Влада і дефіцити ліберального мислення - Економіка - dt.ua

Влада і дефіцити ліберального мислення

3 червня, 2011, 14:13 Роздрукувати Випуск №20, 3 червня-10 червня

Чому часом так пригнічує нинішня дійсність України?

Чому часом так пригнічує нинішня дійсність України? Куди рухається чи, можливо, котиться країна? Чи не приховується за ширмою євроінтеграції, оголошеної головним пріоритетом зовнішньо­політичних устремлінь нібито демократичної держави, її швидке переміщення в розряд авторитарних бананових республік?

На що насправді спрямовано ідеологію реформ нинішньої влади, і чи є в неї взагалі якась ідеологія? Маятник хитнувся — після безглуздого демократичного безладу часів Ющенка країна смакує «принади» ефективної вертикалі влади Януковича. Та чому вертикаль ефективна лише в окремих її проявах? Чому оголошені реформи так буксують і дають часом протилежні очікуваним результати? Чи не тому, що реальні та декларовані цілі дуже різняться?

Наш співрозмовник — Анатолій Гальчинський — був одним із головних ідеологів ліберальних реформ, що проводилися в Україні з 1994-го по 2004 рік (у цей період він обіймав посаду радника президента з питань макроекономіки (1994—2005), очолюючи також раду Національного банку України (2000—2005) і На­ціональний інститут стратегічних досліджень (2002—2005)).

Крім іншого, у розмові з експертом ми спробували з’ясувати, наскільки реальною є загроза встановлення жорсткого авторитаризму в Україні, з огляду на очевидну нинішню кризу ліберальних доктрин, що панували раніше, навіть у розвинених демократичних державах і, м’яко кажучи, не надто вражаючі успіхи відповідних реформ у нашій країні.

— Анатолію Степановичу, чи погоджуєтеся ви з тим, що лі­беральні підходи в макро­економічній політиці розвинених держав, які повністю домінували раніше, нині пере­живають далеко не найкращі часи? Де причиною, а де наслідком і свід­ченням цього стала світова економічна криза 2008—2009 років, яка досі так і не завершилася. Питання не пусте, з огляду на далеко неоднозначне ставлення українсь­кого політикуму до лібе­ральної перспективи нашої держави.

— Ви праві в тому, що є прямий взаємозв’язок між кризою 2008—2009 років і кризою лібе­ралізму. Але йдеться в цьому випадку не про кризу лібералізму взагалі, а про кризу його конк­ретної історичної форми — нео­лібералізму, за лекалами якого в останні десятиліття вибудовувалася світова еконо­міка. Нео­лібералізм справді вже відпра­цював свій конструктивний ресурс, і нині на Заході крок за кроком демонтуються його підва­лини. Криза 2008—2009 років істотно активізувала цей процес.

Та зміна функціональної форми — це завжди відображення не спаду, а, навпаки, життєвої сили відповідного процесу. Нині поступово затверджуються принципово нові, ще системно не сформовані постнеоліберальні фрагменти лібералізму.

Що ж до фундаментальних принципів лібералізму, які визначають його історичну зна­чущість як «глобальної геокультури», то вони залишаються незмінними. Це насамперед визначення особистості як найвищої цінності, що має природну свободу, право свободи вибору, яке поєднується з особистою відпо­відальністю людини за себе та свої дії.

Лібералізм — це також право кожної людини на свою індиві­дуальність, право завжди залишатися самим собою і, нарешті, це рівність кожного з нас перед законом, суспільством і державою, якщо хочете, перед Богом. Протягом кількох століть західне суспільство розвивається цією траєкторією. Саме в цьому запорука його привабливості.

Із цих же позицій я оцінюю дієвість євроінтеграційної полі­тики нашої влади: вона по духу і кожній своїй позиції має кореспондуватися з названими принципами ліберального суспільства.

Важливо враховувати й інше. Крах тоталітарного соціалізму в 1989—1991 роках привів до розширення географії лібералізму за рахунок європейських постсоціа­лістичних країн.

Ми вправі говорити і про специфічну модель денсяопі­нівського лібералізму, лібера­лізму з китайським обличчям. Дуже показовим є те, що куратором ліберальних економічних реформ у «комуністичній» країні виступає безпосередньо Ком­партія Китаю. Я переконаний, що з огляду на події на півночі Африки та Близькому Сході ми є свідками народження нової, ще не відомої нам мусульманської моделі лібералізму.

Справджуються прогнози відомого американського ученого Ф.Фукуями про початок, у зв’язку з подіями 1989—1991 років, усесвітньої ліберальної революції. Вона, що дуже важливо, передбачає не уніфікацію, а різноманіття національних форм лібералізму, право кожного народу залишатися з урахуванням пріоритетності національних цінностей самим собою. Всі ми розуміємо, наскільки складний, конфліктний і суперечливий цей процес. Але кріт історії, як любив повторювати К.Маркс, риє глибоко і прогресивно: перспективне завжди бере гору.

— Одним із головних пороків лібералізму, за який його найбільше критикують, прийнято вважати упереджене ставлення до держави. І якщо вже потреба державного втручання усвідомлюється й у розвинених країнах, то для пере­хідного суспільства це тим більше справедливо. Що ви думаєте з цього приводу?

— Мені добре відома ця думка. Вона справді потребує роз’яс­нень. Суть проблеми в тому, що ліберальний принцип «менше держави» жодним чином не означає, що держава має бути слабкою, недієздатною. На­с­п­рав­ді в цьому питанні є зворотна залежність: багато держави — це ознака її недієздатності. «Щоб упра­вляти краще, потрібно упра­в­ляти менше» — такий основний принцип лібералізму, сутність якого людині, обтяженій залишками комуністичного світогляду, зрозуміти дуже важко.

Відповідно до ліберальної докт­­рини, держава має рахуватися з тим, що суспільство, як і економіка, — живий, до того ж достатньо розумний організм, який у змозі забезпечувати (якщо йому не заважають) збалансований
розвиток на принципах само­організації. Держава може коригувати траєкторію цього розвитку, але ніяк не вправі необгрунтовано обмежувати його механізми, підміняти їх. До слова, апробована світовим досвідом кейнсіанська модель антициклічного регулювання економіки цілком грун­тується на цьому принципі.

Про що свідчать події остан­ніх десятиліть, що сигналізує нам у цьому контексті криза 2008—2009 років? Криза з усією оче­видністю продемонструвала не недостатність, а навпаки, над­мірність держави в країнах За­ходу, неадекватність масштабів державного споживання. Адже криза, її витоки були, по суті, спровоковані державою. Фак­тичним мультиплікатором «бор­гової піраміди» була не іпотека, а ігнорування розумних меж державного боргу. До речі, Захід нині не має рецептів виходу з ситуації, що склалася.

Є в цьому й інша колізія. Багато держави — це завжди багато бюрократії. Кожна нова функція держави — це багаторазова мультиплікація бюрократії. Це особливо небезпечно для транзитних держав, де в умовах правового вакууму, відсутності ме­ха­нізмів громадянського сус­пільства відбувається неприборкана експансія бюрократії, поглинання нею основних атри­бутів державності. Пояснювати, як це відбувається в нас на практиці, певне, немає потреби.

— До речі, про українську практику. Наскільки глибоко вона аналізується в недавно виданій вами книжці «Либерализм: уроки для Украины»? Про які уроки йдеться? Адже кінцеві результати реформ в Україні, які, за великим рахунком, мали яскраво виражений ліберальний характер, поки що далеко не оптимістичні.

— Книжка, що пропонується зацікавленому читачеві, присвячена зокрема й аналізу названих вами суперечливих за своєю суттю проблем. Я не ухиляюся в ній від складних дискусійних питань.

Аналізуючи болючі уроки минулих років, я і сьогодні переконаний, що Україна, для якої ліберально-демократичні цін­ності не були далекі навіть у часи радянського режиму, після його падіння не могла залишатися осторонь відповідних перетворень, що охопили практично всю Центральну і Східну Європу.

Інша річ, що ці перетворення здійснювалися без потрібного науково-теоретичного супроводу, по суті, інтуїтивно. Багатьох помилок, яких припустилися, можна було б уникнути, якби в нас були більш адекватні уявлення про суть того, що відбувається. Це не вина когось із нас, а наша спільна біда. Ліберальна рево­люція прийшла в наш дім, не стукаючи в двері. Так відбуваються всі революції. Тепер нам уже двадцять. Це вік, у якому логіка самооцінки є мало не головною запорукою майбутнього конст­рук­тивізму. Давайте, відійшовши від політичних оцінок, спокійно зосередимося на цьому.

До речі, позначена вами проблема стосується і співвід­ношення суспільства й еко­номіки. Саме лібералізм допо­магає зрозуміти пріоритетну значущість консолідації сус­пільства, що формується насамперед на основі спільності не так матеріальних, як моральних цінностей. Уста­леність і стабіль­ність сус­пільства, його дієз­датність (а це основа еконо­мічного прогресу) затверджуються на основі взаєм­ної довіри, спільності духовних цінностей, їхньої пріо­ритетності. Йдеться про ще один непорушний принцип лібералізму, який знову-таки залишається нами неус­відомленим. Економічні реформи не тільки позбавляються сенсу, а й залишаються безрезультатними, якщо вони не пов’язані з логікою розвитку суспільства загалом. Це ахіллесова п’ята таких розрекламованих і фактично бездіяльних реформ В.Януковича.

Треба розуміти й інше. Отримавши свободу, людина прагне всіма доступними їй способами захистити свою культурну, національну, психологічну, світоглядну ідентичність. Прин­ципово значущі в цьому й істо­ричні традиції, сімейні цінності. Влада, насамперед президент, не розуміють цього. Три віце-прем’єри займаються в нас еко­номікою, а посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань узагалі скоротили. Цим усе сказано. Щоб змінити цю ситуацію, по­т­рібні принципово інші сві­то­­­­г­лядні домінанти.

— Повернімося усе ж таки до проблем суто економіки. Яким чином економічна політика держави має вписуватися в систему ліберальних цінностей, що тут є визначальним?

— Тема лібералізму та економіки багатоаспектна і, природно, потребує спеціального розгляду. Скажу лише основне. Головне для лібералізму в економічній політиці — непорушність приватної власності. Бути лібералом означає безапеляційно і послідовно підтримувати приватну власність. Це один із визначальних тестів на прихильність принципам лібералізму. Якщо у вас існують сумніви з цього приводу, не силуйте себе. Для вас ідеологія і практика лібералізму — попри його високі гуманістичні цінності — залишаються чужими.

Зважаючи на це, на перше місце економічної політики я обов’язково поставив би проблему якісного вдосконалення відносин власності, які завжди і за всіх часів є визначальними в економіці.

У попередні роки нам вдалося сформувати «критичну масу» приватної власності. Однак слід бути реалістами, спуститися з Місяця на Землю і визнати, що процес масової приватизації, первинного нагромадження капіталу, який здійснювався в умовах практичного демонтажу влади, системної незбалансованості правового поля, несформованості ринкової інфраструктури і громадянського суспільства, не міг «на виході» не дати якісно деформованого продукту, який потребує істотної корекції.

Я переконаний, що ініціатива в цьому має виходити насамперед від самого приватного капіталу. Це необхідно для забезпечення його не тільки конкурентоспроможності, а й соціальної привабливості, подолання наявної в товаристві психологічної відчуженості. Держава має активно стимулювати цей процес. Якщо на Заході відносини власності — найбільш динамічна система економіки, то у нас ця проблема взагалі не стоїть на порядку денному економічної модернізації. Незважаючи на її особливу актуальність, про неї навіть не згадують.

Складається враження, що влада, одержуючи відповідні дивіденди, зацікавлена в збереженні щодо цього питання статус-кво.

— Ви торкнулися питання розширення соціальної функції капі­талу. Уточнімо цю пози­цію, бо вона є принципово значущою для нашої еко­номіки.

— Згоден з вами. На жаль, нова влада, як, до речі, і попередня, так і не визначилася зі стратегією соціальної політики, яка не може обмежуватися державною підтримкою малозабезпечених верств населення, як це декларується. Вона має зосереджуватися передусім на удосконаленні соціальної структури суспільства і насамперед — на зміцненні позицій середнього класу. Це основний лакмус ліберальності відповідної політики, що включає різноаспектний комплекс економічних, соціальних, духовних і політичних перетворень, спрямованих на забезпечення домінантності в суспільстві середніх верств населення, які є основним носієм лібералізму і демократії, соціально-політичної стабільності. Ваш читач, звичайно, розуміє, наскільки далекі нинішні правителі від розуміння значущості сказаного.

Інший аспект: соціальна політика повинна якомога повніше зосереджуватися на працюючому населенні, на створенні максимально сприятливих умов реалізації його креативного потенціалу, збільшенні на цій основі економічного багатства. Розв’я­зання проблеми бідних і малозабезпечених верств населення, пенсіонерів можливе лише в такий спосіб. Зазначений підхід передбачає подолання штучного розчленування економічної і соціальної політики. Влада і цього не розуміє. У нас існують два окремі міністерства — економіки і соціальної політики, тоді як насправді йдеться про єдине ціле, нерозривний комплекс соціально-­економічних відносин.

З цим пов’язана проблема оптимізації соціальних видатків. Ми давно вичерпали можливості вирішення соціальних проблем через механізми державного бюд­жету. На Заході держава широко використовує активні економічні, у тому числі й фіскальні, інструменти, що стимулюють приватні соціальні інвестиції. В окремих країнах вони сягають 35—40% загального рівня соціальних видатків. Це стосується насамперед великих корпорацій, які дедалі більшою мірою перетворюються не стільки на суто економічні, скільки на соціально-економічні і гуманітарні осередки суспільства.

Коли йдеться про соціальну функцію приватного підприємництва, на якій акцентує увагу лібералізм, важливо враховувати також нові процеси у відносинах між працею і капіталом, які почали формуватися в останні десятиліття. Мається на увазі система постфордизму, що охоплює не тільки нові характеристики трудових відносин і нагромадження капіталу, а й принципово нові світоглядні уявлення, насамперед про характер і цілі виробничих процесів, їхнє олюднення і гуманізацію.

У зв’язку з цим існує ще одна проблема. Ми мало робимо для становлення сучасної недержавної соціальної інфраструктури. На Заході пенсійні фонди концен­т­рують 70% ВВП, у США та Авст­рії — понад 90%, Голландії — 120%, Швейцарії — 113%. За останні десять років у Бразилії відповідні активи зростали середньо­річ­ними темпами, що перевищують 15%. Адже це важливий інвестиційний ресурс в економіці. Натомість у нас пенсійні активи не перевищують 1% ВВП. Чи не варто змістити акценти в пенсійній реформі зі збільшення пенсійного віку (хоча й ця проблема дуже важлива) на створення сучасних, надійних, зрозумілих громадянам механізмів недержавного пенсійного забезпечення?

Розглянуті питання дуже важ­­ливі для визначення стратегії соціальних перетворень у нашій державі. Вони свідчать про наявність дуже широкого пласта соціальних проблем, вирішення яких не пов’язане з фіскальними витратами. Першочерговою турботою в цій стратегії має стати формування дієздатної мережі недержавних соціальних інституцій, поглиблення ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за власну долю. І разом з тим — спроможних бути локомотивом економічного і соціального прогресу.

— Наскільки в контексті усього вищесказаного є реальною ліберальна перспектива для України, хто в нас є основним носієм таких ідей? Чи не ризикують процеси останніх двох десятиліть, за які і так уже надто дорого заплатило суспільство, розвернутися назад?

— У мене дуже оптимістичні очікування з цього приводу. Вони базуються насамперед на характеристиках національної ментальності українського народу, на вагомості демократичних традицій, нашій прихильності до євроінтеграційного курсу. В актуалізації українського ліберального проекту особливу роль відіграла помаранчева революція. Дуже примітивними вбачаються спроби подати події кінця 2004 року тільки як «бої» між «двома Вікторами». Насправді помаранчева революція — це зовсім інше. Це, поза сумнівом, ознака пробудження нації, найважливіший чинник формування в Україні громадянського суспільства, поглиблення демократії і, головне, — самоствердження гідності громадянина, власного «Я» кожного з нас.

В останні роки більш конструктивною в цьому питанні стає позиція середнього класу. Поряд із ним реальним суб’єктом лібералізації стає і національна буржуазія, великий капітал, який, як і середній клас, кровно зацікавлений у європеїзації нашого суспільства, у його розвит­ку відповідно до ліберально-­демократичних принципів.

Особливо активним носієм ліберальних ідей є значна частина молоді, насамперед студентської. Важливу роль у цьому відіграє її глибока інтегрованість у світовий інформаційний простір, що забезпечує молодому поколінню вищий рівень інноваційності суспільно-політичної орієнтації.

Досить вагомий потенціал прибічників ліберальної перспективи існує в політичних партіях центристської орієнтації. Дуже важливим у цьому контексті є досвід Заходу, де в повоєнні роки відбулося зближення і взаємне проникнення ідей соціального лібералізму і соціал-демократії. Поставимо запитання: чим відрізняються моделі соціально-економічного розвитку Швеції від, скажімо, Бельгії або Канади, де в різні періоди при владі були партії різних спрямувань? Якщо не брати до уваги конкретно-історичних обставин, то ми не знайдемо принципових відмін­ностей і між політикою урядів
В.Брандта, Г.Коля, Г.Шредера, кожен з яких зробив власний величезний внесок у процес соціалізації економічних відносин Німеччини.

Історичний досвід такої прак­тики для України дуже важливий. Саме ідеї синтезу соціал-демократизму і лібералізму могли б стати реальною ідеологічною платформою консолідації політичних сил нашої держави. Говорячи про це, я переконаний, що згодом змінять своє обличчя і регіонали, що ми обов’язково станемо свідками формування в їхній структурі впливової ліберальної платформи, що партія в перспективі дедалі більше еволюціонуватиме в цьому напрямі. Суспільство, усі ми зацікавлені в цьому.

Я мрію про те, що в Україні сформуються активні громадські об’єднання, які ставлять перед собою завдання реалізації українського ліберального проекту, що в Україні з’явиться науковий центр ліберальної перспективи, що відповідна тематика знайде своє місце в шкільних і вузівських програмах. Більш дієвою вбачається в цьому і роль мас-медійного корпусу. Я гадаю, що вже невдовзі у нас з’являться відповідні програми на каналах телебачення, що нашій увазі будуть запропоновані ліберальні читання на українському радіо і багато чого іншого.

У реалізації всього цього дуже важливими є послідовність і системність відповідної політики держави, її конструктивна інтеграція в систему ліберальних цінностей. Для мене етало­ном у цьому є «Новий курс» Ф.Руз­вельта. Два роки тому вийшла друком книжка нобелівського лауреата П.Кругмана із символічною назвою «Кредо ліберала». «Новий курс» оцінюється знаним ученим як грандіозний ліберальний проект ХХ століття, завдяки реалізації якого в США було створено суспільство середнього класу, а сама Америка наблизилася до демократичного ідеалу. Це хороший урок і для українських сановників. Об’єднання політики євроінтеграції і ліберальної перспективи в єдине ціле — це той алгоритм, що може не тільки радикальним чином змінити обличчя влади, а й додати нашому розвитку дуже вагомих стимулів.

У своєму мемуарному виданні «Мистецтво управління державою: стратегія для мінливого світу» (2002 рік) Маргарет Тетчер акцентує: «Для того щоб свобода прижилася, необхідна критична маса людей, які справді розуміють, що це таке. Іншими словами, спочатку з’являються вільні люди, а вже потім виникає вільний політичний, економічний і соціальний порядок». Я пропоную українському суспільству взяти на озброєння цю гранично чітку і важливу для нас формулу видатного британського політика.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво