Завдати удару не можна утриматися

Основні дискусії з приводу наслідків можливих воєнних дій у Перській затоці для світової енергетики зводяться до двох позицій. Перша: чи зможе Іран блокувати Ормузьку протоку, перетворивши її на цвинтар танкерів? Друга: яким буде стрибок цін на нафту і як довго він триватиме?

Останнє загострення ситуації довкола ядерної програми Ірану, погрози Тегерана заблокувати Ормузьку протоку та нещодавня інформація про можливість повітряного удару Ізраїлю по Ірану — усе це загрожує розв’язанням нової війни на Близькому Сході. Масштабні військово-морські навчання Velayat-90, які Іран проводив в Ормузькій протоці наприкінці 2011-го — на початку 2012-го, авіаносні «каруселі» ВМС США, знищення чергового іранського фізика-ядерника додали ескалації напруженості.

Проблеми нафтових потоків: спекуляції чи реальність?

Перська затока разом з Ормузькою протокою є найбільш вразливим місцем світового вуглеводневого ринку. Якщо пригадати ірано-іракську війну 80-х, то збої нафтового трафіка, навіть відносно нетривалі, призводили до більшого зростання ціни на нафту (див. рис.), аніж під час арабського нафтового ембарго та світової економічної кризи 1973 року. На відміну від далеких 80-х, нині 29% світового експорту скрапленого природного газу (СПГ) йдуть через Ормуз (26% — Катар та 3% — ОАЕ ) на додаток до майже 40% світового експорту нафти.

Дехто з експертів вважає, що ймовірна блокада Ормузької протоки може спричинити повне припинення експорту нафти та СПГ із Кувейту, ОАЕ, Катару, 88% експорту нафти із Саудівської Аравії та левової частки іракського експорту. Підірвані на морських мінах супертанкери, що втратять хід, нібито можуть закоркувати протоку. Згідно з алармістськими сценаріями, ціна на нафту підскочить до 200—
250 дол. за барель і може триматися на високому рівні, поки протоку не буде деблоковано.

Ретроспектива показує, що насправді проблема дестабілізації морського нафтового трафіка через завдання ударів по танкерах є не такою катастрофічною, як може здаватися. Завдання знищення танкера насправді не таке просте, попри те, що він, особливо класу VLCC чи ULCC, являє собою ідеальну ціль — великорозмірну і неманеврену. Проте однією міною, на яку може наскочити танкер, як і одним влученням торпеди чи протикорабельної ракети, не оснащеної ядерною бойовою частиною (БЧ), практично неможливо знищити сучасний супертанкер з огляду на його конструктивні особливості. Саме цим і пояснюється низький рівень незворотних втрат суден великого дедвейту (танкерів і суховантажів) — 3,2% від загальної кількості пошкоджених 340 суден під час «танкерної війни» в затоці з квітня 1984-го по грудень 1987-го.

За 25 років, що минули з часу завершення танкерної війни у Перській затоці, технічний прогрес у суднобудуванні забезпечив суттєві зміни у конструюванні танкерів. Передусім сучасні танкери мають подвійний корпус й удосконалену конструкцію внутрішніх танків. Характерною особливістю є більший рівень захищеності — подвійними стінками бортової та донної частин. Це означає, що у разі підриву на міні буде пошкоджено зовнішній корпус, а внутрішній може зазнати серйозних деформацій, однак залишитися герметичним, якщо міна буде з відносно малопотужною БЧ (до 200 кг). Для розгерметизації внутрішнього корпусу танкера необхідні потужніші морські міни з масою БЧ в 1— 1,5 тонни.

Існуючі міни з масою вибухової речовини від кількасот до 1500—1600 кг, що в основному призначені для знищення бойових кораблів, не здатні заподіяти непоправної шкоди танкеру, дедвейт якого майже на порядок більший.

Далеко не завжди підрив на морській міні означає загибель корабля. Варто згадати випадки підриву на іранських та іракських мінах американських бойових кораблів в 1988-му та 1991 році, що мали місце в Перській затоці. Усі кораблі після виконання ремонтів повернулися до несення бойової служби. Якщо вести мову про мінну війну проти танкерів, то для гарантованого знищення такого судна необхідно досягти розгерметизації приблизно 2/3 його танків, витікання з них нафти та заповнення їх морською водою. Дедвейт сучасних танкерів класу VLCC/ULCC становить від 200 до 550 тис. тонн. Конструктивно такі судна можуть мати від 15 до кількох десятків танків (ємність одного танку становить 12—14 тис. тонн). Таким чином, для гарантованого успіху мінної атаки, що мала б результатом затоплення танкера сучасної двостінної конструкції, необхідно підірвати його на кількох десятках потужних морських мін з масою вибухової речовини в понад тонну кожна.

Приблизно такою є ситуація і у разі бомбового, ракетного чи торпедного ураження. Воно повинно мати масований характер, що не виглядає реальним в умовах, коли здійснюватимутьсь заходи із захисту від торпедних, мінних чи авіаційних ударів. Відповідно, і реальна, а не медійна ефективність дестабілізації нафтового трафіка внаслідок можливої «протитанкерної війни» є невисокою. Підрив танкера на морській міні матиме наслідком його пошкодження, а не незворотну втрату.

Тривала «танкерна війна» середини 80-х хоча й скоротила нафтовий експорт Ірану майже в 2,5 разу, зменшила рух суден у Перській затоці приблизно на чверть, збільшила страхові суми для танкерів і ставки фрахту, проте не зупинила нафтового потоку із затоки.

Незважаючи на інтенсивні авіа- та ракетні удари з боку Іраку по нафтоекспортній та нафтопереробній інфраструктурі Ірану (за оцінками експертів, Ірак завдав втричі більше авіаударів по Ірану, ніж Іран по Іраку), що призвело до різкого зниження видобутку й експорту нафти, нафтова інфраструктура продовжувала функціонувати в умовах воєнних дій, забезпечуючи потреби країни та певні обсяги експорту. Водночас і Іран не зміг заподіяти відчутної шкоди нафтовому трафіку арабських країн, оскільки американські кораблі ескортували танкерні конвої до виходу їх в Індійський океан. До того ж Перською затокою танкери йшли під прапором США. Акції іранських ВМС проти танкерів арабських країн затоки було жорстко припинено кораблями 5-го флоту США в 1988 році, після чого іранці відмовилися від морських атак.

Нині ситуація виглядає інакше. Важливою компонентою ВМС Ірану стали його берегові мобільні комплекси крилатих ракет «Гадер». Вони можуть бути швидко розгорнуті в будь-якому місці вздовж узбережжя і легко прострілювати всю акваторію Перської і Оманської заток, а також Ормузьку протоку. Іран має розгалужену систему базування ВМС у Перській затоці. Це дає можливість використовувати так званий москітний флот. Тегеран застосовуватиме свій зростаючий арсенал сучасних видів зброї, включаючи крилаті ракети, сучасні міни, підводні човни. Тактика комплексного використання берегових ракетних комплексів, кораблів на повітряній подушці, груп ракетних катерів, команд бойових плавців і
міні-субмарин як засобів асиметричного ведення бойових дій і мінування Перської затоки здатна створити, на думку західних військових аналітиків, серйозні проблеми у разі початку воєнної кампанії. Це означає, що Іран порівняно з 80-ми роками минулого століття має значно ширші можливості для дій на морському театрі.

Проте ці можливості у порівнянні з бойовим потенціалом ВМС США не варто перебільшувати, до чого схиляються окремі експерти. Твердження про те, що у разі конфлікту «іранський ракетний і торпедний арсенал швидко розправиться із затиснутим американським флотом у водах Перської затоки» і «війна проти Ірану в Перській затоці буде катастрофою для США та їх військових», не виглядають обґрунтованими.

Згідно з концепцією повітряно-морської операції, яку ВМС США неодноразово реалізовували і в районі Перської затоки у 1991-му та 2003 році, а також під час війни проти Югославії в 1999-му, авіаносні ударні групи взагалі не заходитимуть у Перську затоку. Вони можуть бути розгорнуті на бойових позиціях в Аравійському морі і Східному Середземномор’ї на відстані недосяжності дій іранських крилатих ракет і «москітного флоту», і звідтіля завдаватимуть масованих ударів крилатими ракетами великої дальності по місцях базування, берегових ракетних комплексах та інфраструктурі ВМС Ірану. А воювати з іранським «москітним флотом» у Перській затоці буде палубна та тактична авіація, проти якої у легких сил ВМС Ірану немає ефективних засобів протиповітряної оборони. Крім того, танкери можуть ескортувати мінно-тральні судна та кораблі з системами ППО та ПРО на борту. Це здатне звести нанівець усі зусилля Ірану.

Таким чином, можна підсумувати, що Ірану не вдасться перетворити Ормуз на кладовище танкерів, але й США навряд чи зможуть блокувати танкери з вантажем нафти на борту в іранських портах, якщо на цих суднах будуть майоріти китайські прапори.

Однак у разі подальшого розвитку ядерної та ракетних програм Ірану ситуація за кілька років може зазнати кардинальних змін. Уже поточного року Іран планує провести підземне ядерне випробування потужністю в одну кілотонну. Саме розробка ультрамалопотужних (до 1 кілотонни тротилового еквіваленту) і малопотужних (1—10 кілотонн) ядерних боєприпасів, а також крилатих ракет є оптимальною для Ірану в контексті вирішення завдань гарантованого знищення супертанкерів в Ормузькій протоці за принципом «одна ціль — одним пострілом».

Цінові метаморфози

В оцінці впливу призупинення поставок нафти на світові ціни варто звернутися до подій наприкінці 70-х років XX століття. Шахський Іран був другим після Саудівської Аравії експортером нафти. Випадіння іранської частки внаслідок революційних подій наприкінці 1978-го — на початку 1979-го було суттєвим. Хоча поступово дефіцит було компенсовано Саудівською Аравією, а також іншими членами ОПЕК, однак ціновий стрибок був потужнішим і тривалішим, ніж під час арабського нафтового ембарго 1973 року (див. рис.).

Щодо наслідків можливого блокування Ормузької протоки, то у США ще у грудні 2006-го — березні 2007 року було проведено комп’ютерне моделювання зазначеного сценарію. Американські експерти робили оцінки за припущення, що Іран зможе заблокувати Ормузьку протоку на один тиждень, а потім завдяки сфокусованим, але обмеженим військовим зусиллям США та їх союзників рух протокою поступово відновлюватиметься. Протягом місяця нафтовий трафік може бути відновлений на 50%, протягом трьох місяців — на 75%, а повний рух протокою буде відновлений протягом дев’яти місяців. Нафтові ціни у разі загострення ситуації довкола Ірану можуть зрости, за тодішніми оцінками американських експертів, на 85 дол. від існуючого рівня нафтових цін (у 2007 році середня ціна становила 64,2 дол. за барель). Отже, за цим сценарієм стрибок був можливим до рівня майже 150 дол. за барель. Однак у разі вжиття скоординованих заходів з компенсації дефіциту ціна нафти могла зрости всього на 10—15 дол. за барель.

Нині ми спостерігаємо підготовчі заходи із компенсації випадіння іранської нафтової частки на світовому ринку. Європейські експерти вважають, що низка чинників здатні серйозно стримати зростання цін:

— Саудівська Аравія, як і у 80-х, готова збільшити обсяги експорту;

— Росія, Лівія та Ірак демонструють позитивну динаміку експорту нафти;

— світове споживання нафти має деяку тенденцію до скорочення;

— МЕА рекомендуватиме використовувати стратегічні нафтові резерви.

Зазначені чинники, безперечно, здатні послужити демпферами зростання ціни. Однак ціновий стрибок можливий. Це підтверджується і подіями в Лівії, яка не є значним експортером, тим не менш бойові дії у цій країні призвели до зростання цін (див. рис.).

Американський дослідник
Деніел Ергін серед низки детальних пояснень причин цінового стрибка зазначає такі: «Більшість експортерів, хоча і не всі, за будь-якої можливості продовжували накручувати ціни, а деякі маніпулювали нерегулярністю поставок, створюючи ще більший ажіотаж на ринку та отримуючи додаткові доходи… Невизначеність, занепокоєння, сум’яття, страх, песимізм — усі ці настрої визначали їхні дії та керували ними під час паніки. Згодом, коли були обраховані всі результати, здійснено аналіз попиту та пропозиції, з’ясувалась уся ірраціональність цих емоцій: для них не було підстав».

Ця характеристика стосується не нещодавніх лівійських подій, а періоду ісламської революції в Ірані 1979 року. Але приблизно таку ж картину ми спостерігали під час подій у Північній Африці, а тенденції дня сьогоднішнього, навіть за обставин, коли бойові дії у Перській затоці ще не розпочалися, вказують, що панічно-спекулятивний сценарій спрацює і в цьому випадку. Причина не нова — фінансові інтереси нафтових компаній, трейдерів і причетних банків, які не проти того, аби заробити додаткові гроші, експлуатуючи поточний момент. При цьому треба мати на увазі, що воєнні дії в Перській затоці можуть бути спровоковані зовсім не США чи Ізраїлем, а умовною «третьою стороною», яка застосує, наприклад, мінну зброю проти суден чи кораблів однієї зі сторін. Можуть мати місце і зовсім неочікувані акції. Наприклад диверсійні дії «невідомих» у районі Суецького каналу, що можуть бути спекулятивно віднесені на рахунок Ірану. Подібні інциденти здатні спровокувати паніку на ринках.

Ймовірно, результуючий ціновий сценарій виглядатиме як ступінчате стрибкоподібне зростання ціни з подальшим «піком» чи «плато» залежно від характеру та інтенсивності бойових дій у затоці. Потім матиме місце сценарій
різноспрямованого коливання ціни з достатньо динамічним зниженням як під дією компенсаційних чинників, так і внаслідок ліквідації «іранської загрози» діями ВМС США та їх союзників. Однак тривалість цінового стрибка та нестабільність цін обчислюватиметься місяцями, а не днями чи тижнями. Ймовірнісний коридор цінового стрибка — від 120—130 дол. за барель при запровадженні режиму санкцій з 1 липня поточного року до 140—170 дол. у разі початку бойових дій у Перській затоці.

«Завдати удару не можна утриматися» — так можна сформулювати основну дилему американської політики. Відповіді дві і вони протилежні за змістом залежно від того, де поставити кому. Якщо не приборкати Іран близькоядерний, то мати справу доведеться з Іраном ракетно-ядерним. Проте вирішення «іранської проблеми» зараз збройним шляхом означатиме зникнення основного американського аргументу створення системи ПРО в Європі…

* * *

У цій статті автори лише теоретично розглянули можливі наслідки гіпотетичного блокування Іраном Ормузької протоки. Ми схиляємося до думки, що Іран не піде на цю безглузду авантюру, яка може обернутися для нього самого національною катастрофою. На наш погляд, надміру емоційні заяви іранських очільників про можливість блокади Ормузької протоки не варто сприймати надто серйозно такою же мірою, як не варто однозначно сприймати і войовничу риторику Ізраїлю про завдання ударів по ядерних об’єктах Ірану. На наш погляд, Іран не зважиться блокувати Ормузьку протоку, як і не зважиться першим завдати удару по американських ВМС у районі Перської затоки або по Ізраїлю. Всі ці войовничі заяви слід віднести до засобів ведення інформаційно-психологічних операцій, до яких вдаються сторони конфлікту: Іран, з одного боку, Ізраїль та США — з іншого.

Блокування Ормузької протоки Іраном малоймовірне не тільки з огляду на технічні труднощі, а й через політичні міркування та інстинкт самозбереження. І американці, і ізраїльтяни, і іранці ходитимуть «по лезу ножа», але намагатимуться не переступити червоної лінії, при перетині якої відбудеться катастрофічне для всіх воєнне зіткнення з дуже тяжкими наслідками. На наш погляд, Іран не блокуватиме Ормузької протоки ще й тому, що це основний шлях експорту і його нафти в Китай, Індію та інші країни Азії. Іран практично всю свою нафту експортує через Ормузьку протоку — близько 2,15 млн. барелів сирої нафти на добу. Якби Іран заблокував протоку, то він втратив би своїх азійських партнерів.

Важливо усвідомлювати і те, що ні США, ні Ізраїль не можуть гарантувати для себе успішного фіналу, якщо вони зважаться на воєнну кампанію проти Ірану. Після іракської та лівійської кампаній, ще не вийшовши з Афганістану, США не наважаться на нову, наслідки якої важко передбачити як для самих США, так і для стратегічного союзника — Ізраїлю. В цій війні програють усі: і американці, і іранці, і найбільше — ізраїльтяни, бо іранські ракети здатні досягнути території Ізраїлю, попри наявність у нього найсучасніших засобів ПРО. Піднімуть голови арабські терористи, партизани й екстремісти. Удари буде завдано по американських та ізраїльських об’єктах по всьому світі. Отже, усвідомлюючи ці наслідки, війна малоймовірна. Вона нікому не потрібна. Вихід один — домовлятися про співіснування.

Які геополітичні наслідки спровокує чергова війна в Перській затоці та чим це загрожує Україні — у наступній публікації в рамках проекту «Ормузький монітор».