ВУГІЛЛЯ І ГРОШІ - Економіка - dt.ua

ВУГІЛЛЯ І ГРОШІ

14 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 14 червня-21 червня

Якщо дивитися на запаси, то в Україні дуже багато вугілля. Якщо ж брати до уваги умови його видобутку, картина виглядає далеко не такою райдужною...

Якщо дивитися на запаси, то в Україні дуже багато вугілля. Якщо ж брати до уваги умови його видобутку, картина виглядає далеко не такою райдужною.

Донбас — один із найстаріших вуглевидобувних районів на планеті. Розробки родовищ вугілля тут ведуться не перше століття. Тому майже все легкодоступне вугілля вже видобуто. Залишилися в основному глибокі і тонкі шари. Глибина шахти 700 метрів при товщині вугільного шару в один метр поступово стала стандартною. Саме тому в колишньому Союзі останні два десятки років відбувалося поступове згортання видобутку в Донбасі. І хоч би як це оцінювали донецькі шахтарі, з точки зору єдиної країни рішення було правильним. Витративши такі ж гроші на будівництво шахт у Кузбасі, де вугільні вершки ще не зняті і товщина шару становить 2—2,5 метра, можна було видобути втричі більше вугілля.

Відтак прихід незалежності, ринку тощо Донбас зустрів у досить розбовтаному стані. На додачу, останні роки імперії були роками щонайпотужніших шахтарських страйків, що різко знизило і виробничу дисципліну. А незабаром почалася затяжна криза, економіка пішла вниз, платоспроможний попит упав, а з ним полетів і видобуток вугілля, знизившись за дев’яності роки вдвічі.

Природно, все це викликало і викликає хвилю протестів. Та загалом, попри те, що шахтарі сприяли відставці не одного українського уряду, економіки це майже не стосувалося — видобуток приблизно відповідав попиту. Бракувало лише охочих за нього платити.

Початок 90-х запам’ятався як вакханалія. Попри численні управлінські надбудови, шахтами, по суті, ніхто не керував. Невдовзі вони обросли сонмом фірм-«прилипал», у яких працювали родичі директорів, бухгалтери і просто хороші люди. Відтак ніхто не міг сказати, куди дівалася спрямована шахтарям держпідтримка.

Тоді ж виробилися правила гри, яких дотримуються й досі. У принципі всі розуміли, скільки реально можуть дати бюджетних коштів. Але просили приблизно втричі більше. Після надскладних переговорів виходили на рівень, який приблизно відповідає торішньому. Цього було мало, тож гірники завжди мали привід для обгрунтованих скарг. На цьому тлі чверть грошей безвісти зникала. Проконтролювати, куди і як витратили те, що все ж таки виділяв уряд, в умовах гіперінфляції та початку бартеризації не могли. Згодом почала «зникати» і зарплата робітників, чому сприяв явний надлишок їх на шахтах. Стрімко збільшувалася кількість людей, які приходять на шахти лише по зарплату (т.зв. проліски). Одним із наслідків цього стало те, що вуглярі, які так бадьоро стукають касками в Києві, на більшості шахт практично безправні — директор може звільнити чи не кожного третього, без збитків для виробництва.

«Коктейль» навколо шахт вирував такий, що Київ намагався туди особливо не потикатися, воліючи відкуповуватися від проблеми подачками. Однак визначилися й сили, здатні взяти ситуацію під контроль. Річ у тому, що нестримне розкрадання та найчастіше геть закостенілий менеджмент почали загрожувати вже й металургійному виробництву. Імпорт же вугілля був обмежений з політичних міркувань.

Нездатність Києва навести лад була очевидною, і за це взялися місцеві бізнес-еліти, передусім — донецька. І річ не в тому, що в Донецькій області видобувається 45% українського вугілля. Значно важливіше те, що основна його частина (70%) — це коксівне вугілля, яке входить в уже розкручені ланцюжки «вугілля—кокс—метал—експорт—валюта». Саме на середину 90-х ці ланцюжки почали ускладнювати, додаючи в них ланки «труби—газ»; на нього ж стали міняти продукцію машинобудування (ті ж таки «азовмашівські» цистерни) тощо.

В області за підтримки обладміністрації з’явився новий трейдер — корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). На той час уже активно працювали АРС Ігоря Гуменюка, «Родон», «Енерго». Поступово в Донбасі виникла потужна зчіпка між обласною владою та бізнес-структурами. На шахтах відчули залізну хватку.

Слід віддати належне — обстановка поліпшилася. На місце численних «ссавців» прийшла єдина трейдерська структура, яка принаймні відповідала за обстановку. Щоправда, зворушливі розповіді про те, скільки сотень мільйонів гривень було вкладено у виробництво, треба трохи відкоригувати.

Фактично, з шахтами працювали за тією ж схемою, що й у металургії: постачали устаткування за ціною «трохи» вищою від середньої (інколи цей зазор був цілком пристойний), а отримане вугілля забирали за ціною «трохи» нижчою від сформованої. Втім, на тлі попереднього відвертого «дерибану» і це сприймалося як благодіяння. Заодно, попри шалений опір ряду київських контор, добряче притиснули збирачів металобрухту.

Трейдерів було небагато. В основному це вже згадувані АРС і ІСД, Embrol Ukraine LTD, «Данко», «Родон», «Укрпідшипник». Хоча загалом ситуація була не зовсім статичною. Приміром, концерн «Енерго», який почувався чудово до появи ІСД, на певному етапі був витиснений із регіонального ринку. Якийсь час він заробляв гроші в Росії, купивши там велику шахту і розпочавши будівництво другої. Втім, набувши досвіду і грошей, «Енерго» зміг повернутися знову.

Однак коксовий переділ було завершено, і на початок 2000-го Ігор Гуменюк уже впевнено заявляв: «Ми працюємо на п’яти коксохімах, і на сьогодні АРС — це компанія, що спільно з ІСД відповідає за переробку та реалізацію близько 75% коксівного вугілля України». І навряд чи він дуже перебільшував.

Однак уся ця благодать поширювалася на коксівні шахти, та й то не всі. Становище ж шахт, які видобували енергетичне вугілля, було на порядок гіршим. Взагалі шахти чітко поділилися на коксові й енергетичні. Якщо коксовики отримували грошима відсотків 70—75%, то енергетичні, в кращому разі, 15—20%. Та й те як подачку від Держрезерву. Цікаво, що, оскільки ті й ті шахти входили до складу Мінвуглепрому, то і коксівні шахти за електроенергію намагалися не платити. Вони розраховували, і часто небезпідставно, потрапити під галузевий взаємозалік із Міненерго.

У результаті виникла тупикова ситуація: енергетики не платили за відпущене вугілля, шахтарі поставляли на станції суміш, яку там іронічно називали «землею». Вміст породи в ній інколи сягав половини. Природно, що горіти без газу це чудо не хотіло, і на так зване підсвічування витрачали 20—30% газу, за який загалом теж платили через пень-колоду. Ну і, звісно, і ті, й ті нарікали на життя загалом і на уряд зокрема.

Особливо критичною була ситуація в Луганській області, де 78% видобутого вугілля — енергетичне. Неплатежі за нього повністю «валили» шахти. Це при тому, що в області лише за рахунок шахт живуть 63 міста і селища. На додачу, місцеві бізнес-групи були відверто слабкі і контролювати ситуацію не могли. У результаті найбільш ласі об’єкти перейшли під контроль чужаків — донеччан, киян, дніпропетровців, запорожців; потім прийшли і росіяни. Навіть єдиним на Луганщині районом із видобутку коксівного вугілля — «Краснодонвугілля» — довелося поступитися Ігорю Гуменюку.

На 2000 рік нарив дозрів, і стало ясно: треба щось робити. У Донецьку запропонували створити регіональну енергокорпорацію, віддати їй ТЕС і замкнути потоки електроенергії та вугілля всередині регіону. Під цю справу навіть «вибили» президентський указ. Однак Київ, не бажаючи втрачати контроль над ситуацією, його благополучно заволинив. Втім, через рік донеччани стали виконувати його явочним порядком, розтягнувши регіональну компанію «Донбасенерго» і приватизувавши частину мереж.

Тим часом у столиці Юлія Тимошенко зайнялася енергоринком упритул. Слід відзначити, що ідеї Юлії Володимирівни про наведення ладу були напівфантастичними. Приміром, проведення аукціонів із продажу коксівного вугілля могло потрапити в «Книгу рекордів Гіннесса»: у світі до такої спроби вдавалися лише в Лондоні, напередодні Другої світової війни. Плюс до всього, вона фактично порушувала вже сформовану схему розрахунків за кокс. Відтак спроба провести аукціон була першою й останньою.

Для реалізації іншої ідеї — із банківськими акредитивами — бракувало коштів. Однак за Тимошенко ситуація в енергетиці різко поліпшилася, на шахти пішли гроші. Після її відставки відкоту назад до бартеру не відбулося, і 2001-го грошове наповнення «Енергоринку» посилилося. Більше того, торік за енергетичне вугілля шахти вперше одержали грошей більше, ніж за коксівне, а шахтарям зарплату стали платити більш-менш регулярно. Це дозволило розпочати боротьбу і за якість вугілля. Так, відверто вантажити на електростанції терикони більше вже не дозволяють. Не те щоб із якістю все стало гаразд: торік видобуток вугілля в Україні збільшився, а ось виробництво товарного вугілля скоротилося. Причина — відсіяли більше породи. І це правильно.

Загалом, становище в галузі трохи стабілізувалося. Це дало можливість роззирнутися і подумати про перспективи. Оптимістичним побачене назвати було важко — галузь як така вже давно банкрут. Навіть після того, як у першому кварталі нинішнього року заборгованість трохи зменшилася, кредиторська заборгованість 9,5 млрд. грн. у 2,4 разу перевищувала дебіторську. Причому таке співвідношення зберігається вже не перший рік.

Розрекламована програма «Вугілля України» у кінцевому підсумку перетворилася на предмет політичного торгу, а коли її нарешті прийняли, відразу стало зрозуміло, що виконувати її ніхто не стане. Для цього бракує однієї дрібниці — грошей. Загальний обсяг фінансування за десять років мав бути близько 46 млрд. грн. З урахуванням того, що в середньому щороку «під вугілля» витрачається близько 2,5 млрд. грн., фактично суть програми зводиться до того, де взяти пару зайвих десятків мільярдів. Цікаво, що до 10 млрд. має надійти від комерційних структур. Проблема в тому, що в держави таких грошей немає, а якщо й з’являться, то віддати їх вуглярам буде дуже шкода. Навіть розробники програми не обіцяють, що в результаті її виконання галузь стане рентабельною. Обіцяють хіба що скоротити збитки. Це не дуже вражаюча перспектива, і Кабмін, попри всі запевнення у вірності обраному стратегічному курсу, вже вніс маленьке коригування, яке фактично поклало програму на полицю. Кошти не будуть виділятися в рамках річних бюджетів. Ентузіазм Мінфіну фінансувати явно збитковий проект легко уявити. Хоча як мінімум до наступних президентських виборів на цю програму активно посилатимуться.

Та все ж не варто вважати «Вугілля України» черговим прожектом. У цій держпрограмі міститься чимало здорових ідей, які і втілюватимуть у життя.

Було остаточно визнано, що існує відносно невелика (менше 60) група опорних шахт, які й розвиватимуть. Зроблено акцент і на великих (із видобутком понад 1 млн. тонн на рік) виробництвах, кількість яких має подвоїтися (з 21 2001-го до 40). Там і будуть зосереджувати ресурси.

Однак тим самим визнається, що перспективи решти досить туманні. Попри обіцянки, що масового закриття шахт до 2010 року не буде (планується закрити 31 шахту), фактично це відбуватиметься явочним порядком. Близько 80 шахт (трохи менше половини) зараз перебувають на тій чи тій стадії банкрутства. Їхня подальша доля залежатиме уже від нових власників.

Початок великої приватизації ясності теж не вніс. Кабмін доручив Мінпаливенерго до 1 червня уточнити два переліки для приватизації. У перший увійдуть інвестиційно привабливі шахти, які будуть продані на конкурсах; у другий — «потенційно інвестиційно привабливі» — для приватизації на основі бізнес-планів. Заодно Мінпаливенерго, Фонду держмайна, Держкомісії з цінних паперів доручили до 1 жовтня завершити корпоратизацію шахт і реєстрацію емісії акцій.

ФДМ до кінця року має затвердити для шахт, що продаються, план-графік здійснення заходів щодо приватизації. З цього випливає: поточного року нічого не продаватимуть.

Колись ФДМ планував продати в пілотному режимі дві-три шахти, хоча особливого захоплення з цього приводу не висловлював. Продаж очікується тяжкий і нервовий, а грошей від нього буде мало. Досі на таких торгах продали лише контрольний пакет (61%) шахти «Комсомолець Донбасу». Його купив Авдіївський КХЗ (тобто той-таки АРС). Благо, шахта видобуває вугілля, придатне для коксування. За інвестиційним варіантом (додаткова емісія акцій під інвестпрограму) шахту «Красноармійська-Західна №1» купив концерн «Енерго». І, мабуть, усе.

Зараз ФДМ і Мінпаливенерго утрясають схеми приватизації. Мінпаливенерго віддає перевагу здійсненню приватизації шляхом додаткових емісій (усі гроші тоді залишаться на шахті), Фонду більше подобається конкурсний шлях. Та й він згоден із варіантом, коли отримані гроші підуть на інвестиції. Інша річ, що для цього буде потрібне затвердження урядом відповідного механізму.

Ключове запитання: що після приватизації буде з держпідтримкою? Швидше за все, у тій чи тій формі вона збережеться, але механізм її прив’язки ще дискутується. Втім, багато грошей не буде. Тож шахтарям доведеться вчитися жити на зароблене, а металургам — купувати вугілля за реальними цінами. Справа нова й нелегка, але іншого шляху не видно. Швидше за все, його просто немає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво