Як українські суди допомагають РУЕ одержати зароблені на українцях мільярди

У вересні Генпрокуратура України подала два позови: у Господарський суд Києва — із вимогою визнати недійсними договори купівлі-продажу 11 млрд. природного газу між НАК «Нафтогаз» і ВАТ «Газпром», в Окружний адміністративний суд — про визнання протиправним доручення прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко та його скасування. Спробуємо розібратися — навіщо?

Який саме документ Генпрокуратура намагається визнати недійсним? Існують січневі директиви екс-прем’єра з візою екс-голови Мінпаливенерго Юрія Продана, протокольне рішення Кабміну від 24 січня 2009 року, величезна кількість резолюцій та письмових доручень прем’єра і першого віце-прем’єра. Жоден із перелічених документів не є нормативно-правовим актом, який встановлює права та обов’язки або для широкого, необмеженого кола осіб, або для конкретного суб’єкта цивільно-правових відносин.

Судова практика адміністративного судочинства, а раніше господарського, чітко визначила, що визнавати недійсними можна лише нормативно-правові акти, а решту документів у судах не розглядають — у таких випадках можна оскаржити лише рішення цих органів.

Коли ж Генпрокуратура оскаржує договори, контракти, акти приймання-передавання газу, то порушується підсудність таких спорів, визначена договорами між госпсуб’єктами, в яких визначений судовий орган їхнього розгляду — Стокгольмський арбітраж. Ця норма поширюється навіть на третіх осіб, які не є сторонами договорів.

За інформацією «ДТ», «Газпром» дуже здивований позовом Генпрокуратури. До речі, не факт, що призначений на 21 жовтня розгляд справи в Господарському суді Києва відбудеться: місячного строку з моменту подачі позову явно недостатньо для належного процесуального повідомлення «Газпрому» як іноземної юрособи (зазвичай міжнародна повідомна процедура займає до шести місяців). А у разі неявки представників «Газпрому» суд буде зобов’язаний перенести своє засідання.

Сьогодні завершилося слідство. Розпочався процес ознайомлення обвинувачуваних та їхніх адвокатів із матеріалами кримінальної справи. Встановлено, що І.Діденко викрав газ на користь НАКу та України (!). Раніше крали в НАКу й нікого не притягли до кримінальної відповідальності. А тут...

Тим часом Апеляційний суд Києва залишив під вартою колишнього першого заступника керівника НАК «Нафтогаз України» Ігоря Діденка, тобто Апеляційний суд залишив у силі рішення Печерського райсуду від 6 жовтня про подовження строку перебування І.Діденка в Лук’янівському СІЗО до 9 листопада 2010-го.

Напередодні Апеляційний суд також залишив під вартою екс-голову Держмитслужби Анатолія Макаренка.

Експертиза позовів ГПУ

Виходячи з інформації, викладеної ГПУ в прес-релізі від 13 жовтня 2010 року, можна припустити, що господарський позов Генпрокуратури має на меті ліквідувати юридичну прогалину, яка виникає при розгляді судами України питання про визнання та надання дозволу на виконання в Україні Стокгольмського арбітражного рішення від 8 червня 2010 року про передачу «Нафтогазом» 12,1 млрд. кубометрів газу на користь РУЕ (докладніше див. «ДТ» №25(805) від 3 липня 2010 року).

Зазначене арбітражне рішення грунтувалося на тому, що «Нафтогаз» добровільно визнав неправомірність переходу до нього права власності на 11 млрд. кубометрів газу. Саме таке «добровільне щиросердне каяття» НАКу дало можливість арбітражному суду прийняти рішення про порушення «Нафтогазом» умов укладеного з РУЕ контракту №3/04 від 29 липня 2004 року про зберігання газу.

Та якби не таке «каяття» з боку «Нафтогазу», арбітражна справа могла б привести до іншого результату: арбітрам довелося б оцінювати правомірність оформлення «Нафтогазом» права власності на 11 млрд. кубометрів газу на підставі договорів з «Газпромом» від 20 січня 2009 року (див. «ДТ» №19(799) від 22 травня 2010 року). Проте арбітри не були компетентні здійснювати таку оцінку: вони розглядали спір між НАКом та РУЕ і не могли оцінювати правомірність дій «Газпрому» (у тому числі правомірність укладення договорів від 20 січня 2009 року).

Аналогічне питання постає і перед українськими судами: наскільки правомірним, винесеним у межах арбітражного спору та з дотриманням арбітражної компетенції є рішення про повернення «Нафтогазом» на користь РУЕ газу, який був оформлений у власність «Нафтогазу» згідно з укладеними з «Газпромом» договорами, що продовжують залишатися дійсними?

Шевченківський районний суд м. Києва та Апеляційний суд м. Києва, вмикаючи зелене світло для РУЕ, просто обійшли увагою це питання. Сьогодні справа про визнання в Україні рішення Стокгольмського арбітражу від 8 червня 2010 року перебуває на розгляді останньої судової інстанції — Верховного суду України, який цілком може перейнятися наведеним вище питанням. На цей випадок, ймовірно, і готують «страховку» для РУЕ у вигляді судового рішення про визнання недійсними договорів від 20 січня 2009 року.

Не можна не звернути уваги і на те, що прокуратура прагне через український суд визнати недійсними договори, кожен із яких регулюється правом Швеції та має власне арбітражне застереження. А це означає, що будь-які спори стосовно договорів від 20 січня 2009 року, у тому числі й щодо їхньої недійсності, повинні розглядатися не в державному суді і не в Україні, а в арбітражному трибуналі у Швеції згідно із шведським правом. Звісно, Господарський суд Києва може знехтувати відповідними арбітражними застереженнями, але в такому разі рішення українського суду не матиме міжнародної легітимності. В цивілізованих правових системах позов Генпрокуратури розглядали б, швидше за все, як неприпустиме втручання державного органу у контрактні відносини між приватними особами.

Своєрідну пікантність нинішній ситуації додає те, що подібний прецедент в українсько-російських газових відносинах уже мав місце. Під час газової кризи у січні 2009 року Мінпаливенерго України та Кабмін звернулися до Господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсними додатків до діючого на той час транзитного контракту між «Нафтогазом» і «Газпромом» від 21 червня 2002 року.

Ситуація — один в один із нинішнім позовом Генпрокуратури: орган державної влади звертається до Господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсними контрактів між НАКом і «Газпромом», які мають арбітражне застереження.

Реакція російської сторони не забарилася. 8 січня 2009 року на зустрічі з представниками іноземних ЗМІ прем’єр-міністр Росії заявив: «Згідно з контрактом від 21 червня 2002 року — а він підпорядкований праву Швеції — у разі виникнення спору він повинен розглядатися в арбітражному суді Стокгольма… Але, на жаль, для наших українських партнерів, незважаючи на підписані документи, цей суд — не суд, і вони в порушення взагалі всіх зобов’язань та міжнародних правил звернулися до Київського господарського суду… Якщо ми так «цивілізовано» і надалі функціонуватимемо, то порядку тут взагалі ніякого не буде».

Наскільки послідовною буде російська сторона у своїх підходах? Відповідь побачимо за результатами розгляду господарського позову прокуратури.

Також не можна не зазначити, що згідно з українським законодавством прокуратура в господарських спорах виступає в інтересах держави. Цікаво буде дізнатися точку зору прокуратури на те, які саме державні інтереси було порушено контрактами від 20 січня 2009 року? Чи можуть вважатися такими, що суперечать інтересам держави, дії, спрямовані на забезпечення споживачів України природним газом?

З іншого боку, якщо у прокуратури є докази того, що контракти від 20 січня 2009 року були укладені з метою, яка суперечить інтересам держави, чому тоді прокуратура не просить суд застосувати статтю 208 Господарського кодексу України? Ця стаття передбачає, що якщо контракти укладені обома сторонами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави, то все одержане обома сторонами (НАКом і «Газпромом») за такими контрактами має бути стягнуто в дохід держави.

Кидається в очі й вибірковість дій прокуратури. Вигідний для РУЕ позов про визнання недійсними контрактів від 20 січня 2009-го прокуратура подає. А от на наслідки виконання в Україні Стокгольмського арбітражного рішення від 8 червня 2010-го — вилучення з газового балансу країни 12,1 млрд. кубометрів газу та створення загрози для безперебійних поставок газу населенню і промисловості України — уваги не звертає і у судові процеси щодо визнання зазначеного арбітражного рішення воліє не втручатися.

Викликає запитання і адміністративний позов Генпрокуратури. Він стосується, як можна зрозуміти, скасування доручення прем’єр-міністра України від 21 січня 2009 року про взяття 11 млрд. кубометрів газу на баланс «Нафтогазу». Якщо це доручення протиправне, то чому прокуратура подає позов майже через два роки після його видачі (тим більше що свого часу дане доручення було опубліковане у ЗМІ)?

Екс-прем’єр Ю.Тимошенко в інтерв’ю «ДТ» заявила: «Безумовно, завдання номер один для Януковича — якнайшвидше розділити між собою та своїми спонсорами (Дмитром Фірташем, Валерієм Хорошковським, Сергієм Льовочкіним і Юрієм Бойком) мільярди доларів із держбюджету. Легалізація цієї операції через кримінальні справи та замовлені суди і є метою цієї історії з «відчуженням» 11 млрд. кубометрів газу. Власне, після «судової реформи» Янукович відсудить усе, що захоче та в кого захоче».

«Арешти членів моєї
команди в «газовій справі», судячи з усього, достатніх підстав забрати в держави гроші Януковичу не дали. Тому він вирішив ще й розірвати договори між «Нафтогазом» і «Газпромом», використавши «свої» суди. Я наголошую, що ці договори абсолютно законно давали Україні підстави купити в Російської Федерації 11 млрд. кубометрів газу для України та не дати замерзнути нам і частині Європи в ті важкі часи», — зазначила вона.

Ю.Тимошенко також не виключила, що кінцевою метою Генпрокуратури при подачі позову може бути її арешт.

З погляду експертів «ДТ», внесення Генпрокуратурою позову може означати лише одне: союзники РУЕ, передбачаючи подібні запитання у Верховному суді України, явно намагаються заручитися хоча б формальною підтримкою українського адмінсуду. Нагадаю, як раніше заявляв голова СБУ В.Хорошковський, ідеться про 39 млрд. грн.

Подання адміністративного позову на даному етапі фактично позбавляє можливості тих осіб, які оформляли відповідне доручення, доводити у суді правомірність своїх дій. Так, згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства, доводити сьогодні правомірність видачі Юлією Тимошенко доручення від 21 січня 2009 року може лише Микола Азаров (нинішній прем’єр), якщо забажає. Як ви гадаєте, забажає?

Нарешті, привертає увагу те, що позов прокуратури де-факто спрямований проти конкретної посадової особи (визнати недійсним доручення екс-прем’єр-міністра України). І це попри нещодавній прецедент. У 2009 році ГПУ звернулася до того ж окружного адмінсуду Києва з позовом про визнання протиправним та скасування доручення прем’єр-міністра України №136 від 16 липня 2008 року. Цей позов прокуратури було задоволено частково: суд вважав неправильним ставити питання про недійсність доручення прем’єр-міністра, але визнав протиправними дії колегіального органу (Кабміну) з видачі доручення №136.