Висока інфляція в Україні: абсолютне зло чи об’єктивна реальність? - Економіка - dt.ua

Висока інфляція в Україні: абсолютне зло чи об’єктивна реальність?

17 грудня, 2010, 17:57 Роздрукувати Випуск №47, 17 грудня-24 грудня

Минула осінь відзначилася бурхливими подіями на інфляційному фронті — за різким стрибком цін у вересні відбулося таке ж різке уповільнення темпів зростання споживчих цін у жовтні та листопаді...

Минула осінь відзначилася бурхливими подіями на інфляційному фронті — за різким стрибком цін у вересні відбулося таке ж різке уповільнення темпів зростання споживчих цін у жовтні та листопаді. Тому за підсумками 2010 року темп інфляції, швидше за все, буде нижчим за 10%, уперше з 2003-го. Натхненний цим успіхом, уряд ставить ще більш амбіційні цілі на майбутнє, розраховуючи знизити річні темпи зростання цін до 6—7% усього через два-три роки. Чи реальні такі перспективи і що треба зробити, щоб поставлених цілей досягти?

«Інфляційні гірки»

Інфляційна динаміка останніх місяців ще раз продемонструвала, якими мінливими можуть бути економічні показники в нашій країні. Здавалося б, стрімкий ривок споживчих цін у вересні (індекс споживчих цін (ІСЦ) виріс на 2,9% порівняно з попереднім місяцем) призведе до розкручування інфляційного маховика, і в заключному кварталі ціни так само стрімко збільшуватимуться. Проте в наступні два місяці, попри традиційну інфляційну напруженість цього періоду, немов за помахом чарівної палички, темпи зростання споживчих цін сповільнилися: спочатку до 0,5% у жовтні та ще більше — до 0,3% — у листопаді. Така динаміка інфляційних показників виглядає досить дивною. Жовтневі темпи інфляції виявилися нижчими за вересневий аналог вперше за останні десять років, а листопадовий показник став найменшим за всю новітню історію України.

Встановити справжню причину такої дивної поведінки споживчих цін досить складно. На наш погляд, стрімкий стрибок цін у вересні міг бути невиправданим, тому різке вповільнення темпів інфляції в наступні місяці можна пояснити поверненням темпів зростання ІСЦ до якогось нормального рівня. Крім того, зважаючи на все, мало місце і значне посилення адміністративного контролю над цінами з боку центральних і місцевих органів влади. Рішучість чиновників можна пояснити гострою потребою обмежити зростання цін на соціально вразливі товари напередодні місцевих виборів, а також утримати інфляцію в межах 10% за підсумками 2010 року. Для досягнення цих цілей використовувалися всі засоби — і адміністративний тиск на виробників і рітейлерів, і більша жорсткість монетарної політики НБУ (що, до речі, разом із сезонним зростанням бюджетних видатків призвело до значного зниження рівня ліквідності в банківській системі).

Також, попри те, що ціни на газ для підприємств теплокомуненерго підвищили на 50% ще в серпні, уряд так і не наважився провести відповідне підвищення тарифів на тепло й гарячу воду (відповідно до рішення НКРЕ, прийнятого цього тижня, тарифи буде підвищено з 1 січня наступного року). У результаті різко збільшився рівень неплатежів за спожитий газ підприємствами теплокомуненерго, що призвело до подальшого погіршення фінансового стану НАК «Нафтогаз України». Так що дефіцит НАК нинішнього року становитиме 1,5—1,6% ВВП, що вище, ніж передбачено угодою з МВФ (1%). Більш того, під сумнівом і зведення до нуля дефіциту компанії наступного року.

У майбутньому уряд має намір продовжити безкомпромісну боротьбу з інфляцією. Зокрема, 2011 року прогнозується зростання ІСЦ на рівні 8,9% (на кінець року), а в 2012—2013 роках інфляція має сповільнитися до 7,9 і 6,2% відповідно. Проте, на наш погляд, такі прогнози виглядають надто оптимістичними. Так, на наступний рік заплановано, наприклад, істотне підвищення комунальних тарифів: зростання в середньому на 25% розцінок на тепло і гарячу воду із січня 2011 року, підвищення цін на газ на 50% у квітні і наступне за ним іще одне підвищення комунальних тарифів. Що, за нашими розрахунками, додасть близько 3% до індексу споживчих цін у 2011 році (навіть без урахування можливого підвищення тарифів на електроенергію).

Крім того, враховуючи, що вітчизняна економіка наступного року продовжить поступово відновлюватися після недавнього колапсу (очікується, що темп зростання ВВП у 2011 році становитиме близько 4—4,5%), споживчий попит також зростатиме, створюючи тиск на ціни. Тому утримати інфляцію в наступні 12 місяців у межах 10% навряд чи можливо, адже адміністративні важелі контролю можуть бути ефективними тільки в короткостроковому періоді — всього лише два-три місяці, після чого ціни обов’язково вирвуться на волю.

Навряд чи цього, з урахуванням неодноразово набитих гуль, не розуміють в уряді. Тому встановлення заниженого інфляційного орієнтира пов’язане, швидше за все, з національними особливостями бюджетного планування. На основі такого заниженого показника формується консервативний план доходів бюджету, а якщо інфляція виявиться вищою за прогнозовану (за що жодного високопоставленого чиновника ще не звільнили), це тільки допоможе уряду виконати й перевиконати бюджетний план. Така тактика неодноразово застосовувалася урядом у попередні роки. Очевидно, за випадковим збігом, це відбувалося саме тоді, коли за підготовку бюджету відповідав Микола Азаров і його соратники.

Проте прагнення уряду знизити темпи інфляції в Україні, безумовно, похвальне. Тому хотілося б докладніше проаналізувати основні чинники інфляції в Україні й позначити заходи, реалізація яких потрібна для зниження темпів інфляції до стійко низького рівня (хоча б до 5—7% у середньостроковій перспективі).

Інфляційні хроніки української економіки

Спочатку пропонуємо зробити невеличкий екскурс в історію. У минулому десятилітті для української економіки були характерні не тільки високі темпи інфляції, а й високий ступінь волатильності (мінливості) цінової динаміки. Зокрема, у 2000—2009 роках середньорічний темп інфляції в Україні становив 12,2%, що є одним із найвищих показників серед країн Східної Європи. Показник волатильності зростання цін також зашкалював, що пояснюється як відсутністю нормальної антиінфляційної політики, так і особливостями структури індексу споживчих цін, де частка продуктів харчування (ціни на які надзвичайно волатильні) перевищує 50%.

Водночас досить популярною є думка, що такі високі й мінливі темпи інфляції не були проблемою для української економіки. Мовляв, Україна протягом 2000-х років демонструвала високу динаміку зростання економіки, тому й ціни зростали швидше, ніж в інших країнах. Такі аргументи можна було б прийняти на віру, якби високі темпи інфляції в Україні супроводжувалися стрімким зростанням показників продуктивності праці. Однак цього не було, і в результаті українська економіка поступово втрачала свою конкурентоспроможність.

Цей висновок можна ілюструвати з допомогою концепції реального ефективного обмінного курсу (РЕОК). Цей показник враховує динаміку номінального обмінного курсу країни відносно валют країн — основних торгових партнерів, а також різницю в темпах інфляції в цих країнах, будучи своєрідним мірилом цінової конкурентоспроможності країни. Відповідно до розрахунків МВФ, РЕОК гривні після різкої девальвації в 1998—1999 роках (унаслідок масштабної номінальної девальвації гривні) коливався приблизно на одному рівні в 2000—2003 роках, а потім почав стрімко зміцнюватися внаслідок надзвичайно високих темпів інфляції в Україні. У результаті, попри прив’язку номінального курсу гривні до американського долара, який слабшає, реальне її зміцнення в 2000—2007 роках становило близько 27%, що свідчить про значну втрату конкурентоспроможності української економіки.

Виняток становив лише металургійний сектор завдяки надзвичайно сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі. Зокрема, частка експорту чорних металів у загальному експорті неухильно зростала (з 30% у 2001 році до 40% влітку 2008-го). Крім того, зростання експорту пояснювалося лише стрімким збільшенням цін (передусім на метали), тоді як фізичні обсяги експорту неухильно знижувалися: у 2005—2007 роках фізичний обсяг експорту знизився в середньому на 5% на рік, а ціна експорту (дефлятор) зросла на 21%.

Уповільнення темпів зростання експорту та одночасне різке зростання імпорту (що пояснювалося як зниженням конкурентоспроможності українських товарів, так і бумом споживчого кредитування, а також кардинальним зниженням імпортних тарифів 2005 року) призвели до значного погіршення торговельного балансу. Профіцит у розмірі 7,7% ВВП у 2004 році змінився 8-відсотковим дефіцитом у 2007-му. У результаті, як тільки сприятливий ціновий чинник наказав довго жити, українська економіка опинилася в глибокій рецесії.

Крім втрати конкурентоспроможності, жорстка прив’язка гривні до долара разом із високою і волатильною інфляцією (наслідком чого була значна різниця у відсоткових ставках) також, нагадаємо, сприяли й поширенню валютного кредитування. Адже фіксований обмінний курс створював ілюзію відсутності валютного ризику. Втім, задля справедливості варто зазначити, що свою роль у цьому процесі також, безумовно, зіграли й масовий прихід на український ринок іноземних банківських груп, і нерішучість із боку НБУ в питанні обмеження різкого зростання валютних кредитів.

Нарешті, висока та волатильна інфляція дестабілізує ділові та споживчі очікування, знижуючи довіру до національної валюти (у такий спосіб сприяючи зростанню доларизації економіки). Наочний приклад — ситуація на початку осені цього року, коли стрибок цін на продукти харчування та підвищення комунальних тарифів підстьобнули девальваційні очікування, попри сприятливий у цілому стан платіжного балансу. Крім того, за умов цінової невизначеності економічні суб’єкти (населення, підприємства) віддають перевагу споживанню на шкоду заощадженням. Що, у свою чергу, негативно позначається на обсязі інвестицій і, як наслідок, на темпах економічного зростання.

Хто винен і що робити?

Таким чином, досить очевидно, що висока та волатильна інфляція стала однією з основних причин виникнення істотних макроекономічних дисбалансів, які в результаті й призвели до такого поганого результату в 2008 році. Більш того, згубний вплив високої інфляції на економіку країни триває. У результаті масштабної номінальної девальвації в четвертому кварталі 2008-го українська економіка одержала певний запас цінової конкурентоспроможності, однак у разі збереження високих темпів інфляції цей запас незабаром може швидко вичерпатися. Ситуація погіршується ще й через те, що відновлення світової економіки відбувається дуже повільно і болісно, тому істотного збільшення зовнішнього попиту на продукцію українського експорту можна не очікувати. Як уже зазначалося вище, негативний вплив високої інфляції на конкурентоспроможність частково згладжувався в попередні роки за рахунок прив’язки гривні до долара, який постійно девальвував стосовно інших валют. Однак нині немає жодних гарантій, що цей вдалий збіг обставин збережеться й у майбутньому.

У результаті в України залишаються два шляхи для підтримки конкурентоспроможності національної економіки — боротьба з інфляцією (плюс структурні реформи, спрямовані на зростання продуктивності) або керована девальвація національної валюти. На наш погляд, другий шлях є явно програшним, оскільки і в цьому випадку країна ризикує опинитися в замкненому інфляційно-девальваційному колі. Хоча девальвація тимчасово поліпшує конкурентоспроможність і стимулює економічне зростання, потім знову зростає інфляція та знижується конкурентоспроможність, погіршується платіжний баланс і виникає новий девальваційний тиск на національну валюту. Результатом усього цього може стати цілковитий колапс банківського кредитування (адже валютне кредитування залишається під забороною, а кредитування в національній валюті обмежене дефіцитом довгого і дешевого гривневого ресурсу), остаточна доларизація економіки та подальше погіршення фінансового стану банківської системи, тому що частка валютних кредитів (насамперед населенню) залишається на високому рівні.

Тому на порядку денному гостро стоять два одвічні запитання, винесені у підзаголовок. Основних кон’юнктурних винуватців високої інфляції в Україні відшукати нескладно. По-перше, свою роль, безумовно, відіграли традиційні макроекономічні чинники — м’яка монетарна політика (як наслідок жорсткої прив’язки гривні до долара за умов значного профіциту платіжного балансу), а також безвідповідальна і популістська фіскальна політика. По-друге, різке зростання світових цін на сировину та енергоносії починаючи з 2006 року також стимулювало зростання споживчих цін.

Однак іще більш значущим, на наш погляд, чинником високої інфляції в Україні є надзвичайно висока неефективність української економіки — всепроникна корупція (що створює перешкоди для вільної конкуренції), гнітюча динаміка показників продуктивності, слабкість антимонопольного законодавства тощо. Адже через відсутність чітких правил гри і високий рівень корупції ринкові механізми працюють неефективно, що призводить до монополізації, отже, й до невиправданого завищення цін.

Тож яким є рецепт для боротьби з інфляцією в Україні? Очевидно, що з допомогою лише традиційних інструментів (жорсткість монетарної та фіскальної політики) здолати інфляцію неможливо. Тому сама по собі зміна моделі монетарної політики (наприклад, впровадження режиму інфляційного таргетування) навряд чи здатна якісно змінити ситуацію, навіть будучи помноженою на жорстку бюджетну економію. Без усунення структурних причин інфляції жодні фіскальні або монетарні заходи до успіху не приведуть.

І в зв’язку з цим хотілося б зазначити, що перехід до режиму плаваючого обмінного курсу може відіграти важливу роль в антиінфляційних механізмах (крім стандартних аргументів про те, що гнучкий обмінний курс дає можливість більш ефективно вибудовувати монетарну політику, отже, і контролювати інфляцію). Як приклад можна навести досвід східноєвропейських країн і Туреччини в першій половині 2000-х років. Після азіатської кризи валюти цих країн мали значний потенціал для номінальної ревальвації, тому для підтримки конкурентоспроможності за умов плаваючого обмінного курсу ці країни були змушені посилено боротися з інфляцією та здійснювати структурні реформи для стимулювання зростання продуктивності. На наш погляд, саме такого економічного стимулу і бракувало Україні, тому що прив’язка гривні до долара (на заниженому рівні) на тлі сприятливих умов торгівлі зовсім не сприяла проведенню реформ, спрямованих на зниження інфляції, створюючи ілюзію економічного добробуту. Тобто навіщо напружуватися, вживати непопулярних заходів для боротьби з інфляцією, якщо все й так добре. Таким чином, поступовий перехід до режиму плаваючого обмінного курсу виступатиме стимулом для дезінфляції.

Від теорії до практики

Насамкінець перейдемо від нормативного аналізу (як має бути) до позитивного (як є насправді). На жаль, тут успіхи органів державної влади, відповідальних за економічну політику, викликають сумніви. Позитивним чинником у боротьбі з інфляцією можна назвати жорсткість фіскальної політики — відповідно до проекту бюджету на 2011 рік, зростання його видатків становитиме всього 5% порівняно з очікуваними цифрами 2010 року (зокрема, ймовірне зростання мінімального прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати буде нижчим від темпів зростання інфляції). Водночас грошово-кредитна політика залишається досить невиразною. По-перше, монетарні дії НБУ мають дещо хаотичний характер (Нацбанк то знижує ставки для стимулювання кредитування, то стискає ліквідність із метою стабілізації обмінного курсу та зниження інфляції).

По-друге, як і раніше, відсутні чіткі сигнали НБУ з приводу політики режиму обмінного курсу — таке враження, що на Інститутській (а може, і на деяких сусідніх вулицях) дотепер так і не визначилися, яка модель обмінного курсу необхідна Україні. Ну, і по-третє, дивним виглядає той факт, що надворі вже практично 2011 рік, а рада Національного банку поки що так і не прийняла основних засад кредитно-грошової політики на наступний рік.

Нічим особливо похвалитися уряду й на структурному фронті боротьби з інфляцією — далі розмов справа поки що не пішла. Водночас уже з’являються непрямі свідчення значного збільшення рівня корупції та тінізації української економіки лише за останній рік. Наприклад, за останні три місяці чистий попит на готівкову валюту перевищив 5,2 млрд. дол., і, як уже зазначалося на сторінках «ДТ», ці операції, швидше за все, пов’язані з обслуговуванням тіньового сектора економіки. Таким чином, доводиться констатувати, що райдужні інфляційні прогнози поки що не підтверджуються реальними діями. А відсутність цих реальних кроків пов’язана не з відсутністю чітких рецептів боротьби з інфляцією, а з труднощами їх імплементації, з огляду на слабкість і корумпованість судової системи й тісне переплетіння політичних і бізнес-інтересів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво