Замовлення. Кримські враження з недозволенними узагальненнями - Економіка - dt.ua

Замовлення. Кримські враження з недозволенними узагальненнями

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

— Це замовлений журналіст, — почув я кинуте у спину... Ну, що ж... Цю статтю мені замовили. Знаєте, є така практика в мас-медіа...

— Це замовлений журналіст, — почув я кинуте у спину...

Ну, що ж... Цю статтю мені замовили. Знаєте, є така практика в мас-медіа.

— Напиши статтю, а ми тобі грошей заплатимо. Тільки повинна бути ось яка точка зору.

— Гаразд, гроші наперед. Хоча б аванс...

Ось. Тепер вам зрозуміле моє упереджене ставлення до того, що я писатиму.

Сам я з Харкова, із Кримом зв’язаний тим, що купив тут будинок і навіть намагався займатися бізнесом. Прогорів повністю. Не вписався. Не зрозумів місцевої специфіки. Мене просто витіснили з місцевої економіки. І це друга причина, чому я взявся за статтю. За аналогією до своїх проблем. Є й третя. «Замовив» мені її мій друг. Він теж вирішив зайнятися бізнесом у Криму. Нічого його не навчив мій гіркий досвід, і ось тепер він ледь не плаче — не може пробити лобом бетонну стіну. Тому пишу ще й щоб допомогти йому.

Тепер по суті. Я одержав на руки чималу папку документів — антологію конфлікту. З документів випливало: після розвалу Союзу Україна з Росією домовилися, що власність, побудована за бюджетні гроші, залишається за тими, на чиїй території міститься. На Тарханкуті в селі Оленівка залишився московський пансіонат «Солнечная долина». Оборонний завод не зміг довести, що будував він за гроші підприємства, і пансіонатом став розпоряджатися Фонд держмайна України. Спадщиною потрібно управляти, і Фонд створює підприємство — ЗАТ «Пансіонат «Солнечная долина», вносить у статутний фонд будинки та споруди, випускає акції і продає їх. Мій друг купує акції і стає співвласником цієї колишньої садиби генерала Попова. Тут усе й починається.

Власне, починається у мого друга. У країні це триває. Причому у більших масштабах і на будь-якому рівні. Влада безвідповідальна перед бізнесом, а це, вибачте, — перед своїм народом. Продасть щось радянське, а потім скаже, що неправильно зробила, і забере назад. З усіма невіддільними поліпшеннями. Або продасть відверто дешевше на очах у всієї країни, зробить гарну міну при поганій грі і далі наглядає за порядком. А нині ще й виконує нові казкові повноваження — землю роздавати. Причому влада, держава не хоче ідентифікуватися з органами, якими вона свої функції виконує. Це нібито не моє, працює автономно в рамках повноважень, я його можу навіть покарати — покартати, підправити, дати пораду. Ось тільки Радам давати поради не можу. Скасувати рішення Ради не може ніхто. Хіба що суд. Але знаєте, доки суд і справа... Доки справу не заведуть, будь-який голова почувається як у казці — вільно й безкарно. З одного боку, його люди вибрали, а з іншого — він на державу працює. І вимагати від нього ніби нікому. Державі незручно — не вона вибирала, а людям ніяково — він не на них працює. А на кого?

Ось і вважає голова, що земля — його вотчина, і не треба вказувати, як цією землею розпоряджатися. Кому голова захоче — тому й дасть. А не захоче — не дасть. Як раніше, до будівництва комунізму, коли ще графи й пани правили.

Як раніше було? Захотів граф Воронцов — і подарував маєток генералу Попову, який відзначився на війні. А тепер навіть якщо Фонд держмайна хоче, то не завжди може розпорядитися державним маєтком, тобто майном.

І навпаки: скаже влада, кому продати, — і слухняно виконує умови Фонд. Та ще й намагається потім зробити міну... Ну, це я вже казав. А що це міна уповільненої дії — не казав?

Ось той-таки маєток генерала Попова на Тарханкуті в селі Оленівка.

Отже, Фонд держмайна створив підприємство, щоб маєток не стояв пусткою, випустив акції, половину продав, а половину собі залишив, щоб контролювати генеральську спадщину і щоб відпочивали в ній вільні будівники світлого капіталістичного завтра.

А з головою сільради не узгодили. Може у нього бути інша точка зору? Виявляється, може. Він цю землю вже... У рамках своїх казкових повноважень.

Звісно, робити узагальнення на прикладі сільської ради — заняття невдячне. У нашому випадку, може, голова занадто буквально сприйняв слова деяких політиків, що потрібно пустити російський капітал у Крим, аби він нам тут усе облаштував, а ми потім цим користуватимемося. А може, ще коли пансіонат московський був, склалися у голови добрі стосунки, які він тепер порушити не наважується...

Так чи ні — гадати не будемо, тільки коли пансіонат звертається до голови, щоб він оформив об’єкти нерухомості і права землекористування, як потрібно за законом, той відповідає:

— Звертайтеся до москвичів, треба з ними спочатку домовитися.

Воно, звісно, з одного боку, добре, що держава вдає, буцімто своїми органами працює автономно. Прокуратурі разом із Фондом держмайна довелося в судовому порядку скасовувати свідоцтво на право власності, видане районною владою москвичам із порушенням закону. Доводиться скасовувати акт про землекористування знову в суді, за землю москвичі не платять, доводиться позиватися з їхнім дочірнім підприємством, якому ті передали права на експлуатацію, і позбавляти їх державної реєстрації. І з кожного приводу проходити апеляцію. Мало того, навіть знаючи, що завтра суд, найімовірніше, скасує рішення про відмову в землевідведенні москвичам, сільська рада за один день до цього на підставі старого акта на користування землею дає їм новий дозвіл на підготовку проекту. Це не кажучи про інспіровані перевірки і всілякі наїзди. Я дивився в документи і згадував свої митарства. Мого друга було жаль. Але бізнес є бізнес, буває різне, і мені треба вислухати другу сторону.

Дехто досить вимогливо ставиться до свого реноме, зокрема я, і, щоб не видаватися зовсім продажним, вирішив підмовити когось із місцевих журналістів написати теж. Принаймні так буде об’єктивніше і менше претензій в упередженості. Почитав газети, послухав знайомих і звернувся до геть незнайомої людини в сімферопольську газету. Слід сказати, що журналіст Віктор Іванович мені сподобався. Спочатку за його публікаціями, а потім і особисто. Не було професійного бігання очиць від настирливого бажання переконати всіх, що за гроші він може все. Він нагадував мого старшого брата, який був мені замість батька. Віктор Іванович довго відмовлявся. Не знаю, чим я його дістав, але раптом він запитав, хто я за гороскопом, і погодився. Ми поїхали на Тарханкут.

Попередньо домовилися зустрітися з головою сільради, Юрій Анатолійович сказав, що буде на судовому засіданні в Чорноморську. Ну, думаю, скандальний мужик. А коли приїхали — зустрілися в банку. Виявилося, просунутий симпатичний хлопець. Відкрите обличчя. Позивався з місцевих проблем.

— Текучка, — пояснив.

Був без машини. «Звідки?» — каже. І ми поїхали в Оленівку. На в’їзді в село дорога закінчилася. Просто — закінчилася, і все. Він якось безнадійно лаяв безгрошів’я, а я заледве приховував подив — ми проїжджали повз шикарні особняки. Знаючи, що в селі — маєток генерала Попова, Віктор Іванович, який був тут уперше, вирішив, що це і є палац. Виявилося, ні. Просто сучасна садиба. А як же дороги? Бездоріжжя голова не лаяв. Я засумнівався, що людина, котра побудувала хороми на всю вулицю, не проклала б сама собі дорогу. Напевно, не на «жигулях» їздить. Потім увечері хтось із місцевих сказав, що такі дороги — це ідеологія. Щоб швидко не їздили по селу. А біля загадкового особняка взагалі канава замість «лежачого поліцейського». А голова, який лаяв дороги, явно лукавив. Він би ще дурнів лаяти надумав! Ні, дурень у владу не потрапить. Потрібно навпаки, бути розумним і навіть мудрим. Адже чим мудрий від розумного відрізняється? Розумний знайде вихід із будь-якої ситуації, а мудрий не потраплятиме в неї.

Мій друг потрапив у цю ситуацію з власної волі. Не боючись диктофона, Юрій Анатолійович лаяв харківських бандитів за самозахоплення пансіонату. Це мало справити враження. Якби я не знав, що коли працівники нового підприємства, створеного, між іншим, державою, приїхали з «Беркутом» на місце, там перебували два сторожі, та й усе. Це було 24 червня 2002 року, у розпал сезону! Пансіонат стояв пусткою. І є акти передачі майна. Потім він розповідав, як йому директор пансіонату намагався дати хабар за землевідведення (із захованим мікрофоном і «подарунковою» торбинкою, а за дверима чекали з наручниками), і врятувало його лише те, що в кабінеті сидів силовик із місцевих, котрий і підказав, як вчинити. Виглядало переконливо, тільки викликало подив, чому хабародавець досі на волі. Та ще й з відома цього самого силовика, котрого директор, звісно, знав в обличчя!

Було ще кілька недоладностей, але хлопець явно викликав симпатію. І проблеми його були зворушливо близькі й зрозумілі — немає грошей, а пансіонат не платить податок на землю. На моє запитання — як можна заплатити за те, чого у тебе немає, що пансіонатові так і не оформляють, — прозвучали розлогі розмірковування. Головне, що москвичі заплатили! Як заплатили? Переді мною матеріали суду, де податкова виступає позивачем разом із прокуратурою за фактом несплати податку московським заводом із 1997 року, з моменту одержання земельної ділянки. Але у голови лежав акт звіряння з москвичами. Два місяці тому вони заплатили. Навіть трохи наперед. Як? Готівкою, чи що? Дочірнє підприємство москвичів, яке розпоряджалося пансіонатом, узагалі визнане неплатником податку і виведене з держреєстру. Чи хтось за них заплатив? Не будемо гадати. Не суть важливо.

Головне, голову можна зрозуміти. Сім років не платили, а тут заплатили, голова гроші побачив, і москвичі відразу ж стали найкращими друзями. Він навіть за один день до суду, що позбавив москвичів права постійного користування землею за старим земельним кодексом, провів сесію сільради і дозволив їм проект землевідведення вже за новим Земельним кодексом. Про всяк випадок. Адже поки суд не скасував державного акта на землекористування, вони мають право на переоформлення ділянки в оренду на 49 років. І нинішній власник має. Можна вибирати. Голова все робив за законом. Чи на замовлення? Тепер моєму другові доведеться оскаржувати і це рішення в суді?

Юрій Анатолійович був упевнений, що касаційні інстанції, як і апеляція, припиняють рішення суду. Помилявся. Він навіть не знав (нібито), що апеляція вже пройшла. А за матеріалами, які лежали переді мною, — не міг не знати.

Я дивився на нього й думав, що між нами багато спільного. Мені теж замовили статтю.

Напевно, це типова ситуація для сьогоднішнього Криму. Та, власне, і для всієї України. А може, це навіть добре. Зовсім недавно бігали з автоматами і замовляли зовсім інакше. Краще вже справді вирішувати все через суд. Це цивілізованіше і, я сказав би, навіть у національних інтересах. До речі, правова грамотність Рад зростає теж у національних інтересах, оплатять вони раз чи двічі судові витрати, інститути позакінчують, дивись, юридичних ляпів буде менше. Але вміння «зробити на замовлення» тих, хто займається бізнесом, удосконалюється швидше і стало навіть притчею во язицех. Ми вже не хочемо казку зробити бувальщиною. Це минуло, влада змінилася — землю роздає. Казка вже відбулася! Але й бізнес в Україні теж відбувся. І як же «дістало» це просто казкове прагнення можновладців «зробити» тих, хто робить гроші!..

Те, що відбувається в нас тепер, — це лише початок революційних перетворень у суспільстві. Так, проходить поділ на класи, закінчився період нагромадження початкового капіталу, змінилася свідомість. Але головні зміни — попереду. До кінця року земля буде роздана в оренду на 49 років. А приватним особам — у приватну власність. Потім її стануть продавати. Ось тут усе й розпочнеться. Або закінчиться. Закінчиться перехід від соціалізму до капіталізму.

Вже нині точаться невидимі бої за землю.

Крим — як маленький зліпок із великої Землі. У Криму мій друг — сторонній, як і я. Менталітет кримчан відкидає всі економічні закони. А ось шостий закон, трохи переломившись, усе ж таки діє. Як ніде в Україні. Знайомий, котрий побував у Франції, розповідав, що французи принципово не проїдуть тридцять кілометрів, щоб купити щось удвічі дешевше в офшорній Лотарингії. Та й не тільки у Франції це є — національний чинник. Своєрідний економічний патріотизм. Ми навіть найбільші заводи за дві третини вартості віддаємо своїм, а не тому, хто більше заплатить. Ось написав і згадав чиюсь фразу: «Патріотизм — останнє пристановище негідників».

На Кримському півострові те ж саме відбувається з людьми. Причому незалежно від національності. І «татарською загрозою» лякають даремно. Для місцевого загроза не в татарах, а в прибульцях. Так історично склалося: те, що місцевий вирішить не напружуючись, для стороннього буде нездоланною перешкодою в бізнесі. Питання з контролюючими органами — без відповідей. Контакт із місцевими органами влади — як у боксі: є контакт.

У моєму селі побудовано елінги — гаражі для човнів. Триповерхові з євроремонтом. Але без землевідведення. Без проекту. Хлопці ризикують, однак упевнені, що все вдасться залагодити. А мій друг не може оформити землю під будинками, хоч лусни. Потонув у нескінченних судах із сільрадою, уже кінець року на носі, а не може, хоча, за законом, має право на землевідведення. А треба зробити це саме тепер — і на півстоліття наперед. Потім пізно буде. Голова сільради всіляко сприяє тому, щоб оформити землю колишнім власникам — москвичам. Проти логіки й закону, але, найімовірніше, не з власної волі. Таким чином прибульця просто видушують із економіки Криму. Насправді москвичі — це прикриття, і всі розуміють, що якби вдалося відтяти цей шматочок, його поділили б свої люди. І таке відбувається чи не в кожному населеному пункті прибережної зони. Не оформляють те, що потрібно за законом, і оформляють те, що за законом не можна оформляти. Коли татари поверталися, наймодніша тема розмов була — самозахоплення землі. Але по-місцевому я знав, скільки реальних грошей коштувало «стороннім татарам» це «самозахоплення». Дивіться, минув час, і немає ніякого захоплення. А будинки стоять. Виходить, хтось їх оформив, інакше влада знайшла б спосіб це припинити.

Можливі й зовсім фантастичні речі. Хто бував у Судаку на «Бродвеї» — безпрецедентному скупченні ресторанів на одній доріжці до міського пляжу, — міг помітити серед ресторанів напівзруйнований будиночок. Якийсь татарин довів, що це його родовий дім. Переконаний, ніяких хабарів він не давав. Але вдалося ж!

А що ж незалежний, сторонній журналіст? Повертаючись у Сімферополь, ми знову проїжджали повз той шикарний особняк. Віктор Іванович дістав було фотоапарат, щоб відзняти таку красу, але поруч відразу виріс амбал і сказав, що тут фотографувати не можна — приватна власність. Я думав, журналіст обуриться, розповість про свободу преси, але він слухняно сховав цифрову камеру. Певно, навички роботи преси в Криму все ж відрізняються від харківських. Цікаво, напише він узагалі щось? Він же мені сподобався. Йому не замовляли.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво