Як мають утворюватися нафтові резерви: досвід Німеччини

Після останньої «бензинової війни» в Україні знову заговорили про нагальність створення постійного державного стратегічного резерву нафтопродуктів. Не викликає сумнівів доцільність такого кроку: будь-яка країна, залежна від імпорту нафти та нафтопродуктів, намагається мінімізувати ризики на цьому стратегічно важливому ринку шляхом створення запасів, які в необхідний момент «викидаються» на ринок з метою його стабілізації.

Втім, чомусь мало хто ставить під сумнів необхідність створення саме державного резерву. Тоді як у країнах Західної Європи вже тривалий час існують (і довели свою ефективність) недержавні резерви нафти і нафтопродуктів. Тому спробуємо проаналізувати ефективність застосування ринкових механізмів у вирішенні цієї проблеми в постіндустріальних державах.

Для прикладу візьмемо резервну систему Німеччини, яка існує вже понад 25 років і успішно виконує покладені на неї завдання стабілізатора ринку. До речі, за мінімального державного втручання.

Ґрунтовний аналіз німецької резервної системи був зроблений співробітником міністерства економіки ФРН Клаусом Джохансеном у його доповіді «The German Stockholding System and Experiences» (2002), на якій і базується цей матеріал.

Німеччина майже на 100% залежна від імпорту нафти і нафтопродуктів. На нафту припадає приблизно 40% від споживання енергії у перерахунку на одиниці умовного палива в цій країні. Імпортери нафтопродукції – це здебільшого міжнародні нафтові компанії, але частка дрібних незалежних нафтотрейдерів, також є значною.

Пошуки оптимальної системи створення резервів почалися в Німеччині ще всередині минулого століття. Спочатку створювати такі резерви законодавчо примусили самих нафтотрейдерів, але це призвело до конфліктів між дрібними і великими постачальниками (дрібним фірмам утримувати такі запаси було значно складніше, ніж великим). Та й загалом це виявилося малоефективним. Нарешті, в 1978 році нафтотрейдери і уряд знайшли спільне рішення: було створено окрему компанію — «Союз з утворення запасів нафти» (EVB), яка перебрала на себе відповідальність за утримання надзвичайних запасів. Це дало змогу вирішити дві головні проблеми: усунути конкурентні диспропорції між гравцями ринку і вивести нафтові резерви з балансу компаній, звільнивши велику частину їх оперативного капіталу.

Теоретично розглядалися три моделі побудови цієї компанії. Перша: державна агенція, фінансована з держбюджету. Цей варіант було відкинуто, бо для всіх було очевидним, що ті, хто торгує і заробляє гроші на нафті, мають нести відповідальність за захист своїх клієнтів від ризиків, оплачуючи утворення резервів з власної кишені. Крім того, відомо, що державні бюрократи далеко не завжди ефективно управляють такими компаніями.

Друга: приватна агенція. Звичайно, приватна компанія, організована нафтовими фірмами, могла займатися створенням резервів для них. Але в цьому випадку було б проблематично примушувати всіх імпортерів і виробників нафтопродуктів приєднуватися до приватної агенції і сплачувати свою частку витрат. Жодних механізмів примусу тут не існує, а неприєднання тих чи інших трейдерів стало б причиною для конкурентних диспропорцій на ринку.

Третя: суб’єкт публічного права з покладанням відповідальності на нафтові компанії. З метою уникнення вищеперелічених недоліків приватної і державної власності щодо нафторезерву було винайдено оптимальну модель, що являє собою поєднання перших двох. У такий спосіб 1978 року з’явився суб’єкт публічного права — EVB.

На «Союз з утворення запасів нафти» було покладено відповідальність за утримання частини (а згодом і всіх) надзвичайних резервів. Водночас законом передбачено, що кожна компанія, яка виробляє або імпортує тонну нафтопродуктів, зобов’язана брати участь у створенні резерву та автоматично стає членом EVB. Це зобов’язує до сплати членських внесків, з яких покриваються затрати EVB. Звичайно, трейдери мають можливість врахувати цей внесок у кінцевих цінах і, таким чином, перенести його сплату на споживачів. Контроль за сплатою внесків здійснює податкова адміністрація.

Така модель гарантує, що всі нафтові компанії платять за створення резервів пропорційно до обсягів їх торгівлі нафтопродуктами. При цьому внесок до EVB не є податком, бо, сплачуючи певну частку витрат на створення резервів, компанія отримує аналогічну частку запасів нафтопродуктів під час кризи. Тобто кожна фірма фактично платить за її власний «резерв на випадок кризи».

Отже, держава просто пропонує законодавчу площину, в якій приватні компанії можуть виконувати свої зобов’язання.

Управління EVB і резервами здійснюється в основному представниками нафтової промисловості. Так, більшість голосів у раді директорів належить нафтовим фірмам, а всі дорадчі органи утворені виключно з представників бізнесу.

Таке рішення проблеми створення резервів дало змогу розв’язати головні завдання: відсутність ринкових невідповідностей, бо кожна фірма сплачує за запаси пропорційно до власних обсягів торгівлі нафтопродуктами; резерви не навантажують баланси приватних фірм; резерви утримуються незалежно від операційних запасів промисловості, це означає, що резерви справді можна дуже швидко поставити споживачам у разі кризи; така система значно спрощує управління резервами.

Законом ФРН було також пердбачено, що резерви мають забезпечувати 90-добову потребу країни у нафтопродуктах. Звичайно, відразу створити такі запаси було нереально, тому вони формувалися поступово з 1978 до 1998 року, коли, нарешті, сягнули 90-добової позначки.

Запаси утримуються частково (40%) у вигляді нафтопродуктів, частково — у сирій нафті (це дешевше і до того ж гарантує стабільну роботу нафтопереробних компаній під час кризи). Вони рівномірно розміщені по всіх регіонах Німеччини, щоб у разі потреби в мінімальний термін доставити їх на ринок.

EVB - неприбуткова організація, тому розмір внесків її членів щороку переглядає рада директорів, щоб не утворювалось ані прибутків, ані збитків. Персонал EVB — це приблизно 30 працівників, які чудово виконують свою роботу.

Більшість рішень приймає рада директорів, тобто фактично представники нафтових компаній. Лише два принципові питання є виключною прерогативою міністерства економіки — затвердження бюджету та прийняття рішення про використання резервів у кризовій ситуації.

Ефективність такої системи побудови надзвичайних резервів нафти і нафтопродуктів доведено безперебійною роботою EVB упродовж більш як 25 років.

Україна вже протягом 14 років будує ринкову економіку. Може, нарешті, настав час приймати не адміністративні, а ринкові рішення?