Відсотки від уряду за кредитом від народу: розрахунок і почуття - Економіка - dt.ua

Відсотки від уряду за кредитом від народу: розрахунок і почуття

18 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №10, 18 березня-25 березня

Результати соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова наприкінці лютого поточного р...

Результати соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова наприкінці лютого поточного року («ДТ», №9, стаття О.Дмитричевої «Любов без розрахунку в кредит»), свідчать про те, що кредит народної любові, виданий новій владі, великий.

Схоже, уряд перейнявся розрахунком перших по ньому відсотків. Розрахунок подано у буклеті за назвою «Справедливий Бюджет від Уряду народної довіри», виглядає дуже соціально і викликає почуття складні і різні.

Усе, що стосується чистої «соціалки», тобто соціальних допомог і виплат — подобається беззастережно або із застереженнями, але все ж. Що стосується зарплат — подобається набагато менше і викликає запитання.

Особливо в частині, що стосується доходів громадян так само безпосередньо, як і соціальні виплати, пенсії і зарплати — податків з доходів фізичних осіб. Ні в буклеті, ні в інших джерелах інформації про справедливий бюджет виразно викладених позицій уряду щодо цієї сторони відносин громадян з державою не видно. Точно знаю одне — 5-відсотковий податок з доходу за депозитами фізичні особи сплачувати не будуть, принаймні до 2010 року. Ні з 87% вкладів обсягом до 1500 грн. кожен, ні з 13%, на які припадає залишок загальною сумою в десятки мільярдів гривень. Що породжує побоювання і підозри.

У статті використані результати соціологічних досліджень Центру Разумкова, проведених у липні 2004 року і лютому 2005-го в усіх регіонах України. Під час кожного з досліджень було опитано понад 2000 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Отже, про почуття до справедливого бюджету в порядку їх виникнення.

Почуття перше: захоплення

Ні, це майже без іронії. Просто зі шкідливості. Це бравада така, якою прикривають зворушеність та інші сентиментальні речі.

А насправді, дійсно виникло почуття, що між мною і проблемами стала нарешті моя держава в особі уряду в повному його складі. І сльоза щоразу, тільки-но бачиш телезаставку «Ти не один». І дуже хочеться, щоб удалося, вийшло і склалося. Дуже треба, щоб склалося...

Певні підстави для цього є. У кожному разі, різниця між просто бюджетом і бюджетом справедливим у частині соціальних виплат досить відчутна. Збільшення розмірів виплат у просто бюджеті означало фактично їх зменшення, оскільки відсоток приросту був і на побіжний погляд нижчим за відсоток планово очікуваної інфляції. Попередній уряд, плануючи інфляцію у 8,6%, закладав підвищення виплат на 1,6—5,9% (за винятком допомоги дітям-інвалідам). Новий, прогнозуючи інфляцію близько 9—10%, пропонує підвищити виплати в рази. Що має захистити найменш дотепер захищених громадян від подальшого збідніння. І може справді захистити, якщо тільки..., тьху, щоб не наврочити.

Крім того, у справедливому бюджеті міститься спроба прилаштувати латочку на дірку, що її прокусила в Пенсійному фонді свиня від Віктора Федоровича — передвиборні пенсійні доплати, в результаті яких приріст загальних пенсійних виплат становив 70% за збільшення зарплати на 25%. Справедливий бюджет передбачає випереджальне зростання усе ж зарплати, а не її похідної — пенсії.

І головне — в цьому бюджеті є реальний намір реально допомогти простому громадянинові країни і зробити перший крок до приведення вітчизняного дикозростаючого що ринку, що держави до соціально-орієнтованого стану.

Почуття друге: двоїсте

І найбільш двоїсте — з приводу збільшення майже у 12 разів допомоги при народженні дитини. Тепер вона становитиме 8500 грн., або 1600 дол. Сума, за вітчизняними мірками, безперечно, чимала. Наміри, безперечно, благі. І радість моя з приводу студентських і багатодітних родин, родин, у яких хтось втратив роботу, і багатьох інших родин, що потребують допомоги, щира і безкорислива. І настільки ж щира — повага до В.А., Ю.В. і всієї команди, що намагається будь-що стримати слово, дане в передвиборному запалі.

Однак два, можливо, недоречних питання виникає.

По-перше, чому із загального поки що небагатого надбання треба платити, якщо дитину народила мадам з першої сотні перших леді країни? Ні, можна, звичайно, припустити, що мадам шляхетно відмовиться від для неї копійок, оскільки багаті повинні робити добро. Але раптом добро про це не знає?

Чому потрібно платити успішній, і я за неї також рада, бізнес-вумен, яка перебуває в концесуальному шлюбі, він же вільний, він же цивільний? Чому, зрештою, потрібно платити мені, тітці цілком здоровій, працездатній і такій, яка за інших умов цілком справилася з народженням і вигодовуванням потомства?

Ні надбагаті Штати, ні донезмоги соціальна Швеція виплати на дітей, включаючи акт їх появи на світ, не розбираючись не роблять. І жодного порушення рівності прав і можливостей новонароджених громадян країни в цьому немає. Навпаки, саме в такий спосіб і намагаються вирівняти можливості родин забезпечити дітям повноцінне дитинство, отроцтво, а іноді і юність. Не додаючи і без того забезпеченим і не віднімаючи у забезпечених не дуже.

Можливо, і нам варто було б не зрівнювати, а вирівнювати? Можливо, слід провести паспортизацію родин і платити дійсно тим, хто потребує, і платити навіть більше, якщо кошти вже є?

По-друге, невже наші родини без дітей, а з дітьми особливо, бідують тому, що соціальні виплати були крихітними? Невже з цієї причини не хочуть народжувати, а ті, які народили, — залишають дітей і їдуть працювати куди завгодно і ким завгодно, аби цих сиріт за живої матері якщо не ростити, то хоча б годувати, вдягати, вчити здалеку? З цієї причини? Не думаю.

Думаю, що все це відбувається не тому, що соціальні виплати невеликі, а тому що зарплата доброго слова не варта. А варта слів, впроваджених в літературний обіг улюбленим мною Лесем Подервянським. Книжки його тому в целофані продаються. Але підійдемо до зарплати від слова красивого.

Почуття третє: депривація

Правда, красиве? Означає психічну невдоволеність індивіда власним соціальним становищем.

Відступ від буклета до виступу прем’єр-міністра в парламенті при затвердженні складу уряду. Ю.В. сказала щось у тім дусі, що з погляду справедливості не зовсім справедливо, що одні стають власниками підприємств і можуть тому заробляти багато, а інші — найманими працівниками, і, вкладаючи в ті самі підприємства душі і життя, заробити багато не можуть, працюй вони хоч 24 години на добу. І треба, мовляв, їм, найманим працівникам, дати шанс — що буде справедливо.

Тут я хочу Ю.В. заспокоїти. Я — найманий працівник і почуваюся в цьому статусі чудово, як і 80—85% зайнятих у цілком ринковій економіці будь-якої нормальної країни. А дохід, отриманий від власності — це не заробіток, а рента. І в доходах населення згаданих нормальних країн становить приблизно 15%. Ще приблизно стільки ж — соціальні виплати. А 70% — це зарплата.

А та сама депривація зі мною трапляється при слові «зарплата», дуже психічна невдоволеність — коли я простягаю руку за тим, що мені подають з віконця з написом «каса». Оскільки в доходах населення моєї країни зарплата давно і міцно становить лише 43%, доходи від власності — 2% з більшим або меншим хвостиком, а соціальні виплати та інші поточні трансферти — близько 38%. А за того співвідношення приросту соціальних виплат і зарплат, який пропонується справедливим бюджетом, я й уявити не можу, який вигляд матимуть ці частки наприкінці року.

Мінімальна зарплата становитиме 300 грн., збільшившись порівняно з торішньою (237 грн.) ніби майже на 27%. Однак торішня ж інфляція відгризла від неї понад 12%. Ще 9—10% відкусить інфляція в році поточному, і від підвищення мінімалки лишиться приблизно 5%, або два долари США за його нинішнім курсом. Тобто мінімальна зарплата, на відміну від соціальних виплат, фактично не підвищена, а проіндексована, не більш того.

Далі. Мінімальна зарплата в розмірі 300 грн. — це 66% прожиткового мінімуму працюючої фізичної особи (453 грн.). Торік це співвідношення становило 65%. Можна припустити, що ніхто в моїй країні мінімальну зарплату нікому не платить. Платять, ще й як...

Так, пан Пинзеник сказав, що готується ряд пропозицій уряду щодо мінімальної зарплати — з тим, аби «поступово вийти на прожитковий мінімум». Це радує. Тому що попередній уряд теж готував і теж обіцяв вийти на цей самий мінімум до 2007 року. Отже, час є. Особливо, якщо по відсотку на рік...

Середня зарплата від прожиткового мінімуму теж далеко не втече.

По економіці в цілому вона має скласти 792 грн. Це брутто. Прикинемо нетто, отримаємо приблизно 660 грн., або трохи більше півтора середнього прожиткового мінімуму. Це вже дещо. Це споживчий кошик і маленький кошичок. Тобто двоє працюючих громадян уже зможуть забезпечити одну дитину. Правда, на рівні прожиткового мінімуму і до шести років. Від шести і більше — ні, тому що це підростаюче майбутнє країни після шести років їсть як не в себе і потребує більше, ніж доросла особина, — 468 грн. Півсотні у двох працюючих не вистачить...

А якщо вони бюджетники — залишаться бездітні. В бюджетній сфері, де підвищення має бути найбільш помітним, середня зарплата становитиме 708 грн., нетто — приблизно 590, або 1,4 середнього прожиткового мінімуму. Замість дитини двом працюючим бюджетникам можна завести, наприклад, кота...

Диференціація окладів у бюджетній сфері — 3,3, що, на думку уряду, «дозволить піднести престиж кваліфікованої праці». Цілком можливо, що дозволило б. Коефіцієнт порівнянний навіть зі Штатами, де зарплата шкільного вчителя (а саме вона, як правило, береться як одиниця виміру) і зарплата конгресмена співвідносяться, як 1:3,5. Але престиж залежить не тільки і не стільки від диференціації, скільки від того, що саме диференціюється. Тут не тільки зі Штатами порівнювати нічого...

І добре б, якби прожитковий мінімум, до якого так завзято вже який рік росте моя зарплата, був значною сумою, що враховує потреби, як нині прийнято, людського розвитку, а не виживання.

Але ж ні. Середній прожитковий мінімум на поточний рік становитиме 423 грн.

Чому, власне, 423, не знає ніхто. Вважаю, що не знає й уряд у повному його складі. Набір продуктів, товарів і послуг, у цей кошик покладених, як не публікувався ніколи, так і не опублікований понині. Як і ціни, за якими цей кошик розраховувався.

А якщо застосувати до зазначеної суми в 423 грн. ту саму операцію, що й до суми нової мінімалки, то виявиться, що вона теж фактично лише проіндексована і реально буде вищою щонайбільше на 2% з хвостиком, або на 7,5 грн.

Отже, споживчий кошик не став ні прозорішим, ні особливо повнішим. А зарплата — особливо вищою. А тому почуття депривації в поточному році я навряд чи позбудуся…

Четверте почуття: небезпека

А поки що у торжестві благополуччя через захищені соціальні виплати, але не захищені зарплати і доходи в цілому ввижаються (можливо, лише мені) три небезпеки: інфляції, тихого й подальшого згортання надій на появу середнього класу і того, що ліва рука уряду не знає, що робить права. А якщо обидві руки знають, то ця небезпека четверта і найгірша.

Інфляції як такої я боюся значно менше, ніж увесь мій уряд з керівництвом Нацбанку разом. Бурхливо зростаюча економіка — як у моїй країні вже п’ять років поспіль — рідко обходиться без відчутної інфляції. Інша справа, що управляти нею складно...

Зате я боюся так званої підлої інфляції, а мій уряд, схоже, — ні.

«Підла інфляція» — це повзуче підвищення цін в окремих, вузьких секторах економіки, і обізвана таким неелегантним терміном, оскільки оббирає тільки бідних, і що бідніші, то більше оббирає. Ціни ростуть, насамперед, на товари першої необхідності — на продукти харчування і те, на що їх встановлює монополіст і без чого прожити не можна — транспорт, енергоносії, житлово-комунальні послуги.

Зустрічається не дуже елегантним терміном назване явище переважно в умовах низької платоспроможності більшості населення — знову ж таки, як у моїй країні. І якщо матір’ю «підлої інфляції» є бідність, то батьком — таке ж повзуче, на відсотки, підвищення доходів громадян, які постійно балансують на межі бідності.

Що робить торговець продуктом, без якого я не жилець? Лише почувши про майбутнє підвищення моїх доходів від прожиткового мінімуму і аж до півтора, він підвищує ціни — не так, щоб набагато, а приблизно на це саме аж. Оскільки знає: якщо більше, то я просто вимру, а якщо менше — я його з його поживним або необхідним продуктом своєю зрослою купівельною спроможністю зімну і піду у сектор продукту, без якого можна і прожити. Одежину там яку в дрібний горошок купляти буду, пуфик м’який, або й більше — піду інноваційну економіку стимулювати. Або ринок житла, з урахуванням того, що бурхливий розвиток будівництва на одне робоче місце в ньому самому дає п’ять в суміжних галузях. А так, дивись, можна й Віктору Андрійовичу допомогти його обіцянку про мільйони нових робочих місць виконати — якщо не п’ять, то все одно багато.

Щоб усього цього не сталося, нікому нічого робити не треба. Це робить без допомоги ззовні й особливих зусиль моя зарплата — що мінімальна, що середня, що доповнювана дедалі більш зростаючими, але такими, що за межі прожиткового мінімуму далеко не виходять, доплатами, виплатами, субсидіями та іншими принадностями державного патерналізму.

Перше. Згадаємо недавнє передвиборне і досить відчутне — якщо у відсотках — підвищення зарплат, виплат по них же заборгованостей і пенсійних виплат. Що це все дало в сенсі масового переходу громадян країни із сектора необхідного продукту до інших, більш вигадливих?

Судячи з результатів опитувань, дещо дало. Якщо в жовтні минулого року 23% громадян засвідчили труднощі із зведенням кінців з кінцями і брак коштів на придбання навіть продуктів харчування, то в лютому нинішнього — 18%; у жовтні нормально харчувалися і мали можливість купляти недорогі потрібні в господарстві речі — 43%, зараз — 44%; жили непогано, але без найближчої перспективи придбати товари тривалого користування типу меблів, холодильника, телевізора — 28%, зараз — 32%; тих, хто мав можливість жити зручно, на м’яких пуфиках біля холодильника перед телевізором сидячи, але зайвий пуфик поставити ніде, оскільки квартиру або там авто купити нема за що — як було, так і є (4% і 5%, відповідно). Як і тих, хто може купити все, що в око впаде (0,4%). Тобто підвищення пенсійних виплат на 70% і зарплат на 25%, повернення, як кажуть, майже мільярда заборгованостей призвело до того, що приблизно 4—5% громадян країни перемістилися у вищу групу споживання — але тільки в межах того самого рівня виживання, якщо не прожиткового мінімуму, то хіба що ледь більшого.

Зате — друге. Стрибок цін на продукти харчування в червні-липні 2003 року відчули на собі особисто 85% громадян країни; у жовтні минулого року — 93%. Ще раз — 93%. Але ж ціни підвищилися аж ніяк не на авокадо: у червні-липні 2003-го — в основному на хліб і від нього похідні макарони; в жовтні минулого року — на колись відносно дешеві сало і хоч і з тушкою, але «ніжки Буша».

Якщо врахувати, що саме продукти харчування і нині становлять 65% хоч мінімального споживчого кошика, хоч мого сукупного сімейного доходу, то зрозуміло, що цей дощ надовго. Надовго дві третини доходу на харчування, за якості дедалі нижчої і повзучого згортання споживання непродовольчих товарів зі шмотки в дрібний горошок починаючи. Що стосується останньої — то я вже давно вийшла з бутиків, які погордливо відвідувала на початку 1990-х, потім — з колишнього народного універмагу «Україна» і жваво потупала на базар за сірим імпортом. Ще одне підвищення зарплати відсотків так на 15—18% — і я піду до секонд-хенду.

Уже зараз на поки ще розмови про зростання соціальних виплат, нормальних пенсій і підвищення зарплат ринок відреагував звично — ціни поповзли.

А у відповідь на повідомлення про майбутнє зміцнення національної валюти шляхом опускання долара — не просто поповзли, а підстрибнули. Не секрет, що громадяни, які обгрунтовано банкам і гривні не довіряють, тримають свої в кого які заощадження переважно в доларах. Тому повідомлення пана Терьохіна швиденько активізувало попит у секторі того, що не рухається ні у прямому, ні в сенсі зниження ціни — секторі нерухомості. Тобто для кого нерухомість — кинулися її купувати, а для кого житло — просять не турбуватися надалі довго.

На довершення всі ці повзання і стрибки потрапили точно на початок дії чудових положень закону про податок з доходів фізичних осіб, що вимагають сплати зазначеного податку при операціях з нерухомістю навіть для тих, для кого вона — житло, а також зі спадщини, навіть з такої, що, як і моя зарплата, доброго слова не варта...

З цього всього і випливає цілком реальна перспектива «підлої інфляції» внаслідок реалізації справедливого бюджету у відомих мені параметрах, скільки не тьху, щоб не наврочити.

І така ж реальна перспектива колишнього небуття середнього класу надовго.

Ще один відступ. До програми «Назустріч людям», де сказано: «Уряд усвідомлює, що тільки значний прошарок підприємців і власників гарантує реальну демократію і стійке економічне зростання».

Відразу, безкомпромісно і безапеляційно: я — за недоторканність і недоторканне право власності, нестримний розвиток підприємництва і приватної ініціативи. Підприємництво і власність — це добре. Але.

Реальну демократію гарантує середній клас. Який, за визначенням — не прошарок, а більшість, бажано — переважна. Прошарок, навіть значний, на тлі убогості більшості і демонстративного споживання незначної меншості гарантує що завгодно, тільки не демократію.

Середній клас — це не тільки і стільки підприємці і власники, скільки працівники, переважно — наймані. Як уже згадувалося, в усіх нормальних країнах світу 80—85% зайнятих в економіці громадян — це наймані працівники, що не заважає їм зручно розташовуватися в середньому класі...

Стійке економічне зростання гарантує платоспроможне суспільство, внутрішній ринок. Тобто воно ж перше. Всі уряди, які виводили свої країни з кризи, головним завданням вважали відновлення платоспроможності нації. Слово, яке мій новий Президент дуже полюбляє. Поки вся або майже вся нація не буде платоспроможною, не буде стійкої економіки. Вона може зростати. Що й робить протягом останніх п’яти років. Але навіщо нації економічне зростання панства Ахметова, Пінчука, Суркіса та іншого?

Щоб була стійкою економіка, повинен бути стійким мій платоспроможний попит. І не навпаки. Якщо моя платоспроможність вкладається рівнісінько в рядок «продукти харчування» і її малярійно трясе від найменшого коливання цін на хліб, то немає і бути не може стійкої економіки.

Без почуттів, але з питаннями

Я думаю, що мій новий уряд знову ж у повному складі все це чудово знає і без мене. Але тоді чому, даючи мені лівою рукою допомогу, правою він цупко тримається за потворні, асоціальні і до нормальної економіки жодним чином не причетні податки? І тим самим обдираючи мене ж — через стягування податків і нарахувань навіть з мінімалки, двох третин мого прожиткового мінімуму. Обдираючи мого роботодавця — через непомірний тиск на фонд зарплати. Моїх дітей — через небачені податки на спадщину і купівлю-продаж житла. Чому?

Тільки один приклад. Мій співгромадянин — 40 років робітник заводу «Арсенал» — одержав у далеких 70-х від цього заводу квартиру, де й жив законослухняно. Зрозуміло, що зараз купити квартиру дітям, які підросли, — виключено. Вихід — роз’їхатися. Але квартира приватизована торік, а тому за дикою формулою розрахунку зазначеного податку, від якої нотаріуси впадали в недоумство, колишній робітник колишнього заводу «Арсенал» повинен сплатити рідній державі 13% вартості нещасної «панельки» на Борщагівці... Ну і?

Так, майже в усіх нормальних країнах податок на нерухомість і операції з нею ж існує — як податок на багатих. У моїй країні податок на нерухомість ніхто в осяжному майбутньому впроваджувати не збирається. Впровадили на операції, добре. Але хто і де бере податок за продаж житла, якщо на виручені гроші купується також житло, яке обізвати нерухомістю язик не повертається... В рамках того, що специ називають сімейною ротацією. Тобто я жертвую частину свого житла, щоб у держави не боліла голова з приводу забезпечення житлом моїх дітей, а вдячна держава з мене ж… (Знову цитата з Подервянського на язиці крутиться.)

Далі. Впровадження зазначеного податку фактично зруйнувало й без того рахітичний ринок житла. Обсяг угод на цьому ринку в січні 2005 року був у 10 разів меншим, ніж у січні року минулого, в лютому — в сім. У нас так добре з житлом? Або з мобільністю робочої сили? Або з робочими місцями? Або з чим так добре, щоб можна було подібним чином поповнювати бюджет?

Чому допомога родині, дітям, мені, нарешті, — тільки через виплати з бюджету, фондів та інших державних структур, а не через зменшення з мене податків? Чому треба, як і раніше, мені недоплачувати за працю, аби потім мені ж і допомагати? Але вже через бюджет, де моєму батькові, ветеранові війни, будь він живий, чомусь купували б окуляри (?!) на 20 млн. грн. Або через три фонди, що витрачають на власні потреби та видання буклетів про себе улюблених мільярд гривень на рік… Ну, чому, поясніть мені чітко, я вас благаю, як говорить мій новий і народний Президент…

Почуття останнє: туга за участю

Добродії уряд у повному складі! Брати і сестри! Зверніть увагу на мене, я тут, в кутку, підстрибую і махаю вам обома руками. Я хочу бути учасником.

У справедливому бюджеті, як він представлений на нинішній день, я не учасник. Я в ньому, з одного боку, утриманець, вдячний одержувач допомоги, вдячний тому, що радію, і тому, що за благодіяння дякувати зобов’язана. З іншого — звичайне жуйне парнокопите за назвою Acelaphus (далі не пам’ятаю), але в просторіччі — корова, яку намагаються менше годувати, але частіше доїти...

Зрозуміло, що, одержавши від попередників спадщину, від якої легше відмовитися, ніж прийняти, ви виявили надзвичайну мужність, не відмовившись. Зрозуміло, що не все й не всі відразу, і довелося вирішувати, з чого почати і де та сама ланка, потягнувши за яку, можна витягти весь ланцюг. Але, можливо, все ж таки чиста соціалка — це не зовсім вона? Можливо, та сама поруч, і це — зарплата... Не мною придумано: соціальність держави починається і закінчується не колекціонуванням соціальних зобов’язань, а встановленням нормальної ціни праці. Що аж ніяк не скасовує вашого обов’язку піклуватися про тих, хто турботи потребує.

Але, можливо, не треба звалювати на себе одного всі проблеми всіх громадян країни? Адже нас не подолати, тільки якщо нас багато. Давайте ділитися ношею.

Ви, разом з Президентом і парламентом, забезпечите нормальні правові умови нормальної економічної діяльності в країні і неухильне їх дотримання, тут — разом із судовою владою. Розрахуєте і встановите нормальні податки, знизивши їх насамперед для мого роботодавця і впровадивши знову прогресивну шкалу оподатковування моїх як фізичної особи доходів. І запровадите єдиний соціальний податок. І захистите права кредиторів, міноритарних акціонерів та інших власників, включаючи мене, найманого працівника — як власника своєї, даруйте тавтологію, власної робочої сили та, відповідно, зарплати, що є видом майнових відносин, не гіршим від інших. Розберетеся зі своїми власними, тобто державними, корпоративними правами. Потім — з пріоритетами, стратегією і тактикою, здасте на брухт сотні державних, національних та інших програм про все і ні про що, не забезпечених нічим і ніким, і випишите одну програму дій уряду...

А я працюватиму, і якщо моя середня зарплата становитиме хоча б три-чотири прожиткові мінімуми, а верхня планка прибуткового податку не буде робити вигляд, ніби вона не знайома з кривою Лаффера, — то чесно його, податок, платитиму. І те ж саме буде робити мій роботодавець. І жодної розрухи.

І хочеться думати, що все у нас складеться. Дуже треба, щоб склалося...

І не тому, що вибори продовжуються, і 2006 рік уже почався. А тому, що кредит великий, але не міцний.

Головна його складова, мені здається, полягає не стільки у високому рівні підтримки дій Президента, прем’єра й уряду загалом, скільки знову ж у почуттях, але — тих, що охопили громадян країни після Майдану.

Значна їх частина побачила, хоч як банально це звучить, світло в кінці тунелю, красиво іменоване соціальною перспективою. У липні минулого року бачили свою соціальну перспективу в Україні 17%, не бачили — 70%. А в лютому нинішнього — бачать її уже вдвічі більше — 36%; як і раніше, не бачать — менше половини (45%). Кожен шостий (16%) — ще озирається в її пошуках у відблиску революції і загравах дій нової влади...

І головне для неї — не дати підстав для сумнівів у цій перспективі...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво