ВІКТОР ПАДАЛКА: «НЕ ВАРТО БОЯТИСЯ ПОЗИК. ВОНИ — СВІДЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ Й ОПТИМІЗМУ» - Економіка - dt.ua

ВІКТОР ПАДАЛКА: «НЕ ВАРТО БОЯТИСЯ ПОЗИК. ВОНИ — СВІДЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ Й ОПТИМІЗМУ»

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Чутки про те, що столиця має намір залучити зовнішні та внутрішні запозичення й випустити власні цінні папери, підтвердилися з прийняттям Київської радою міського бюджету на 2003 рік...

Чутки про те, що столиця має намір залучити зовнішні та внутрішні запозичення й випустити власні цінні папери, підтвердилися з прийняттям Київської радою міського бюджету на 2003 рік. І, як уже заведено, викликали досить неоднозначну реакцію — від розуміння та підтримки до, сказати б пом’якше, заздрощів та ревнощів.

Втім, якраз заздрощів та ревнощів представників інших регіонів до столичного бюджету не бракувало, мабуть, ніколи. А з прийняттям Закону про столицю України — місто-герой Київ ще й, певно, додалося. Особливий статус столиці, що б там говорили, сприяє й фінансовій активності в місті, й зростанню зайнятості, й припливові сюди різноманітних інвестицій. Збоку декому здається, що місцевій владі не потрібно й напружуватись, якщо інвестори мало не в чергу шикуються. Невже й тут великі проблеми з бюджетом?

Що вони є, здогадуються всі, хто хоч трохи розуміється на цих питаннях. Які саме вони — знає досить вузьке коло осіб. Один з найбільш утаємничених — заступник голови Київської міської державної адміністрації, начальник головного фінансового управління Віктор ПАДАЛКА.

Чи тугий він, столичний «гаманець»

— Вікторе Михайловичу, то чи має під собою грунт поширена думка, що з прийняттям Закону про столицю України Києву стало набагато легше формувати міський бюджет, розпоряджатися коштами? Через те, мовляв, і міські облігації вже на черзі, знову Київ є піонером — цього разу в залученні додаткових фінансів.

— Знаєте, натомість я можу згадати іншу поширену тезу: «Кому багато дається, з того й питають більше». Закон збереження енергії… А далі ті, кому так легко здаля коригувати столичний бюджет, нехай пройдуть нашим шляхом.

Закон про столицю був прийнятий відповідно до Конституції України, у трьох статтях якої згадується про те, що Київ має певні особливості як у місцевому самоврядуванні, так і в діяльності виконавчої влади. Звичайно, міська влада брала участь у підготовці цього документа, тож прагнула сформулювати в ньому ті правила, в яких ми просто відчували необхідність. Однак ви не знайдете там привілеїв для столиці. Бо автори проекту передбачали, що закладені в ньому принципи фінансових взаємин будуть враховані й працюватимуть загалом на фінансову систему України.

Скажімо, що ми мали в інших законах стосовно місцевих бюджетів? Пам’ятаю, як перед остаточним прийняттям Закону про бюджетну систему я брав участь у засіданні профільного комітету, а також мав тривалу розмову з тодішнім головою парламентського бюджетного комітету Миколою Яновичем Азаровим. Комітет обговорював обсяги коштів, що виділяються місцевим бюджетам, і деякі депутати пропонували дати регіонам 50 відсотків податку на додану вартість (ПДВ), а також акцизний збір. Коли поцікавились моєю думкою, то я сказав: для органів місцевого самоврядування, для областей, міст Києва та Севастополя повинна бути встановлена якась межа, нижче від якої фінансовий ресурс бути не може категорично. Приміром, виходячи із ситуації, що склалася за останні три роки, такою межею міг бути розмір ПДВ у 20 відсотків.

Власне кажучи, ми вважали, що, фіксуючи цю нижню граничну межу, ми тим самим створюємо стабільність взаємовідносин між регіонами та державою.

Але потім швидко з’ясувалося, що Міністерство фінансів впровадило інший показник — перевищення доходів над видатками. Ось чому фактично в останні роки цей закон втратив свою життєздатність: зазначене положення нівелювало Закон про державний бюджет на наступний рік. Зрозуміло, що по Києву цей показник ударив найсильніше: у нас це «перевищення» об’єктивно неминуче. Він же повторюється і в Бюджетному кодексі.

І з введенням цього показника столиця багато втратила. Значна частина коштів з нашого бюджету систематично вилучалася.

— Після цього що вам залишалося — навіть менше 20%?

— Ну, практично не менше, а якраз стільки. Втім, обумовлену суму ми одержували десь кілька років, спочатку. Але потім вона стала віртуальною: ці кошти зараховувалися, але держава автоматично забирала їх як результат перевищення доходів над видатками. Тобто формально ми мали ці доходи, а фактично не могли ними розпоряджатися.

Тому, беручи участь у підготовці проекту закону про столицю, ми в ньому закладали певні норми, стабільності взаємовідносин, чіткі умови одержання коштів. Приміром, враховуючи, що бюджет столиці вносить найбільший вклад у наповнення зведеного бюджету України, у деяких статтях записали вимогу про те, що в бюджеті міста залишається не менше 50 відсотків одержаних на території Києва податків і зборів.

Якщо говорити в принципі, Закон про столицю справді сприяв певному поліпшенню фінансового стану міста. Адже наші більші потреби порівняно з регіонами цілком обгрунтовані: Київ виконує столичні функції. А це означає, що тут проходять різноманітні заходи загальнодержавного й міжнародного значення, зрештою це візитна картка держави.

А з іншого боку, зрозуміло, що столиця і вносити в казну має найбільше. То ми це й робимо.

— Що є основною складовою в доходній частині бюджету міста? Щороку вона зростає, тож за рахунок чого? І які у вас є «гирі на ногах» — хто найбільше обтяжує казну несплатою?

— Одразу зазначу, що бюджет у нас дефіцитний — хоч би хто що говорив, мовляв, столиця «жирує», тоді як значна частина регіонів залишаються депресивними.

У прийнятому на 2003 рік бюджеті міста головним джерелом надходжень є прибутковий податок з громадян. Якщо брати його питому вагу в доходній частині загального фонду бюджету, то вона становить близько 80 відсотків. Тобто ми напряму зацікавлені в тому, щоб у людей були якомога більші зарплати.

Міський голова Олександр Омельченко постійно наголошує, що ми повинні підтримувати наших виробників, створювати умови, щоб вони мали можливість виплачувати зарплату, з якої ми б одержували податки й виконали запланований бюджет міста. Тому серед пріоритетних завдань міської влади — погашення заборгованості по заробітній платі. Зверніть увагу, що в нас вона одна з найменших по Україні — за останніми даними, десь трохи більше 30 мільйонів гривень. І ми розробляємо заходи для нарощування фонду оплати праці на підприємствах та в організаціях Києва.

Наступне доходне джерело — плата за землю, вона становить 7—9 відсотків від загального фонду.

А видаткова частина бюджету в основному спрямовується на утримання нашої соціально-культурної сфери. Якщо взяти такі напрямки, як освіта, охорона здоров’я, соціальний захист, культура та спорт, то це не менше 65 відсотків (двох третин) загального фонду бюджету. Наприклад, освіта займає 20 відсотків, приблизно стільки ж і охорона здоров’я, частка соціального захисту та соціального забезпечення — 16 відсотків, житлово-комунальне господарство — 12, далі транспорт, шляхове господарство...

Що стосується неплатників податків і заборгованості, то вона в Києві по наших доходних джерелах незначна — трохи більше одного відсотка. Але тут нас найбільше хвилює заборгованість по платі за землю, і ми зараз вживаємо заходів, щоб за землю, яка є основним нашим багатством, платили всі. Прийнято низку відповідних рішень на місцевому рівні, Київрада та міська адміністрація також брали активну участь у розробці законопроектів «Про землеустрій», «Про розмежування земель державної та комунальної власності». Щодо боржників ми ставимо питання однозначно: якщо не можеш платити, то віддай землю. Правда, багаторічних боржників немає, за цим стежать податкові органи.

У попередні роки були боржники з податку на прибуток, та ще й такі, як «Нафтогаз України». Нині ситуація змінилась.

— Ви маєте на увазі, що раніше податок на прибуток підприємств повністю перераховувався до бюджету міста, а тепер ні? З чим це пов’язано? Скільки втрачає від того Київ?

— Справді, згідно з Законом про столицю, до доходів бюджету міста має зараховуватися податок на прибуток у повному обсязі, прибутковий податок з громадян, інші податки і збори, які закріплені за органами місцевого самоврядування. І практично щороку нам стовідсотково зараховували податок на прибуток. Ситуація змінилася вже почасти в 2002 році й, зрозуміло, буде інакшою в 2003-му. Спричинив цю зміну той фактор, про який я вже говорив — закладений у Бюджетний кодекс показник перевищення доходів над видатками бюджету. І в нас фактично вийшло як? Планується сума податку на прибуток, і майже ця ж сума автоматично перераховується до державного бюджету. Тобто ми його, як транзит, отримуємо і віддаємо державі.

Тут треба зізнатися, що нам воно вийшло, як у тій приказці — «Пані з диліжанса — поні легше». Ситуація для міста була нормальною, коли цей показник нормально виконувався. Але в останні роки цьому заважав цілий ряд причин: і прибуток не в такому обсязі зростав, і прогалини були в законодавстві… Тож його практично було неможливо стягнути в повному обсязі, накопичилась велика заборгованість. А планування йшло від досягнутого: чим більша база (а Київ мав по податках найбільшу базу), тим більший показник на наступний рік. І місто повинно було цю суму передавати бюджету: виконувався той показник чи ні — а все одно вийми й поклади. Тож в якийсь момент ми відчули, що повинні віддавати гроші до державного бюджету з інших джерел — зокрема й за рахунок прибуткового податку з громадян та інших доходів, фактично вилучаючи ці кошти із фінансування соціальної сфери. Що, на нашу думку, не зовсім справедливо: не виконують показників підприємства, а страждають у кінцевому підсумку люди.

Тому коли постала дилема — чи обстоювати збереження в місцевому бюджеті податку на прибуток підприємств, ми вирішили, як кажуть, відступитися. Зрештою, на сумному досвіді невиконання плану надходження цього податку в 2001 та 2002 роках погодилися, що істотної для нас ролі ці кошти не відіграють, все одно доведеться їх віддавати. Аніж «вибивати» борги, а тим часом перекривати їх тими коштами, що по праву заробило місто й має витрачати на свої потреби, краще цих грошей не мати.

— Тобто ви фактично нічого не втратили?

— Майже ні. Зате «зняли» причину для заздрощів. Бо раніше регіони весь час кивали: ну, звичайно, Київ добре живе, тому що туди стікаються всі податки, особливо податок на прибуток. А кожному ж не поясниш… Тож фактично ми цих коштів не бачили, а при цьому нам іще й заздрили. Тому столичний бюджет на 2003 рік був сформований так, як і в інших регіонах, і тепер ніхто нам не може закинути, що ми жируємо.

Справа Робін Гуда живе…

— Однак щороку збільшується розмір так званих трансферних відрахувань столиці. Сьогодні він чи не на порядок відрізняється від інших регіонів. Який, на вашу думку, варіант міг би влаштовувати обидві сторони?

— У принципі передача коштів з місцевого бюджету більш багатого регіону до державного бюджету на потреби бідніших — це нормальний принцип. Він записаний у Хартії місцевого самоврядування, де зазначено, що кожен регіон має право задовольняти потреби і фінансувати необхідні видатки незалежно від того, як формуються його доходні джерела. Ну, об’єктивно склалося так, що одні регіони бідніші, а інші багатші. Тому в усьому світі існує трансферт коштів. Питання тільки в тому, скільки забирають із різних регіонів і скільки дають.

Є багато різних принципів розподілу. Наприклад, один на Заході називають «принципом Робін Гуда»: забрати все у багатших і передати біднішим. Проте це вже крайнощі, частіше застосовуються інші схеми, на рівні здорового глузду. Мені, наприклад, дуже імпонує данська система, коли від доходів багатшого щось віддають біднішому, але при цьому залишають багатшому частину його приросту. А того біднішого не забезпечують повною мірою, а дещо недодають, щоб він мав стимул, не звикав до утриманства, а трошки напружувався й підтягувався до рівня кращих.

Тому я нормально ставлюсь до цієї необхідності трансфертних відрахувань, але, на жаль, не зовсім можу погодитися з їхніми розмірами. Бо останнім часом спостерігається така тенденція, щоб побільше з Києва взяти. Минулого року ми перерахували до держбюджету понад 700 млн. гривень як трансферт, а на 2003-й нам уже підняли планку до 903 мільйонів. І ця сума, як кажуть, оскарженню не підлягає.

Повторю, я не проти трансферту. Але якісь правила й закономірності тут теж потрібні. Ми зробили порівняльний аналіз, причому не в абсолютних сумах — це не є об’єктивний показник, а в процентному відношенні: скільки доходів збирають і скільки передають. Наприклад, ми передаємо майже 36 відсотків від наших доходів, Донецький регіон — близько 7 відсотків, Дніпропетровський — трохи більше 9, Запорізький — понад 11 відсотків. Погодьтесь, що шкала розбіжностей таки чимала. Тому наша позиція: ці пропорції повинні бути співмірні. Принцип визначення цих сум повинен бути однаковим для всіх регіонів, базуватися на якомусь середньому співвідношенні чи іншому обгрунтованому нормативі. Це перший момент.

І другий: має бути якась гранична межа перерахувань для всіх регіонів. Скажімо, 30 чи навіть 40 відсотків, але вже не більше.

13 відсотків — прискорення чи гальмо?

— Оскільки основною статтею доходу столичного бюджету є прибутковий податок з громадян, то як ви оцінюєте щойно прийнятий Закон про податок на доходи фізичних осіб?

— На жаль, остаточного вариіанта ще не бачив, але з редакцією другого читання добре знайомий, і мушу чесно зізнатися, що мене, на жаль, не все влаштовує. Чому?

З одного боку, як громадянин я, звичайно, розумію, що податковий прес у нас сьогодні великий. Кожен це відчуває, одержуючи заробітну плату й переглядаючи «метелик», де вказано, скільки з зароблених грошей у нього взяли. А якщо ще це нарахування в кінці року, з премією, а все це склали разом і нарахували відповідний податок, то можна уявити не тільки вираз обличчя тієї людини, а й іще кілька виразів на адресу податків зокрема й системи загалом. З цієї точки зору справді можна шкодувати, що людині дістається менше грошей.

Але закладена в Законі про податок на доходи фізичних осіб ставка — 13 відсотків, на мою думку, не допоможе досягти мети, якої прагнуть. Аргументи авторів документа зрозумілі: мовляв, такий розмір оподаткування сприятиме подальшому стимулюванню виходу економіки з тіні. Кажуть, що розширять базу оподаткування — і все буде добре…

У нас середня ставка оподаткування по Києву сьогодні 26,5 відсотка. Це означає, що в столиці велика питома вага тих, хто платить 40 і більше відсотків, якщо в середньому виходить 26,5. Тому очевидно, що прийняття 13-відсоткового рівня істотно вдарить по доходах київського бюджету. Незважаючи навіть на те, що, можливо, буде розширена база й ліквідовані окремі пільги, за нашими попередніми підрахунками, Київ може втратити десь 30—40 відсотків нинішнього рівня прибуткового податку. Приміром, ми плануємо на цей рік одержати майже 2,5 мільярда від цього податку з громадян. То уявляєте, що значить від цієї суми навіть 30 відсотків мінус?

Не знаю, наскільки правильний цей крок. Зрозуміло, що наші законодавці пішли шляхом сусідньої Росії, яка свого часу пропагувала цей рівень як дуже прогресивний. Але сьогодні вже говорять (і досить авторитетні люди), що в Росії справді спочатку був великий підйом, начебто вийшли з тіні чимало капіталів, а потім система дала збій. І вони підрахували, що в кінцевому підсумку навіть втратили порівняно з попереднім порядком обчислення податку. Ну, сусідам трохи легше, вони ці втрати компенсують за рахунок надходжень від продажу нафти. А у нас такого компенсатора немає. Я до того веду, що не можна з абсолютною впевненістю стверджувати, ніби зменшення ставки спрацювало на поповнення казни.

З іншого боку, досвід багатьох країн свідчить, що зниження ставок оподаткування розширює податкову базу десь тільки в межах п’яти років. Тобто не варто сподіватися, що ми сьогодні прийняли нову схему, а завтра вже одержали результат. Відомий приклад Сполучених Штатів Америки: коли Рейган знизив податкові ставки, то країна відразу ж зафіксувала дефіцит бюджету. Вони досить довго були в дефіциті — і це ж за їхньої мобільної економіки, яка швидко перебудовується й переналагоджується!

І ще одного я побоююсь. Ми часто приймаємо якесь рішення, а до наступного, що з нього випливає, руки вже не доходять. От ми говоримо, що приймаємо нові правила й іншими механізмами компенсуємо втрати. Але, як це у нас буває, можемо ставки прийняти, а компенсації не дочекатись.

Наступний аргумент «проти»: нарахування на заробітну плату. Так, сьогодні вони у нас, як вважають, завеликі. Тому багато хто й ховає реальну зарплату в «тінь». Ну, гаразд: знижуємо ставку, зарплата виходить з тіні. Тобто, обсяг її збільшується. Але ж нарахування йдуть не на старий фонд, а на новий — більший. Що виграє від цього підприємство чи підприємець? Йому фактично однаково, що платити: чи утримувати кошти з громадянина за попередньою ставкою й перераховувати державі, чи він за новими правилами збільшить фонд оплати праці — і на цей більший фонд зросте розмір нарахувань, і фактично він повинен буде при нижчій податковій ставці платити стільки ж, якщо не більше. Якби це було пов’язано з нарахуванням додаткової суми пенсії, виходячи з отриманого заробітку, — зовсім інша справа.

Тобто з цілого ряду причин сплеск доходів до бюджету буде, на мій погляд, далеко не таким потужним, як це бачиться декому з податковим романтиків.

Нічого, крім додаткового головного болю, на мою думку, не дасть ще одна новаторська пропозиція, закладена в проекті: зміни до порядку зарахування стягнутих податків. Що маємо зараз? Працює людина на підприємстві в Києві, і місто одержує її податки. Новий закон пропонує зараховувати ці кошти за місцем проживання (чи реєстрації, яка замінила прописку) працюючого. Тобто якщо я живу у Жмеринці, а їжджу працювати в столицю, то гроші — прибутковий податок — київське підприємство змушене буде перераховувати до Жмеринки, на рахунок тієї територіальної громади.

Цей принцип узятий із західної системи. Але якщо у них цей механізм уже десятиліттями відпрацьований: людина сама подає декларацію, робить перерахування — то у нас же зовсім інше. Вважати, що ми так швидко можемо перейти на їхні схеми, дуже наївно.

По-перше, підприємство має залишити цю суму громадянину, щоб він сам (!) уже перерахував її за місцем проживання. Можете собі уявити, наскільки це реально й гарантовано в наших умовах. По-друге, на Заході інша система місцевих податків і зборів. Там місцева влада самостійно встановлює ставки, регулює їх, щоб людина прагнула саме тут оселитись і приносити кошти в цю казну. Тобто сенс у їхню схему закладено інший. А ми вихоплюємо з тієї схеми лише голий принцип: мовляв, от вони ж платять за місцем проживання… А про все інше забуваємо, ризикуючи лише набудувати собі нових перешкод.

До того ж, регіон просто виводиться з «боротьби за податки». Хіба буде зацікавленим Київ чи Запоріжжя, щоб на його території активніше розвивалось підприємництво, більше стало суб’єктів підприємницької діяльності? Ні. Бо який йому сенс, якщо ці гроші йтимуть іншим територіям?

А як це ускладнить роботу фінансових структур, годі й говорити. Ви уявіть: сьогодні бухгалтерія перераховує цей податок однією платіжкою, а за пропонованими змінами їй треба буде щоразу за кожного працівника відправляти гроші кудись у різні міста. Можна тільки поспівчувати.

— Як працюється столичним фінансистам в умовах дії Бюджетного кодексу? Дехто вже наполягає, що він потребує змін або уточнень. Ви це теж відчули?

— Відчули, причому майже одразу. Повноцінно ми працюємо за Бюджетним кодексом протягом 2002 року і частину 2003-го. На першому етапі з ініціативи бюджетного комітету Верховної Ради органи місцевого самоврядування брали участь у підготовці документа. Однак коли вже прийшли до другого й третього читання, то регіони фактично були відсторонені від його доопрацювання.

Не звинувачую нікого, бо такою є схема прийняття закону: регіони вносили свої пропозиції, обгрунтовували їх, але після узагальнення їх до другого читання щось залишилось, а щось було відхилено. Тобто ми вже мало могли впливати на їх долю. Можна було, звичайно, через своїх депутатів, але то вже інший ефект: одна справа, коли ти вносиш пропозицію і відстоюєш її з конкретними аргументами, а інша — якщо ти подав пропозицію депутатові, а він не має тієї грунтовної бази, яка допомогла б її обстоювати...

Тому, якщо брати в цілому, я оцінюю Бюджетний кодекс досить позитивно, бо вважаю, що він урегулював багато питань, визначив загальні правила, відносини, оскільки Закон про бюджетну систему України фактично перестав працювати. Але стосовно місцевих бюджетів я б назвав окремі норми «принципом математичної моделі соціалізму». Тобто ми фактично зробили те, що було при соціалізмі: всім однаково, але тільки переклали це на мову формул. Закономірно, що в ході застосування Бюджетного кодексу вже виникало багато запитань, зокрема у регіонів. Та й попередній уряд уже говорив, що кодекс потребує змін.

Місто Київ у цьому виявило ініціативу (і ваш покірний слуга доклав до того рук). Ми об’єднались у невеличкий творчий колектив, тобто фактично створили робочу групу, з залученням спеціалістів, науковців, народних депутатів, яка зараз працює над пропозиціями по вдосконаленню Бюджетного кодексу. Чому ми? Хтось же повинен починати...

Ця група ініціювала, щоб регіони подали нам свої пропозиції. Тут хочу подякувати за сприяння і головам місцевих рад та адміністрацій, і Асоціації міст України, бо практично від усіх регіонів ми вже маємо відгуки, а крім того ще майже від 70 міст. Коли ми їх тільки систематизували й видрукували, то вийшов товстезний талмуд. Дуже багато пропозицій! Детально ще на робочій групі не розглядали їх, тільки узагальнили, але вже тенденції окреслились. І визначальна з них — регіони прагнуть стабільності відносин з центром. Те, про що вже ми говорили, виявляється, турбує не тільки Київ. Тож лукавлять ті, хто звинувачує, що, мовляв, столиця хоче якось виділитись і начебто перетягти ковдру на себе.

Якщо концентровано передати суть пропозицій, то регіони прагнуть чітко знати, який вони мають фінансовий ресурс, скільки їм залишиться коштів, аби вони могли їх планувати, скільки вилучатиметься, у процентному відношенні чи конкретною сумою, який принцип і динаміка зміни податків. Ця стабільність потрібна, щоб реально визначати місцеві бюджети і відповідати за їх виконання перед людьми.

Дуже багато зустрічається пропозицій, приміром, щодо стимулювання регіонів. Знову ж пошлюся на наш приклад. Київ протягом останніх трьох років займає перший рядок з більшості економічних показників у рейтингу регіонів, який визначається Головним управлінням з питань економічної політики адміністрації Президента. Є й інші лідери, і вони не хочуть «зрівнялівки». Тобто кожний регіон повинен знати: якщо він домігся високих показників у чомусь, то що додатково матиме як заохочення від держави.

Це, на мою думку, надзвичайно важливе питання: треба стимулювати регіони, щоб вони не гадали, дадуть щось чи не дадуть, і щоб не плодилися споживацькі тенденції. Бо дехто вважає: ну, нема у нас доходів, то не залишать же голодними й холодними, все одно щось дадуть. А коли так, то навіщо напружуватись і щось розвивати…

Гадаю, незабаром наша робоча група вже буде готова подати узагальнені пропозиції. Не думайте, що це такий собі «самодіяльний ансамбль»: у нашій групі є члени парламенту, причому не тільки від Києва, серед них і члени бюджетного комітету. Сподіваюсь, що наша думка не залишиться без уваги.

До Рима ще далеко. Але з Прагою вже можна позмагатись

— Вікторе Михайловичу, повернімося до того, з чого почали. Як відомо, сесія міськради прийняла рішення про здійснення запозичень до міського бюджету в розмірі 697,5 млн. гривень. Який стан справ на сьогодні?

— Одразу хочу пояснити природу цього рішення. Відповідно до Бюджетного кодексу, міста з чисельністю населення понад 800 тис. чоловік мають право здійснювати запозичення до бюджету. Механізм тут такий: ми показуємо дефіцит бюджету розвитку, а це капіталовкладення, тобто наша інфраструктура (дороги, житло, будівництво, школи, дитячі садки, транспорт і т.д.) І джерелом покриття цього дефіциту для нас можуть стати зовнішні та внутрішні запозичення.

До речі, пошуками таких можливостей київська влада займалася вже дуже давно. В минулі роки, десь у 1995—96-му, подібні позики практикували й інші міста — і Дніпропетровськ, і Харків, і Київ були серед перших, хто спробував залучити внутрішні позики. Але тоді був високий рівень інфляції, і справа поширення не набула.

Відверто кажучи, це питання було закладене в Бюджетному кодексі теж не без моєї участі. Коли в парламентському бюджетному комітеті обговорювали можливість таких запозичень, свіжим був приклад Одеси, яка свого часу випустила цінні папери і не розрахувалася по них. Тому багато хто наполягав, аби не давати такого права місцевим органам влади — мовляв, буде тільки скандал.

Я був серед тих, хто доводив усіма засобами, що ці запозичення потрібні, до того ж вони мають подвійний ефект. По-перше, право на здійснення зовнішніх і внутрішніх запозичень — це можливість збільшити доходи бюджету, що, до речі, є поширеною практикою, яку активно впроваджують муніципалітети на Заході (я бував на багатьох конференціях з цього питання), та й приклад Москви дає підстави для оптимізму. По-друге, це взагалі поліпшує імідж міста, в даному випадку імідж столиці, та й інвестиційну привабливість його підприємств. Бо якщо на фінансовому ринку обертаються облігації цього міста, то потенційні інвестори вже знають, що зроблено кредитну оцінку міста, присвоєно кредитний рейтинг, вся важлива інформація про нього є перевіреною й доступною, тому вони можуть вкладати кошти.

Тобто залучення запозичень сприяє не тільки потенційним доходам міста, а й можливостям для всіх суб’єктів підприємницької діяльності вийти на зовнішній ринок, отримати інвестиції в розвиток своєї структури.

І коли вже так побоювались депутати надати таке право всім місцевим владам, то я запропонував: дозвольте бодай великим містам це зробити, мільйонникам. Спочатку в проекті Бюджетного кодексу заклали саме таку можливість, а вже потім на пропозицію мерів великих міст розширили цю умову на ті міста, де кількість населення перевищує 800 тис.

Тож ми вперше хочемо здійснити зовнішні запозичення. З якою метою? У рішенні Київради записано, що для впровадження проектів бюджету розвитку, тобто транспорту, шляхів, будівництва. І це нормальна практика, коли йде обслуговування боргу, коли гроші залучаються на розвиток інфраструктури.

Реальні й досить дешеві гроші дадуть нам можливість виконати програму економічно-соціального розвитку, передбачену на цей рік. Тому що дефіцит бюджету розвитку значний, а є багато об’єктів, треба невідкладно й добудовувати, і будувати. Взяти хоча б метро, яке величезні кошти «з’їдає», але дуже важливе й потрібне для населення. Необхідно й інші об’єкти доводити до пуття, розвивати, як я вже сказав, транспорт.

Як практично ці запозичення виглядатимуть?

У Бюджетному кодексі записано, що порядок здійснення запозичень визначається Кабінетом міністрів. Кабмін у лютому прийняв постанову, за якою ми повинні узгодити всі ці питання з Міністерством фінансів. Саме воно мало дати офіційний висновок про те, чи відповідає рішення сесії нормам бюджетного законодавства, тобто чи зможемо ми взагалі цей крок зробити. Ми надали всі необхідні матеріали до Мінфіну, і недавно, 15 квітня, цей дозвіл отримали.

Створені і працюють аналітична група по виходу на зовнішній і внутрішній ринки, закінчила роботу тендерна комісія. Тож сподіваємось, можливо, десь у липні вийти на зовнішній ринок.

Мені здається, ми виконуємо ще й роль «пробної кулі»: якщо вдасться нам, то слідом уже впевненіше підуть інші регіони.

— Це буде якийсь вид цінних паперів — облігації, скажімо?

— Справа в тому, що ми не маємо права випускати облігації зовнішніх позик, тільки внутрішніх. Власне, це буде запозичення, а в якій формі — це уже запропонують нам інвестори.

Проблема в тому, що законодавці, записавши в Бюджетному кодексі право на здійснення зовнішніх запозичень, не визначили їхньої форми. І вийшло так, що чинним на сьогодні є Закон про цінні папери і фондову біржу в редакції 90-х, де взагалі немає поняття облігацій зовнішніх місцевих позик. Тобто право дали, а скористатись ним складно.

У світі запозичення робляться, як правило, у вигляді облігацій. Фактично облігації — дешевший вид позик, ніж усі інші. Тому ми, наприклад, зараз готуємо пропозиції, вже опрацьовані разом з Міністерством фінансів і з Державною комісією з цінних паперів, щодо внесення змін до того закону.

У світі випуск муніціпальних облігацій — то звичайна й поширена практика. От я був на цьогорічних конференціях інвесторів та емітентів цінних паперів у Відні й Барселоні. Там як позитивний приклад наводили Рим, і мер Рима розповідав по телефону, як це в них робиться. Так от, увесь бюджет Рима — 11 мільярдів доларів, а вони ще на 6 мільярдів додатково залучають зовнішніх запозичень. Більш ніж половину! Берлін значну суму залучає. Та й сусідня Москва вже минулого року розмістила цінних паперів на 300 мільйонів.

Інший приклад: віце-мер Праги розповідав мені, що у них запозичення становлять в середньому десь 600 доларів на одного мешканця. Але він вважає, що їх потрібно збільшувати ще вдвічі-втричі. Я тільки зітхнув: якщо навіть 600 доларів помножити на 2 мільйони 600 тисяч киян, то непогана цифра вийде!

— Ви поки що орієнтуєтесь лише на зовнішні інвестиції?

— Плануємо залучати і зовнішні, і внутрішні. Але у світовій практиці більше орієнтуються на зовнішні позики. При цьому бажані так звані довгі гроші, на триваліший період. Як правило, не менше, ніж три роки, а інвестори найчастіше планують на п’ять. Вони вклали гроші на цей термін — і йде стабільний доход.

Оцим якраз і привабливі такі позики: відстрочка їх погашення на кілька років дає можливість краще спланувати витрати й не робити критичного навантаження на один рік.

— Місто впевнене у свої силах, сумний приклад Одеси не відлякує?

— Аж ніяк. Позики, кредитування — це нормальна світова практика розвитку сучасних держав, не треба цього боятися. Ми чітко прораховуємо свої можливості, не збираємось робити якихось нерозважливих кроків. Я б сказав навпаки: до серйозних позик вдаються ті, хто впевнений у своїх силах, збирається працювати стабільно й нарощувати потужності. Тобто — прагматичні оптимісти.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво