З чим ми прийдемо на «український Давос» - Економіка - dt.ua

З чим ми прийдемо на «український Давос»

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Наближається національний економічний форум, який уже встигли охрестити «українським Давосом». В...

Наближається національний економічний форум, який уже встигли охрестити «українським Давосом». Він, безсумнівно, покликаний відповісти на низку актуальних питань щодо перспектив розвитку країни, виходу зі спіралі уповільнення економічного зростання, включення країни в цивілізоване світове економічне співтовариство. Також форум повинен дати виразні сигнали бізнесу, національним і міжнародним інвесторам про те, наскільки державна політика, принаймні в середньостроковій перспективі, зможе бути адекватною очікуванням самих інвесторів і потребам розвитку бізнесу.

Зрозуміло, що для якнайшвидшого звільнення з-під лавини протиріч, що обрушилася на країну в поствиборний період, Україні потрібен новий потужний імпульс розвитку, спрямований на оздоровлення та відновлення структури економіки, демократизацію та раціоналізацію прийняття державних рішень. Не секрет, що на сьогодні вичерпано екстенсивні джерела економічного зростання останніх років, пов’язані зі сприятливою зовнішньою кон’юнктурою та напівкустарним залученням застарілих виробничих потужностей. А над внутрішніми джерелами зростання та розвитку, в основі яких лежить підвищення технологічності, менеджменту, конкурентоспроможності, активніше залучення українського бізнесу до світогосподарських зв’язків, нависла реальна загроза депресії та деградації.

З одного боку, всі згодні, що для економік, які розвиваються, ефективними джерелами були й будуть інвестиції, в тому числі іноземні. З іншого — у практичній політиці робиться ледь не все можливе, щоб ці інвестиції «віднадити» від України. Виходить, результативність форуму визначатиметься тим, наскільки вдасться сформулювати чіткі позитивні сигнали для інвестора, локалізувати негативні вияви. А також тим, яким сигналам із набору дуже суперечливих інвестор повірить.

Чимало провладних сил в Україні були обурені жорстким тоном статті А.Ослунда, котрий обгрунтовував ризики нового скочування країни до тоталітаризму. Проте збереження в Україні традицій адміністрування на найважливіших, у тому числі споживчих ринках, консервування вибірковості покарань і преференцій, відмова від проголошених зобов’язань означають, що ситуація для інвестора в кращому разі залишатиметься невизначеною і несприятливою. На що власники капіталів вже красномовно відреагували: цьогорічний притік іноземних інвестицій не просто низький, а катастрофічно низький.

То ж які сигнали дає інвесторам українське політичне середовище? У чому об’єктивний зміст таких сигналів? Для відповіді на подібні запитання виокремимо три сфери — ідеологічну, інституціональну та політичну.

Що ж ми будуємо?

Насамперед, чи можемо ми відповісти на головне ідеологічне запитання — яку економіку, на яких засадах ми збираємося побудувати? Заклинання з приводу «соціальної ринковості» можуть потішити тільки тих, хто ні про соціальність, ні про ринковість не має жодного уявлення. Однак, лише зрозумівши, що ми самі будуємо, на основі яких цінностей, можна намагатися зрозуміти — до чого і на яких умовах ми збираємося залучати інших.

Це зовсім не просте запитання, адже воно зачіпає інтереси багатьох можновладців, тому існує реальна загроза, з одного боку, «заговорити» принципові та ключові проблеми, зробити їх предметом постійного демонстративного «обговорення», а з іншого — виправдати будь-які необдумані та нераціональні рішення революційною справедливістю чи доцільністю.

Безсумнівно, в ієрархії економічних цінностей найпершим є інститут власності. Тому сьогоднішні реприватизаційні наміри — інструмент не тільки і не стільки перерозподілу, скільки формування умов і передумов повної руйнації цього інституту, який усе ще перебуває в зародковому стані

Нагадаємо, глобальна економіка вимагає формування інституцій, які забезпечують насамперед функціонування і захист ринків. Міжнародні інвестори найбільш охоче інвестують у ті країни, де створено правову державу, де гарантують стабільні й міжнародно визнані права особистості та власності. Їхня нерозривність означає, по-перше, що захист прав особистості передбачає захист прав власності, по-друге, права власності (як і громадянські права) стають предметом найпершої турботи влади. І саме в цій площині перебуває поняття справедливості. Один із батьків американських свобод Дж.Медісон розглядав справедливість не як використання влади для досягнення певних вигод, а насамперед як захист природних прав особи на життя, свободу і власність. «Тільки така держава є справедливою, яка безпристрасно гарантує індивіду захист того, що йому належить». І ніхто, у тому числі держава, не має права на насильницький перерозподіл власності, навіть задля абстрактної загальної «справедливості».

Значущість цих подібних теоретичних постулатів підтверджується практикою суспільного будівництва. Для об’єктивності звернімося до деяких емпіричних спостережень. Так, дослідження взаємозв’язку захисту прав власності та добробуту (скажімо, проведені Heritage Foundation) з очевидністю вказують, що країни, в яких права власності захищено й гарантовано, досягли високого рівня добробуту (із середньодушовим доходом, який перевищує 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності). Країни ж із низьким рівнем захисту прав власності, до яких належить і Україна, у кращому разі можуть забезпечити своїм громадянам паритетний дохід менше від третини зазначеної величини.

Захист власності впливає не тільки на рівень доходу, а й на ділове середовище. Так, за даними Світового банку, переважна більшість країн, прямі інвестиції в які перевищують 10% ВВП, належать до розвинених або нових індустріальних держав із високими стандартами приватної власності. З європейських перехідних економік найменш захищені права в Україні та Росії. Україна, поряд із Росією, також має найнижчі показники притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ). І навіть «бум» 2003—2004 рр., коли за два роки ми отримали більш як 3 млрд. дол. ПІІ (майже стільки ж, як за попереднє десятиріччя незалежності), не ліквідував десятикратний розрив із рівнем ПІІ в центральноєвропейські та балтійські держави (хоча на початку 90-х ми «стартували» з однакових позицій).

Однаковою мірою від гарантій прав власності безпосередньо залежить якість управління. Знову ж таки Україна та Росія мають найгірші показники якості управління, у тому числі внаслідок зарегульованості економічної діяльності.

Тож хоч би які були «особливості» побудови «соціальної ринкової економіки» в Україні, загальні закономірності навряд чи можуть ігноруватися, а постійна занепокоєність перерозподілом активів і доходів ні до чого, окрім озлобленості та деградації економіки і суспільства, не призведе. І, безумовно, слід погодитися з О.Пасхавером, що навіть корумповане суспільство, в якому хоч у малому ступені працює інститут власності, є раціональнішим за те, де гучні запевняння в домінуванні прав людини супроводжуються демонстративним ігноруванням прав власності.

То яким сигналам повірить інвестор — запевнянням Президента про очікуваний інвестиційний рай в Україні чи ж намірам голови ФДМ націоналізувати весь прибутковий бізнес, а попутно — і розвалити інститут власності? Чи не збираємося ми повертатися до посткомуністичних суспільних цінностей?

Готовність до відповідальності
чи безвідповідальності?

Інша група сигналів інвесторам лежить у сфері існуючих інститутів і механізмів прийняття рішення. Цілком очевидно, що коли демократія для нас — справді цінність, то важливо не допустити російського варіанта, коли ледь не автоматично, без глибокої експертизи підтримують законопроекти, внесені президентом або урядом.

Ми ще добре пам’ятаємо безальтернативне прийняття бюджету, а також звіт-шоу уряду з одночасним прийняттям нової Програми діяльності Кабміну 2004 року, котрі продемонстрували способи «вирішення» політично й суспільно важливих питань у режимі так званих вузьких консультацій із партіями та блоками.

Що ж ми бачимо сьогодні? Чи зуміли наблизитися до раціональності й відкритості? Радше навпаки. З одного боку, дедалі більше практикується «пакетний режим» законодавчої та нормативної діяльності, який нібито має сприяти узгодженню відмінних (навіть антагоністичних) позицій, а насправді лише вносить атмосферу політичного гендлювання.

З іншого боку — набирає сили «фрагментарність», розірваність взаємозалежних документів. Зовсім свіжий приклад — анонсування Бюджетної резолюції у відриві від інших найважливіших (і безпосередньо пов’язаних) документів — соціально-економічного розвитку, основних напрямів монетарної політики НБУ, які, власне, повністю відсутні. Як відсутня і президентська стратегія. Очевидно, ці документи потрібні не лише для єдиного розуміння шляхів розвитку суспільства та прийняття несуперечливих рішень. Нагадаю, найважливіші індикатори, що визначені в перелічених державних документах, повинні знайти своє відображення у системі національних рахунків, узгоджених і взаємопов’язаних, лише збалансувавши які, можна отримати реальну картину економіки країни. Тоді ми також змогли б зрозуміти (а не просто розчулюватися від благих намірів), звідки уряд має намір отримати 9,5% зростання наступного року.

Якщо ж ми згадаємо і програми Україна—ЄС, Україна — НАТО тощо, які потребують як інституціональних узгоджень, так і бюджетних ресурсів і які (програми) сьогодні залишаються невиправдано вузькоміністерськими, то довіра до єдності державної політики виявиться дуже сумнівною. Зауважу, що, скажімо, в Литві річний цикл розробки та реалізації програми приєднання до Євросоюзу збігався з бюджетним циклом...

Сьогодні уряд з очевидністю працює в пожежному режимі перманентної ліквідації чергових криз, виробляючи «звичку» в себе й у парламентаріїв ухвалювати важливі документи державного будівництва в екстремальних умовах. Що, по-перше, вказує на неможливість проведення серйозного аналізу й оцінки видимих і прихованих ризиків і загроз. По-друге, дає можливість вберегтися від критики, оскільки закладені недогляди й помилки завжди можна виправдати цейтнотом і надалі кричати про необхідність внесення будь-яких корективів через «обставини, які відкрилися». Проте саме аналіз результативності нормативної діяльності — найважливіший інститут державного будівництва. Як і обгрунтованість державного втручання.

У цьому зв’язку не можу не нагадати, що в насправді значимому Законі України «Про основи державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р., № 1160-15, чітко зазначено:

«Стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу.

Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.

Розробник проекту регуляторного акта при підготовці аналізу регуляторного впливу повинен:

…обгрунтовано довести, що вигоди, які виникатимуть внаслідок дії запропонованого регуляторного акта, виправдовують відповідні витрати...»

Переконаний, якби бодай елементи такого аналізу було проведено стосовно підприємств — «кандидатів» на реприватизацію, то або зовсім не виникало б питання про доплати й «повернення державі», або ж демократичність і справедливість рішення не викликала б кривотлумачень. Однаковою мірою поспішність із перепродажем, яку ми спостерігаємо щодо «Криворіжсталі», містила б оцінку нового повернення комбінату нинішнім власникам як незаконного націоналізованого активу (пригадаймо процеси на початку 90-х у країнах Балтії, коли власникам повертали майно, націоналізоване чотири десятиліття тому).

Більше того, тоді просто унеможливилася б ситуація, коли мало не кожний принципово політичний намір Президента (чи то в сфері ціноутворення, чи то світових приватизаційних домовленостей) відразу не опротестовувався або не коригувався прем’єром. Водночас була б утруднена ситуація, коли буквально всі експерти й фахівці вказують на неприпустимість реприватизаційного шантажу, а керівництво уряду й Фонду держмайна, у рамках задекларованої публічності, таку думку цілком ігнорують.

То чи повірить раціональний інвестор в об’єктивність, непорушність, сприятливість правил гри? У раціональність, силу, послідовність і відповідальність влади? Чи ж він побачить суперечливі інституціональні сигнали, які надходять сьогодні з України?

І про що нам говорить політичний процес?

Нарешті, третя група сигналів інвесторам лежить у сфері партійно-політичного будівництва. Власне, нинішній політичний спектр дискусій про шляхи економічного будівництва однозначно вказує на поглиблення проблем для інвестора як у році нинішньому, так і в післявиборний період. Партійні програми, декларації й висловлювання провідних політичних партійних лідерів однозначно засвідчують: новий парламентський марафон дедалі більше тяжітиме до популізму й лівої (постсоціалістичної) риторики. Переважна більшість партій по-різному підтверджують свою прихильність пріоритетам так званої соціальності, патерналізму та протекціонізму, посилення державного втручання в економічну діяльність. Жодна з провідних партій не обстоює послідовні ліберальні цінності, не розглядає ефективність як найважливіший економічний пріоритет, не виступає за самозабезпеченість на основі особистих вмінь і кваліфікації.

Дедалі ширша лівизна гасел і декларацій засвідчує: усі партійно-політичні сили й угруповання готові прийняти виключно ліві правила гри. Прогресивним видається лише уряд, котрий знижує протекціоністські бар’єри. Але тільки видається, оскільки зазначене зниження є не результатом виробленої політики, а вимушеним заходом для гасіння чергових шоків і «охрімового» латання бюджетних потреб.

У такій ситуації нівелюються відмінності між більшістю партій, навіть тими, які теоретично мали б належати до різних частин політичного спектра (скажімо, між соціалістами, нашоукраїнцями, регіональниками), залишаючи місце лише «лівій» ідеологічній спрямованості політичного процесу. Цілком очевидно, і рішення будуть такими ж однобокими, не маючи жодного стосунку до основ ефективної ринкової економіки, вільного розвитку бізнесу. Більше того, неминучим наслідком стане закріплення такого кола соціальних зобов’язань, яке просто поховає будь-який уряд. Зазначу, процес уже запущено, свідчення цього — економічно абсолютно не обгрунтоване (проте підтримане майже двома третинами парламенту) рішення про масові компенсаційні виплати за знеціненими заощадженнями населення. Скажімо, якби закон почав діяти з нинішнього року, то на такі виплати знадобилося б 10 млрд. грн., додатково пропущених через бюджет.

Поза сумнівом, такі тенденції й пов’язані з ними ризики добре зрозумілі міжнародним інвесторам, котрі в своїх рішеннях дивляться далі, ніж на рік-два вперед. А також беруть до уваги світові контексти, серед яких визначальний — продовження розширення лібералізації інвестиційних режимів. Відповідно до останнього випуску World Investment Report, у закони та правила, що регулюють ПІІ в різних країнах світу, із внесених 2003 року 244 поправок 220 було спрямовано на подальшу лібералізацію або на зміцнення механізмів функціонування та стимулювання ринків (2002-го — 248 і 236 відповідно). У тому ж таки 2003-му було укладено 86 двосторонніх інвестиційних договорів (загальна кількість досягла 2,3 тис.), які забезпечують власникам капіталів можливості ефективного бізнесу. І найпривабливішими, як і раніше, залишаються країни з високим рівнем захисту прав власності, несуперечливості нормативного поля, фіскальної сталості.

Процеси ускладнення економічних систем, які відбувалися упродовж останніх десятиліть, призвели до того, що спроби централізованого регулювання економічних процесів тепер не лише не забезпечують досягнення задекларованих цілей, а й посилюють загальну розбалансованість національних економічних систем. Прийняття в першому читанні закону про Фонд держмайна переконливо демонструє: Україна вкотре обирає «власний» шлях, що базується на посиленні державного втручання, перешкоджанні господарській діяльності й економічній ініціативі.

Результатом українського політичного популізму вже зараз є стрімке зростання перерозподілу через бюджет, підвищення податкового тиску. Якщо в попередні два роки доходи загального фонду держбюджету перебували на рівні 15—16% ВВП, то за чотири місяці поточного року надходження становили 19,5%, за п’ять — досягли 22% ВВП. І прийдешній парламентський марафон лише посилюватиме вимоги «соціальності». Чи не є це досить красномовним сигналом для інвестора, котрий вже активно придивляється до зростання відсоткової ставки в США, зародження доларової стабілізації, а отже, мабуть, утримається від приходу на інвестиційно сумнівні ринки?

Критичність наростаючого популізму й політичних лівих загравань поглиблюється тим, що громадськість «добирає смаку» нав’язаних антивласницьких ігор, зокрема реприватизаційних, які нібито мають принести добробут через нову експропріацію. Тим самим замість формування та зміцнення в суспільстві розуміння прав приватної власності й поваги до них, а отже, і нерозривно пов’язаних із ними громадянських прав, відбувається відтворення й закріплення в довгостроковій перспективі радянсько-соціалістичного нігілізму.

Не новина, що 2005 рік як інвестиційний для України вже втрачено. І тепер багато залежить від того, чи зможемо ми запропонувати нові позитивні інвестиційні сигнали, які не допустили б втрату другого року поспіль (а за ним і наступних). Форум покаже, наскільки інвестор їх сприйме.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво