Як ми живемо: самооцінка населення

Починаючи з 1999 року Держкомстат України регулярно проводить унікальні за масштабністю та глибиною вибіркові обстеження умов життя населення. Можна без будь-якого перебільшення сказати: попри певну недовіру до нашої статистики, ці опитування є одними з найкращих у світі й можуть дати фору аналогічним програмам навіть у багатьох країнах Євросоюзу. На жаль, у нас в Україні вони продовжують залишатися маловідомими й не дуже затребуваними з боку органів влади, політичних партій, громадськості й навіть профспілок.

Вражає загальний річний обсяг цих видань — приблизно 1,5 тис. сторінок, а з публікаціями по регіонах — понад 6 тис. Але їхній тираж, напряму зумовлений попитом, не перевищує 80—120 примірників. Цікаво, що публікацію тодішнього Центрального статистичного управління УСРР «Бюджети селян у 1923—24 р.» було видано накладом у 1000 примірників. А в ті часи («тепер майже билинні») існувала лише одна політична партія (а не 127, як сьогодні), та й освітній рівень населення, який багато в чому визначає інтерес до цієї проблематики, був незрівнянно нижчий від нинішнього.

Певне, саме час ознайомити громадськість та інших потенційних користувачів із основними результатами цих опитувань. Зокрема, цікаві характеристики загальних умов життя, особливості життя в містах і селах, життя пенсіонерів, існуючі регіональні розбіжності, те, як ми харчуємося (витрати населення на харчування в Україні високі порівняно з іншими країнами та становлять близько 60% усіх витрат), наявність у населення товарів тривалого користування, самооцінка населенням рівня своїх доходів.

Навколо самооцінки

Дані Держкомстату про умови життя нашого населення базуються на вибірці 13,0 тис. домогосподарств. Принцип участі в цих опитуваннях, як це передбачається міжнародними рекомендаціями, — добровільний. Загалом по Україні приблизно 80% домогосподарств, які потрапили до вибірки, (це 11,0 тис. домогосподарств і, за середньої величини в 2,62 людини, близько 29 тис. жителів) погоджуються брати участь у цих опитуваннях. Вони проводяться в усіх регіонах України з виокремленням великих міст (із населенням понад 100 тис. чол.), інших міст і сільської місцевості.

Щороку відбувається ротація всіх учасників обстежень домогосподарств. Вибірка прив’язується й за необхідності коригується (переважується) стосовно «генеральної сукупності» — даних Всеукраїнського перепису населення 2001 року й поточної демографічної статистики. Порівняно з іншими соціологічними дослідженнями, які зазвичай охоплюють 2 тис. чоловік і дуже часто висвітлюються в ЗМІ, у тому числі й у «ДТ», обсяг держкомстатівської вибірки майже в 15 разів більший. Це, разом із ширшою програмою опитування, дає змогу істотно розширити й поглибити розробки отриманих даних.

Наприкінці липня ц.р. Держкомстат видав 75-сторінкову публікацію «Самооцінка домогосподарствами України рівня своїх доходів». Вона базується на проведеному в січні 2005 року квартальному інтерв’ю з респондентами. Для зручності отримані під час цього опитування дані поширено на всіх жителів — на 17,6 млн. домогосподарств, що репрезентують 46,2 млн. «неінституційного» населення України. Тобто всіх жителів країни, крім приблизно 2% громадян, котрі не можуть самостійно, на свій розсуд розпоряджатися своїми витратами, а тому виключаються з опитувань. Ідеться про військових і співробітників термінової служби інших силових відомств, які проживають у казармах, осіб, що перебувають у виправних установах, установах соціального захисту (дитячих інтернатах, будинках для старих), монастирях.

Важливо звернути увагу, що самооцінка подає суб’єктивне (а не щороку встановлюване Верховною Радою України) визначення громадянами достатності своїх доходів для задоволення основних життєвих потреб. Тобто для того, аби не вважати себе бідними, мати можливість купувати найважливіші продукти харчування, основні товари тривалого користування тощо. Тому дані самооцінок населення про належність до основних соціально-економічних груп (заможних, середнього класу й до бідних) разюче різняться від офіційно фігуруючих у програмі боротьби з бідністю. Видається, середні самооцінки рівня та якості життя нашого населення є дуже скромними, незавищеними й украй далекими від критеріїв, що склалися у країнах Євроспільноти.

Основні результати самооцінки

Серед десятка блоків запитань найбільш узагальнюючим можна вважати оцінки загального рівня добробуту. Ці дані наведено в табл. 1. Їхня динаміка відображає певне поліпшення соціально-економічного становища й матеріального добробуту в країні за останні п’ять років. Але не забуватимемо, що цьому п’ятиліттю передувало десятиліття «вільного падіння» економіки й обвального зниження життєвого рівня більшості населення України в 1990—1999 роках. У той період наші громадяни могли лише згадувати слова з пісень М.Горького: «В чем прелесть жизни — она в падении».

За п’ять років — від 2000-го до 2004-го — частка домогосподарств, котрі вважають, що їхніх доходів досить не лише для поточних витрат, а й для того, аби робити заощадження, тобто вкладати частину грошей в економіку країни й формувати жаданий середній клас, збільшилася в 2,3 разу. Але за цими високими темпами зростання стоять дуже низькі абсолютні цифри. Якщо в 2000-му лише 2,2% (тобто тільки одне з 45 домогосподарств) мали за самооцінкою більш-менш нормальний рівень доходів, то в 2004-му ця частка становила 5,0%. Це означає, що лише одна з 20 родин підтягнулася до цього рівня.

Частка іншої групи домогосподарств, доходи яких були достатніми, але не дозволяли робити заощадження, тих, хто більш-менш зводив кінці з кінцями, зросла відчутніше — з 25,9 до 43,4%. Але навіть разом із першою групою вони становили 2004 року ще менше половини (48,4%) домогосподарств України.

А рівень доходів трохи менш як половини наших домогосподарств — 45,3%, або майже 21 млн. чоловік , у 2004-му дозволяв їм задовольняти лише фізіологічні потреби в харчуванні (а також, мабуть, частково чи повністю оплачувати житлово-комунальні послуги). Ці люди змушені були жорстко обмежувати себе в придбанні інших необхідних товарів і послуг (одягу, взуття, основних предметів тривалого користування), усіляко заощаджувати на відпочинку, освіті, охороні здоров’я. І скорочення цього прошарку за період 2000—2004 рр. із 51,3 до 46,3% не вельми вражає.

На продукти харчування в цій групі припадає приблизно 60 і більше відсотків витрат. За євросоюзівськими мірками, де частка витрат населення на харчування становить 20—30%, ситуація в Україні малоприємна.

Ну а в останній групі домогосподарств, чиї доходи не забезпечували можливості навіть нормального харчування, усе ще перебувають майже 6,3% наших домогосподарств, або 2,5 млн. населення. Звісно, це вже не 20,6%, не 10 млн., як п’ять років тому, — відсоткове зниження втричі. Рівень доходів серед цієї частини населення все ще такий, що багато хто з них не може дозволити собі включити в раціон м’ясо або рибу бодай двічі на тиждень.

Заможні, середній клас і бідні

На тлі таких малоприємних даних дуже цікава оцінка домогосподарствами їхньої належності до трьох основних соціально-економічних груп за рівнем матеріального добробуту: заможних, середнього класу й бідних. Ці питання вперше було включено в програму останнього опитування за 2004 рік. Вони наводяться в табл. 2.

Заможними (це в нашому дуже скромному розумінні) вважає себе лише мізерна частка — 0,2% домогосподарств, котрі узяли участь в опитуванні. Причому 0,1% серед городян (за вищих стандартів розуміння цієї категорії) та 0,3% на селі (за скромнішого й нижчого рівня уявлень).

До середнього класу — соціально-економічної основи сучасного суспільства — відносить себе лише п’ята частина домогосподарств, або 21,2%, із відхиленням у містах і селах у десяті частки відсотка. Тут доречно пригадати: попередній президент України років зо три тому видав і опублікував в «Урядовому кур’єрі» розпорядження про проведення загальнонаціональної конференції «зі створення» середнього класу. Але вона — через очевидну безперспективність — так і не відбулася, її проведення відкладено, напевно, до другого пришестя.

Поза сумнівом, украй цікаві самооцінки домогосподарств щодо того, яка віртуальна величина середньодушового грошового доходу на місяць їм була необхідна 2004 року, аби не почуватися бідним (тобто зараховувати себе до середнього класу). Загалом по Україні 23,5% домогосподарств вважали, що їм для цього цілком досить було 270—500 гривень на місяць, 13,3 — 500—700, 15,2 — 700—900 і 23,4% — 900—1100 грн. У 9,4% мрії про такий доход виходять за межі 1500 грн. на місяць. А 1,8% наших найневибагливіших і «найсвідоміших» громадян були б раді мати доход до 270 грн. на місяць на людину (і це за прожиткового мінімуму з травня 2005 року в 362 грн. на місяць!).

У середньому по Україні виходить: потрібно на душу майже 870 грн. на місяць. У міських жителів це середнє вище — 950 грн., а в сільських, із скромнішими уявленнями й частиною продуктів харчування з власного городу, — приблизно 700 грн. на місяць.

І ще кілька цифр про бажану величину цього доходу. На одному полюсі уявлень — дохід до 270 грн. на місяць вважали б для себе цілком достатнім 35,9% домогосподарств із п’ятьма й більше дітьми (можна собі уявити їхній рівень життя!), а по регіонах України — 12,4% домогосподарств Івано-Франківської області. А на іншому — доходи понад 1500 грн. на місяць (трохи більше як уп’ятеро перевищують нижню межу), аби почуватися майже щасливими й не бідними, бажали б мати 24,1% домогосподарств у Києві й лише 0,3% — в Івано-Франківській, 0,9 — у Волинській і 1,1% — у Рівненській областях.

А от понад три чверті домогосподарств України впевнено зараховують себе до бідних — 77,5%. Які ж демографічні, соціально-економічні групи й регіони країни формують цей показник? Майже немає відмінностей між великими (78,3%), малими (76,9%) містами й селами (77,3%). У сім’ях із трьома дітьми — 81,6%, чотирма й більше — 94,7 (!). Про те, що вони бідні, заявили також 90,9% домогосподарств пенсіонерів-одинаків, а це 2,8 млн. чоловік.

Ну й, нарешті, цікава самооцінка населення в десяти рівних за величиною децильних групах — від першої, наймалозабезпеченішої, до десятої з найвищими доходами. Так, у «найбагатшій», десятій децильній групі заможними вважають себе тільки 0,6%(!) сімей. Тут є чому дивуватися. У цій же групі 44,9% домогосподарств зараховують себе до середнього класу, а понад половина — 53,4% — до бідного (!). А в трьох перших децильних групах із найнижчими доходами до середнього класу відносять себе 12,6%, до бідних — 86,1%.

По регіонах України отримано дуже несподівані результати. Бідними вважають себе 94,9% домогосподарств у Донецькій і 96,5 — у Запорізькій областях і «лише» 60,2 — в Івано-Франківській, 48,5% — у Рівненській областях. У заможнішому на тлі інших регіонів України Києві до бідних зараховують себе майже дві третини — 62,5% домогосподарств. Очевидно, при самооцінці в різних регіонах країни, у містах і селах складаються неоднакові уявлення про рівень добробуту.

І тут саме час порівняти ці дані самооцінок домогосподарств з разюче відмінними від них офіційними даними про бідність в Україні, які також базуються, але в іншому аранжуванні, на матеріалах вибіркових обстежень умов життя домогосподарств Держкомстату. За найповнішим викладом цієї проблеми в «Посланні Президента України до Верховної Ради України», 2000 року до бідних належали лише 29,4% населення (с. 67), а в 2004-му ця цифра знизилася десь аж до 27—28%.

Коментуючи наведені дані, не можна не зупинитися на тому, що хоча механізм вибірки припускає однакове потрапляння до неї домогосподарств із різними рівнями доходів, насправді родин із високими й частково «середньо-високими» рівнями доходів представлено в ній відчутно менше, ніж родин і з «середньо-низкими» й низькими (бідні) доходами. На початку статті згадувалося: участь у вибіркових опитуваннях базується на суворому дотриманні принципу добровільності. Змусити заможніші групи брати участь у них важкувато з двох основних причин.

Перша — участь потребує скрупульозного обліку й записів усіх без винятку витрат протягом двох тижнів упродовж чотирьох кварталів. А це — витрати часу, що не компенсуються невеликими грошовими виплатами за участь в опитуваннях.

І друга, мабуть, основна. Значною мірою тіньовий характер доходів заможних груп населення не спонукає «засвічувати» ані доходи, ані видатки. Тому заможніші домогосподарства, котрі потрапляють у вибірку, не погоджуються брати у ній участь. Начебто їх можна було б замінити іншими, готовими брати участь у цій соціально важливій справі. Але в разі такої заміни в опитуванні знову опиниться середній клас і бідні. Тобто проблема не розв’язується. До слова, вона характерна не лише для нашої країни.

2004 року по Україні взяли участь в опитуванні 85,6% домогосподарств, що потрапили до вибірки. У цілому в сільській місцевості відсоток участі був дуже високий і досягав 96,8%. У містах відсоток відмов значно вищий — 19,6%, зокрема у великих містах (із населенням понад 100 тис. чоловік) — 26,2, а в «заможному» Києві ще вищий — 42,6%.

Узагалі в областях із переважно сільським населенням беруть участь в опитуванні понад 95% людей, котрі потрапили до вибірки, і там одиничні випадки відмов. Так, у Закарпатській — 99,0% сімей, у Сумській — 98,8, Волинській — 98,0%. А в областях із переважним міським населенням відсоток участі набагато нижчий: у Донецькій — 71,6, Дніпропетровській — 72,6%. Тому отримані характеристики розподілу домогосподарств за групами видаються трішки заниженими стосовно реальної частки заможних і середнього класу. Це, звісно, потрібно враховувати. Але державі при формуванні соціально-економічної політики, особливо щодо її адресності, слід фокусувати увагу саме на групах населення, котрі потрапляють у ці опитування. Заможні про себе самі непогано подбали.

Чи не завищено
негативну самооцінку?

Можливо, у частини читачів і особливо в структурах влади може скластися таке враження: отримані в опитуваннях дані самооцінок украй суб’єктивні й істотно спотворюють реальну ситуацію, а насправді вони набагато кращі. На користь цього начебто говорять захоплюючі дух офіційні дані про зростання наших реальних доходів. Їхнє щорічне зростання в останні три-чотири роки в Україні було набагато вищим, ніж цього сумарно вдавалося досягти за останні п’ятирічки радянських часів.

Наведені дані самооцінок цілком підтверджуються більш приватними даними цих опитувань про доступність продуктів харчування, можливість купити одяг, взуття, пральні порошки і такі необхідні предмети, як холодильники, пральні машини, телевізори.

Через рівень доходів 2004 року 5,2% наших домогосподарств (а це 911 тис. сімей) не могли бодай двічі на тиждень включити в раціон харчування м’ясо чи рибу. У 2000-му частка таких домогосподарств була більш як утричі вищою — 17,1%, або майже 8 млн. жителів. У домогосподарствах із дітьми 2004 року 5,3% батьків не могли давати дітям фрукти або соки й 4,1 — солодощі бодай раз на тиждень.

Програми опитувань фіксують і випадки вимушеного голодування — не через бажання позбутися зайвої ваги, а через брак коштів. 2004 року з цієї причини в 46 тис. домогосподарств були випадки вимушеного голодування протягом двох-трьох днів і в 54 тис. домогосподарств — упродовж одного дня.

У 4,0% родин торік були випадки, коли вони не могли протягом року придбати мило чи пральний порошок, у 43,8% — купити одяг або взуття й у 12,7% — віддати в ремонт ці предмети. Набагато гірші справи з найнеобхіднішими товарами тривалого користування. Так, у 86,8% домогосподарств рівень добробуту не дозволяв придбати холодильник, у 83,7 — пральну машину й у 68,7% — недорогий телевізор.

Це, звісно, не означає, що більшість родин узагалі не мають цих предметів. У жовтні 2003 року холодильники мали 91,7% домогосподарств, пральні машини — 74,4, кольорові телевізори — 74,2%. Але то були переважно несучасні, морально застаріли моделі, які явно вимагали заміни. Так, у 71,5% домогосподарств термін експлуатації холодильників, 68,3 — пральних машин, 39,9 — кольорових і 89,7% — чорно-білих телевізорів перевищував десять років.

Оптимістичні надії

Попри загальну досить невтішну самооцінку домашніми господарствами їхнього нинішнього рівня добробуту і доходів, усе-таки більша частина наших співгромадян не втрачає надій на краще. Певне, цьому передусім сприяли політичні зміни в Україні в перші місяці поточного року, що збіглися в часі із січневим опитуванням Держкомстату.

Із табл. 3 видно: у 2000—2003 роках на поліпшення свого життя наступного року сподівалася лише трохи більше як десята частина домогосподарств (у середньому за чотири роки — 11,5%). А в цьому — уже вдвічі більша частина (24,2%). І майже вдвічі знизилася частка домогосподарств, котрі все-таки очікують погіршення свого життя цього року. Таких в Україні 13,7% (торік — 23,5% родин).

Частка домогосподарств, які вважають, що їхнє матеріальне становище не зміниться, становить усе-таки понад половину — 57,0%. І хоча ця цифра мало змінилася порівняно з минулим, очевидні втішні зміни в її внутрішній структурі. Приблизно 10% домогосподарств, котрі в минулі роки чекали на погіршення їхнього життя, почали вважати, що воно не зміниться. А до тих, хто сподівається на поліпшення життя 2005 року, перейшли приблизно 12% із домогосподарств, які в попередні три-чотири роки були переконані в незмінності їхнього матеріального становища. Таким чином, відбулася якісна «рокіровка», що відображає підвищення довіри до нової влади. І найважливіше завдання останньої — виправдати ці очікування.

До січневого опитування цього року вперше включено блок питань про те, на які три (з десяти запропонованих в анкетах) напрямів вони використовували б додаткові кошти, якщо їхні доходи істотно зростуть. Тобто приблизно, як в Алли Борисівни Пугачової: спочатку «Ой как хочется, хочется, хочется», а потім послідовно перелічуються різноманітні «души прекрасные порывы». Можливі держкомстатівські напрями використання включали купівлю їжі, одягу та взуття, побутової техніки, витрати на лікування, відпочинок, освіту, придбання автомобіля, покупку житла, заощадження та створення й розвиток підприємництва.

Зазначимо, за вибору трьох, а не одного, пріоритетних напрямів сумарний відсотковий результат відповідей дорівнюватиме не 100, а 300%. Рейтинговий розподіл цього віртуального зростання доходів такий: перший пріоритет — лікування (51,4%), далі (приблизно така сама величина) — придбання одягу та взуття (51,0%), на третьому місці — їжа (42,9%). І це при тому, що на неї й так іде приблизно 60% витрат населення. Швидше за все, тут передбачається поліпшення якості харчування. На четвертому-п’ятому місцях (по 35%) — побутова техніка й відпочинок. 27,4% «набрало» житло та 20,6 — освіта. Трохи несподівано, але бажання купити автомобіль — на передостанньому місці (8,4%).

Відмінності за цими можливими напрямами між міськими й сільськими жителями, загалом, незначні. За винятком хіба що додаткових витрат на відпочинок: у селян, більшості з яких важко відірватися від свого підсобного сільського господарства, — 24,9 і в городян — 39,4%.

Нарешті, дуже повчальним є розуміння домогосподарствами того, хто має відповідати за їхній добробут. Це питання також уперше поставлене в опитуванні за січень 2005 року. 17,4% родин вважають: за це цілком, а 20,9 — частково повинна відповідати держав. Трохи більше половини — 55,5% — як держава, так і вони самі. І лише 4,5% — що переважно вони та ще 1,6 — виключно вони самі. Тут відчутний вплив ідеологічної спадщини радянських часів із їхнім «основним економічним законом соціалізму» про те, що держава, а точніше, партія вдень і вночі (?) думає, як би ще поліпшити життя радянського народу.

Звісно, стосовно, скажімо, тодішньої охорони здоров’я, доступних, а то й безплатних профспілкових путівок, літнього відпочинку дітей, переважно безплатного вельми скромного житла в містах ці уявлення важко забути. Але очевидно, що перехід до ринкової економіки вимагатиме від нас масштабнішого переорієнтування на власні зусилля, великих ініціатив у частині поліпшення свого життя й менших сподівань на державу. Особливо коли йдеться про економічно активну частину населення.