ЗАРОБИТИ, ПРОЇСТИ — І ЗНОВУ НА ЗАРОБІТКИ - Економіка - dt.ua

ЗАРОБИТИ, ПРОЇСТИ — І ЗНОВУ НА ЗАРОБІТКИ

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Як і на початку минулого століття, наймолодші й найактивніші шукають щастя на чужині. Від нашої «...

 

Як і на початку минулого століття, наймолодші й найактивніші шукають щастя на чужині. Від нашої «турботливої» держави якомога далі

Коли під’їжджаєш до села Березець, що в Городоцькому районі на Львівщині, дивуєшся: у кожному дворі, на кожній ділянці — цілі плантації різнобарвних братків. Очей не відвести від такої краси. Та й будинки селян охайні, цегляні, у кожного — городик, і навесні, коли все відроджується до життя, він починає приємно зеленіти. Ні-ні та й подумаєш: якщо люди живуть у такій красі і такому різноцвітті, то й долі в них мають бути яскравими, радісними. Втім, тема мого відрядження зовсім не налаштовувала на такий оптимістичний лад. Їхала я в Нове Село і Березець геть з іншої причини: звідси люди масово виїхали і продовжують виїжджати на заробітки за кордон. Природно, в основному нелегально.

Це лише одна із названих мені адрес. А взагалі, такі села, населені пункти є у всіх районах Львівщини. Втім, офіційна статистика з цього приводу мовчить, адже люди офіційно не виписуються з місця свого постійного проживання, тож для всіх статистичних служб вони перебувають на Батьківщині. Тим часом десятки, сотні, тисячі й тисячі наших співвітчизників трудяться на благо чужих країн. І не помічати цього явища примудряється хіба що наше сліпо-глухоніме, несприйнятливе до людських бід чиновництво.

Березець не врятували ні квіти, ні яблуні...

...У двоповерховому будинку сільської ради, що об’єднує два названі села, я зустрілася з головою Людмилою Пилющак, яка ось уже два роки обіймає цю відповідальну посаду. Колишній голова, не добувши терміну, виїхав на заробітки в Іспанію. Тож молодій симпатичній наступниці дісталося це велике, але переважно порожнє й неопалюване приміщення, в якому періодично відключають світло через борги, та маса інших проблем — аж до того, на які гроші купити ручку, папір і з’їздити в райцентр... А господарство чимале — дві тисячі чоловік, включно з дітьми, 588 садиб. Та й самі села колись були просто дивовижними.

Окрім розсади перших весняних квітів (Березець — єдине в районі село, де вже давно вирощують величезну кількість братів на продаж), тут до чорнобильської аварії дивовижно родили яблуневі сади. Бувало, за один врожайний рік господарі наторговували на яблуках не менше п’яти-восьми тисяч тоді ще радянських карбованців. Окрім того, практично всі селяни працювали в одному з найкращих тоді колгоспів району, до них приїжджали запозичувати передовий досвід. Були тут цілі плантації цукрових буряків, зернових, добре розвинене тваринництво —лише в Новому Селі тваринницька ферма на 1200 корів.

Жили небідно, та про це свідчать і споруджені в ті роки будинки, садиби. А потім усе на очах стало розвалюватися. Спочатку постраждали сади (щоправда, на радість селянам, вони вже потроху починають відроджуватися і плодоносити, хоча особливо продавати чи здавати зібрані яблука нікуди), потім, цілком у дусі часу, розпався колгосп. На його місці створили агрофірму, яка проіснувала тільки один рік. Догосподарювалися до того, що залишилися і без худоби (останніх корів віддали людям за борги), і без техніки — щось втратили, щось, простіше кажучи, пропили, а щось здали на металобрухт. Тож зараз у полі техніки удень зі свічкою не знайдеш.

Віднедавна жителі Нового Села вирішили розібрати ще хороші капітальні споруди колишніх тваринницьких комплексів «на запчастини» — у рахунок майнових паїв. Спробували — ніхто не зупинив. Так і возять у садиби цеглу, балки, інші будматеріали. «Через тиждень, — кажуть у сільраді, — і сліду від колишніх ферм не залишиться...»

Львів усього за 60 кілометрів, але ж і там підприємства стоять, своїх «нахлібників» вистачає. Та й на які гроші наїздишся? Так-сяк виручають город, домашня живність. Та навіть якщо в сім’ї кілька корів, діти нечасто бачать молочні продукти. Практично все вивозиться на базар — хоч якась «жива» копійка. Економія найсуворіша, навіть чай заварюють із гілочок вишні, малини. А що вдієш, коли постійної роботи вже давно немає, доводиться перебиватися лише випадковими заробітками або жити за рахунок батьків-пенсіонерів...

Першими вдарили на сполох жінки: чим годувати сім’ю? Тим більше що й перспектив ніяких. Найсміливіші поїхали за кордон, в основному до сусідньої Польщі. Для початку на два-три місяці. За ними потягнулися й інші: сестра — до сестри, чоловік — до дружини, подруга — до подруги тощо. І ось уже років чотири їздять у далекі країни: Італію, Іспанію, Німеччину, Голландію, Португалію і далі. Одне слово, куди тільки можна. Цікаво, що в Іспанії у невеликому містечку на благо місцевого процвітання трудяться не менше 30 чоловік із Нового Села і Березця. Майже родинна комуна...

Коли я приїхала в район, більшість «заробітчан» перебували далеко від Батьківщини, але декого застала. Розмовляла я з цими жінками. Мало хто, в основному молодші, планують придбати житло у Львові або іншому місті, хтось відкладає на майбутнє навчання дітей у вузі, адже більшість тутешніх дітей навчаються на комерційній основі — рівень сільської школи найчастіше не дозволяє їм подолати бар’єр тестування. Та більшість мам або тат гнуть спину, щоб було що їсти і на що жити. Мало хто планує емігрувати назавжди.

25-річна Оксана чотири роки працювала в Італії, неподалік Неаполя, — спочатку мила посуд у ресторані, потім допомагала кухареві. Заробляла в середньому по 400—500 дол. на місяць. Каже, що на півночі Італії можна заробити і 700—800 дол. Вивчила італійську, притерлася, а через два роки викликала в сонячну країну свою матір і сина. Хлопчик ходив у дитсадок, а потім і в школу.

Зараз Оксана у відпустці, але вже наприкінці квітня знову їде до Італії — власник ресторану викликає. «В Україні люди працюють набагато більше і тяжче, а заробити таких грошей навіть не мріють...» Може, тому молода жінка вирішила оселитися в Італії назавжди. Її мама теж не проти. Вже купили двокімнатну квартиру. Ось тільки літній батько, усе своє життя пропрацювавши на залізниці, поки що не схиляється до такої перспективи.

І це трагедія — рвуться родинні нитки. Це нестерпний біль для кожної маленької «держави», якою є сім’я...

Більшість виїжджають на заробітки тимчасово. Щоправда, не встигнеш озирнутися — а гроші вже закінчилися. І знову пакуй речі за кордон. Та, гадаю, не лише відсутність матеріальних статків штовхає нелегальних працівників за кордон знову і знову. Відірвавшись від рідних місць, від нашого життя та його катаклізмів, непередбачуваності і, відверто кажучи, дикості, люди просто вже не знаходять себе в колишньому середовищі. Так, вони тяжко працюють на чужині, вони — нелегали з усіма наслідками, які з цього випливають. Але, найчастіше навіть не усвідомлюючи цього, всотують у себе і європейськість, і цивілізовані норми ставлення до праці, заробітку, того ж соціального захисту, стають незалежнішими й упевненими. А що вдома? Рідні і знайомі працюють за копійки (або навіть і без них), без якихось перспектив на майбутнє, села зубожіють, життя дорожчає. Ба ні, краще вже нелегалом, та в Європу — до кращих часів на своїй Батьківщині...

— Найстрашніше, що переважно виїжджає молодь і люди середнього віку, — говорить голова сільради Людмила Пилющак. — Нам навіть у депутати сільради й виконком вибирати не було кого — залишилися самі пенсіонери чи молодь. Мусили віддати перевагу пенсіонерам — у них хоч життєвого досвіду більше. І якщо кілька років тому за кордон їхали переважно жінки (у нас є працівниці з семилітнім закордонним стажем), то зараз рушила і сильна половина. Причому намагаються працювати за кордоном сім’єю, принагідно забирають туди і дітей. Щоправда, прикладів такого сімейного працевлаштування небагато.

Із двох наших сіл за кордоном сьогодні працюють близько ста тридцяти чоловік. Березець спорожнів на 65 чоловік — 41 жінку і 24 чоловіків, Нове Село залишили майже стільки ж — 44 і 17. І ще понад двадцять осіб оформляють документи на виїзд. Звісно, через таку міграцію в сім’ях виникає багато проблем, особливо з дітьми. Часто буває, що брати і сестри мусять жити у різних бабусь та дідусів і навіть не в одному селі. Старші, кому батьки регулярно передають гроші, поводяться неналежним чином. Інколи сім’ї розпадаються, але, на щастя, таке в нас буває нечасто. А чоловіки, залишаючись без дружин, нерідко зазирають у пляшку. Тому, напевно, останнім часом намагаються виїжджати на роботу сім’ями. А в нас що далі, то гірше, все занепадає.

Раніше тим, хто належав до категорії малозабезпечених, гарантовано видавалася хоч якась грошова допомога. Зараз же — лише якщо двоє батьків працюють і мінімальний дохід на людину не перевищує 80 грн. Якщо ж у сім’ї двоє непрацюючих батьків — їм не дадуть і копійки. Курс — на працевлаштування. Але де, приміром, у нас можна знайти роботу? Колгосп та агрофірма розпалися і жодну людину не реєструють безробітною: у вас, мовляв, є паї. Звісно, у такій ситуації люди просто вимушені їхати за кордон. І якщо держава не відреагує на цю проблему, бути лиху. Всі наймудріші вже виїхали...

Під час нашої розмови зайшов 47-річний Іван П., чия дружина також нещодавно подалася на заробітки до Італії. Будинок у них двоповерховий, тільки за газове опалення доводиться платити 300 гривень щомісяця, не кажучи вже про решту. А субсидій немає, бо ніхто не працює. У господарстві дві корови, кінь, інша живність, які теж хочуть їсти. На випивку, каже Іван, часу в нього особливо немає, навпаки, після від’їзду дружини навалилося багато додаткових клопотів. Та й синам допомогти треба: один навчається у Львові у вузі, другий — у технікумі, а третій закінчує школу. Тож хочеш не хочеш, а шукати вихід треба.

Познайомилася я в Новому Селі з молодою мамою, яка чотири місяці тому народила в Португалії сина. Майже два роки тому Люба разом із чоловіком Степаном виїхали туди на заробітки. Роботу знайшли в індійській общині: Степан — у ремонтно-будівельній бригаді на кондитерській фабриці, яка належить індійцям, а Люба, за фахом кухар-кондитер, спочатку була прибиральницею. Керівники общини запропонували молодій сім’ї (та ще двом іншим) жити в їхньому будинку, прибирати, доглядати за господарством. Плату за житло не брали, тож на цьому вдалося трохи заощадити. «А взагалі, — каже Люба, — моя зарплата, близько 400 дол. на місяць, майже повністю йшла на забезпечення нашого життя. Могли відкладати лише зароблене чоловіком».

Своїм життям за кордоном вона в принципі задоволена, збирається повертатися в Португалію, ось тільки підросте Андрійко. Та й із чотирирічною Вікою хочеться побути, адже два роки росла без мами, добре, що рідні багато, було кому за нею доглянути. Залишатися в далекій країні назовсім? Ні, таких планів не має. Тільки б грошей зібрати... Люба розповідала, що в Португалії, неподалік Лісабона, де вони працюють, є ціла українська діаспора заробітчан. Торік на Великдень у церкві зібралося не менше півтори тисячі українців...

Жінки з Нового Села і Березця не криючись розповідали про свої заробітки на чужині. Гроші не такі вже й великі — максимум 400—500 дол. А якщо врахувати оплату житла, харчування, інші витрати і приплюсувати, як правило, позичену суму на оформлення візи та дорогу... Залишаються все ті ж копійки. Тому вердикт був практично одностайним: якби в Україні була робота і нормальна зарплата — і не думали б із дому їхати.

…А гірські райони «не потягнув» і ліс

Якщо для рівнинних та приміських районів міграція — справа порівняно молода, то жителі гірських регіонів і в давні часи «топтали» доріжку на Захід: роботи для всіх працездатних не вистачало. Тому рівень життя гірських сіл завжди був не дуже високим. Кандидати в депутати, які чимало попоїздили по горах під час передвиборної кампанії, розповідають, що й зараз є села, де люди навіч не бачили гривні.

Заступник голови Сколевської райдержадміністрації Михайло Гнатишин також підтвердив: за кордон людей штовхає безробіття. «Живі» гроші на руки одержують лише бюджетники або працівники лісової галузі, яка, природно, «вмістити» всіх бажаючих не може. За офіційною статистикою, у районі з 50-тисячним населенням (із них майже половина — працездатного віку) близько двох тисяч безробітних (що, швидше за все, не відповідає дійсності, їх набагато більше. — Л.Н.). Понад 200 жителів району претендують на одне робоче місце. Останнім часом тут з’явилося лише 12 вакансій у спільних чи приватних підприємствах. Філії ж львівських заводів уже давно не дають про себе знати.

Всі населені пункти, окрім одного — Нижнього Синєвидного, мають статус гірських. Роботи там немає, тому й виїжджають люди за межі рідної домівки. Працюють за кордоном на будівництві, доглядають за дітьми, хворими, літніми людьми, прибирають у квартирах, кафе, ресторанах.

— Ніхто нашим людям кваліфікованої роботи не дасть, — каже Михайло Ярославович, — хоча виїхали на заробітки багато вчителів, інших спеціалістів із вищою і середньою фаховою освітою. В основному зароблене з великими труднощами і поневіряннями потім, після повернення додому, фактично проїдається. Одиниці вкладають ці гроші у приватне підприємництво. Знаю лише одного жителя із села Верхнє Синєвидне, який спеціально поїхав до Італії на заробітки, щоб потім відкрити приватне підприємство з переробки молока. Він уже майже реалізував свій проект, завершує оформлення документів і всіх необхідних дозволів. Збиратиме молоко в сусідніх селах і вироблятиме молоко згущене.

Зараз у районі ми активно почали розвивати сільський зелений туризм, його інфраструктури. Саме в цьому вбачаємо хоча б часткове вирішення проблеми зайнятості. Є чимало бажаючих займатися новим видом підприємництва, але все ще не прийнято відповідного закону.

Проблеми міграції (у її критичних проявах) торкаються всіх гірських районів Львівщини: Сколевського, Турківського, Старосамбірського. І оскільки офіційних програм та досліджень цієї проблеми в державі практично немає (проблеми нібито не помічають узагалі), чимало здобувачів учених ступенів з успіхом захищають на цю тему свої дисертації. Цікаві дослідження в Старосамбірському районі Львівської області провела аспірантка Львівської комерційної академії Ірина Лапшина. Запустивши анонімну анкету, аби люди не боялися відверто висловлювати свої думки, вона отримала дані, які великою мірою підтверджують те, про що емоційно говорили виїздці з Березця та Нового Села.

Найчастіше на заробітки виїжджають люди молоді, з вищою та середньою професійною освітою. Зі 360 опитаних 51,7% становили чоловіки і 48,3% — жінки. Найчисельнішою виявилася група 17—27-річних (41,7% мігрантів). Трохи менше тих, кому 28—38 і 39—49 років, — відповідно 28,3 і 26,7%. А людей віком за 50 — усього 3,3%. Найбільше мігрантів із вищою освітою — 36,7% (із середньою спеціальною — 26,7%, середньою — 15%, а з незакінченою вищою — 13,3%). Найчастіше виїжджають через турфірми й турагенції, маючи візи на нетривалий час. Тож залишаються в далекій країні нелегально, не маючи достатніх даних ні про неї, ні про можливості свого працевлаштування, ні про місце подальшого проживання.

У ході анкетування гіпотеза про нелегальний характер виїздів на роботу підтвердилася у 38,3% випадків. Люди дуже ризикують, щоб заробити хоч трохи грошей. Причина їхнього виїзду — тривала відсутність роботи. Навантаження на одне робоче місце 2000 року в Старосамбірському районі становило 270 чоловік! Підтвердилося, що заробітки за кордоном не такі вже й великі (втім, це значно більше, ніж у рідній країні, не кажучи вже про тих, хто тут залишився без роботи взагалі). У середньому за свою працю українці одержують 236 дол. США. 26,7% опитаних мали 100—200 дол. середньомісячного доходу. Приблизно стільки ж одержували по 200—300 дол. На 300—400 дол. могли розраховувати 21,7% опитаних. І лише 8,3% відповіли, що заробляли 400 і більше доларів на місяць.

Привезені з-за кордону «капітали» нечасто йдуть на становлення власного бізнесу: люди бояться вкладати гроші, щоб потім їх не втратити, оскільки не бачать ніяких гарантій. Тому вся зароблена валюта йде в «тінь», під подушку, а потім вибирається звідти порціями. Що стосується потенційних мігрантів, то більшість опитаних планують і надалі виїжджати за кордон. У кожному разі, про це заявили 70% тих, хто заповнив анкети. І чим більша сім’я, тим більше в ній заробітчан. Однак більшість хочуть повернутися назад. А взагалі, людей зараз долають апатія, песимізм, невір’я в кращі перспективи і недовіра до влади...

Проблема міграції, природно, торкнулася й міст. Окрім масової робочої сили, на трудові заробітки виїжджає і найбільш освічена частина — викладачі вузів, науковці, творча інтелігенція. Так, за офіційно не підтвердженими даними економістів Львівського інституту регіональних досліджень, з України за час останніх міграційних процесів виїхало близько п’яти тисяч науковців, причому, природно, не найгірших. Лише «Львівська політехніка», приміром, втратила понад 50 висококласних викладачів — вони теж поїхали по гроші. І заробляють у тій-таки Польщі не більше 400—500 дол. на місяць, тоді як їхні польські колеги (не кажучи вже про американців із місячним окладом 30—40 тис. дол.) отримують за ту ж саму роботу вдвічі більше. Однак нам не до порівнянь...

В інституті регіональних досліджень я почула думку, що на нинішньому етапі економічного розвитку України міграція — це не так уже й зле. У кожному разі, люди мають роботу і певний заробіток, тому можуть утримувати свої сім’ї. А інакше невідомо, що було б. Окрім того, дехто примудряється поліпшити свої житлові умови, дати дітям освіту... І це — дивовижна річ. Країна з «напівмертвою» економікою й допотопним соціальним захистом примудряється не лише не померти з голоду, а ще й забезпечувати своє майбутнє! Воістину наш народ унікальний, і кожному його представнику можна ставити пам’ятник за виживання в нинішніх умовах...

А про жінок — закордонних працівниць — я взагалі почула дивовижні речі. Виявляється, мігруючи за кордон, долучаючись до європейської інтеграції і цивілізації, вони отримують позитивний комплекс свободи. Стають упевненішими, незалежними і захищеними, чого не було ще кілька років тому, коли наші «домоправительки», особливо в західних областях, були повністю під каблуком у свого коханого чоловіка, який нерідко добряче випивав і ще частіше лупцював дружину. Тепер таку незалежну спробуй зачепи — відразу втече за кордон. Тому, на думку психологів і соціологів, ми мусимо належно оцінити те, що жінка відчула себе вільною людиною. А прив’язка до не зовсім комфортних умов, тяжкої праці й усього іншого сприймається як явище тимчасове.

Міграція може стати реальною загрозою для держави

Над проблемами міграції, в основному жіночої, активно працює на Львівщині і центр «Жінка для жінки», очолюваний Любов’ю Максимович. Люба висловила свій погляд на реально існуючу проблему.

— Сьогодні на заробітки виїжджають жінки віком від 17 до 50 років, інколи й трохи старші. І всі вони стають свого роду товаром, адже будь-яка нелегальна праця — це певна форма насильства, примусу і приниження, порушення прав людини. За виснажливу роботу наші жінки одержують значно нижчу зарплату, ніж «доморослі» працівниці. Ми провели, вважаю, унікальний експеримент, переславши в Італію, де масово працюють наші українські жінки, тисячу анкет. Вони заповнювалися там, у тих умовах, тому найбільш цінні для нас. Частину відповідей ми вже одержали, і тому є про що говорити конкретно.

— І що вам особливо впало у вічі?

— По-перше, виїжджають в основному дівчата й жінки, у яких в Україні залишається серйозна прив’язка: батьки, діти, чоловіки, господарство. Причина виїзду — буквально порятунок сім’ї від голодної смерті, у кращому разі — бажання заробити на житло, навчання дітей. На заробітки вирушають учителі, медики, кандидати наук, інженери тощо, тобто не найгірша частина населення країни. А там вони працюють прибиральницями, няньками з догляду за дітьми та з догляду за хворими. У кожному разі, з усього переліку названих нами професій жінки стовідсотково відзначили лише ці три. Була тільки одна анкета, в якій молода дівчина зазначила, що працює секретарем-референтом, оскільки добре знає англійську мову.

Багато хто повернувся до Італії на заробітки повторно: зароблені раніше гроші «проїли» і тепер знову треба поповнювати «запаси». І хоча під час перебування за кордоном на наших мігрантів чатує чимало небезпек і прикрощів, практично всі про це намагаються не думати, адже є реальна можливість заробити. Звісно, держава намагається створювати якісь альтернативи, щоб затримати людей тут, та поки це не стане державною політикою, пріоритетом, доти еміграційна проблема набиратиме обертів.

А її супроводжує і проблема демографічна. Смертність у нас вже вдвічі перевищує народжуваність. І це страшно. Кажуть, у Чернівецькій та Тернопільській областях є цілі села, де всі жінки виїхали на заробітки. Залишилися старі, діти і частина чоловіків. На щастя, у наших селах я ще бачила молодих жінок, юнаків та дівчат, яких за певних умов можна затримати в Україні і які з радістю працюватимуть. Тільки треба показати їм світло в кінці тунелю, створити трохи кращі умови. Наші люди катастрофічно бідні, а бідних легше обдурити, вони не знають своїх прав, втрачають надію на державу і від безвиході їдуть у чужі країни.

— Та вирішення однієї проблеми, тим більше вирішення тимчасове, породжує інші — розлучення, діти, що залишилися без нагляду і, головне, без материнської любові. Заповнити ці прогалини буде практично неможливо...

— Так, сьогодні ми голосно говоримо про те, що розпадаються сім’ї, що діти стають безконтрольними, нерідко поповнюють ряди криміналітету. Я була в одному сільському магазині, де на вітрині виставлено лише по одному зразку товару. Основну масу товару продавець тримає в себе вдома — щоб не вкрали. Крадуть, розбивають вітрини магазинів 12—13-річні підлітки, і не через те, що їм нічого їсти, більшість із них може купити цукерки, печиво, — а тому, що їх ніхто не контролює, не виховує. Ось у чому проблема. Мама заробить гроші, але вона може втратити дитину. І тоді їй не вистачить усього заробленого, щоб врятувати і поставити на ноги своє чадо. Час неможливо повернути назад. Наша держава навіть серйозно не замислюється над тим, яких втрат може зазнати уже в недалекому майбутньому...

— Знаю, вас дуже турбує проблема міграції молодих дівчат, яких під виглядом працевлаштування силоміць затягують у секс-бізнес.

— Якщо по закінченні школи дівчина не пішла вчитися далі і не знайшла роботи, не виключено, що шукатиме ту ж таки роботу через якісь сумнівні фірми, компанії, які пропонують вигідні контракти, високооплачувану працю за кордоном. Мало хто замислюється — а з якого це дива, за які заслуги пропонуються всі ці ласі кусні? І дівчата досить часто потрапляють на гачок.

Та є й інші випадки. Недавно через одну польську фірму японці «зафрахтували» двох львівських танцівниць. Умови були нормальні, дівчата підписали контракт і домовилися про час вильоту в Токіо, природно, за рахунок сторони, яка викликає. Однак перед вильотом зайшли проконсультуватися в наш центр, де їм докладно пояснили, на що за кордоном у першу чергу варто звернути увагу. «Накладки» почалися відразу ж після прильоту до Японії. То не та людина їх зустріла, то чомусь виявилися два різних контракти, то паспорти хотіли забрати. Але львів’янки повелися розумно: паспортів не віддали, а переночували і наступного дня (добре, що квитки були в обидва кінці) вилетіли до Львова. Прибігли до нас ледве живі. Поляки спробували повернути гроші за квитки, але після розмови з юристом охолонули.

Добре, що все скінчилося благополучно, а могло ж бути інакше. Сьогодні за фактом торгівлі живим товаром на Львівщині заведено лише одну кримінальну справу (в Україні — 157), дуже важко юридично це довести.

— Тож у міграції, працевлаштуванні за кордоном ви не бачите жодних позитивних моментів?

— Ризикну викласти свою власну думку. Україна має домагатися укладання міждержавних угод на легальне працевлаштування своїх громадян, оскільки тимчасово сама не може впоратися з цією проблемою. Так, як ми працюємо з Чехією. Тоді кожен тимчасовий мігрант почуватиметься за кордоном впевнено, не боятиметься, що його першої-ліпшої хвилини можуть вислати за межі держави. Окрім того, він отримає право працювати за спеціальністю чи принаймні претендувати на таку роботу. Зможе розраховувати бодай на мінімальну соціальну допомогу і медичне обслуговування. І, що не менш важливо, така людина по праву стане репрезентантом нашої країни, про яку й судитимуть інакше. А на сьогодні Україна у багатьох асоціюється з проституцією та нелегальною міграцією. І який ми цим створюємо іміж для своєї країни?

Зараз люди, котрі нелегально виїжджають працювати за межі України, живуть у ситуації постійного стресу. Якими вони повернуться додому? Ми сьогодні ще не розуміємо всього того, що очікує Україну через якихось два-три роки. Міграція в її теперішньому вигляді породить величезний пласт проблем. Я вже не кажу про жертв секс-бізнесу. Якщо молода дівчина працювала в ньому певний час, її психіка вже ніколи не набуде норми.

У цієї проблеми я бачу ще один бік. Хронічне безробіття викликає в людей апатію, пасивність. Вони дедалі частіше запитують: що ви нам дасте? І це теж лихо держави. Тому треба частіше загострювати увагу на тому, що ми самі повинні заробляти собі на життя. Але держава на старті зобов’язана нас підтримати. І оскільки вона не може допомогти всім нужденним, варто було б підтримати спочатку окремих людей, нехай це буде одна людина в селі, але така, яка хоче змінити ситуацію. Дати їй кредит, виділити адресну допомогу і створити умови для реалізації її планів. І коли навколишні побачать, що можна самостійно змінити своє життя, коли вони переконаються в цьому на конкретному прикладі, до такої роботи потягнуться й інші. Але сама держава має зробити перший продуманий крок.

...Ось такий суперечливий вийшов матеріал про проблеми міграції. Але це те, що «писалося з життя», те, що сьогодні «болить» тисячам, а може, й мільйонам наших співвітчизників. І не чути цього, вдавати, що проблеми не існує, — означає йти проти власного народу. Проти нас із вами.

Офіційне безробіття в Україні на 1 квітня становить 3,9%

Рівень безробіття в Україні за даними на 1 квітня дорівнює 3,9%. У цілому в країні зареєстровано 1,1 млн. безробітних, повідомляє Держкомстат.

Порівняно з 1 березня 2002 року кількість безробітних практично не змінилася, проте скоротилася на 6,1% порівняно з 1 квітня минулого року.

Найвищий рівень незайнятих зареєстрований у Рівненській (7,6%), Тернопільській (7,1), Чернівецькій (6,0), Волинській (5,9) областях. Найнижчий — в Одеській області (1,7) і Криму (2,7), а також у Києві (0,6) й Севастополі (0,9%).

Навантаження на одне робоче місце в середньому по Україні становить 10 чоловік. Найбільша кількість людей претендує на одне робоче місце в Рівненській області — 33. Трохи краща ситуація в Тернопільської й Івано-Франківській областях — 29 чоловік. Найменше навантаження на вакантну посаду в Донецькій і Харківській областях — 4 і 6 чоловік відповідно.

Середній розмір допомоги по безробіттю в березні дорівнював 95,41 грн. Як прожити на такі гроші, статистики, ясна річ, не повідомляють.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво