Якою буде наша відповідь лорду Майнерсу?

Свого часу відомий фінансист Уоррен Баффет сказав: «Ринок, на відміну від Бога (Lord — в англомовному варіанті), не прощає тих, хто не відає, що творить». Так, «лорди» фінансових ризиків бувають часом (аби не сказати, завжди) надто жорсткими до надмірно благодушних клієнтів. Що вже не з чуток відомо і багатьом українським громадянам. А як це — відчути на собі тягар караючої десниці? «Акули Уолл-стрит» змогли відчути це, довідавшись нещодавно про наміри президентської адміністрації обкласти великі фінансові інститути спеціальним податком (хоча за економічною суттю, швидше, оброком) із метою компенсації раніше наданої державної допомоги.

І от — нова напасть. «I’m back! » — так чисто по-американськи, мабуть, найправильніше можна відреагувати на оголошені минулого четверга пропозиції президента Барака Обами про заходи з обмеження ризикованості банківських операцій, високий рівень якої цілком справедливо розглядається як одна з причин виникнення світової фінансової кризи.

Ще не забуте старе

Щоправда, у цьому випадку доцільніше думати, що сакраментальну фразу вимовив не Термінатор, тобто «руйнівник (ризиків)», а швидше «Будівельник», перед яким ставиться завдання відтворення «китайської стіни» між комерційними (кредитно-депозитними) та інвестиційними операціями банків. «Стіна» свого часу була споруджена стараннями конгресменів К.Гласса і Г.Стігала, які стали авторами чотирьох параграфів
(16, 20, 21 і 32) закону США про банківську діяльність 1933 року, більш відомих як акт Гласса—Стігала. Впродовж кількох десятиліть ця законодавча норма, що забороняла фінансовим установам, задля уникнення конфлікту інтересів, одночасно займатися кредитною та інвестиційною діяльністю, була достатньо ефективним обмежувачем для зайвих ризиків.

Проте з часом навколо цієї інституціональної моделі розгорілася боротьба, зумовлена загостренням конкуренції між американськими і західноєвропейськими (насамперед континентальними) банками. Кожна зі сторін, вичерпавши значною мірою можливості своїх моделей (спеціалізованих і універсальних банків), перейшла до використання переваг протилежної сторони за принципом преферансистів: «Спочатку бери свої взятки, а потім забирай чужі». У зв’язку з цим доречно згадати про хвилю придбань універсальними континентальними банками англо-американських інвестиційних банків саме з метою використання їхніх конкурентних переваг у роботі з цінними паперами. Так, у 1988 році швейцарський Credit Suisse після придбання контрольного пакета в First Boston створив добре відомий в Україні інвестиційний підрозділ Credit Suisse First Boston, який у 2000 році зміцнився за рахунок придбання інвестиційного банку Donaldson, Lufkin & Jenrette.

У 1990 році Deutsche Bank придбав Morgan Grenfell, у 1995-му голландський ING купив скандально збанкрутілий Barings. Список, природно, можна продовжити. Однак і на Уолл-стрит дедалі голосніше лунали голоси, незадоволені «зв’язуванням рук», що обмежувало конкурентоспроможність американських банків. Зрештою, незадоволеним якимось чином вдалося перетягти на свій бік А.Грінспена, котрий змінив на посаді глави Федеральної резервної системи США (ФРС) П.Волкера. Незабаром удалося переконати в архаїчності такого обмеження і президента В.Клінтона, який у 1999 році підписав закон Гремма—Ліча—Блайла, що скасовував акт Гласса—Стігала. Причому чорнильну ручку, якою новий закон був підписаний, Клінтон демонстративно подарував керівнику банку Citicorp.

Можливо, це мало символізувати передачу її в заставу — як гарантію того, що подібні заходи знову не підписуватимуться. Принаймні без згоди верховодів Уолл-стрит. Та сакраментальне «я повернувся» все-таки пролунало. У четвер минулого тижня, 21 січня. У вигляді так званого правила Волкера. Щоправда, озвучив їх не сам П.Волкер, а президент Б.Обама, за спиною котрого (і в прямому, і в переносному значенні) стояв колишній головний банкір США, який очолює нині президентську раду з економічного оздоровлення.

До речі, Волкер був не єдиним фахівцем, із ким президент визнав за необхідне провести останню консультацію з цього питання. Іншою людиною був екс-голова комісії з цінних паперів і бірж У.Дональдсон. Обидва конфіденти очолювали свої відомства за часів республіканських адміністрацій, відповідно, Р.Рейгана і Дж.Буша-молодшого. До цього факту ми ще повернемося. А поки що — про суть нових правил.

Вважається, що падіння фінансово-банківської системи США в провалля зупинене. Проте цей факт не розглядається як привід для «розхолодження». «У той час як сьогодні фінансова система міцніша, ніж рік тому, вона діє за тими самими принципами, які ледь не привели нас до краху», — заявив Барак Обама. І «потішив» новиною про те, що американські банки більше не матимуть права володіти, спонсорувати або використовувати як об’єкт інвестицій хедж-фонди або фонди прямих інвестицій (private equity funds), так само як і займатися торгівлею цінними паперами за власний рахунок (proprietary trading) для одержання прибутку, не пов’язаного з обслуговуванням їхніх клієнтів. За цією дещо витіюватою, але юридично вивіреною фразою криється проста ідея про повернення до системи спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, яка мотивується тим, що країна опинилася на межі другої Великої депресії. Між іншим, серед головних винуватців цього нобелівський лауреат П.Кругман першими назвав «батьків дерегулювання», безпосередньо причетних до скасування акта Гласса—Стігала: Грінспена, тодішнього главу ФРС, і Гремма, голову банківського комітету сенату США, який дав своє ім’я «скасувальному» закону.

Якщо завтра війна…

Як уже згадувалося вище, підводили до цієї думки фінансове співтовариство поступово, хоча й у досить швидкому темпі. Мабуть, можна вважати, що наступ активізувався в листопаді минулого року, коли сенатор-демократ М.Кентвел дуже критично виступила проти нерегульованого розвитку деривативів, обсяг яких у США вже перевищив суму в 1,5 квадрильйона дол., що майже в 90 разів перевищує розміри реального сектора економіки США. «Ринок деривативів, який завдав такої великої шкоди нашій економіці, є нічим іншим, як казино з дуже високими ставками — утім, казино хоча б підпадають під регулювання, — вибухнула гнівною філіппікою сенатор від штату Вашингтон. — Навіть у Лас-Вегасі, на столі з «блек-джеком», і круп’є, і гравець мають певний капітал за своїми ставками. А ми дозволяємо Уолл-стрит грати «у темну» і без будь-якого капіталу підтримувати котирування за деривативами. Ми наражатимемося на ризик найсильнішого удару доти, доки не знайдемо способу зупинити образливу спекулятивну діяльність». Як такий спосіб і було вибрано реформування банківського сектора.

Підготовка цих заходів не була сюрпризом для втаємничених у секрети «вашингтонської кухні». Адже ще місяць тому та сама М.Кентвел разом із колишнім республіканським кандидатом у президенти Дж.МакКейном підготувала свій проект закону про обмеження банківських операцій на фінансовому ринку. У грудні палата представників конгресу схвалила зміни в банківському законодавстві, які, у принципі, дозволяють регулятору запроваджувати необхідні обмеження. Рубікон було перейдено й першу «чорну мітку» банки одержали у вигляді скандалу з приводу захмарно високих бонусів топ-менеджерів банків і фінансових установ, чимало з яких незадовго до цього були врятовані від банкрутства державою.

Оскільки банкіри, які оговталися від потрясіння, воліли за краще розпочати повернення отриманої раніше допомоги, ніж відмовити «собі любимим» у високих гонорарах за «видатні менеджерські досягнення», від адміністрації США пішла недвозначна пропозиція повернути до бюджету всі грошики платників податків («до останнього цента» — як висловився Б.Обама), витрачені раніше на їхній порятунок. Президент оголосив про запровадження додаткового податку на найбільші банки, заявивши, що вони мають повернути платникам податків 117 млрд. дол., витрачених у результаті реалізації програми оздоровлення проблемних активів (TARP), а також ще раз розкритикував банки за «величезні прибутки та непристойні бонуси».

Як відомо, у 2008—2009 роках американський уряд виділив близько 700 млрд. дол. на підтримку економіки країни в умовах кризи, у тому числі 250 млрд. було виділено напряму банкам для підтримання ліквідності. Банки, відчувши недобре, самі повернули потім державі більш як 70 млрд. дол. Тепер же президент запропонував запровадити спеціальний податок для того, щоб зібрати за десять років ще 90 млрд. Податок стягуватиметься тільки з тих банків, чиї активи перевищують 50 млрд. дол. А таких набирається з півсотні. Особливо хочеться звернути увагу на те, що нові-«старі» правила навряд чи слід трактувати як утручання держави в приватний бізнес. Швидше, це домовленість про те, що «ми не даємо кредитів, а ви — не торгуєте насінням» у ліберальному виконанні. Обама прямо заявив: «Якщо фінансові компанії бажають торгувати [цінними паперами] для одержання прибутку, то вони можуть робити це… Але для гарантії проти надто високих ризиків, сконцентрованих в одному банку, давно вже застосовуються обмеження за розміром залучених депозитів (deposit cap). Подібний принцип має стосуватися і більш широкого спектра використання фондів великими фінансовими установами в сучасній економіці». «Ніколи більше американські платники податків не стануть заручниками банків, які надто великі, щоб впасти», — зазначив президент США.

Водночас навряд чи слід очікувати, що з новими правилами в адміністрації Обами все «піде як по маслу». Поки що уникає різких заяв «головний банкір» країни — глава ФРС Б.Бернанке. Йому позиці можна поки що описати висловлюванням «та ні, мабуть». І це цілком можна пояснити: глава Федеральної резервної системи цими днями переобирався на другий строк і саме шукав підтримки в сенаті, в усіх політичних таборах. Мимоволі доводиться бути дипломатом.

Тим паче що саме вища палата конгресу США має сказати вирішальне слово й у справі про банківську реформу. А як зазначила та сама М.Кентвел: «Уолл-стрит витрачає сотні мільйонів доларів, лобіюючи свої фінансові інтереси в конгресі, що й має пояснити, чому нічого не коригується в нашій системі фінансового регулювання». І критичні зауваження на адресу президентської ініціативи не змусили на себе довго чекати. «Торгівля цінними паперами, за свій рахунок чи ні, не веде до фінансової кризи», — заявив Р.Ніколсон, президент форуму фінансових послуг, однієї з найбільших лобістських структур Уолл-стрит. І порадив уряду краще зосередитися на традиційних заходах: поліпшенні управління ризиками, удосконаленні корпоративного управління та інших формах регулятивного нагляду. Серйозні сумніви в легкій долі нового закону висловив і редактор відомого у фінансових колах видання The Gloom, Boom & Doom Report М.Фабер: «Буде багато галасу і ніяких дій з часом. Фінансове лобі таке потужне. Я не думаю, що уряд реформує систему так сильно». Природно, що президент добре поінформований про ці войовничі настрої, інакше він не завершив би свій виступ словами про те, що якщо хтось хоче бою, то він його одержить. «Я готовий!»

Європа може почекати?

Слід зазначити, що в США відразу ж з’явилися критичні зауваження і начебто від іншої сторони, яка звертає увагу на те, що «адміністративний гнів» чомусь оминув горезвісні Fannie Mae і Freddie Mac, що займалися іпотечним кредитуванням під «прикриттям» держави, так само як і численних спекулянтів нерухомістю, не менш винних у кризі, що вибухнула. З огляду на це, думаю, американські законодавці, швидше за все, слідуватимуть рекомендаціям нобелівського лауреата Ж.Стігліца, який порадив не відновлювати акта Гласса—Стігала буквально, але спиратися на його концептуальні засади.

Водночас, мабуть, не менш (якщо не більш) важливою була реакція західноєвропейських партнерів-конкурентів. Чекати на неї теж довелося недовго: уже на початку цього тижня міністри фінансів «великої сімки», які зібралися разом із представниками міжнародних фінансових організацій у Лондоні, серед іншого обговорили і новації Обами. Їхня реакція взагалі була передбачуваною. Особливо якщо врахувати, що напередодні зборів шановних фінансистів «хазяїн заходу», держсекретар із питань фінансових послуг (він же «міністр у справах Сіті») лорд П.Майнерс прямо заявив, що твердження про те, що саме хедж-фонди та торгівля цінними паперами за рахунок коштів банків посилюють кризові ризики, «не є нашою думкою». А адміністрація США вживає заходів, покликаних розв’язати проблеми лише своєї власної фінансової системи.

Коротше кажучи, класичне «Ми підемо іншим шляхом!» Причому цей «інший шлях» повинен мати глобальний характер, тому що, як іще раніше зауважив шеф лорда Майнерса, глава британського казначейства А.Дарлінг: «Якщо кожен робитиме по-своєму, це не приведе абсолютно ні до чого. Адже банки глобальні — вони цілком спроможні самоорганізуватися таким чином, що коли [регуляторний] режим складний в одній країні, то вони перейдуть в іншу».

Сигнал про те, що європейські банкіри не збираються підігравати своїм заокеанським конкурентам, ще до офіційного виступу Б.Обами подав новопризначений глава центробанку Швейцарії Ф.Хільдебранд, який висловився проти розділення інвестиційного та кредитного бізнесів найбільших банків країни — UBS і Credit Suisse. При цьому він наголосив, що універсальна модель надає необхідної синергії швейцарським банкам і є однією з форм диверсифікації ризиків.

З такими думками сперечатися важко. Питання лише в тому, що, як показує практика, американські фінансисти не змогли ефективно використати універсальну модель і тепер намагаються знайти порятунок у недавно, але вже добре забутому старому. А їхні західноєвропейські колеги, цілком логічно, не мають бажання переходити на не відому їм модель. Адже добра добувши, кращого не шукають. Тим паче що раніше апробована практика придбання дочірніх інвестиційних підрозділів, здається, цілком себе виправдала. І тепер у них, образно кажучи, з’явився шанс перенести банки у «глобальному селі» з «Уолл-стрит» на «Уолл-штрассе».

Утім, я не поспішав би з твердженням, що Європа відкинула план Обами. Все-таки канцлер/міністр фінансів «тіньового уряду» Дж.Осборн, виступаючи по британському радіо, висловився в тому сенсі, що пропозиції президента США створюють достатні можливості для іншого світу зробити свій внесок у розумну систему правил і угод. А генеральний секретар ОЕСР А.Гурріа прямо заявив, що запропоновані Обамою обмеження можуть допомогти уникнути нової фінансової кризи. Очевидно, що «глибоко інтелектуальні дебати» (за висловлюванням репортерів Бі-бі-сі) навколо цієї теми на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, який ще не закінчився, триватимуть під час зустрічі фінансистів і центральних банкірів «великої сімки», що відбудеться наприкінці наступного тижня в канадському містечку Ікелюїт. Місце це арктичне. Досить далеко розташоване (щоб не відволікали «антиглобалісти»). І досить прохолодне (щоб остудити палкі суперечки).

Про нашу відповідь лорду Майнерсу?

Утім, холодами нині не здивуєш навіть південні регіони України. Мене ж хвилює питання про те, що відповість Україна на пропозицію лорда Майнерса «йти своїм шляхом». Не прогавити б нашим політикам цей, як кажуть у народі, «меседж» у запалі передвиборної полеміки. І не забути повернутися до нього через хоча б кілька місяців. Цікаво, чи співпаде цей шлях з американським чи європейським вектором, або, як зазвичай, «своїм шляхом» означатиме «йти особняком», бездоріжжям і…

От хоча б у питанні про порятунок «потопаючих» банків. Врятовані «потопельники» в особі їхніх власників і топ-менеджерів збираються їхати підсихати на Канари чи на… ринок, щоб за рахунок своєї більш професійної діяльності знайти спосіб повернути державі кошти, витрачені на їхній порятунок? Причому я маю на увазі не тільки банки, які були безпосередньо викуплені державою або отримали спеціальне рефінансування. Про цих ідеться передусім. Та в такий спосіб рятувалася вся банківська система, якій загрожувала ланцюгова реакція банкрутств. Або де? Тож хто оплатить «державну страховку»? Знову платники податків із Хацапетівки? А от згадуваний на самому початку статті У.Баффет, досить шанований і в наших фінансових колах, в інтерв’ю Fox Business Network заявив: «Потрібно зробити так, щоб керівник інституту, який рухнув або перейшов під контроль уряду, чи якому знадобилася допомога, був повністю знищений із фінансової точки зору. Чому він має почуватися краще, ніж робітник, звільнений із General Motors? За крах банку він має відповідати всім своїм майном і навіть майном дружини». Задумайтеся над цим. Може, тоді в нас «банкір» стане, головним чином, професією, а не синекурою.

Далі. Очевидно, що будь-кому, хто займе в найближчому майбутньому пости і президента, і прем’єр-міністра України, неминуче доведеться вирішувати питання модернізації нашої фінансової системи. А в зв’язку з цим професійного рішення потребуватиме остаточне (у тому сенсі, що треба це вже «нарешті» зробити) розв’язання питання про так звані спеціалізовані банки. Тема під умовною назвою «Український банк реконструкції та розвитку» мусирується вже скоро 20 років. І хоча за ці роки було кілька спроб, включно зі створенням банку саме з такою назвою, насправді йдеться про потужний інвестиційний банк, якого за визначенням не може бути в країні з універсальною банківською моделлю, що розвивається (у сенсі — emerging). Тому що перед власниками і керівництвом такого банку, який все ж таки є комерційним підприємством, завжди стоятиме питання про прибутковість його діяльності. (Дивно було б, аби ще й банк був дотаційним!) Отже, завжди буде спокуса «піти» в інші, більш прибуткові види діяльності, що я засвідчую як безпосередній учасник принаймні трьох таких проектів.

А хіба широкий спектр фактичних інтересів наших «спеціалізованих» держбанків — Ощадного та Експортно-імпортного — не свідчить про те ж саме? Очевидно, що спеціалізований банк, тобто банк «з обмеженими функціями», зможе успішно діяти тільки в тому разі, якщо на його поле не допускатимуть тих, хто прагнутиме лише «зняти пінки» «неспеціалізованих», а всю невдячну, чорнову роботу залишатиме цьому самому «ущербному». Можливо, нам і не потрібна «спеціалізована банківська модель». Але тоді треба було б розібратися з моделлю фондового ринку. У нас на ньому не просто присутні, а є, мабуть, «маркет-мейкерами» комерційні банки. Універсальні. За європейською моделлю. А от сам фондовий ринок — від реєстраторів і до депозитаріїв — ми вибудували за американським зразком. І значною мірою за американські гроші та за порадою американських же інструкторів.

А давайте ще систему фінансового нагляду побудуємо за якимось третім (наприклад китайським) варіантом, із тим, щоб вони тягли нашу фінансову систему як «Лебідь, Рак і Щука», у дусі традиційної багатовекторності. До речі, питання про фінансового регулятора справді дуже важливе і має безпосередній стосунок до питання про подальшу універсалізацію всієї фінансової системи. І про допустимі межі взаємопроникнення різноманітних видів фінансової діяльності. Якщо, як писав один широко відомий у минулому дослідник розвитку найвищої стадії капіталізму, справді кожен банк стає по суті фондовою біржею, а також і страховою компанією, і навіть пенсійним фондом, то й нагляд за всіма цими інститутами логічно зосередити в одній установі. Якщо ж в інтересах держави і суспільства обмежити таке взаємопроникнення розумними межами, то, може, і наглядати за ними правильніше з різних точок зору? Так би мовити, для одержання об’ємного зображення справжньої ситуації.

В усій цій історії є ще два характерні моменти, на які також хотілося б звернути увагу. Перший — це бажання та вміння Обами використовувати (і дуже активно) не тільки діючих «спеців», а й тих, хто, як кажуть, «уже відіграв своє», «відставників», які іноді навіть служили у таборі супротивника. Політичного. Це, так би мовити, американський (і не тільки «обамівський») варіант вирішення одвічної дилеми: «якби молодість знала, якби старість могла». І другий: вислуховування, навіть приєднання до думки великого бізнесу, але не беззастережне слідування за його рецептами. Засноване на розумінні не тільки необхідності відділення бізнесу від політики, а й на тому, що держава — це аж ніяк не якась «корпорація «США» (чи «проект «Україна»), а набагато складніше політико-економічне утворення, зі своїми внутрішніми інтересами, які треба вміти і хотіти балансувати. І ці моменти теж варто було б узяти — обидва — на замітку нашим політикам.