Земля України: шлях до рабства чи до волі?

Свого часу В.І.Ленін написав відому за радянських часів фразу: «Ключове питання будь-якої революції — це питання влади». В умовах сучасної України цю тезу можна було б сформулювати так: «Ключове питання для будь-якої влади — зараз! — це питання землі».

Чому? Дві відповіді.

Перша — для міст та інших населених пунктів: той, хто володіє землею, повністю контролює будівництво житла, офісів, супермаркетів, банків, заводів, шкіл, тобто усього, що, з одного боку, приносить дохід бізнесменам і податки бюджету, а з іншого — визначає умови життя людей. Зрозуміло, що ці речі пов’язані: бізнес, маючи значний вплив на владу, дбає про свої власні інтереси, тому в центрі Києва, наприклад, не знайшлося місця для звичайних продуктових магазинів: хлібних, молочних, овочевих. Натомість збудовано хмарочоси офісів, елітних житлових будинків.

Друга відповідь — для сільськогосподарських земель поза межами міст, селищ і сіл: той, хто заволодіє ріллею, безцінними українськими чорноземами та іншими сільгоспугіддями, після приходу в Україну європейських цін на землю розбагатіє, як прадавній Ксеркс. У тому, що ці ціни рано чи пізно прийдуть, — немає жодних сумнівів.

Уся країна бачить, які баталії точаться між мерською командою та опозицією за контроль над розподілом міської землі в Києві. Лише на останній сесії, 1 жовтня, було «розподілено» приблизно 600 земельних ділянок (точну кількість встановити неможливо, оскільки близько 400 проектів рішень просто не видали депутатам, їх голосували з голосу, за однією лише назвою). Цього разу в більшості Черновецького замість «Регіонів» стабільно голосувала фракція «НУ».

Землю роздавали всюди — у лісових масивах Конча-Заспи, Пущі-Водиці, Святошина. Андрій Іванов, депутат-мільйонер та співвласник агрокомбінату «Хотівський», таки добився переведення ріллі в «землі громадської забудови» (ці наміри передбачало «ДТ» в №35 від 22 вересня 2007 року). У приватну власність громадян передано близько 300 земельних ділянок «під забудову», причому всі ці громадяни є ... студентами — схема, що стала класичною ще за часів О.Омельченка, коли в такий же спосіб, через підставних осіб, передали до одних рук 1,7 га заповідної Феофанії.

Менш голосно, але не менш запекло земельні бої йдуть по всій Україні, в усіх міських, сільських та інших радах. Однак у столиці, завдяки високому рівню політичної активності та громадянської свідомості, приховати «дерибан» земель неможливо: хоча «розподіл» триває за зачиненими дверима, люди рано чи пізно дізнаються про його результати.

Як же все це відбувається?

Надання землі у постійне користування

За законом, існують чотири способи вирішення земельних питань. Перший — надання земельних ділянок у постійне користування. Це коли ділянкою можна користуватися хоч і не довічно, але без точно визначеного терміну та сплачувати за це фіксований земельний податок. Натомість, якщо земля надається в оренду, то точно визначається термін оренди та розмір плати за землю; це здійснюється відповідно до договору сторін.

У постійне користування земля надається лише юридичним особам державної та комунальної форм власності: інститутам, лікарням, школам, держустановам тощо, які знаходяться на своїй території давно і, по суті, лише оформлюють право користування згідно з вимогами чинного Земельного кодексу України. Серед загальної кількості земельних ділянок, які розподіляються на кожному засіданні Київради, частка тих, що надаються в постійне користування, становить близько 30—35% (за площею). Значного криміналу (корупції чи хабарництва) тут шукати не варто, оскільки керівники бюджетних установ не мають змоги давати значні хабарі, а чиновники, відповідно, — не можуть їх вимагати. Однак зловживання можливі й мають місце.

З одного боку, комунальні підприємства чи державні інститути, маючи значні території, здають землю місцевої громади (якою лише користуються) в оренду підприємцям та іншим структурам і отримують, крім офіційних, ще й «неофіційні» платежі і «відкоти».

З іншого — міська влада може «викручувати руки» державним чи комунальним підприємствам та «відкушувати» в них шматки колишньої території. Тобто оформ­лювати не всю площу, яка раніше була в користуванні установи, а забираючи частину для своїх цілей. Яскравий приклад — Жовт­нева лікарня в центрі Києва, де більше половини з 14 га, що були у користуванні, міська влада за часів О.Омельченка передала приватним фірмам під забудову.

Як розпродають нашу землю

Другий вид розподілу землі — продаж приватній (фізичній) або юридичній особі. Він може відбуватися конкурентним способом (інвестиційний конкурс чи аукціон), а може — без жодного конкурсу, фактично «за домовленістю» між «грошовим мішком», якому ця земля до вподоби, та певними особами місцевої влади.

Не можна сказати, що по формі — це брутальний дерибан за копійки. Навпаки, зовні все виглядає доволі пристойно: сертифікований спеціаліст-оцінник робить грошову оцінку земельної ділянки, Київрада її затверджує (ніби вона на цьому розуміється?!), і потім укладається договір купівлі-продажу між мерією та новим власником.

Головна умова — щоб вартість землі була не нижчою за так звану нормативну, яка періодично встановлюється місцевою радою. Так, у Києві з 2000 року визначено 180 оціночних зон з мінімальною нормативною вартістю 131,88 грн. за квадратний метр, або приблизно 2,6 тис. дол. за сотку, та максимальною — 2307,9 грн., або 45,7 тис. дол. за сотку. Як для пересічного українця, це доволі значні суми, але для столичної землі — це насправді мізерна ціна. Чому?

Розглянемо приклади. Наприкінці 2006 року, а точніше 21 грудня, Київрада затвердила продаж 3,72 га під ринком «Троєщи­на» за ціною 1017 грн./м², або 20 тис. дол. за сотку, які викупив юридичний господар ринку — ТОВ «Троєщинський ринок». У самому центрі Києва, на Липках (вул. Лютеранська) було продано 36 соток за ціною 3391,7 грн./м², або 67 тис. дол. за сотку. Як бачимо, ці суми значно вищі за нормативні, отже, останні явно занижені і значно поступаються навіть офіційним розцінкам на придбання землі в столиці.

Однак цікаве інше. Заду­маймося: 20 тис. дол. на Троєщині чи 67 тис. дол. на Печерську — це багато чи мало? Іншими словами, чи можна вважати такі ціни реальними ринковими?

Як скласти справедливу ціну, або Про земельні аукціони

Розгляньмо розподіл землі через продаж з аукціону. Якщо він проводиться відкрито, без обмеження кількості учасників та інших дискримінаційних додаткових умов, то можна вважати його чесним способом розподілу землі. Кожен учасник аукціону називає суму, яку він готовий віддати за конкретну ділянку, іде наростання ціни, і найбільша вартість стане правильною або справедливою ціною. Отже, аукціон — єдиний критерій коректного визначення ринкової ціни землі.

Не можна сказати, що таких земельних аукціонів у нас не буває. На тому ж засіданні Київради 21 грудня 2006 року із 199 розподілених ділянок загальною площею майже 400 га було виставлено на аукціон аж... чотири. При цьому три ділянки мали мізерну площу — 42 сотки, або 0,1% (!) від загальної площі розподіленої землі, і лише одна — 113 га на Оболоні — була справді значущою, але цей випадок потребує окремого розгляду.

Зіставимо тепер ціну продажу землі Троєщинського ринку (1017 грн./м²) з ціною продажу на відкритому аукціоні ділянки по вул. Луначарського, 20-б, на тій же Троєщині. За стартової ціни 821 грн./м² ділянку віддали з аукціону по 1500 грн./м², або в 1,5 разу дорожче, ніж землю під Троєщинським ринком, що продавалася без аукціону. Отже, сотка на ринку коштує не 20 тис. дол., а мінімум 30 тис. дол.

Легко підрахувати, що на «без­конкурентному» продажу кияни втратили мінімум 18 млн. грн., або 3,5 млн. дол. Чому мінімум? Тому що цей ринок — дуже популярне торжище, його щодня відвідують тисячі людей, заробити на ньому можна набагато більше, ніж у будь-якому іншому місці столиці, отже, ціна його землі набагато вища, ніж нікому не відомої ділянки на троєщинській околиці.

Так само на вул. Лютеранській: 36 соток було продано по ціні 67 тис. дол. за сотку, натомість, за газетними об’явами, звичайна ціна сотки на Печерську — 100 тис. дол., отже, й тут кияни втратили як мінімум 1,12 млн. дол. Чому мінімум? Якщо врахувати, що місце «центрове», біля секретаріату президента, то його ймовірна ціна значно вища: 150—200 тис. дол. за сотку — саме такі суми зустрічаються в об’явах.

Так чи інакше, аукціони показують набагато вищі ціни земельних ділянок, ніж ті, що встановлені нормативами або за допомогою експертів-оцінників. Зрозуміло, що зацікавлені особи — будівельні та інвестиційні компанії — роблять усе можливе, аби придбати землю дешевше. Оскільки професіонали-оцінники за бажанням клієнта можуть збільшити чи зменшити ціну земельної ділянки в рази(!), будівельні компанії намагаються не допустити земельних аукціонів, а міські чиновники, в свою чергу, користуються цим задля власного збагачення. Лише про міську скарбницю та інтереси киян не думає ніхто.

Через ці причини в Києві та інших містах країни відбувається мізерна кількість аукціонів. Влада не зацікавлена у чесному розподілі землі, навпаки, непрозорі способи роздачі ділянок, через продаж без аукціону або взагалі передача у власність безплатно, є найприбутковішими шляхами збагачення місцевих чиновників і владної верхівки — від голів та депутатів сільських рад до міністрів і народних депутатів України.

Земля за безцінь, або Фарс замість аукціону

Однак в окремих випадках продаж землі з аукціону влада перетворює з чесного способу розподілу землі на безчесний. Покажемо, як це робиться, на прикладі продажу 113 га землі на Оболоні у Києві.

По-перше, чому київська мерія не продала землю просто так, без жодного конкурсу, як вона постійно це робила? Продаж з аукціону відбувся лише тому, що інакше (без конкурсу) він був би занадто скандальною подією, яка привернула б увагу і громадськості, і президента, й уряду, і Генеральної прокуратури. Тому і було розіграно цей, як ми переконаємося далі, «договірний» аукціон.

Крім того, влаштувавши це шоу, київська влада усіляко намагалася зробити собі рекламу, попіаритися: у своїх заявах вона порівнювала цей продаж з повторним продажем «Криворіжсталі». Однак той аукціон бачила по телебаченню вся країна і ціна там була вшестеро вища, а тут київські чиновники так вискакували із своїх коротких штанців, аби показати, які вони білі та пухнасті, що навіть назвали наперед кінцеву суму продажу(!) — близько 1 млрд. грн.

Ви запитаєте, звідки вони знали кінцеву ціну? Та дуже просто! Відома початкова ціна — 869 млн. 359,8 тис. грн., за правилами цього аукціону, аби продаж відбувся, необхідно зробити мінімум три кроки, тобто три підвищення ціни на визначену в тих же правилах суму — 5% початкової вартості, або 43 млн. 468 тис. грн. Склавши перше та тричі друге, отримаємо кінцеву ціну — 999,7 млн. грн.

Ви запитаєте, а звідки вони знали, що буде лише три кроки? Може, покупці торгуватимуться довше? Воно б і справді так було (шматок землі дуже ласий!), якби переможця не визначили наперед, а коли він визначений, то всіх інших випадкових претендентів слід відсікти — в той чи інший спосіб.

Так воно й сталося. Спочат­ку заявок було 18 (!), потім — п’ять, але на кінцеву стадію — торги — вийшло лише двоє претендентів. Було зроблено три заплановані кроки, після чого один учасник вийшов із гри. Отже, цей учасник був далеко не випадковим...

Як треба продавати землю

Звернімо увагу на ще на один аспект цієї, м’яко кажучи, операції. У цивілізованому світі, де працює ринкова економіка, такі великі території ніколи не продають одним махом, оскільки продавати по частинах — набагато вигідніше, сумарно можна отримати в кілька разів більше. І це зрозуміло: бажаючих придбати 113 га не так уже й багато…

Отже, дії мера Л.Черновецького та його команди у цьому випадку завдали прямих економічних збитків громаді Києва. Тепер уже новий господар може ділити цю землю і продавати шматками, але — набагато дорожче. Хоч що кажи, а демонстрація фільмів про італійську мафію не минає безслідно: якщо не рівень культури, то рівень корупції точно підвищується.

Тепер щодо якості самої землі на цій ділянці. Знову ж таки, у цивілізованому світі «голу» землю ніколи не продають.

Мерія спочатку визначає цільове призначення території (у нас його визначає Генплан Києва), потім розробляє детальний проект забудови: в якому місці буде стояти школа, де — магазин, де — кінотеатр, а де — житлові будинки.

Потім мерія прокладає всі підземні та наземні комунікації (тепломережі, водогони, дороги тощо) і лише після цього продає земельні ділянки під будівництво наперед визначених об’єктів. Саме так, цілеспрямовано й організовано, іде будівництво та розвивається місто.

Економічно такий продаж підготовлених земельних ділянок приносить бюджету набагато більше коштів, а мешканці не живуть роками з постійно переритими дорогами та періодичними відключеннями світла, води чи телефону. Якщо ви думаєте, що в мерії всього цього не знають, то помиляєтеся: всі вони побували за кордоном і бачили або чули, як це робиться там. Просто вони прийшли до влади не для того, щоб думати про рідне місто та про людей.

Що втратили кияни

Київ, можна сказати, назавжди втратив ділянку площею в 113 га, яка за розумного використання могла б щороку приносити значні матеріальні прибутки або нематеріальні позитиви для мешканців столиці. Які саме?

По-перше, ця ділянка — вільна від забудови, розташована вздовж затоки Верблюжа (на інших картах — озеро Лугове). До неї веде двосмугова (чотири ряди) вулиця Богатирська, за 600 метрів — станція метро «Героїв Дніпра», тому вона ідеально підходить для створення зони відпочинку з пляжами, ландшафтним парком, спортивними та ігровими майданчиками. Саме тому за Генпланом тут було передбачено збереження зеленої зони.

По-друге, по краю цієї ділянки, за Генеральним планом Києва, має проходити Кільцева дорога, яка зупинилася в двох-трьох кілометрах від неї, на Мінському проспекті. Далі вона має перейти через Десенку та Дніпро по двох мостах, але, якщо траса Кільцевої посунеться вбік, внаслідок продажу цієї ділянки, то мостів треба буде будувати більше (це видно по карті), що потягне за собою величезні додаткові витрати з міського бюджету. Отже, втрачена ділянка — оптимальний варіант для Кільцевої.

По-третє, навіть якщо будувати тут житловий мікрорайон, то логічно, щоб це робило місто: територія вже забезпечена дорогою та метро, які збудовані на податки киян, а не коштом нового хазяїна, і значну частину квартир варто було б зробити соціальними, тобто роздати саме черговикам, безплатно, а також за програмами 50:50 чи 30:70 (продавати за півціни чи за третину). Однак навіщо нинішній міській владі цей «головняк»?

Яка ж «ціна питання»?

Це словосполучення народилося в наш час і застосовується, коли треба обійти закон, нечистого на руку чиновника або заробити в сумнівний спосіб. Яка ж «ціна питання» у нашому випадку? Скільки «заробили» високі київські чиновники і скільки заробить новий хазяїн землі, що раніше належала місту? Можна сказати й інакше: скільки втратила міська громада від такого «аукціону»?

На перший погляд, 1 млрд. грн., одержаний від аукціонного продажу, — це величезна купа грошей. Однак усе пізнається у порівнянні. Подивімось, за якою ціною земля в Києві продається в інших випадках?

У лютому ц.р. вартість землі, проданої з аукціонів, коливалася від 1,5 тис. до 2,2 тис. грн. за квадратний метр. Більше того, як публічно визнав один з чиновників Київзему, якщо ціна не піднімається до 1300 грн., ділянка знімається з аукціону. Отже, 1300 грн./м² — це мінімальна ціна землі в Києві, а ділянку на Оболоні продали лише за 880 грн./м². Чому?

Міська влада пояснює це тим, що по ділянці проходять два газопроводи високого тиску та високовольтна ЛЕП і що їхнє перекладання коштуватиме 500 млн. грн. Однак це абсолютно фантастична сума, взята зі стелі. Так, вартість, приміром, прокладання 1 км газопроводу середнього тиску коштує 0,5 млн. Довжина ділянки — 3 км, тож навіть якщо припустити, що загальна сума перекладання всіх магістралей коштуватиме в 100 разів більше, тобто 50 млн., то це становитиме лише 5% вартості продажу землі.

За оцінками експертів, на проданих 113 га можна збудувати 1 млн. квадратних метрів житла, і за собівартості будівництва 1 тис. дол./м² загальна вартість забудови становитиме 1 млрд. дол. На цьому тлі вартість перекладання взагалі становитиме мізерну величину — 1%. Коли ж узяти до уваги, що вартість продажу збудованого житла та офісів — від 2 до 3 тис. дол. за квадрат, або сумарно 1 млн. квадратних метрів коштуватиме від 2 до 3 млрд. дол., то на цьому фоні 50 млн. грн. взагалі виглядають нескінченно малою величиною...

Таким чином, ці розрахунки додатково підтверджують той факт, що відбувся банальний «договірний» аукціон, на якому міська скарбниця, отримавши 200 млн. дол. (1 млрд. грн.), втратила у 10—15 разів більше — 2—3 млрд. дол. Це, до речі, і є «ціна питання» — саме стільки могло б заробити місто, а тепер заробить новий власник у результаті забудови 113 га. Одне тішить: тут він просто пошив мера та його команду в дурні.

Земля «за гарні очі»

Третій передбачений Земель­ним кодексом України спосіб розподілу землі — безплатна приватизація. У містах та інших населених пунктах землю можна одержати безоплатно для таких цілей: для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд (присадибне будівництво), садівництва, дачного та гаражного будівництва. Є також інші цілі: ведення фермерського чи особистого селянського господарства, але тут ми їх не розглядатимемо.

Кожен громадянин України має право на безплатну ділянку (у встановлених кодексом межах), але далеко не кожен може це право реалізувати. Для цього треба, щоб ділянка мала відповідне цільове призначення, а також щоб відповідна рада прийняла рішення про надання вам вільної ділянки, навіть якщо ви самі таку знайдете.

А чи знаєте ви, де, наприклад, у Києві є вільні ділянки? Мабуть, абсолютна більшість пересічних громадян не знає, а знайти якісь карти, плани, схеми розподілу міських земель просто неможливо. Однак деякі непересічні громадяни і знають, і знаходять.

На згадуваному вже засіданні Київради 21 грудня 2006 року було безплатно передано у приватну власність 1,05 га у вигляді 12 ділянок площею від 8 до 10 соток. Де взялися ці вільні від забудови ділянки — невідомо, як невідомо і те, за що ощасливили нових господарів — чи перебувають вони у квартирній черзі, чи ця земля успадкована, чи, може, вони — інваліди війни? Всі ці запитання — без відповідей: у рішеннях Київради немає жодних пояснень, чому саме цим людям, а не тим, хто, приміром, перебуває у 128-тисячній квартирній черзі, надано землю...

Оренда для «своїх» і для «чужих»

Четвертий спосіб розподілу землі — надання в оренду. У такий спосіб в Києві розподіляють від 60 до 70% території. На перший погляд, зловживання міської влади тут неможливі: земля орендується на визначений термін та за встановленою ставкою оплати, що записується в договорі оренди. Однак насправді шляхів збагатитися тут безліч — звичайно, для чиновників, а не для простих киян.

Перший шлях — чиновник може встановлювати такий термін оренди землі, який йому заманеться. Приміром, ділянка для будівництва та експлуатації торгово-розважального центру на вул. Багговутівській дається на п’ять років, а на вул. Магнітогорській для такого ж центру — на 15 років. Чому така різниця? Чому один хазяїн буде мати головний біль з продовженням оренди аж через 15 років, а другий — уже через п’ять?

Імовірно тому, що чиновник і господарі в обох випадках по-різному «домовилися».

Загалом же термін оренди в рішеннях Київради коливається від кількох місяців до 50 років, і встановлення того чи іншого терміну в кожному разі не має жодних логічних обгрунтувань, окрім, звичайно, одного — розміру хабара. Очевидно, для міської влади тут є широке поле, на якому вона добре пасеться та справно жиріє.

Другий шлях — розмір ставки орендної плати. Він може коливатися від 1 до 10% нормативної грошової оцінки землі. У законодавстві не визначено, за якими критеріями встановлювати цей відсоток.

Запитайте себе, як би ви визначали величину орендної плати? Будь-яка мисляча людина на це запитання дасть просту відповідь: для дрібних підприємців і самозайнятих, що працюють у сфері побутового обслуговування та дрібної торгівлі, для тих, хто випікає хліб, ремонтує взуття, продає молоко, овочі чи газети, ставки орендної плати мають бути мінімальними — 1—2%. Для тих, хто будує супермаркети, готелі, офісні центри, елітне житло тощо, — максимальними, 10%.

Але це людина із здоровим глуздом. А жадоба наживи диктує чиновникові зовсім інші критерії призначення орендної плати. Так, на сесії Київради 21 грудня 2006 року із 145 земельних ділянок (у тому числі під дуже елітне будівництво) скільки, ви думаєте, отримали ставку 10%? Аж... три. При цьому в жодному іншому рішенні ставка орендної плати взагалі не згадувалася, а в ці три рішення її вносили окремим пунктом. Певно, в цих трьох випадках орендар виявився «непонятлівим», не зрозумів «прозорих» натяків, а коли так, йому і впаяли на повну котушку, та ще й у рішення це записали. Тут маємо таке ж поле для збагачення мерського апарату, як і в попередньому випадку.

Вартість нашої землі занижено

Розглянемо ще один шлях збагачення чиновників та землевласників — через економію на земельних платежах. Ми вже згадували, що розміри ставок орендної плати визначаються як відсоток від нормативної грошової оцінки, від 1 до 10%. Для Києва, нагадаємо, мінімальна нормативна вартість однієї сотки становить 2,6 тис. дол. (131,88 грн. за кв. м), а максимальна — 45,7 тис. дол. (2307,9 грн.). Однак насправді земельні аукціони та газетні оголошення показують, що земля коштує набагато більше — від 30 тис. дол. на Троєщині до 150 тис. дол. на Печерську. Отже, нормативну вартість занижено порівняно з ринковою у 5—10 разів!

Висновок: міська скарбниця могла б отримувати незрівнянно більші надходження від плати за землю, якби було справедливо, на ринкових засадах встановлено нормативну грошову оцінку землі. Зараз ці надходження в бюджеті Києва становлять мізерну величину — лише 2,3% від запланованих на 2007 рік доходів. Продаж 113 га на Оболоні та інших ділянок має дати ще 1,4 млрд. грн. (10,8% надходжень). Однак якщо влада і надалі так розпродаватиме нашу землю, то нашим онукам не залишиться навіть тих нещасних 2,3% бюджетних надходжень, які є зараз.

Чому ж чиновники занижують вартість землі в Києві та, ймовірно, в інших містах України? Дуже просто: вони самі та будівельні олігархи, яких вони обслуговують, не хочуть встановлення справедливої ціни на землю на основі ринкових засад — бо тоді їм довелося б сплачувати набагато більші суми. Потужний клан інвестиційних і будівельних компаній не скупиться на хабарі міській владі, аби отримати ділянки для будівництва.

До бюджету міста, тобто на потреби міської громади, протягом трьох-п’яти років сплачується мізерна орендна плата (у Києві це, як правило, лише 3% нормативної вартості землі). Після закінчення будівництва, продажу квартир та офісів навіть ця плата перестає надходити. У кращому випадку до міської скарбниці надійде ще більш мізерний земельний податок — 1% нормативної вартості. При цьому будівельні компанії отримують 200—300—500(!) відсотків прибутку.

Земля міста — невичерпне джерело коштів

На жаль, наші олігархи та багатії не розуміють того, що давно стало соціально-політичною аксіомою в світі: не можна бути багатим і щасливим в країні злих і бідних. Багатим бути можна, а щасливим — ніколи. Оскільки багатих, їхніх дітей та онуків ненавидять усі, крім лизоблюдів та підручних холопів, і жити щасливо у цій ненависті просто несила.

На жаль, у суспільній свідомості немає розуміння того факту, що міська земля є невичерпним джерелом для забезпечення життя нинішніх та прийдешніх поколінь. Земля, на якій стоїть місто або село, нікуди зникнути не може, тому всілякі земельні податки та збори можуть щороку наповнювати бюджет і йти на користь міській громаді. Головне — правильно розпорядитися цими територіями, не зменшуючи податків на користь найзаможніших мешканців міста.

У цивілізованому світі саме так, за рахунок податків, здійснюється перерозподіл суспільного продукту, збагачується суспільство загалом, а не окремі його представники, знімається соціальна напруженість, взаємодія між роботодавцями та найманими працівниками із стану протистояння переходить до стану партнерства. А громада не втрачає джерела добробуту, яке може годувати як нинішнє, так і наступні покоління до кінця світу.