки ще однією історією. Моїй знайомій Галині 40 років. 13 із них вона відпрацювала в одному з підрозділів знаменитого «Київміськбуду» комірницею. Усі ці роки одинока мати з проблемним сином тулилася на ліжко-місці в гуртожитку з загальним умивальником, кухнею й туалетом на 25 кімнат. З подивом дізнався, що зарплата в Галі (без ніякої «чорної готівки»!) досі залишається нижчою від мінімальної, після всіх відрахувань плюс прогресивка — на руки 145. Ясна річ, трудилася Галина заради поліпшення житлових умов — була, як то кажуть, і швець, і жнець, і на дуду грець. І ось, коли вже кращу частину життя прожито, а синові виповнилося 16 років, прийшла до Галини радість: нарешті дали кімнату в гуртожитку сімейного типу з окремим санвузлом, ванною та кухнею. Тепер можна і з роботи звільнитися. Почати заробляти.

Колись ми вийдемо з «тіні». Хочеться в це вірити.