«Війна» і мир: том п’ятий? - Економіка - dt.ua

«Війна» і мир: том п’ятий?

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

У найближчі три місяці має вирішитися важливе для України питання: чи продовжить держава тривалу ...

У найближчі три місяці має вирішитися важливе для України питання: чи продовжить держава тривалу та виснажливу для обох сторін «війну» з українським бізнесом, чи їй удасться стабілізувати ситуацію в економіці, приборкавши чинники можливого обвалу. Хоч як парадоксально, від цього залежатиме не лише наповнення бюджету, а й ефективність правової реформи, і характер подальших взаємовідносин із Євросоюзом.

Що вибере Україна — «війну» чи мир, залежить від бажання і здатності влади домовлятися з бізнесом на прозорих і взаємоприйнятних умовах. І вододіл між «бойовими» діями та мирним трудом, за усталеною вже традицією, проходить через проблему Нікопольського заводу феросплавів.

Втім, про НЗФ пізніше. Спочатку — про прецеденти.

Минулого тижня країна отримала переконливий доказ користі мирових угод, що сам за себе свідчить краще, ніж усі теоретичні викладки експертів. До України повернувся «Руслан», заарештований у Бельгії торік у забезпечення позову кіпрської TMR до Фонду держмайна України.

Історія з арештом українських літаків триває вже не один рік, і конфлікт устиг набути заслуженої слави невирішуваного. На кожне рішення українського суду знаходилося як мінімум одне рішення Стокгольмського (або іншого), що дозволяє заарештовувати українську власність за кордоном без пояснення причин. Для суті справи навіть не надто важливо, хто в судовій суперечці правий і хто винний: ФДМУ, TMR, Мінпромполітики, ТНК-ВР... Важливо, що конфлікт, який зайшов у глухий кут під час розгляду його судами, був вирішений за допомогою мирової угоди. У результаті до країни не просто повернувся втрачений було «Руслан» — Україна отримала гарантії того, що на державну власність принаймні за цією справою не накладатимуться арешти.

Якщо на хвилину відволіктися від деталей судових процесів і спробувати неупереджено подивитися на ситуацію з НЗФ, то від «русланівської» вона мало чим відрізняється. Судовий шлях розгляду «феросплавної справи» завів проблему в такий самий глухий кут. Він уже — разом із корупційними діями чиновників — спровокував конфлікт і ледь не призвів до кровопролиття в Нікополі. З урахуванням того, як і на яких надуманих підставах виносилося рішення в господарському судочинстві, єдиний шлях успішної реприватизації заводу — це вдатися до тиску на Верховний суд України і Вищий адміністративний суд, які дотепер розглядають справу.

Прецедент такого тиску, на жаль, є. 29 листопада Віктор Ющенко заявив про наміри України в 2006 році продати зокрема і Нікопольський завод феросплавів. Що фактично було сигналом для суду про бажаність для влади того чи іншого судового рішення. Проте цей шлях — тупиковий з кількох причин.

Почнемо з того, що «правило «Руслана» діє незалежно від часу і простору. Тобто на кожне рішення українського суду, а тим паче — на рішення, винесене з порушеннями чи просто неправосудне, знайдеться рішення суду Стокгольмського чи Страсбурзького. Невже хтось припускає, що нинішні власники НЗФ пропустять нагоду скористатися таким аргументом? Тоді що, за «русланівським» сценарієм і далі накладатимуть арешти на українську власність по всьому світу, починаючи з літаків і закінчуючи супутниками чи, зрештою, будівлями дипломатичних місій?

Загалом, як зазначив в інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» народний депутат Юрій Ширко (фракція УНП), «через не дуже кваліфіковані дії певних членів уряду або з інших причин шанс зробити все законно й забезпечити хороші дивіденди для бюджету та взагалі для держави був утрачений, а питання залишилося підвішеним. Я вважаю, що мирова угода була б найбезболіснішим виходом із ситуації». Президент фонду «Співдружність» Сергій Телешун, характеризуючи три варіанти розвитку ситуації, також зазначив безперспективність нинішнього шляху вирішення конфліктів. «У цих процесах є кілька технологічних складових, — зазначив він у коментарі «Українським новинам». — Затягувати до нескінченності та змором узяти, друге — чітке судове рішення, обов’язкове для виконання всіма, і третій варіант — мирова угода: домовитися в ціновій політиці, аби зацікавлені особи могли зупинитися десь на золотій середині, а не втрачати ресурси у виснажливій боротьбі один із одним».

Утім, бумеранг судових помилок і судової залежності може повернутися в Україну набагато раніше, ніж буде заарештовано перший літак чи теплохід як наслідок «справи НЗФ». На недавньому саміті «Україна—ЄС» лідери Євросоюзу дали це зрозуміти м’яко, але досить наполегливо. Зокрема, Тоні Блер, кажучи про «чітку перспективу України», охарактеризував її так: «Вона складається з двох елементів, зокрема із продовження політичного прогресу з погляду просування демократичних цінностей, свободи слова й верховенства права, а також економічного прогресу, якому посприяє надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Це те, що можна назвати інфраструктурою загальних цінностей».

Цього тижня фактично про це саме говорила під час зустрічі з прем’єр-міністром України Юрієм Єхануровим державний секретар США Кондоліза Райс. На її думку, основні завдання, які стоять перед Україною, — це реалізація економічної і судової реформ, реформування політичної системи та здійснення антикорупційних заходів, надання чергових сигналів інвесторам. При цьому важливим сигналом для інвесторів стало припинення урядом процесу реприватизації.

За великим рахунком, політичне рішення Євросоюзу про надання Україні статусу країни з ринковою економікою — це грандіозний аванс новій українській владі з боку ЄС. Аванс, який потрібно «оплатити» значним просуванням у напрямі демократичних перетворень. Навряд чи в «інфраструктуру загальних цінностей» вписуються «замовлені рішення» судів чи охарактеризовані вище спроби тиску на судову владу.

Колишній заступник держсекретаря Ради Європи суддя Ганс Кристіан Крюгер каже про це досить недвозначно: «Європейський суд з прав людини дуже хвилює, щоб політики не висловлювали свою думку з приводу справи, яку ще не завершено. Європейська конвенція з прав людини не дозволяє це. У Франції колись було, що прем’єр-міністр цієї країни коментував справу, що її розглядав суд. Суд із прав людини виніс рішення, що цей факт вплинув на перебіг справи і призвів до несправедливого рішення. І я особисто вважаю, що політики, власне кажучи, допоки справа перебуває ще в суді, не повинні коментувати те, що відбувається».

Звичайно, здійснити повну й радикальну правову реформу, про необхідність якої постійно говорить президент, у стислий термін не вийде, але необхідно принаймні позбутися звички адміністративного тиску на суди, як це неодноразово було у випадку з НЗФ.

Нарешті, влада може втратити момент для укладення мирової угоди. Адже для бізнесу головне — стабільність і нормальні відносини з владою. Тому мирові угоди з нею лежать у самій природі бізнесу. Воювати з усією чиновницькою раттю ніхто не зацікавлений. Так у всьому світі, і ми — не виняток.

Та можливий й інший розвиток подій. І тут також є прецедент — сєверодонецький «Азот». Нагадаємо, там інвестор пропонував досить вигідні для держави умови, зокрема, уступити державі корпоративні права на 60% ЗАТ, фактично забезпечивши повернення державного контролю над підприємством. Держава не прислухалася. Та й на суд не тиснула. У результаті Верховний суд України виніс рішення про законність створення ЗАТ «Сєверодонецький «Азот», гарантувавши в такий спосіб права інвестора. І тепер інвестор державі нічим не зобов’язаний. Можливість для одержання додаткових коштів у бюджет втрачено.

Ситуація з НЗФ відрізняється лише тим, що пакет акцій феросплавного заводу, на відміну від акцій «Азоту», був усе-таки приватизований за гроші, причому, якщо не брати до уваги «Криворіжсталі», це був найдорожчий продаж в історії вітчизняної металургії. Та йдеться не про це. Якщо влада, у випадку з НЗФ, врахує європейські вимоги верховенства права й відмовиться від будь-якого тиску на суди, то можливість винесення рішення на користь нинішніх власників — практично стовідсоткова.

Чи буде власник зацікавлений у мировій угоді після позитивного вердикту суду більше, ніж до судового засідання? Навряд чи. А нині він не просто зацікавлений — він ініціює таку угоду. Напевно, тому що хоче й надалі жити та працювати в Україні в досить передбачених умовах. І саме сьогодні, до розгляду судами справи по суті, найкращий момент для досягнення такого компромісу.

Соратник Ющенка по Нацбанку і Кабміну Віктор Лисицький вірить саме в таке завершення подій. «Я працював разом із Ющенком сім років і знаю його характер, — зазначив він в інтерв’ю російському агентству «Новый регион». — Я не виключаю, що буде мирова угода по НЗФ. Ющенко сам — людина-«згода». Колишній держсекретар Кабміну переконаний, що від реприватизації постраждають передусім робітники підприємств: «Постраждають прості трудящі — ті, кого раніше Ющенко називав «маленькими українцями».

Чи буде правий соратник Ющенка, чи зможе президент у складному виборі між «війною» і миром вибрати правильне рішення? Час покаже. Причому найближчий.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво