Війна з цінами: методи ТА результати

У дні святкування 60-річчя Перемоги часто повторювалися військові фільми і звучали військові пісні. Серед них і така: «И значит, нам нужна одна победа, одна на всех — мы за ценой не постоим!» Однак в економіці за ціною все-таки стояти треба, і логіка революції разом із політичною доцільністю далеко не завжди відповідає логіці економічного розвитку.

Нова виконавча влада прийшла з боєм і змушена продовжувати воєнні дії. Одну битву — битву за бюджет — уже виграно, але цей успіх, може статися, змете інфляційне цунамі. Висловлюючись штампами минулих років, питання про стабільність цін стало головним питанням моменту.

Безумовно, уряд розуміє всю значущість антиінфляційних заходів для свого політичного майбутнього. У хід ідуть досить жорсткі заходи, зокрема, адміністративного характеру, і можна не сумніватися, що в прем’єра вистачить рішучості діяти ще суворіше. Однак зростання цін за перші чотири місяці цього року перевищило половину від наміченого на цілий рік, і ніхто не знає, як вони поводитимуться надалі.

Звертає на себе увагу, що боротьба (у повній відповідності з умовами важкої воєнної обстановки) ведеться із сьогохвилинною небезпекою. Спочатку — із податковими привілеями, потім — із контрабандою, й лише затим, коли різко зросли ціни на м’ясо та нависла загроза цінового вибуху на ринку нафтопродуктів, — із їхнім зростанням. Та ще в лютому, щойно почали утворюватися черги на митницях, фахівцям було ясно, що є неминучим зростання цін на продукти, які ввозили за «сірими» схемами. Превентивних заходів не вжили, і результат не забарився.

Проте якщо спекулятивне зростання цін на окремі товари можна зупинити введенням у бій товарних підкріплень (товарною інтервенцією), то як компенсувати зростання цін на залізничні перевезення? Адже при цьому автоматично підвищується собівартість не лише тих товарів, виробництво яких напряму пов’язане з великими вантажопотоками, а й усіх тих, у виробництві яких задіяні перші. Аналогічний економічний ефект створює зростання цін на енергоносії.

А тепер нам обіцяють уже й пряме зростання цін на електроенергію, пасажирський автотранспорт, ліки українського виробництва. Що далі?

Цікаво, що необхідність підвищення цін на продукцію та послуги тієї чи іншої галузі відстоюють не будь-хто, а керівники відповідних міністерств, які самі є членами уряду. Виходить, що прем’єр — проти підвищення цін, а міністри, погоджуючись із необхідністю стримування інфляції, вимагають винятку для своїх «угідь». І не тільки вимагають, а й домагаються свого! Чи не справедливим є такий висновок: що ближче той чи інший чиновник до Президента, то простіше йому домогтися дозволу на підвищення цін? Ну, а якщо ти — не чиновник, а нафтотрейдер, то для тебе Президент може прийняти підхожий указик!

Скасувавши бюджетні привілеї, нова влада породжує цінові, які для неї самої ще небезпечніші за бюджетні, тому що інфляційний потік загрожує змити її політичні укріплення, насипані з підвищених зарплат і пенсій. І, крім політичних проблем, закладаються нові економічні протиріччя.

За помірної інфляції виникає відносний міжгалузевий баланс цін. Та коли його суб’єктивними засобами порушують на користь певних галузей, виникають перешкоди у відтворенні «неблатних» товарів і послуг. Виробники або підвищать на них ціни, або в умовах жорсткого адміністративного контролю цін відмовляться від невигідного виробництва. Звідси з неминучістю випливає уповільнення економічного зростання або навіть падіння суспільного виробництва.

Сама ж економічна стратегія нового уряду грунтується на припущенні, що економічне зростання збережеться, і це стане одним із найважливіших джерел покриття амбіційних соціальних виплат. Звичайно, можна і в умовах падіння виробництва намагатися задовольнити всіх, але це вже не має нічого спільного з ринковою економікою.

Тенденцію до зниження темпів економічного розвитку створюють не лише диспропорції цін. Навіть такі святі речі, як боротьба з контрабандою, корупцією в товарному обігу (насамперед на ринках) і мафіозно-монопольними накрутками цін у паливно-енергетичному секторі, — коротше кажучи, із будь-якими проявами тіньової економіки — можуть призвести до негативних економічних результатів. Адже прикриття, приміром, нелегального товарного потоку зовсім не означає, що він обов’язково легалізується: він може просто припинитися, заодно погіршивши можливості виробництва тих товарів, для яких він є сировиною. Саме так виникають черги на АЗС.

Перед тим як будувати греблю, потрібно подумати, куди піде вода, що прибуває. Якщо не буде прорито обвідний канал, вода або піде таємними протоками, або змете саму греблю. Так і в економіці: адміністративні загати в одному місці породжують виробничу або споживчу посуху в інших місцях.

Вочевидь, уряд усе-таки може впоратися з інфляцією, та якою ціною? За різкого гальмування сила економічної інерції може наробити багато справ. І переднє скло в автомобілі називається лобовим зовсім не тому, що в нього треба стукатися власним лобом.

Іншими словами, уже зараз, у розпал антиінфляційної кампанії, потрібно думати про її наслідки. Отже, треба визначатися з пріоритетами. Що краще — зупинити інфляцію і втратити економічну динаміку, відпустити ціни й втратити соціальний базис нової влади чи переглянути заплановані показники інфляції в поточному році й спробувати мінімізувати збитки від різноманітних економічних і соціальних негараздів?

Однак оптимізація соціально-економічного розвитку вимагає системного підходу, якого ми й не бачимо. Та й про який системний підхід можна говорити, якщо опір курсу уряду чинять не лише зовнішні політичні та економічні сили, а й власні кадри, які сприяють інфляційним процесам і тим самим підривають корені в дуба народної довіри, що проливається на них жолудевим дощем? Розмови про можливі відставки та їхні спростування тільки доводять, що корені ці вже помітно тріщать.

Звичайно, Янукович пошився в дурні, обізвавши Ющенка шкідливим котом Леопольдом, проте й заклинання про необхідність жити дружно зовсім недостатні для консолідації влади. Вся річ у тому, що посилення втручання держави в економіку перетворює різноманітні державні структури на виразників різноманітних інтересів, які співіснують і борються в суперечливій економічній дійсності. Тому ці економічні протиріччя виявляються як політичні, причому вирішального значення набувають не протиріччя з опозицією, що в основному займається політичною клоунадою, а, так би мовити, внутрівладні протиріччя.

Альтернативою прямому адмініструванню, що розколює саму владу, є державне регулювання, яке стимулює ті чи інші процеси замість того, щоб «тримати і не пускати». Економічна наука знає рецепти такого регулювання і для нашого випадку.

Насамперед потрібно відповісти на запитання, чи справді зростання соціальних витрат держави породжує інфляцію, як про це часто доводиться чути. Вважаю, за такого низького життєвого рівня, який ми маємо в Україні, просто несерйозно оголошувати зарплату та пенсії чинниками інфляції. Інша річ, що зростання грошових виплат без відповідного збільшення пропозиції товарів і послуг справді порушує ціновий баланс.

Миттєво ж пропозицію товарів збільшити неможливо (навіть для стимулювання зростання імпорту необхідні тривалі законодавчі узгодження). Тому потрібно прагнення витратити гроші на споживчі товари (схильність до споживання) компенсувати привабливістю банківських вкладів або можливостями інвестування населенням своїх коштів у нерухомість і землю (схильність до заощадження).

Для цього існують такі важелі, як підвищення ставки банківського відсотка, гарантії населенню по банківських вкладах (як це вже зробили в Росії), реформа акціонерного, житлового й земельного законодавства, які мають не відображати інтереси акул бізнесу, а працювати на дрібного інвестора.

Насправді зробити це за умов лобістської природи нашого парламенту дуже важко. Та, як учили Чарівники, потрібно бачити мету й вірити в себе, щоб проходити крізь стіни.

Однією з таких стін є високий рівень монополізації ринку (насамперед сировинного). І найголосніше про неприпустимість втручання в ціни, які складаються нібито стихійно, кричать монополісти. Ну, а боротьба з монополізмом все-таки є справою тривалою і небезпечною у всіх значеннях цього слова.

Якщо врахувати весь комплекс чинників, що протидіють економічній політиці Ю.Тимошенко, її становище мимоволі хочеться порівняти не з 45-м, а з пізньою осінню 41-го. Бюджетна перемога лише зробила необоротним протистояння, що вже не може закінчитися внічию. Та результат нинішньої економічної війни ще такий далекий, що, вочевидь, головним завданням уряду, як і раніше, залишається «дожити до світанку».