Яка національність в українського гірняка? Погодившись із думкою, що найбільший у світі Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат не є національним товаровиробником, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі показала на двері його працівника

Переді мною два документи — рішення Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі «Про завершення спеціального розслідування щодо імпорту в Україну марганцевої руди товарної без вжиття спеціальних заходів» і роз’яснення Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції щодо цього рішення.

Якщо взяти до уваги, що другий документ пояснює перший і обидва затверджені відповідальними особами Мінекономіки, постає питання: навіщо центральному виконавчому органу заручатися підтримкою суспільної думки в статусі міжвідомчого консиліуму? Невже своєї влади не вистачає? А може, хочеться, щоб відповідальність була не персональною, а саме міжвідомчою — колективною?

У зв’язку з цим пригадується почутий колись армійський інструктаж. Командир наставляв молодого замполіта: мовляв, моє діло — покарати, а твоє — пояснити, що я вчинив правильно.

Що ж послужило підставою для спеціального розслідування Мінекономіки? Конфлікт між вітчизняними виробниками марганцевого концентрату та споживачами цієї сировини. Головними дійовими особами стали стратегічний гірничодобувний комбінат в Орджонікідзе та стратегічний споживач його продукту — Нікопольський завод феросплавів.

Нагадаємо, як десятиліттями вибудовувалися відносини між цими промисловими гігантами.

Орджонікідзевський ГЗК (ОГЗК) виник на місці одного з найбагатших у світі родовищ марганцевої руди. Інакше кажучи, питання: що було спершу — курочка чи яєчко, нібито не стоїть. Не було б покладів марганцю — не було б в Орджонікідзе гірничо-збагачувального комбінату, та й самого 50-тисячного міста, в якому кожен другий працює на ГЗК. Не було б ОГЗК— не будували б у сусідньому Нікополі найбільший у світі феросплавний комбінат.

Два сусідніх міста (протяжність залізничної вітки від одного з кар’єрів до найближчої плавильної печі — близько десятка кілометрів) легко порівняти з венами й артеріями єдиного господарського організму. Закупориться потік — комусь доведеться відмирати, а комусь — хворіти. Про те, кому, що й чому, — нижче. З року в рік гірняки видобували руду, а феросплавники, відповідно, плавили. Зросло вже два покоління людей, котрі тісно пов’язали своє життя з успіхом технологічного ланцюжка «Орджонікідзе—Нікополь».

Нині у валовому обсязі марганцевої руди, що видобувається в Україні (за даними Держкомстату — 2,52 млн. тонн щороку), частка ОГЗК становить 57%. Нагадаємо, що законодавство України визначає товаровиробника, що випускає більш як 50% сукупного продукту в країні, як національного.

В Орджонікідзе відома й така статистика: для нормальної життєдіяльності ГЗК комбінату потрібно реалізовувати не менш як 1,7 млн. тонн марганцевого концентрату на рік. 2003 року його відвантажили... 870 тис. тонн, тобто рівно уполовину менше. Не треба бути економістом, щоб зрозуміти: цілий рік підприємство працювало, м’яко кажучи, без особливого прибутку.

Чи пов’язано це з його стратегічним партнером — Нікопольським заводом феросплавів? Проглянемо відомості: 2000-го на НЗФ відвантажено 1,6 млн. тонн, 2001-го — 1,4, 2002-го — 1,1 млн. тонн. При середньорічному видобутку на рівні 1,8 млн. — тенденція досить тривожна.

А далі — катастрофа. Від січня 2003-го до лютого 2004-го — нуль цілих, нуль десятих! Прикинемо на калькуляторі: аж до минулого року від 65 до 95% основного продукту ГЗК забирав Нікопольський завод. І раптом — нуль! Що трапилося в Нікополі? Пожежа? Аварія? Землетрус?.. Ні перше, ні друге, ні третє.

Просто НЗФ різко змінив свою економічну орієнтацію і вже 2003-го року завозив марганцевої сировини з-за кордону майже в чотири рази більше, ніж 2001-го. Там, напевне, вирішили, що вигідніше везти руду не восьмикілометровою «гілкою», а з іншого кінця Землі — з Австралії або африканських Гани та Габону.

Звісно, темношкірі аборигени раділи новому українському «стратегічному білому братові», який під зав’язку забезпечив їх роботою. Однак як бути з гірняками Орджонікідзе? Тут би чиновникам із Мінекономіки та стурбованій урядовим авторитетом пресі й пригадати, що саме 2003 року на НЗФ змінився хазяїн — після скандальної приватизації минулого року власником заводу стала металургійна імперія «Інтерпайп» (або, точніше, пов’язаний із нею концерн «Придніпров’я»).

При цьому новий власник одержав стратегічний завод від держави як мінімум удвічі дешевше, ніж за нього пропонував ринок. Успішно «конкуруючи» з... самим собою! Тоді аргументували, що «Інтерпайп» буде «найефективнішим» господарем феросплавного стратегічного гіганта.

Що з того вийшло, відомо. Завод одразу ж перейшов на імпорт. А його менеджери тут-таки пояснили цей різкий розворот... економічною доцільністю. І, знаєте, в цю доцільність повірили рахівники з Мінекономіки.

Вони так і записали у своєму роз’ясненні до рішення Міжвідомчої комісії, про яке йшлося вище (цитую за текстом листа Мінекономіки до ВАТ «Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат» від 02.11.2004 р. № 52-165/959): «Під час розслідування не було виявлено негативного впливу імпорту на господарське становище ВАТ «ОГЗК», оскільки середня ціна, за якою в період розслідування імпортувався в Україну товар, становить 89 дол. США за тонну. При цьому ціна, за якою в період розслідування марганцева руда реалізовувалася в Україну ВАТ «ОГЗК», становить 30,5 дол. США за тонну».

Виявляється, ми повинні дружно пожаліти НЗФ, який начебто втроє переплачує за імпортну руду, а не ГЗК, який залишився без роботи! Однак керівники феросплавного наполягають на тому, що імпортна руда кращої якості. Це — правда. Але не вся.

Проблема якості руди існує у всьому світі й завжди вирішувалася. В Орджонікідзе теж спочатку освоювали те, що приносить швидкі гроші. Але пам’ятали: запасів багатшої на марганець руди майже вдвічі менше, ніж руди біднішої. Тому паралельно будували збагачувальні фабрики.

Тож тепер більша частина імпортованої сировини нітрохи не перевершує вітчизняну. В чому сенс? На думку експертів (до речі, з того ж Мінекономіки), розгадка — в давальницькій схемі, яка особливо ефективно працює, коли офіційний закордонний постачальник сировини (він же — реалізатор кінцевого продукту) пов’язаний із реальним хазяїном заводу.

У нашому випадку йдеться про «Інтерпайп» і його швейцарську вотчину — компанію Steelex. Потрібну інформацію можна знайти на представницькому сайті компанії Allied Steel SA зі штаб-квартирою у швейцарському Лугано, створеною спеціально для закордонного обслуговування інтересів «Інтерпайпа». Щоправда, написано англійською. Але хіба це серйозна підстава, щоб не прочитати! Якщо бракує тлумачів — панове міністерські економісти, звертайтеся, перекладу. А тепер увага: з усієї закордонної руди — а це не мало не багато — 1,642 млн. тонн на рік, — по 89 дол. заплачено лише за 752,5 тис. тонн.

Інакше кажучи, більш як 54% спожитої сировини як надійшло в Україну, так і вийшло практично непомітно для бюджету. Разом із прибутком! В Україні (звідси визначаються і відрахування державі) залишилося лише близько 26 дол. за тонну — за переробку.

Перемножте на мегатонни руди, й маржа між 89 і 30,5 дол. (закордонна та вітчизняна ціна) вже не здасться настільки нищівною. Для власника «Інтерпайпа», звісно.

Між іншим, фахівці вважають, що за такі суми руду й на місці ледь не до чистого золота можна було б збагатити. Поки ж збагачуються... хіба що власники схеми. Кожному — своє!

І Бог з ними, з новонародженими «буржуями» — їм свій гаманець ближчий до тіла, й по-капіталістичному це зрозуміти можна. Але держава, чому саме вона настільки байдужа до доль громадян? Що, не знайшлося жодного професіонала, здатного спрогнозувати таку ситуацію? Ні. Були й є грамотні люди, однак слухали не їх.

Хто наказав позакривати роти членам Міжвідомчої комісії, зокрема, керівництву Держмитниці, яким ці цифри за посадою мали бути обов’язково відомі?

Для довідки погортаємо Закон «Про вжиття спеціальних заходів щодо імпорту в Україну», як це рекомендує у своєму рішенні Міжвідомча комісія. І дійдемо власного висновку, чи завдано гірничо-збагачувальному комбінату значних збитків, які згаданий закон трактує як «погіршення виробничого, торгового або фінансового становища національного товаровиробника, що спричиняє значний загальний спад у національному виробництві певного товару».

Поділюся особистими спостереженнями. Нині два з семи кар’єрів закрито — немає збуту. Більш як половина їхніх працівників відбувають трудову вахту вхолосту, переважно відмічаючись у своєчасному прибутті на робоче місце. Друга половина займається непродуктивною і дуже витратною працею — щодня відкачує тисячу тонн підземних вод, які в будь-який момент можуть обрушити такою тяжкою працею (понад 15 років витрачено!) збудовані кар’єри: неподалік від ГЗК — Каховське водоймище...

Сподіваючись, що держава все-таки зверне увагу на проблеми збуту гірняки на загальних зборах проголосували за зменшення зарплати, щоб не скорочувати робочі місця; керівництво та профспілки звернулися по допомогу до Мінекономіки, до глави Кабміну. До честі правління комбінату: вимушені простої (читай, прогули)... табелюють. В ім’я людей і здорового глузду.

Більше того, в жовтні власники ГЗК вольовим рішенням... збільшили фонд оплати праці! Масових скорочень немає. Поки що немає...

Якщо Нікополь не «простимулюють» брати вітчизняну руду в колишніх обсягах, наступним логічним кроком керівництва ГЗК буде скорочення штатів. За скромними підрахунками, майже на третину — до 2 тис. осіб.

А тепер можна процитувати висновки Мінекономіки, якими керувалася комісія, коли вирішила не вживати спецзаходів щодо імпорту марганцевої руди: «Не встановлено, що ВАТ «ОГЗК» у період розслідування був відповідним національним товаровиробником; не встановлено негативного впливу імпорту на господарське становище ВАТ «ОГЗК».

Крапка. Слів немає. Коментарів теж. Якщо ви носите окуляри, можете їх протерти — процитовано слово в слово, без купюр.

Уточнимо. Сказати, що «Інтерпайп» зовсім уже тильною частиною повернувся до співвітчизників, значило б сильно образити металургійного інвестора. Він милостиво розвернувся до Орджонікідзевських проблем іншим місцем: від березня до вересня включно, по старій пам’яті, набрав на ОГЗК аж 478 тис. тонн руди (по року вийде десь близько 650 тис. тонн). Порівняйте з попередніми півторамільйонними показниками й відчуйте різницю.

Нині гірняки ледве продають те, що накопичилося ще з минулого року, коли й зарплата, й податки начислювалися у повному обсязі. А нині виробництво падає. А отже, й заробітки. Може, існує інший вихід?

Можливо, варто згадати про норми Закону «Про вжиття спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»? Зокрема на такий випадок там прописано три варіанти дій: обмеження строку виданих дозволів на імпорт; квотування імпорту; установлення спеціального мита.

При цьому першим чинником національного державного інтересу названо вплив імпорту на зайнятість населення. Цікаво спитати: панове-члени Міжвідомчої комісії, ви читали сам текст документа, який підписували, чи закон України, на який посилаєтеся в тексті? Які такі пряники очі замилили?..

Безумовно, до функцій держави не належить управління бізнесом. Але запроваджувати такі правила для бізнесменів, котрі найбільшою мірою охоронятимуть національний інтерес, держава зобов’язана. І, напевно, десята справа ламати списи навколо того, хто чий власник — «Інтерпайп» чи група «Приват». Важливіше стати на один бік економічної барикади з тими, чиї бізнес-інтереси об’єктивно збігаються з державними.