Землерозвод - Економіка - dt.ua

Землерозвод

11 лютого, 2011, 15:35 Роздрукувати Випуск №5, 12 лютого-18 лютого

Останнім часом у засобах масової інформації порушується питання про запровадження в Україні з 2013 року ринку земель сільськогосподарського призначення, тобто фактично їх вільної купівлі-продажу.

Останнім часом у засобах масової інформації порушується питання про запровадження в Україні з 2013 року ринку земель сільськогосподарського призначення, тобто фактично їх вільної купівлі-продажу. Державне агентство земельних ресурсів України підготувало проект закону України «Про ринок земель». Однак ні у ЗМІ, ні в законопроекті не наводиться серйозне наукове обґрунтування такого кроку.

Враховуючи визначальну роль землі у становленні та розвитку української нації, нами проаналізовано можливі наслідки запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення та ризики для українців. З урахуванням цього, обґрунтовано недоцільність запровадження (на нинішньому етапі земельної реформи) ринку земель сільськогосподарського призначення і пропонується натомість запровадження довгострокової оренди землі, а також повернення до державної форми власності на землі сільськогосподарського призначення.

Становлення повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення (під яким у цій статті ми розумітимемо вільну купівлю-продаж їх) — одна із найпекучіших проблем земельної реформи в Україні, що торкається інтересів усього суспільства і його майбутнього. Громадяни України, згідно з чинним законодавством, можуть вільно купувати й продавати лише присадибні наділи для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва (відповідно до Декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р.). На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі, відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України» від 6 жовтня 2004 року, було накладено мораторій (заборона на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом їх продажу) до першого січня 2007 року. 19 грудня 2006 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів». Закон ухвалили як компромісне рішення, оскільки були прибічники і противники мораторію. Прийнявши 28 грудня 2007 року Закон України «Про державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», Верховна Рада України продовжила заборону на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміну цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства. Час скасування «мораторію» законодавець цього разу вирішив не пов’язувати з конкретними датами, а подовжив його до настання двох юридичних фактів — набуття чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель.

Нагадаємо, 22 грудня 2009 року Верховна Рада прийняла закон про продовження до 1 січня 2012 року мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення і 19 січня подолала вето президента на цей закон.

Незважаючи на те, що питання про землю — одне з найбільш дискусійних і заполітизованих питань аграрної політики України, у площині якого точаться суперечки протягом двох десятиріч, — одностайності з приводу того, яким має бути цей ринок, немає досі. Багато кого в Україні лякає залучення в обіг земель сільськогосподарського призначення. Тому погляди на вирішення означеної проблеми різні — аж до протилежних: від формування виключно ринку оренди землі до зняття будь-яких обмежень на передачу
у власність/торгівлю землями сільськогосподарського призначення.

На думку окремих дослідників, приватна власність на землю стимулює ефективне її використання, а також економічне зростання країни. Коли діє ринок земель, переваги приватної власності очевидніші: це стабільність прав власності, можливість передачі їх від однієї особи до іншої, відповідність цін реальній вартості землі тощо.

Заборона купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення деформує природу приватної власності на землю: юридично вона начебто й існує, але економічно — не працює. Власник не може використовувати землю як інструмент залучення кредитів та інвестицій, оскільки є мораторій, її не можна пропонувати в заставу, а право на оренду землі віддати в заставу важко.

Саме ринок земель має остаточно сформувати устрій аграрних відносин. Звичайно, йдеться про дуже тривалий процес. Найпоміркованіші політики розуміють, що для становлення реального власника землі, ефективного фермера, знадобляться два-три покоління. Це дуже складний і далеко не в усіх аспектах популярний політичний шлях. Говорити про реальний, а головне — ефективний ринок землі в умовах зниження рентабельності сільського господарства, у ситуації, коли в окремих регіонах чималі площі земельних угідь узагалі не використовуються, досить ризиковано. Також дуже складно подолати світоглядні бар’єри, змінити ментальність.

Існує ще одна, можливо, не менш важлива проблема — подолання розпорошеності земельної власності. Адже концентрація (консолідація) землеволодіння — одна з характерних ознак ринку. Тому навряд чи можна вважати нормальним, коли власниками українських земель є 6,8 мільйона жителів села, 2/3 з них — передпенсійного та пенсійного віку. Зважаючи на ці обставини, має працювати дієвий механізм відчуження земельних ділянок, який забезпечуватиме постійний перехід землі до ефективнішого господаря.

Таким чином, на думку цих дослідників, нині на долю селянина випав ще один шанс стати справжнім господарем на селі.

На думку інших дослідників, приватна власність на землю не є необхідною умовою виведення сільського господарства з кризи. Щоб користуватися, не обов’язково володіти. Англійський економіст і філософ Джон Стюарт Мілль, який вважає, що земля є не товаром, а засобом виробництва і має бути однаково доступною для всіх, пояснює: «Держава повинна виступати в ролі єдиного землевласника, а землекористувачі мають бути орендарями, які отримують свої ділянки на засадах договору — безстроково або на певний термін». Ринковій економіці це не тільки не заважає, а, навпаки, істотно допомагає, бо, за інших однакових умов, сільськогосподарська продукція, отримана з орендованої землі, значно дешевша, а тому й конкурентоспроможніша, ніж продукція з приватної землі. Для селян важлива не власність на землю, а доступ до неї і праця на ній. В умовах приватної власності бідні землевласники доступу до землі не мають, бо вона концентрується в руках багатих. Отже, потрібен ефективний механізм наділення селян землею саме для користування.

Тобто є досить обґрунтована наукова думка про те, що в умовах відсутності чіткого законодавчо врегульованого механізму реалізації права приватної власності на землю (а тим більше її купівлі-продажу), коли існує велика різниця між нормативною і реальною (ринковою) ціною земельних ділянок, формування ринку неприпустиме. Обіг земельних ділянок доцільно обмежити в основному передачею права користування землею — орендою.

Аналіз розвитку земельних відносин у країнах із ринковою економікою свідчить, що саме там категорія «земля» сприймається швидше як об’єкт господарювання, ніж як об’єкт власності. Абсолютним залишається право власника на продукти виробництва, але практично в жодній країні не визнається таке право відносно землі.

Саме тому в розвинених країнах удосконалення земельних відносин дедалі більше спрямовується на державне стимулювання та підтримку орендарів. Зокрема у США частка орендованої землі становить 70 відсотків, у Німеччині — близько 80 відсотків. У Франції права орендаря такі великі, що від абсолютного права землевласника нічого не залишилося. У Китаї існує державна власність на землю з довічно успадкованим правом землекористування орендованих земельних ділянок, тут посилюється державне регулювання щодо права власності на землю.

Досвід Австралії, Данії, Іспанії, США, Франції, Швеції та інших країн у питанні функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення засвідчив низку особливостей. Вони полягають у забороні на певний термін продавати землю (Іспанія, Франція, США), в одержанні дозволу уряду на купівлю сільськогосподарських земель (Швеція), встановленні максимального розміру наділу у власності сім’ї (Данія), переведенні земель із однієї категорії в іншу лише з дозволу відповідних державних органів тощо. У Норвегії державне регулювання ринку земель спрямоване на захист сільськогосподарських земель і створення умов для ефективного їх використання. Дозвільний порядок відчуження земель сільськогосподарського призначення, дія якого спрямована на ефективне використання земель і боротьбу зі спекулятивними угодами у сфері земельного обігу, здавна існує також в Австрії.

Такий підхід до вирішення питання власності на землю діє практично в усіх країнах, котрі ми маємо за взірець держав із ринковою економікою: в Японії, Південній Кореї, Тайвані, Скандинавії, Нідерландах тощо.

Окремо стоять постсоціалістичні країни Європи і Латинської Америки, в яких законодавством дозволена купівля-продаж земель сільськогосподарського призначення. Наслідки цього: в Латинській Америці — латифундії — великі землеволодіння з найманими робітниками.

У постсоціалістичних країнах, таких як Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина та ін., продаж земель жорстко регламентується державою чи місцевими громадами. Після об’єднання ФРН і НДР сільськогосподарські землі стали власністю держави, яка здає їх в оренду з правом подальшого викупу. Орендар, який придбав землю, не має права продати її протягом 20 років. Формування ринку сільськогосподарських земель у Російській Федерації регулюється певною мірою Законом «Про оборот земель сільськогосподарського призначення», яким передбачено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть продаватися вільно тільки для виробництва сільськогосподарської продукції при дотриманні відповідних обмежень.

Таким чином, прискіпливий аналіз історії земельних відносин у країнах Західної Європи та світу дозволяє дійти висновку, що ринок сільськогосподарських земель має право на існування. Він необхідний і як умова, і як засіб розвитку аграрного сектору, інститут, що забезпечує підвищення продуктивності та ефективності сільськогосподарського виробництва. Однак у цих країнах запроваджені досить жорсткі заходи державного регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення; останніми роками земельні відносини тут спрямовуються на стимулювання та підтримку заходів з оренди земель.

Яким шляхом іти Україні? Шляхом розвинених країн Європи — чи шляхом країн Латинської Америки (з ризиком залишитися на задвірках світової цивілізації)? Перш ніж відповісти на це запитання, проаналізуємо, яку роль відігравала земля у становленні та розвитку української нації.

Українські землі — це унікальний дар природи. Тому майбутнє України пов’язане з раціональним використанням її основного багатства — землі, потенціал якої становить близько 50% від сукупного природного потенціалу. Україна була, є і буде аграрною державою. Багато століть у народів світу назва нашої держави асоціюється з найродючішими ґрунтами. І небезпідставно. За оцінками різних авторів, на території України сконцентровано від 6,7 до 12 відсотків світових чорноземів. Невипадково у розпал війни нацисти намагалися скористатися кожною вільною платформою в порожняках, котрі поверталися до Німеччини, щоб завантажити її українським чорноземом.

Середнє Придніпров’я і Середнє Придністров’я — одні зі стародавніх європейських центрів землеробської культури, що історично пов’язані з виникненням та розвитком землеробської цивілізації в Україні і сягають трипільської археологічної культури, яка налічує кілька тисячоліть. Цьому сприяли помірно-континентальний клімат із м’якою зимою та теплим літом, родючі ґрунти з достатньою кількістю поживних речовин, відносно рівнинний рельєф місцевості та значна заселеність території.

Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що в історії українського народу простежується своєрідний симбіоз «селянин — земля», який позначився на менталітеті та світоглядних традиціях українців. Ось як характеризує етнограф, демограф, історик В.Кубійович значення землі в житті українців: «…з усіх шарів суспільства селянин — найбільш тривкий елемент, він найбільш зв’язаний із землею і природою, він найбільше дорожить рідною землею, боронить її, він нелегко її покидає. Із взаємовідносин між ним і природою витворилася багата українська народна культура…». В.Жаботинський (Зеєв), публіцист, один зі співзасновників Держави Ізраїль та її збройних сил, ще на початку XX століття писав: «Український народ зберіг недоторканним те, що є головним, непереможним опертям національної душі: село. Народові, чиє коріння міцно й густо вп’ялося на величезному терені в суцільну рідну землю, нічого боятися за свою племінну душу, хоч би що виробляли по містах із бідолашними паростями його культури, з його мовою та його поетами».

Така ситуація сприяла зміцненню відчуття господаря і власника, що відрізняло українських селян від, наприклад, російських. Споконвічна українська традиція — бережливе, розсудливе, господарське ставлення до землі, яку в народі від пращурів до тепер ласкаво називають годувальницею. Навіть малородючі мерзлі ґрунти Сибіру й Далекого Сходу стараннями наших земляків, яких доля закинула туди на поселення, дають урожаї. Та й канадський АПК своїм відродженням завдячує насамперед переселенцям з України.

Землеробство зумовило появу істотних відмінностей у ментальності, культурі, а також у соціально-економічній організації способу життя українських селян; водночас вони продовжують дотримуватися своїх ідилічних і при тому архаїчних світоглядних традицій, звичок, поглядів.

Таким чином, можна стверджувати, що роль землі у становленні та розвитку української нації і цивілізації визначальна. Земля для українців — твердиня буття, національна святиня, найбільший скарб, даний Богом. Ба більше, земля — наша єдина фортеця і гарантія незалежності. А сьогодні пропонується продавати (практично — віддати задарма) землю невідомо кому. Ніколи ще, навіть у часи найстрашніших воєн, українці не підходили так близько до остаточної втрати головного засобу виживання в умовах смертоносної глобалізаційної небезпеки. Українці, подумаймо ще раз, перш ніж дозволити різним пройдисвітам скуповувати землю!

Україна декларує свої наміри інтегруватися в європейські структури. Згідно з Договором про заснування ЄС, забороняється будь-яка дискримінація на підставі громадянства, зокрема й при веденні сільськогосподарського бізнесу. Постає риторичне запитання: хто, беручи до уваги нинішню фінансову неспроможність наших селян, скупить землю, скільки мільйонів селян стануть розореними, безземельними, безробітними, без засобів до існування?! Нам слід було б повсякчас пам’ятати, що з руйнацією села настане руйнація України, адже село було і є колискою нації, її культури, її цивілізації, тобто його роль у збереженні української ідентичності — дуже велика.

Поки що ж в Україні повним ходом іде підпільна торгівля загальнонародною (національною) власністю. Аналіз тенденцій тіньової купівлі-продажу земель в Україні свідчить, що ця операція на 95% здійснюється з метою не організації сільськогосподарського виробництва, а виключно задля отримання вигоди в результаті зміни цільового призначення земель та їх перепродажу.

При запровадженні ринку земель створяться умови для купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, відкриваються перспективи загарбання за безцінь чужинцями життєвого простору українців, а відтак — нічим не обмеженої можливості організації на землі наших батьків чужоплемінних утворень. Уже сьогодні величезний державницький апарат, покликаний регулювати означені проблеми, активно на них паразитує. Українці часто не можуть фінансово конкурувати з іноземцями у «боротьбі» за місце під сонцем і програють конкурентну боротьбу зарубіжним бізнесменам.

Процеси реформування сільського господарства започаткували утворення нової організаційно-правової структури — агрохолдингів. Це тип сільськогосподарського підприємства, який об’єднує кілька юридичних осіб, що пов’язані сумісною власністю; при цьому одна з них виконує функцію головної компанії. Агрохолдинги як правило акумулюють значні земельні ресурси (більше 10 тис. га) і контролюють близько 25% сільськогосподарських угідь України. Тому необхідно терміново ухвалити законопроект «Про обмеження концентрації сільськогосподарських угідь у однієї особи».

Вважається, що після зняття мораторію на продаж і купівлю землі її власникам запропонують кругленьку суму згідно з ринковою вартістю. Багато з них вчинять мудро і вкладуть капітал у маленький бізнес, що забезпечить дітям навчання у виші, а внукам — достойне майбутнє. Хоча постає й риторичне запитання: при тому, що середній розмір земельного паю в Україні — близько 4,2 га, а вартістю кожного — 30 тис. грн., — чи реально забезпечити достойне майбутнє внукам?

Однак частіше все відбудеться інакше. Люди дуже швидко втратять несподіваний капітал, оскільки або промарнують його, або стануть жертвами аферистів. А повернути — не вийде. Коли мораторій буде знято, землю — продано, а гроші — потрачено, колишні землевласники більше не отримуватимуть регулярного щорічного доходу! Тому їм вигідніше щорічно отримувати орендну плату у грошовому еквіваленті або збіжжям: цей дохід досить скромний, порівняно з вартістю землі, однак він — постійний. Також слід пам’ятати, що з приростом світового населення і скороченням територій, придатних для виробництва харчових продуктів, попит на землю зросте і, відповідно, зросте її вартість.

Сценарії приватизації української землі і злочинної приватизації об’єктів національної промислової галузі схожі між собою мов дві краплі води. Так звані «ефективні власники» на практиці виявилися неефективними, бо розвалили все, що можна було. Але якщо промисловість коли-небудь теоретично ще можна відродити і виробляти власні товари, то з втратою землі українці втрачають будь-яку перспективу. Аналогом майнових сертифікатів, із допомогою яких були пограбовані українці під час приватизації промисловості, сьогодні служать земельні частки (паї). Діюча система розпаювання землі — наперед спланована можливість її скуповування за безцінь антиукраїнськими силами. Уже відійшли у володіння чужинецького «власника» та його прислужника незліченні масиви нив і лісів України. Вже гайдуки новоспечених князьків не допускають тебе, «маленький українцю», до берега річки, на якій ти виріс. Щоб не вийшло так, як писав класик української літератури М.Коцюбинський: «Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук.
Як марево поманила і як марево щезла».

Таким чином, запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення з вільними продажем-купівлею їх, беручи до уваги сучасні прояви цих процесів, є серйозною загрозою національній безпеці України. Головні ризики для української нації при цьому такі:

— скуповування значних площ земель сільськогосподарського призначення фінансово-промисловими групами, що призведе до «обезземелювання» селян та утворення аграрного латифундизму латиноамериканського типу;

— формування нового поміщицтва та батрацтва;

— створення абсентиського господарювання (це коли власник земель невідомий, теоретично він може перебувати й за океаном, а розпоряджаються виробництвом місцеві «управлінці»);

— захоплення українських земель іншими державами і народами;

— відчуження селянами земельних ділянок сільськогосподарського призначення за ціною, істотно нижчою від економічно обгрунтованої;

— зникнення в історичній перспективі українського села як самобутньої виробничої і соціокультурної структури — своєрідного соціально-культурного феномена. Новому землевласникові селянин не потрібен, оскільки сучасні технології вирощування сільськогосподарських культур дозволяють обходитися і без нього. Як наслідок деградація сільського (і не тільки) населення в усіх вимірах та на всіх рівнях;

— можливість значного подорожчання продуктів харчування для населення країни внаслідок монополізації виробництва сировини, переробки і включення витрат на купівлю у вартість кінцевого продукту;

— індивідуальне привласнення земельної ренти мізерною частинкою населення, яка за своєю природою має слугувати загальнодержавним інтересам;

— неконтрольована зміна цільового призначення та урбанізація сільськогосподарських земель, у тому числі й найродючіших ґрунтів — чорноземів;

— погіршення екологічного стану довкілля, зокрема гідрографічної мережі, що, своєю чергою, негативно позначиться на організації забезпечення населення питною водою;

— неможливість реалізації заходів із виконання Загальнодержавних програм охорони довкілля, зокрема Загальнодержавної програми використання та охорони земель, про формування національної екологічної мережі та ін;

— деградація і зникнення в найближчому майбутньому біосфери (оскільки земля з ґрунтами — середовище проживання всіх біологічних видів та біоценозів на планеті) на окремих територіях і в цілому в Україні.

Цей перелік можливих ризиків при запровадженні купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення далеко не повний, але й він вражає можливими наслідками такої необґрунтованої афери. Врешті-решт, це призведе до відтворення феодального суспільства, в якому прості селяни, позбавлені майнових прав, не впливатимуть на політику держави й не могтимуть добитися справедливості. Чим скінчилися феодальні суспільства, відомо: кривавими бунтами.

Приймаючи важливі рішення, які стосуються земельних відносин, політикам слід пам’ятати 13 і 14 статті Конституції України, в котрих визначено, що земля є об’єктом права українського народу і перебуває під особливою охороною держави. У перспективі, сільськогосподарські угіддя, а це близько 20 млн. га земель із високою родючістю ґрунтів, можуть стати товаром, однак для цього потрібне відповідне законодавче та фінансове забезпечення, щоб надійно захистити інтереси селян. Без ефективного і жорсткого державного регулювання економічного обігу землі, особливо на початковому етапі його функціонування, не обійтися.

Вдосконалюючи українське земельне законодавство, нам слід орієнтуватися на законодавство таких країн, як Норвегія, Австрія, Ізраїль та ін. Наприклад, в Ізраїлі 95 відсотків землі перебуває у державній та комунальній власності (і надається в оренду) й лише п’ять — у приватній, і то тільки тому, що цю землю було скуплено в палестинців до
1948 року. У Торі, стародавній конституції євреїв, проголошується вимога Єгови: «А Земля не буде продаватись назавжди, бо моя та Земля». Цю настанову під страхом смертної кари неухильно виконують в Ізраїлі. Більше того — ллються потоки крові різноманітних терористів з обох боків саме за володіння землею предків. Ми, українці, теж такого бажаємо? З доленосного питання — бути чи не бути українському етносу господарем, власником своєї землі, своєї долі? — референдум не був проведений! Більшість опитаних респондентів не сприймають можливість створення вільного ринку (купівлі-продажу) сільськогосподарських земель, оскільки живе уявлення про землю як загальнонаціональне і загальнонародне надбання, використання якого психологічно пов’язується з належністю землі державі.

З огляду на особливу роль землі у становленні та розвитку українського етносу, не можна допустити, щоб вона перейшла у власність тих, кому чужі інтереси української нації і держави. Тому мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення має діяти, доки не будуть створені відповідні умови. В такій ситуації вихід один — недопущення купівлі-продажу земель і запровадження довготермінової їх оренди. Оренда земель, по-перше, дозволяє селянинові отримувати орендну плату щорічно, тоді як продаж землі — разова акція і назавжди, а по-друге, дозволяє орендареві ефективно господарювати на ній. Яскравий приклад цього — 2008 рік, коли було зібрано 53,3 млн. тонн збіжжя — рекордний урожай за весь період незалежності, і, знову таки, на орендованих землях.

Цілком очевидно, що найближчим часом (на нинішньому етапі земельної реформи) потрібно повернутися до державної форми власності на землі сільськогосподарського призначення. Зацікавлені виробники сільськогосподарської продукції для організації виробництва братимуть ці землі у держави в оренду, скажімо, за символічну плату. Інша (більша) частина орендної плати може (буде) справлятися селянам, які поміняють нинішні державні акти на право приватної власності на землю та сертифікати на земельні акції.

При запровадженні державної форми власності на землі сільськогосподарського призначененя практично автоматично вирішуються питання відведення земель під будівництво об’єктів загальнодержавного значення, розширення територій під об’єктами природно-заповідного фонду, родовищами корисних копалин тощо.

І насамкінець: головною метою нинішнього етапу земельної реформи має стати не так створення ефективної аграрної сфери, як побудова господарства особливого типу, що забезпечуватиме сприятливе середовище для розширеного відродження працелюбного українського народу і його традиційної культури. Адже і закордонний досвід земельного реформування свідчить, що найефективнішою моделлю є національний поступ у майбутнє, який живиться розчищеними віковими джерелами народної мудрості та працелюбства, при творчому засвоєнні загальнолюдських цінностей та світових досягнень науки і техніки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво