Вихід в аграрний Ізраїль-2 - Економіка - dt.ua

Вихід в аграрний Ізраїль-2

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

В Ізраїлі мені переповіли «бородатий» анекдот, більше схожий на правду. У Росії конкурували дві соціалістичні партії — більшовики і меншовики...

В Ізраїлі мені переповіли «бородатий» анекдот, більше схожий на правду. У Росії конкурували дві соціалістичні партії — більшовики і меншовики. Оскільки перші захопили владу, останні мусили емігрувати до Ізраїлю. Тому у Росії було реалізовано програму більшовицьку, а на Землі обітованій — меншовицьку. Щодо поступу аграрного сектора, то сьогодні можна певно сказати: хто — у «більшості», а чия «меншість» тягне «кравчучку» чи «кучмовоза».

Досягнення ізраїльських селян справді вражають. Пісок, каміння, безводдя, а прилавки вгинаються від достатку. Кібуци з мошавами скаржаться на те, що нікуди дівати вирощене. Такого злету вдалося досягти за рахунок не лише багатоукладності господарювання, а й тісної співпраці агроформувань з ученими у справі модернізації та підвищення продуктивності усіх галузей АПК. У цьому Ізраїль також передує: третину в аграрному експорті посідає сільськогосподарський індустріально-технологічний hi-tech.

Джонатан із мошаву

Ледача рука до убозтва веде,

рука ж роботяща збагачує.

Книга притч Соломонових

…Надокучливий марсіанський краєвид раптово змінився оазою — мошавом Ейн Яхав. Джонатан Ротем опікується у ньому «ювелірним» процесом — сортуванням, калібруванням помідорів. Але не вручну, а з допомогою автоматизованої системи з елементами штучного інтелекту. Увесь цикл — від миття до пакування — здійснює мудра електроніка. Інфрачервоні промені і новітні сенсори «відбирають» томати завбільшки з велику вишню (звідси й назва — cherry) за кольором, вагою, розміром, залежно від вимог конкретного замовника. Причому за один конвеєрний прохід. Електронне «око» здатне помітити цятку розміром в один-два міліметри, дефекти не лише на поверхні, а й під шкіркою. Завдяки значній економії затрат система окуповується за два роки.

А син Джонатана, Рой, віце-президент компанії Rini Cherry, експортує помідори до багаттох країн світу, зокрема й до США. Якби їх вирощували у відкритому ґрунті (який в Ізраїлі просто-таки дефіцитний), то з гектара збирали б 60—80 тонн. А в мошавській теплиці з контрольованим комп’ютерами кліматом урожай cherry майже вдесятеро вищий. Тут продукують і сорт Desert sweet, що «пристосувався» до солоної води…

Ротем-старший із гідністю показував своє господарство, завів навіть на склад запчастин, де всього достобіса — про запас. «Час дорогий... Поки приїде ремонтна «летючка», самотужки замінимо зіпсовану деталь чи вузол». І хоча збір помідорів механізовано, Джонатан з усієї своєї колекції продемонстрував останній «писк» прогресу — ручні садові ножиці. Виявляється, їх захват, розроблений з урахуванням біомеханічних особливостей людської руки, дає змогу збирачеві утримувати гілку чи фрукт, не сплющуючи і не пошкоджуючи плодоніжки. Конструкція ножиць різна — залежно від виду, якості чи розміру плодів, але інструмент розрахований на те, аби працювати однією рукою, навіть не торкаючись плодів. Остання умова дуже важлива для споживачів ряду країн, зокрема Японії.

Ейн Яхав, де мешкають 120 ізраїльських сімей і півтисячі найманих робітників із Таїланду, можна обійти за півгодини. Зупиняюся біля однієї хати, перед якою, на галяві, стовбичать великі і малі статуетки: на продаж. За жіночий торс із зеленкуватого каменю, схожого на наш малахіт, майстриня запросила три тисячі шекелів. Миттєво ділю на тамтешній курс — 4,5 шекеля за долар... Ні, ліпше жива, ніж кам’яна!

Із двомовних вивісок — на івриті і тайською — видно, що найманці вкоренилися тут надовго. Приторговують у власному магазинчику, забитому тисячами баночок із приправами з коріандру і гострими спеціями. Навіть свята у Ейн Яхаві тепер відзначають не лише єврейські, а й дні народження короля та королеви Таїланду, на які нова робоча зміна запрошує привітних господарів. У глибинці не марнують вечори біля телевізорів. Тут пропонують розваги на будь-який смак: ресторани, паби, студії аеробіки, гуртки східних танців із традиційним танцем живота — в єгипетському виконанні і турецькому.

Якщо Джонатан запросить вас до японського ресторану на суші, не сприймайте це за єврейську каверзу. Така «точка» в Ейн Яхаві справді функціонує. Господарка закладу Мірі у національній куртці «хаорі» запропонує вам вишукані наїдки: від салатів та омлетів до смаженого на чавунній решітці маринованого м’яса. Млієш як від люксусових страв, так і від домашньої атмосфери. Тільки й того, що замість квітучої сакури просто у залі, пробивши стелю, височіє стара олива. Мірі до приїзду сюди довгий час жила в Японії і здавна захоплюється етнічною кухнею. Двоє синів вдалися у матір — спеціалізуються на суші і морепродуктах, а Мірі віддає перевагу стравам із м’яса та овочів. Рецептів у неї не допросишся — таємниця, хоча на деякі тонкощі може натякнути.

Якщо зіставляти кібуцну «гастрономію-кулінарію» з мошавською, то обидві цілком їстівні. Різнить ці два спинні хребти ізраїльської аграрної економіки форма власності. Якщо кібуцники можуть обрати своїм гімном знані рядки «все навкруг колгоспне, все навкруг — моє», то мошавники чітко розмежовують «моє» і «наше». Хоча вони, як і мешканці кібуцу, живуть у сільській місцевості, зате економічно незалежніші: мають власний дім і свою земельну ділянку. Згуртувавшись у кооперативи, у складчину купують устаткування, формують загальний фонд розвитку, гуртом збувають продукцію. Така форма прийнятна для селян-індивідуалістів, котрим життя у «комуністичних» кібуцах видається Божою карою. Тому мошави із більш принадним мікрокліматом нині посідають чільне місце у працевлаштуванні нових іммігрантів

Близько 450 мошавів, кожен із яких об’єднує 60—120 сімей (загалом 3,1% населення), виробляють майже 50% сільськогосподарської продукції. І хоча розмір наділу члена мошаву становить 2,5—6 гектарів проти кількох сотень у кібуцах, фермери творять на них справжні дива. Конкуруючи між собою як дві різні форми суспільної організації виробництва, мошави і кібуци взаємодоповнюють одне одного на основі внутрігалузевого розподілу праці. Розміри угідь, ґрунтові та кліматичні умови історично визначили спеціалізацію. Кібуци на великих, за ізраїльськими мірками, площах, «запрягши» високомеханізовану техніку, культивують переважно злакові та технічні культури, займаються молочним і м’ясним скотарством. На їх частку припадає 81% бавовнику, 73 — бананів, 67 — картоплі і 60% молока. Мошави ж на орендованих гектарах вирощують трудомісткі цитрусові, овочі, баштанні, квіти, а в гірських районах за дефіциту придатних земель домінує птахівництво.

Економічні кризи кілька разів боляче стьобали мошави. Наприкінці 1960-х вони не зуміли вчасно зреагувати на перевиробництво сільгосппродукції і, як результат, поступилися споконвічному конкурентові — кібуцному рухові, який із меншими втратами вийшов із критичної ситуації. До всього, певної апатії додали гострі дискусії щодо доцільності сімейного господарства за сучасних умов і необхідності переходу до великих виробничих форм. А в 1980-х у мошавах відбулася зміна поколінь, яка породила нові соціально-економічні вирви. Неможливість поділити господарство між кількома спадкоємцями гнала молодь із насиджених місць.

Через відсутність робочих рук фермери змушені були вдаватися до найманої праці, здебільшого з-за кордону, що суперечить ідеологічним засадам як мошавів, так і кібуців. Власне, цим вони грішать і нині. Частка зарубіжної робочої сили у сільськогосподарському виробництві Ізраїлю досить висока — до 70%. Тамтешню поліцію найбільше доймають нелегали. Майже 200 тис. іноземців перебувають в Ізраїлі незаконно: із простроченими робочими візами або ж зовсім без них, видаючи себе за «вічних» туристів. Втім, вони живуть в Ізраїлі постійно і не збираються виїжджати.

Уже після мого від’їзду із привітного мошаву Ейн Яхав туди заскочила імміграційна поліція і затримала 20 нелегалів-гастарбайтерів. Деякі з них виявилися туристами, без права на роботу, а більшість перебувала в Ізраїлі незаконно. Хто захищав найманців, — знайомий Джонатан Ротем чи хтось інший, не уточнював. Керівництво мошаву доводило поліцейським, що подавало прохання виділити квоти на залучення іноземних робітників, без чиїх рук рентабельність сільгоспвиробництва може впасти до критичної межі. Одначе ствердної відповіді досі не отримало. Між тим імміграційна поліція поширила ходовими мовами, у тому числі і російською, звернення до порушників візового режиму із роз’ясненням їхніх прав при затриманні.

Вершки та корінці

А земля не буде продаватися

назавжди, бо Моя та земля.

Книга Левит

Дивуюся! І як біблійний Мойсей уник долі нашого Івана Сусаніна? Це ж треба сорок років водити ввірений Богом народ пустелею, довжина якої від сили 150 кілометрів! Припустимо, для вишколеної армії такий марш-кидок обійшовся б без втрат, а тут — жінки з дітьми, старі, немічні…

Більше того, після стількох поневірянь Мойсей знайшов єдине на Близькому Сході місце, де немає нафти і придатної для землеробства землі. І почали євреї обживати непривітну батьківщину, «лупати цю скалу», як писав наш Каменяр.

За 57 років офіційного визнання Ізраїль на пустельній і малярійній землі вибудував майже Америку. Шекель став конвертованою валютою, населення зросло із 500 тис. до 7 млн., і домоглося не лише продовольчої незалежності, а й буквально виштовхало державу у лідери експорту сільгосппродукції та найсучасніших аграрних технологій. І хто? Найбільш несільськогосподарська нація у світі!

Ізраїль у різні часи накрили п’ять хвиль «алій» — переселень. Під час останнього сюди прибув понад мільйон вихідців із колишнього СРСР. Та чи багато тямили в аграрці кандидати з докторами наук, бухгалтери чи скрипалі? 25,8% вихідців із СРСР були науковими працівниками, 16,2 — інженерами та архітекторами, 33,9 — лікарями та медпрацівниками, 17,3% — кваліфікованими робітниками. Загалом 58% іммігрантів із Союзу виявилися людьми з вищою освітою, вченими і представниками вільних професій. Серед місцевих ізраїльтян частка аналогічної групи населення була вдвічі нижчою.

У результаті притоку висококваліфікованої робочої сили кількість «башковитих» на 10 тис. працюючих в Ізраїлі стала найвищою у світі — 135 чоловік. Але в перші роки свого існування молода держава, на відміну від решти країн, котрі заохочували імміграцію молоді із перспективними професіями, приймала сотні тисяч уцілілих від жертв Катастрофи європейського єврейства, біженців з арабських країн.

Тож феномен ізраїльського аграрного Міста Сонця, очевидно, криється саме в... неосвіченості прибульців. У той час, як у всьому світі селяни масово мігрували у міста, єврейські репатріанти — колишні городяни, навпаки, пускали коріння у глибинці й опановували ази землеробства. Їх не обтяжував досвід, фермери без вагань дослухалися до наукових ідей, без остраху впроваджували новітні розробки.

Щось подібне намагалася прищепити радянським євреям тодішня влада, агітуючи переселятися на Далекий Схід. Заманливим бубликом маячіли земельний наділ розміром чотири гектари на особу, позика — до шестисот рублів на сім’ю і безплатна тракторна оранка двох з половиною гектарів. Але не ці принади рухали представниками єврейського народу із усього світу. Їх надихала ідея «відродження суверенної єврейської території». 1928 року в Єврейську автономну область прибули 116 чоловік із Аргентини, 87 французів, 61 бельгієць. Навіть із Палестини приїхали 74 особи. Набувши право володіти землею, вони таки створили колгосп, у якому і голова, і їздовий були справжніми євреями. Одначе влада як насадила, так згодом і викорчувала ці паростки.

Ізраїльські колгоспи видалися живучішими. За останні двадцять років аграрний сектор стрімко подолав шлях від low-tech у допотопних кібуцах до hi-tech у постіндустріальних кооперативах. І власність на землю тут аж ніяк не виступає розмінною монетою чи каменем спотикання: згідно зі Святим Писанням, Бог — єдиний управитель дарованої тверді.

Порушили цей заповіт ще до утворення Ізраїлю як держави. Приватна власність на землю усталилася у результаті купівлі земель у жителів Палестини і досьогодні вона гарантується державою. Сам же інститут приватного землеволодіння, закріплений у турецькому праві із притаманними йому елементами феодальних привілеїв, анулювали лише 1969 року. Найбільше приватне землеволодіння у сучасному Ізраїлі вимірюється 400 гектарами.

Окремі заклики приватизувати частину земельного фонду звучали і після 1948 року, одначе загалом у країні панувала національна згода щодо державної монополії на землю, що й закріплено в Основному Законі про земельні володіння. Відтак близько 95% земельного фонду перебувають у державній власності. Із нього під сільське господарство зайнято лише п’яту частину — 440 тис. гектарів, половина з яких — на зрошенні.

Розпоряджаючись основною частиною земельних угідь, держава не займається підприємницькою діяльністю безпосередньо в аграрному секторі. Однак її опосередкований вплив на розвиток сільського господарства відчутний. Держава контролює систему землекористування, передаючи землю в оренду за невисоку плату на колективних чи індивідуальних засадах строком на 49 років із можливим подальшим подовженням терміну на стільки ж. Виступаючи монополістом, вона намагалася розв’язати нагальну для малих країн проблему раціонального використання обмежених площ і водночас керувати процесом адаптації іммігрантів.

Питаннями землекористування опікуються три відомства: Ізраїльське земельне управління, Єврейський національний фонд та Міністерство сільського господарства і розвитку сільських територій. Перша інституція відповідає за використання державних земель, а також регулює земельні відносини на території країни. Єврейський національний фонд, формально будучи власником частини земель, фінансово підтримує поселення, яким він надав землю в оренду на 49 років, а також наглядає за використанням і розвитком переданих площ. У Мінсільгоспі земельними питаннями займається Ґрунтова служба Ізраїлю. До її компетенції входить картографування (складання ґрунтових карт), розробка та реалізація заходів з охорони земель, дистанційне зондування території. У кожному із 56 адміністративно-територіальних утворень Ізраїлю працюють один-два фахівці цієї служби.

Кібуци та мошави хазяйнують на орендованих землях, маючи на руках від уряду дозвіл на заселення. Попервах для забезпечення прожиткового мінімуму господарствам виділяли наділ із розрахунку в середньому по три гектари на сім’ю. На початку 90-х на один кооператив припадало близько 520 гектарів, а за гіршого бонітету — 800—1000. Кібуц має право на преференційні фінансові умови оренди, і воно передається кібуцникам у спадщину. Заборонено краяти землю між членами комуни у разі її розпуску.

Так само вона не може виступати заставою для одержання іпотечного кредиту, якщо раптово підіпруть фінансові труднощі.

Кібуц користується землею, як і основними фондами, доти, доки він функціонує як виробниче об’єднання. Комуна «лопається» — усі основні фонди переходять у відання Єврейського фонду, який передає їх новоствореному агроформуванню. За умовами оренди, кібуц зобов’язаний обробляти землю сам і лише для тих потреб, які задекларовані у договорі. Простіше: орендуєш у держави землю під плантації цитрусових — не маєш права споруджувати на ній фільварок, не заручившись згодою власника землі.

У мошавах приватна власність на засоби виробництва (за винятком землі) зберігається повністю. Але дві третини ферм, що входять до мошавів, володіють у середньому трьома гектарами. Звісно, щоб домогтися рентабельності на таких куцих наділах, треба інтенсивно їх експлуатувати, застосовуючи обмежений набір високодохідних культур. Але через вузькість ізраїльського ринку та нестабільність зовнішніх факторів ніхто вам не гарантує заможного життя.

Водночас і процес укрупнення виробництва дещо утруднений, оскільки за статутом мошаву забороняється концентрувати землю в одних руках. Єдиний вихід — створювати кооперацію за західним зразком, об’єднавши спеціалізовані ферми у багатоцільові кооперативи, або ж брати участь одночасно у кількох різнопрофільних асоціаціях.

Якщо проаналізувати аграрну статистику Ізраїлю за останні 40 років, то частка сільського господарства у ВВП зменшилася із 12,3 до 1,7%, а загальна зайнятість населення — із 17,3 до 2,3%. Водночас спад питомої ваги аграрного сектора супроводжувався значним зростанням виробництва сільськогосподарської продукції, інтенсифікацією виробництва, поглибленням його експортної спеціалізації.

За міжнародними стандартами, сільське господарство вважають високотоварним, якщо фермер спроможний прогодувати від 30 до 50 співвітчизників. В Ізраїлі це співвідношення становить 1:95, тоді як у США — 1:79, Росії — 1:14,7, у Китаї — 1:3,6.

Та ще свіжа пам’ять, коли самим доводилося затягувати паски. 1949 року уряд змушений був обмежити апетит громадян, а по суті, ввести продовольчі картки, які відмінили лише у 60-х. Нині майже 95% продовольчих потреб країни задовольняє власне виробництво, а експорт сільгосппродукції щороку вимірюється 1,5 млрд. дол. і дає змогу фінансувати основну частину завізних продуктів харчування. Цим самим Ізраїль відрізняється від сусідніх близькосхідних і північноафриканських держав, які, маючи схожі або й кращі природно-кліматичні умови, відчувають гострий дефіцит продовольства і, щоб прогодувати власне населення, змушені кланятися зарубіжним постачальникам.

Експортна ізраїльська рука з овочами та фруктами дісталася і до наших ринків. Вона й раніше нас частувала, але вимушено під іншим «лейблом». Хто пам’ятає засилля апельсинів із Марокко за радянських часів? Так от, помаранчі були не звідти, а з кібуців. Щоби зберегти політичну невинність, Політбюро ЦК КПРС, не менш хитре, аніж їхній кнесет, дозволило купувати фрукти в Ізраїлі, але за умови, що на них красуватиметься «лейбл» будь-якої іншої країни. Євреї погодилися, і за наполяганням наших товаришів на кожен апельсин почали клеїти чорну «марокканську» марку...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво