ЯК ЖЕ НАМ РОЗІБРАТИСЯ З БОРГОМ?

Ключовою проблемою національної безпеки України на найближчі роки залишається своєчасне й повне обслуговування зовнішніх боргів. Зосередившись на відродженні своїх дружніх відносин із МВФ, уряд забуває про справді раціональні джерела валютних ресурсів, які лежать в інвестиційній і дерегуляційній сферах. Тож якщо нинішні політичні та економічні тенденції збережуться, боргова криза стане неминучою вже в 2002—2003 роках.

Виняткова увага до зовнішнього боргу, як надзвичайно важливого чинника національної безпеки, зумовлена тим, що саме в ньому концентровано виявляється слабкість і непослідовність державної політики останніх років. Упущення в борговій стратегії, нераціональні короткотермінові запозичення 1997—98 років, адміністративні обмеження на валютних ринках країни, спроби державного втручання в господарську діяльність і слабка активність у пошуках альтернативних джерел валютних ресурсів — усе це робить уряд заручником короткострокових завдань, створюючи, таким чином, замкнене коло проблем у сфері державних фінансів та управління зовнішнім боргом. На жаль, ми дуже погано вміємо прогнозувати й розглядати альтернативи державної політики на два-три роки наперед, і наш аналітичний висновок про неминучість боргової кризи може видатися песимістичним пророцтвом. Але при розгляді питань національної (економічної) безпеки в обов’язковому порядку слід враховувати ймовірні сценарії, особливо розвитку кризових явищ.

Вдала реструктуризація зовнішнього боргу навесні 2000 року тимчасово усунула небезпеку повної втрати Україною своєї платоспроможності й одержання довгострокового статусу країни- банкрута. Проте слід нагадати, що повторної реструктуризації вже не буде, і безглуздо сподіватися на списання хоч малої частини наших боргів (не слід плутати наші можливості з російськими: РФ списали навесні цього року третину її боргу Лондонському клубу).

Тим часом згадана вдала реструктуризація породила ейфорію в нашої фінансової влади, яка перестала серйозно перейматися борговим тягарем України. Справді, який сенс загадувати на три- чотири роки наперед, якщо, по-перше, найімовірніше, при владі вже будуть зовсім інші люди й партії, а по-друге, сьогохвилинні політичні й економічні проблеми не дають змоги провести зважений аналіз стратегії розвитку. Так, навіть заступник міністра економіки, розмірковуючи в одному з інтерв’ю про можливість обслуговування боргу наступного року, натякає, що необхідні ресурси можна було б узяти в НБУ, аби розрахуватися з нашими кредиторами, та от біда — курс та інфляція можуть підскочити. Але при цьому забувається, що в НБУ сьогодні просто немає коштів (і за нинішньої політики годі їх чекати й завтра) не тільки на фінансування виплат за державним боргом, а й щоб розрахуватися за своїми забов’язаннями (нагадаємо, фінанси центральних банків винесено з категорії державних; також нагадаємо, що валютні резерви Нацбанку ще в липні після чергових виплат МВФ опустилися нижче 900 млн. доларів США).

І новий тягар боргів дедалі сильніше відчуває Україна. Втім, слово «новий» тут не зовсім доречне, бо ще в середині 90-х став очевидним і зрозумілим створюваний механізм «конвертування» наших енергетичних зобов’язань у наші високодохідні та стратегічні активи. Росія протягом низки років успішно «дозволяє» розростатися нашим нафто-, газо-, енергетичним боргам. І сьогоднішні її вимоги розраховуватися за них нафто- і газотранспортними магістралями та сховищами вже нікого не шокують. Зрозуміло також, що ці борги не буде «реструктуризовано». Навпаки, знаючи нашу схильність до постійних політичних та економічних поступок, можна не сумніватися в подальшому посиленні тиску з боку найбільшого кредитора. Таким чином проблема національної безпеки переходить у цілком реальну площину, пов’язану з втратою контролю над життєво важливими системами.

Зовсім неймовірно звучать сьогодні розмови про вирішальну роль МВФ у забезпеченні України фінансовими ресурсами та ставлення до України інших інвесторів. Пригадаємо 1997-й — початок 1998 року, коли відкривалися нові кредитні лінії офіційних фінансових організацій і навіть відбулися запозичення на зовнішніх ринках капіталів. Але приватного інвестора не дуже приваблювала Україна. В умовах сучасної глобалізації позиція офіційних кредиторів не має вирішального впливу на пріоритети приватного інвестора. Великого інвестора не може зацікавити середовище невизначеності й занепаду. Ми також не можемо сподіватися на поліпшення платіжного сальдо, внаслідок різкого подорожчання енерго- та сировинних ресурсів. Отже, годі й чекати валютних надходжень. Таким чином, економічна безпека країни не лише не зміцніла, а навіть, будучи прихованою від відкритого обговорення, продовжує погіршуватися.

У борговій сфері багато країн вже ухвалили як довготермінову стратегію, так і систему тактичних заходів, спрямованих на послідовне й поступове зниження боргового тягаря. Лише п’ять років тому практично всі розвинені країни мали дефіцит бюджету в середньому близько 4% ВВП, а уряди й економісти були занепокоєні постійним зростанням державних боргів. Сьогодні бюджети мають значні надлишки. Надлишок консолідованого бюджету Америки (центрального, місцевого урядів, урядів штатів і фонду соціального страхування) нині становить 2% ВВП, тоді як 1992 року його дефіцит був близько 6% ВВП. Очікується, що урядовий борг перед населенням повністю погасять до 2013 року, і цю програму вже почали виконувати (тенденція 1993 року передбачала, що 2000-го національний борг США становитиме $5,9 трлн., або 65% ВВП; нині цей показник дорівнює $3,4 трлн., або 35% ВВП). Аналогічний напрям політики є домінуючим і в країнах зони євро.

Надлишки бюджетів є результатом двох дуже важливих тенденцій. По-перше, після двох десятиліть бездумного марнотратства уряди «затягнули свої паски». З 1995 року практично кожна розвинена країна, за винятком Японії, знижувала свій структурний дефіцит бюджету. І домоглися цього, передусім, знижуючи видатки, а не підвищуючи рівень оподаткування. По-друге, високі темпи економічного зростання та зниження рівня безробіття підвищили податкові надходження і зменшили соціальні виплати. Безумовно, неоліберальний розвиток у провідних країнах світу створив сприятливий грунт як для підвищення життєвого рівня населення, так і для виконання макроекономічних завдань.

І ще про один чинник наповнення державної скарбниці не можна не сказати. Багато урядів одержують значний прибуток від аукціонів з продажу ліцензій на право діяльності в сфері мобільного зв’язку. Недавно такий аукціон у Великобританії приніс її уряду 23 млрд. фунтів стерлінгів ($35 млрд.) — приблизно вдесятеро більше, ніж розраховували. Очікується, що аукціон з продажу ліцензій на право діяльності в сфері мобільного зв’язку принесе уряду Німеччини $55 млрд. Загалом продаж таких ліцензій у всьому регіоні євро може принести цього року до 150 млрд. євро (трохи більше 2,5% ВВП). Торік та ж Болгарія тільки за рахунок продажу свого телекому змогла профінансувати свій більш як 5- відсотковий дефіцит рахунку поточних операцій платіжного балансу.

Повторимо, Україна одержала лише короткостроковий тимчасовий перепочинок у такому вкрай важливому аспекті державного управління, яким є обслуговування зовнішнього боргу. Вже в 2001—2004 роках нашій країні доведеться щороку шукати близько 2 млрд. доларів для своєчасного виконання своїх зобов’язань. Ці 2 млрд. не вдасться знайти на «традиційних» шляхах — запозичення на зовнішніх ринках. Нові борги вартістю в 20% і вище в існуючому середовищі Україна більше «не потягне». Отже, необхідно його (середовище) різко поліпшити — тоді разом із зниженням ризиків негайно знизиться й вартість капіталів.

Останніми роками, у зв’язку з широкою лібералізацією потоків капіталів, приватні іноземні інвестиції (зокрема прямі іноземні інвестиції) у країни, що розвиваються, більш як на порядок перевищують і рівень рахунку поточних операцій платіжного балансу, і ресурси, надані офіційними кредиторами. З іншого боку, інвестиційні «вливання» сприяють зміцненню економічного простору, гарантують ресурси для обслуговування боргів. Ситуація поліпшується навіть тим, що дедалі більше власності належить іноземному капіталу. Та й переважна більшість приватних боргів виникає в підприємств перед своїми зарубіжними материнськими компаніями. Але такі борги не загрожують національним дочірнім компаніям. Навпаки, головні компанії навіть зацікавлені сприяти стабілізації та розвитку і вживають заходів, спрямованих проти можливого негативного впливу спекулятивних капіталів.

Тому для України розв’язання боргової проблеми лежить у тій же площині, що й інвестиційне зростання, і зумовлене механізмами, які позитивно зарекомендували себе в різних країнах світу. Час уже забути про безпідставні надії на офіційне кредитування й перестати розводитися про втрату економічної незалежності — вихід країни з економічної кризи можливий лише на шляху послідовної лібералізації економічного середовища.

При цьому і завдання державної політики стають усвідомленими й чіткими:

— забезпечення безумовного обслуговування зовнішніх боргів;

— активізація приватизації великих державних підприємств на умовах відкритості й рівного доступу всіх потенційних інвесторів;

— приватизація державних зобов’язань;

— зниження й повна ліквідація перешкод для ведення зовнішньоекономічної діяльності;

— масштабна дерегуляція економічної діяльності.

Водночас ми добре розуміємо, що багато політиків і державних управлінців скоріше погодяться з борговою кризою, ніж змінять свої політичні уподобання й відмовляться від сьогоднішніх економічних (рентних) зисків. Тому, на жаль, із великою імовірністю можна пророкувати, що найближчим часом не буде ухвалено реалістичну стратегічну програму обслуговування боргів, не провадитиметься широка відкрита приватизація, не буде активізовано масштабну дерегуляцію. І це належить до категорії радше пророцтва, ніж песимістичного прогнозу.