Закон про газовий ринок: нові перспективи?

Закон України «Про засади функціонування ринку природного газу» (далі — закон) був ухвалений 8 липня 2010 року і набрав чинності з 24 липня 2010-го. Розробка закону тривала понад вісім років, розпочавшись на виконання доручення Кабміну від 19 квітня 2002 року та згідно із планом роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС у 2002(!) році. Невідомо, на скільки ще затяглося б прийняття цього закону, якби Європейський Союз не зробив його передумовою оформлення членства України в Європейському енергетичному співтоваристві.

Ситуація до та після ухвалення закону

Парадоксально, але до ухвалення вищеназваного закону відносини в одній із найважливіших галузей української економіки, від якої напряму залежить національна безпека, протягом майже двох десятиліть були врегульовані фрагментарно: окремі норми містилися у законах України «Про нафту і газ», «Про трубопровідну систему», «Про природні монополії», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». А переважну більшість норм було закріплено у підзаконних нормативно-правових актах — у низці рішень Кабінету міністрів України (основним з яких є постанова №1729 від 27.12.2001 р. «Про забезпечення споживачів природним газом») і постанов Національної комісії регулювання електроенергетики України. Результатом цього була відсутність закріплених на рівні закону правил функціонування ринку природного газу. Крім того, фрагментарне українське законодавство у газовій галузі не узгоджувалося з цілями та принципами права Європейського Союзу (насамперед із положеннями Першої та Другої газових директив ЄС №98/30/ЄС від 22.06.1998 р. та №2003/55/ЄС від 26.06.2003 р.).

Прийняття закону покликане забезпечити системний підхід до створення умов для стабільного функціонування ринку природного газу та його подальшого розвитку, а також привести «газове» законодавство України у відповідність із правом ЄС.

До головних позитивних наслідків закону можна віднести те, що він закріплює три основоположні принципи, які є ключовими в праві ЄС та від яких значною мірою залежить можливість лібералізації газового ринку: 1) вільний вибір споживачами постачальників газу; 2) вільний і рівний доступ до газових мереж (магістральних газопроводів та внутрішніх газорозподільних мереж) і до потужностей для зберігання газу; 3) відокремлення діяльності з транспортування газу від діяльності з його видобування та постачання, а також відокремлення діяльності з розподілу газу від діяльності з його видобування, постачання, зберігання і транспортування (так зване газове розмежування).

Вільний вибір споживачами постачальників газу

Можливість тих чи інших категорій споживачів газу вільно вибирати постачальників газу визначає ступінь лібералізації газового ринку. Норма щодо вільного вибору постачальників газу закріплена у статтях 9 та 19 закону. Водночас вступ цієї норми у дію відстрочений у часі: згідно з розділом VI закону, з 1 січня 2012 року право вільно купувати газ у будь-якого постачальника повинно отримати обмежене коло споживачів, визначене НКРЕ (йдеться про так званих кваліфікованих споживачів; найімовірніше, такий статус отримають великі промислові підприємства), а решта категорій споживачів зможе вільно вибирати постачальників газу з 1 січня 2015 року. Таким чином, український газовий ринок має бути частково лібералізований з 2012 року та повністю — з 2015-го. Такий підхід був узгоджений з Європейською комісією під час визначення умов вступу України до Енергетичного співтовариства. При цьому принципово важливим було те, щоб з 1 січня 2015 року право вільно купувати газ у будь-якого постачальника отримали у тому числі й побутові споживачі, тобто населення, яке використовує газ для власних побутових потреб (приготування їжі, підігріву води, опалення житлових приміщень). І саме в цій частині — надання можливості побутовим споживачам (населенню) вільно вибирати постачальників газу — закон є недостатньо чітким.

Справа у тому, що розділ VI закону встановлює, що з 1 січня 2015 року право вільного вибору постачальників отримають «всі категорії споживачів», але визначення терміна «споживачі», наведене у ст. 1 (п. 22) закону, охоплює лише юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців, які використовують у своїй діяльності природний газ як паливо або сировину. Тобто з формально-юридичної точки зору закону, населення (побутові споживачі газу) не підпадає під визначення «споживачі», наведене у ст. 1 (п. 22) закону. Терміни «споживачі» та «побутові споживачі», хоч як дивно це виглядає, визначені у законі як окремі категорії, що не перетинаються. Хоча логічно було б припустити, що «побутові споживачі» є частиною «споживачів».

На таку неузгодженість при розгляді проекту закону у Верховній Раді звертало увагу Головне науково-експертне управління парламенту (яке прямо вказало на необхідність узгодити терміни «споживач» і «населення»). Однак цей недолік не виправили при підготовці остаточної редакції закону. Що це — залишення можливості виключити побутових споживачів (населення) з числа тих, хто зможе вільно вибирати постачальників газу, чи технічна помилка? Відповідь на це запитання дасть НКРЕ, яка згідно із законом визначатиме ступінь кваліфікації споживачів (тобто окреслить ті категорії споживачів, які отримають право вільного вибору постачальників).

Разом з тим системне тлумачення закону дозволяє дійти висновку, що населення все ж таки має розглядатися як одна із категорій «споживачів» та повинно отримати право вільного вибору постачальників з 1 січня 2015 року. Протилежне тлумачення призведе до абсурдних результатів, наприклад, до висновку про те, що постачання природного газу (як воно визначено у п. 18 ст. 1 закону) не може здійснюватися населенню. Але це нонсенс.

Зазначена недосконалість закону потрапила у поле зору Європейської комісії, яка звернулася до уряду України з окремим письмовим запитом про надання підтверджень того, що використовуваний у законі термін «споживачі» включає також населення і що з 2015 року газовий ринок України буде повністю лібералізовано. Відповідні письмові роз’яснення було підготовлено Мінпаливенерго. Крім того, усні запевнення з цього приводу були надані під час вересневої зустрічі президента України та голови Єврокомісії.

Таким чином, поступова лібералізація газового ринку (часткова — з 2012 року та повна — з 2015-го) має охопити всі категорії споживачів газу, у тому числі населення. Така лібералізація є не лише вимогою закону, а й міжнародно-правовим зобов’язанням України.

Відкритий доступ до газових мереж

Вільний і рівний доступ до ГТС України (до магістральних і розподільних газових мереж, а також до потужностей для зберігання газу — ПСГ) гарантований статтями 7, 9, 13, 14 та 15 закону. Згідно з цим принципом, усі суб’єкти ринку природного газу мають рівні права доступу до ГТС України та підземних сховищ газу. У наданні доступу до ГТС України може бути відмовлено лише у разі: а) відсутності вільної пропускної потужності; б) порушення замовником вимог щодо порядку доступу до ГТС; в) тимчасового обмеження доступу до мережі, передбаченого Порядком доступу до ГТС, який мати бути затверджений НКРЕ. При цьому також передбачено, що наявність або відсутність вільної пропускної потужності визначається за методикою, затвердженою Мінпаливенерго.

Закріплення права на вільний і рівний доступ до ГТС України є безумовним позитивом закону та, на рівні принципу, в цілому відповідає Другій газовій директиві ЄС. Варто лише зазначити, що до ухвалення закону порядок доступу до ГТС України регулювався… наказом «Нафтогазу» №79 від 26.03.2001 р., тобто документом, виданим зацікавленим суб’єктом господарювання (а не органом державної влади), при цьому такий документ за своєю юридичною природою взагалі не міг розглядатися як нормативно-правовий акт.

До недоліків зафіксованих у законі положень стосовно вільного та рівного доступу до української ГТС слід віднести те, що випадки тимчасового обмеження доступу визначатимуться підзаконним актом НКРЕ (з огляду на чутливість цього питання, варто було б урегулювати його на рівні закону, щоб уникнути можливих зловживань і непорозумінь). Крім того, закон не передбачає можливості оскарження у судовому порядку рішення про відмову у наданні доступу до газової мережі. Оскільки таке рішення прийматиметься не органом державної влади, а суб’єктом господарювання (оператором, газотранспортним або газорозподільним підприємством), оскаржити його у судовому порядку буде складно, якщо це прямо не передбачено законом.

Важливо зазначити, що з точки зору закону, вільний і рівний доступ до ГТС України має надаватися як для постачання газу споживачам України, так і для його транзиту через територію країни. Останній аспект означає, що віднині українська сторона зобов’язана забезпечувати транзит газу через свою територію не лише для «Газпрому», а й, у разі отримання відповідних заявок, для інших зацікавлених суб’єктів господарювання, у тому числі європейських компаній, причому на рівних умовах.

Оскільки закон не містить будь-яких перехідних положень щодо надання доступу до ГТС України, з формально-юридичної точки зору право на вільний і рівний доступ виникає з дати набрання чинності законом, тобто з 24 липня 2010 року. Водночас практична реалізація права на доступ до української ГТС наштовхується на ряд перешкод:

— юридичного характеру: ще не затверджені Порядок доступу до ГТС України (відповідальність НКРЕ) та Методика визначення наявності або відсутності вільної пропускної потужності ГТС України (відповідальність Мінпаливенерго). Вказані порядок і методика, після їхнього прийняття, продемонструють, яким практичним змістом буде наповнено принцип вільного та рівного доступу до ГТС України;

— технологічного характеру: передусім це стосується порядку і процедури доступу до магістральних газопроводів для цілей транзиту газу через територію України. На сьогодні такий доступ на умовах монополії та пріоритетності має російський «Газпром». Для надання ж рівного доступу всім зацікавленим суб’єктам (у тому числі європейським компаніям) необхідно забезпечити технологічні умови прийняття газу в українську ГТС на українсько-російському кордоні не лише від «Газпрому», а й від інших зацікавлених компаній. А для цього потрібно, перш за все, побудувати газовимірювальні станції з українського боку українсько-російського кордону та визначити технологічні правила приймання-передачі газу за європейськими принципами (зокрема, правила щодо спрямування та підтвердження номінацій) як на українсько-російському, так і на українсько-європейських кордонах.

Загалом, наповнення європейським змістом закріпленого у законі принципу вільного та рівного доступу до ГТС України (магістральних газопроводів) для транзиту газу потребуватиме перегляду укладених між «Нафтогазом» і «Газпромом» Транзитного договору від 19.01.2009 р. (зокрема, необхідно буде перейти на принцип замовлених потужностей, тобто принцип «транзитуй або плати») та технічної угоди — контрактів, які de facto монополізують доступ «Газпрому» до ГТС України. Фактично йдеться про створення юридичних і технічних умов для перенесення із західного на східний кордон України точки передачі газу від «Газпрому» до європейських покупців, унаслідок чого транзит по території України призначеного для ЄС газу можна буде здійснювати на підставі контрактів між «Нафтогазом» та європейськими покупцями російського газу.

Зрозуміло, що «Газпром» буде не в захваті від такої перспективи. Але без цього право на вільний і рівний доступ до української ГТС буде лише гарною декларацією без можливості її практичної реалізації в рамках європейської моделі. Крім того, Україна має дбати передусім про власні національні інтереси. Як, наприклад, це робить той же «Газпром», коли будує обхідні газопроводи, не надто переймаючись проблемами завантаженості української ГТС.

Варто сказати у зв’язку з цим, що окреслений підхід — перенесення на українсько-російський кордон точки передачі російського газу його європейським покупцям з одночасним наданням таким європейським покупцям права на вільний і рівний доступ до ГТС України — буде належною відповіддю на будівництво Росією обхідних газопроводів. Не потрібно буде переконувати Росію відмовитися від будівництва різноманітних потоків (жертвуючи при цьому національними інтересами України); треба просто надати європейському газовому бізнесу можливість (юридичну та технічну) самостійно обрати найбільш економічно привабливий варіант транспортування газу до ЄС (яким, як це вже прораховано, буде транзит через Україну). Європейський газовий бізнес і сам буде зацікавлений у реалізації описаного підходу, оскільки, серед іншого, це дасть йому змогу у разі виникнення проблем з транзитом газу територією України врегульовувати такі проблеми безпосередньо з українською стороною (без необхідності залучення продавця газу, діяльність і компетенція якого завершуватиметься на українсько-російському кордоні). За існуючої ж ситуації європейські компанії в частині транзиту газу через Україну мають справу не з «Нафтогазом», а з «Газпромом», який забезпечує європейським компаніям транзит газу територією України та який будь-які проблеми з таким транзитом (незалежно від причин їхнього виникнення) кваліфікує як форсмажор, як це показала газова криза у січні 2009 року.

Розмежування видів діяльності на газовому ринку

Забезпечення вільного та рівного доступу до ГТС України напряму залежить від реалізації положень, закріплених у статтях 16 та 17 закону, де йдеться про принцип відокремлення діяльності з транспортування або розподілу газу від діяльності з його видобування та постачання. Фактично мова йде про уникнення конфлікту інтересів у газовій галузі. Видобувник (постачальник) газу зацікавлений в обмеженні конкуренції з боку інших видобувних і постачальних компаній. Тому якщо видобувник (постачальник) є одночасно оператором газової мережі, він усіляко намагатиметься блокувати доступ до такої мережі інших видобувних і постачальних компаній для усунення їх з газового ринку. На уникнення такої ситуації і створення справді конкурентного середовища на газовому ринку і спрямований зазначений принцип «газового розмежування». Як і в Другій газовій директиві ЄС, у законі йдеться про функціональне «газове розмежування»: якщо газотранспортне або газорозподільне підприємство є складовою вертикально інтегрованої господарської організації, воно має бути юридично та організаційно незалежним щодо інших видів діяльності, які не пов’язані з транспортуванням та/або розподілом природного газу.

Проведення в Україні «газового розмежування» дасть можливість започаткувати реальне масштабне співробітництво з європейськими газовими компаніями (у тому числі надавати їм послуги за європейськими розцінками). Зокрема, європейські компанії неодноразово заявляли про готовність використовувати для власних потреб українські ПСГ у разі, якщо діяльність зі зберігання газу буде відмежовано від інших видів діяльності у газовій галузі. Загалом же здійснення «газового розмежування» у поєднанні із забезпеченням вільного доступу до газових мереж надасть істотні стимули для компаній з ЄС вкладати кошти в розширення української ГТС (саме такий підхід забезпечить європейській стороні реальне право управління ділянкою ГТС, яка буде побудована її коштом).

При аналізі положень закону щодо «газового розмежування» впадає в очі те, що у ст. 16 йдеться про «відокремлення функцій транспортування, розподілу та постачання газу». Однак у розділі VI закону, який, серед іншого, визначає часові рамки проведення «газового розмежування», говориться вже тільки про «відокремлення функцій з розподілу та постачання», тобто випадає функція транспортування. Ймовірно, у цьому разі має місце технічна неузгодженість при підготовці закону (як і у випадку з визначенням поняття «споживачі», про що йшлося вище). У будь-якому разі європейський підхід, на якому грунтується закон, передбачає, що діяльність із транспортування газу обов’язково підлягає як мінімум юридичному та організаційному відокремленню.

Реалізація принципу «газового розмежування» в Україні тісно пов’язана здебільшого із питанням про те, наскільки необхідне для такої реалізації реформування «Нафтогазу». За своєю структурою «Нафтогаз» є вертикально інтегрованою компанією, в якій об’єднано діяльність з видобутку природного газу (ДК «Укргазвидобування», ДАТ «Чорноморнафтогаз», ВАТ «Укрнафта»), транспортування (ДК «Укртрансгаз») та розподілу і постачання (ДК «Газ України»).

Можна припустити, що офіційний Київ виходитиме з того, що у реформуванні «Нафтогазу» відсутня потреба, оскільки в рамках нинішньої структури «Нафтогазу» вже передбачено відокремлення діяльності з транспортування від діяльності з видобутку та постачання природного газу (цими видами діяльності займаються різні дочірні компанії «Нафтогазу»). Згідно з постановою Кабміну №1173 від 24.07.1998 р., функції з видобування, транспортування, зберігання і реалізації природного газу розмежовані саме через створення дочірніх компаній «Нафтогазу».

Вочевидь остаточне рішення щодо реформування «Нафтогазу» має прийматися з урахуванням того, наскільки його нинішня структура відповідає критеріям незалежної діяльності з транспортування та розподілу газу, визначеним у ч. 4 ст. 16 закону. Зокрема, йдеться про заборону суміщення посад у «Нафтогазі» та його дочірніх структурах, які займаються транспортуванням і розподілом газу, а також про самостійність зазначених дочірніх структур у прийнятті рішень щодо поточних фінансових операцій, експлуатації, будівництва чи модернізації об’єктів ГТС.

У зв’язку з цим слід зазначити, що правовий статус «Укртрансгазу» та «Газу України» як дочірніх компаній «Нафтогазу», утворених ще до вступу в силу нових Цивільного та Господарського кодексів України у 2004 році, характеризується значною організаційною та юридичною залежністю від материнської компанії, у тому числі стосовно прийняття рішень (до ухвалення вказаних кодексів законодавство України фактично прирівнювало дочірні підприємства компанії до її філій та представництв).

Виходячи з цього, найбільш оптимальним варіантом реалізації принципу «газового розмежування» в Україні може бути утворення публічних акціонерних товариств на базі дочірніх компаній «Укртрансгаз», «Укргазвидобування» та «Газ України» з паралельним перетворенням «Нафтогазу» у державну холдингову компанію (відповідно до Закону України «Про холдингові компанії в Україні»), яка управлятиме холдинговими корпоративними пакетами акцій акціонерних товариств (корпоративних підприємств), створених на базі зазначених дочірніх компаній. Як видається, саме такий сценарій викличе найменше заперечень у іноземних кредиторів «Нафтогазу», згода яких на будь-яку реструктуризацію «Нафтогазу» є необхідною відповідно до укладених кредитних договорів (в іншому разі кредитори можуть висунути вимогу про дострокове повернення наданих кредитів). У будь-якому випадку створення в Україні газового ринку за європейським зразком видається неможливим без приведення організаційно-правових форм дочірніх компаній «Нафтогазу» у відповідність до Цивільного кодексу України.

Багато залежатиме і від того, який план та з якими заходами підготують ДК «Укртрансгаз» та ДК «Газ України» щодо забезпечення незалежності їхньої господарської діяльності від діяльності «Нафтогазу». Відповідно до ч. 5 ст. 16 закону, такий план заходів готується щороку та підлягає оприлюдненню, так само як і звіт про його виконання.

Український уряд має у своєму розпорядженні певний час для прийняття оптимального рішення з вищезазначеного питання: відповідно до закону «газове розмежування» має бути завершене (тобто функції з транспортування, розподілу та постачання мають бути відокремлені) до 1 січня 2012 року.

Інші особливості закону

По-перше, закон відносить до повноважень НКРЕ встановлення тарифів на транспортування природного газу магістральними трубопроводами. До ухвалення закону повноваження комісії з цього питання були дещо вужчими: відповідно до урядової постанови №1548 від 25.12.1996 р. НКРЕ була уповноважена «встановлювати тарифи на транспортування магістральними трубопроводами газу природного, нафти… що поставляються споживачам України». Іншими словами, Нацкомісія могла встановлювати тарифи на транспортування магістральними трубопроводами лише газу, призначеного для українських споживачів. А встановлення тарифів на транзит газу (транспортування іноземного природного газу українськими магістральними трубопроводами для подальшої поставки європейським споживачам) не належало до її компетенції. Але з моменту набрання чинності законом НКРЕ може встановлювати також транзитні тарифи. Оскільки при встановленні тарифів комісія керуватиметься відповідними методикою та порядком розрахунку (в основі яких, як правило, лежить принцип економічної обгрунтованості), реалізація з боку НКРЕ її повноважень по встановленню транзитного тарифу за певних обставин може призвести до необхідності перегляду ставки плати за транзит газу територією України, визначеної транзитним контрактом між «Нафтогазом» і «Газпромом» від 19.01.2009 р.. Відповідні прецеденти вже мали місце: як повідомлялося у ЗМІ, у 2007 році внаслідок збільшення НКРЕ тарифів на закачування, транспортування та відбір природного газу з ПСГ були збільшені аналогічні тарифи в рамках контракту між «Нафтогазом» та «РосУкрЕнерго» №14/935-3/04 від 29.07.2004 р.

По-друге, до ухвалення закону будь-яка діяльність у газовій сфері (видобування, транспортування, зберігання, розподіл і постачання газу), незалежно від її масштабів, підлягала ліцензуванню. Після прийняття документа ситуація дещо змінилася: законом передбачено, що ліцензуванню підлягає господарська діяльність на ринку природного газу, в якій задіяний природний газ в обсязі, що перевищує рівень, установлений ліцензійними умовами. Отже, відтепер діяльність з видобування, транспортування, зберігання, розподілу або постачання природного газу в незначних обсягах може здійснюватися без ліцензії НКРЕ. При цьому, однак, поняття «незначні обсяги» у законі не уточнюється і віднесено на розсуд Нацкомісії.

По-третє, хоча закон покликаний привести «газове» законодавство України у відповідність до Другої газової директиви ЄС, він обходить увагою такий наріжний принцип права ЄС, як транспарентність відносин у газовій сфері.

Згідно з Другою газовою директивою, транспарентність є необхідною передумовою побудови конкурентного та лібералізованого газового ринку. Ця директива зобов’язує держави — члени ЄС «створювати належні та ефективні механізми регулювання, контролю та транспарентності з метою уникнення будь-якого зловживання монопольним становищем на газовому ринку, зокрема, на шкоду інтересам споживачів, а також з метою попередження грабіжницької поведінки».

Нічого подібного у законі не передбачено. І це попри те, що ще 30 вересня 2009 року уряд України прийняв постанову №1098 «Про приєднання України до Ініціативи щодо забезпечення прозорості у видобувних галузях» та спеціальну заяву, в якій наголосив на тому, що «реалізація Ініціативи, у тому числі в газовій галузі, стане одним з елементів прозорості у роботі газотранспортної системи України». При ухваленні закону доцільно було визначити та закріпити у ньому механізм імплементації в Україні зазначеної ініціативи, яка має міжнародний характер, грунтується на простих і зрозумілих критеріях (одним із яких є регулярне оприлюднення до відома широкої громадськості звітності про всі істотні платежі нафтових і газових компаній на користь держави, а також про всі істотні надходження, отримані державою від нафтових і газових компаній; причому форма опублікування звітності повинна бути загальнодоступною, вичерпною та наглядною) та участь в якій у різному форматі беруть на даний час близько 30 країн. На жаль, такою можливістю не скористалися.

Рамковий характер закону

Привертає увагу те, що значна частина положень закону має рамковий або відсильний характер. У документі в основному зафіксовано правові принципи регулювання відносин у газовій галузі та передбачено, що конкретні норми мають бути додатково розроблені та ухвалені на підзаконному рівні.

Ще на етапі підготовки проекту закону його рамковий характер викликав занепокоєння у Головного юридичного управління парламенту, яке у своєму висновку зазначило: «…прийняття закону у поданій редакції призведе до правових колізій та неповноти правового регулювання, оскільки він не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації положень, як того вимагає принцип правової держави».

Практична реалізація закону значною або навіть вирішальною мірою залежатиме від механізмів його імплементації, що мають бути додатково розроблені Кабміном, НКРЕ та Мінпаливенерго. Від останніх залежатиме, чи отримають європейські принципи, на яких грунтується закон, таке ж європейське практичне наповнення.

* * *

Закон далеко не повною мірою відображає модель газового ринку, передбачену Другою газовою директивою ЄС. Однак реалізація навіть тих основних європейських принципів, що закріплені у ньому, — вільний вибір споживачами постачальників газу, вільний і рівний доступ до газових мереж, розмежування діяльності у газовому секторі — дасть можливість побудувати каркас лібералізованого та конкурентного газового ринку європейського типу. За умови, якщо органи влади, відповідальні за імплементацію закону, прагнутимуть конкретизувати передбачені законом принципи у спосіб, що наповнюватиме їх європейським змістом. За умови, якщо такі принципи не будуть спотворені так, що від них залишиться лише одна красива оболонка (назва). Якщо вільний вибір постачальників газу не буде використано лише для надання прямого доступу «Газпрому» або його дочірнім структурам до українських споживачів. Якщо вільний доступ до газових мереж не виступатиме засобом «цементування» і без того монопольного доступу «Газпрому» до української ГТС. Якщо розмежування діяльності у газовій галузі не стане інструментом сприяння стратегії «Газпрому» щодо поглинання найбільш привабливих газових активів України.

У зв’язку з цим не можуть не насторожувати новини, які з’являються останнім часом, про можливу передачу ГТС України та її найважливішого компонента — ПСГ — в оренду. У разі реалізації «орендного» сценарію є великий ризик того, що використання ГТС України (і, зокрема, ПСГ) буде виведене з-під сфери дії закону й регулюватиметься насамперед договором оренди. При цьому не тільки українська влада втратить реальні важелі впливу на розвиток газового ринку, а й сама ідея побудови лібералізованого за європейським зразком газового ринку так і залишиться мертвою декларацією.

Ще одна загроза, пов’язана із рамковим (здебільшого декларативним) характером закону, полягає у тому, що закон можуть намагатися імплементувати за зразком Європейської хартії регіональних мов та мов меншин. Хоча хартія спрямована на захист мов, які перебувають під загрозою відмирання, її реалізація в Україні перетворилася фактично на засіб гарантування «спеціального» статусу російської мови. Наслідки подібної імплементації закону будуть катастрофічні для енергетичної та загалом національної безпеки України.

З іншого боку, реалізація закону в європейський спосіб, побудова лібералізованого та конкурентного газового ринку за європейським зразком не лише сприятимуть інтеграції України в європейський газовий простір, а й допоможуть побудувати по-справжньому рівноправні та взаємовигідні відносини з «Газпромом» на європейських принципах.